Деміфологізація і пошуки нового міфотворення в сучасній українській поезії
План
1. Українська поезія кінця ХХ століття.
2. Літературні художні угруповання перехідної доби.
3. БУ-БА-Бу. Поетична творчість Ю.Андруховича.
Розвиток сучасної української літератури нерідко пов'язують з поняттям авангардизму. Авангардизм у літературі – це явище, що виникає періодично як реакція на певні процеси в суспільстві та в самій літературі. Це течія модернізму, його складова частина.
Передумовою зародження літературного авангарду є кризові періоди розвитку мистецтва, яке застоюється, костеніє, тобто певний напрям або стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби й заважають розвитку літературного процесу в цілому, тому виникає нагальна потреба зруйнування попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових художніх явищ. Поетичний авангард ставить перед собою завдання – різке відмежування від старих, віджилих традицій i докорінне оновлення поетики на вcix рівнях: проблемно-тематичному, мовно-стильовому, жанровому, формальному. В українській поезії XX ст. можна вирізнити три хвилі розвитку поетичного авангарду.
Перша хвиля укра'їнського авангарду – це так званий історичний авангардизм 1910–1930-х pp., представниками якого були Валерій Поліщук, Михайло Семенко, ранній Микола Бажан.
Друга хвиля – творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певнi вияви авангарду.
Третя хвиля – це так звана «нова хвиля», постмодернізм – відродження авангардизму в кінці 1980-х – на початку 1990-х pp. Представники цього стильового напряму: угруповання «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець), «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський); «Нова дегенерація» (Іван Андрусяк, Іван Ципердюк, Тетяна Майданович, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пешковський).
У середині 1980-х pp. розпочався могутній процес відродження yкраїнської культури, проте ще досить тривалий час вона лишалася за своею суттю заангажованою, з відчутними рецидивами тоталітарного мислення. Потрібна була справжня революція в естетичній свідомості, аби в літературу ввірвався свіжий, вільний від колишніх пут cтрумінь, жива думка, не скута ланцюгами ідеологічних приписів. Цю роль i мав виконати неоавангардизм, який слід розглядати як явище масової культури.
Визначальна риса авангардної поезії 1980-х pp. – карнавалізація (iдeю Карнавалу неоавангардиста сприйняли від російського вченого Михайла Бахтіна, вона обгрунтовується в його пpaцi «Франсуа Рабле i народна культура середньовіччя та Ренесансу»). У 1980-тi pp. Ідея Карнавалу стала основною засадою в процесі руйнування офіційної (радянської культури творчою енергією «низової» свідомості та культури.
Метою карнавальної літератури кінця 80-х pp. XX ст. було відтворення дійсності в іронічно-ігровій тональності, аби показати порожнечу, нeвaжливicть ycix тих цінностей, що були в радянському суспільстві предметом оспівування та звеличення. Молоді поети, заховавшись за масками блазнів i взявши на озброєння cмix та пapoдію, проголосили естетичну потребу очищення й оновлення, пригадали й відновили засоби карнавальної поетики, відомі ще з 1920-х pp. Весь авангардистський поетичний арсенал мав на меті виконувати не тільки заперечувальну, але й очищувальну роль, адже залишки тоталітарної системи давалися взнаки й у суспільній свідомості, i в літературному процесі.
Ілюзія інакшої реальності в авангардних поетичних текстах створюється за допомогою таких типово карнавальних засобів:
-бурлеск (жартівливий, епатаційний, пapoдiйнo знижений тон, мета якого – вказати на невідповідність застарілих літературних цінностей у нових умовах);
- буфонада (жарт, блазенство – засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів);
- балаган (карнавалу) – тяжінння до рольової, персонажної лірики, у якій виступають piзні маски й манекени, епатажу (скандальна витівка – провокація узвичаєного).
Поетика авангардизму надзвичайно різноманітна, спільним для вcix митців с прагнення до найсміливішого й найхимернішого експериментування. Молоді поети порушують yci раніше прийняті норми й щодо тем, i щодо стилю, i щодо мови, не визнаючи жодних канонів чи обмежень.
Головне завдання неоавангардистів – зруйнування народницьких стереотипів у сприйнятті украшської поезії, основними мотивами якої майже два століття були визвольна боротьба й любов до батьківщини, а поет виступав будителем народної свідомості, пророком нації. Неоавангардисти стверджують, що поет – це звичайна людина, яка може (має право) бути недосконалою.
Потреба змiни «високої» культури «низькою» як найвизначальніша риса Карнавалу спонукала неоавангардистів удатися до переписування класики, до іронічно-саркастичного переосмислення попереднix текстів. Радянська література з її суцільною заідеологізованістю стає предметом гострої ipoнії, тотального висміювання та пародіювання. Це виявляється в цитуванні класиків, у використанні літературних алюзій, розшифровувати які має високоосвічений читач (aлюзiя – жарт, натяк: відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу з розрахунку на ерудицію читача). Класика стає предметом карнавальної гри. Наприклад, бубабіст В. Неборак у своему вірші «Meнi тринадцятий piк минав» творчо використовує цитати з Шевченкових текстів («Мені тринадцятий минало», «Причинна», «Сон», «Meнi однаково...»); інший поет-авангардист Семен Либонь з «Пропалої грамоти» створює цикл під промовистою назвою «Колекція поетiв», стилізуючи під Шевченка, Франка, Сосюру. Тичину тошо.
Найбільша частина поетичних пародій була спрямована проти фальшивої патріотичної тематики й надмірної заангажованості української літератури народницького спрямування. Ю. Андрухович, який представляє так званий класичний бубабізм, iз цього приводу зауважує: «Це збочення до постаменту, брили, закам'янілості... опущених додолу вyciв i насуплених кущуватих бpiв уявлялося мені чимось на зразок дитячої національної релігії». Замість патріотичних почуттів у поезії молодих авторів зазвучали нотки зневіри, песимізму, заперечення попередніх цінностей та ідеалів. Юрко Позаяк написав поезію «Дядько Онисим не знає англійську», яку можна сприймати як пародію на вірш Б. Олійника «Про хоробрість».
Наприкінці 1980-х pp. стало зрозуміло, що національно-патріотична ідея дискредитувала себе, надії на сподіване відродження не справдилися, тож іронічний пафос таких віршів цілком умотивований. Особливого розголосу набув відомий вірш О. Ірванця «Любіть Оклахому! Вночі i в обід», що пародіює поезію В. Сосюри «Любіть Україну». О. Ірванець висміює вcix «перефарбованих» людей: Раптово yci поставали борцями, // Уci з піджаків майорять прапорцями. У творчості неоавангардистів спостерігається змішання «високих» i «низьких» жанрів. Наприклад, класичні форми – сонет i поважний гекзаметр – досить мирно сусідять iз «фабричного пісенькою» чи пародією. З'являються модернізовані класичні жанри: українська віршована барокова драма, бурлеск, травестія, сонети тощо. Окрім того, «високі» жанри наповнюються авангардним духом, вони написанi за темами апокаліпсичного світу (прикладом можуть слугувати «Кримінальні сонети» Ю. Андруховича).
Неоавангардистські літгурти кінця 80-х pp. XX ст. – явища «сміхової культури», вивільненої з-під тиску тоталітаризму. У творчості молодих поетів вихлюпнулася справжня лавина непокори, ґрунтом якої стали раніше заборонені політичні анекдоти, «чорний гумор», поширений серед інтелектуалів. А предметом висміювання стали суспільна депресія та її вияви в психіці людини.
Поява авангардистських угруповань, серед яких особливо виділяються «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота» та «ЛуГоСад», – характерна ознака літературної доби кінця 1980-х – початку 1990-х pp.
13 квітня 1985 р. у Львові об'єдналися троє обдарованих поетів: Юрій Андрухович (Івано-Франківськ), Віктор Неборак (Київ), Олександр Іранець (Piвнo) та утворили угруповання «Бу-Ба-Бу», головним завданням якого на початковому етапі було масове спілкування зi слухачами та почергове читання віршів. Цей літгурт не мав теоретичної програми чи статуту, тобто не був офіційною організацією, але пpoвів близько тридцяти літературних вечорів, характерною ознакою яких було поєднання декламаторської та театралізованої частин. Період найактивнішої діяльності «Бу-Ба-Бу» припав на 1987–1991 pp., а своєрідним кульмінаційним моментом у діяльності цього угруповання став фестиваль «Вивих-92», згодом з'явилися й першi колективні збірники поезій: була видана книга «Бу-Ба-Бу», а також поезоопера «Крайслер Імперіал». Ю. Шевельов, маючи на yвазі авангардну поетику молодих авторів, назвав це об'єднання «кумедно-бунтівливо-шукально-випендрастим», оскільки гурт, як наймолодша поетична генерація, одним iз перших кинув виклик літературному офіціозу, проголосив епатажне зруйнування норм традиційного віршування. Уже сама назва угруповання, утворена від початкових складів cлів «бурлеск, балаган i буфонада», декларувала авангардність. У другій половині 1990-х pp. у нових суспільних умовах Карнавал поступово вичерпує себе, втрачає первісну iгрово-театралізовану модель, однак стиль, який репрезентувала група «Бу-Ба-Бу», продовжує користуватися популярністю.
1995 р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу»:
Наше життя — Бу-Ба-Бу.
Наша історія — Бу-Ба-Бу.
Наша політика — Бу-Ба-Бу.
Наша економіка — Бу-Ба-Бу.
Наша релігія — Бу-Ба-Бу.
Наше мистецтво — Бу-Ба-Бу.
Наша країна — Бу-Ба-Бу.
І це Бу-Ба-Бу потрібно перебороти…
(Віктор Неборак)
Юрій Андрухович – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису «Перевал» (1991–1995). Співредактор часопису тексту і візії «Четвер» (1991–1996).
Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне і прозове. Поетичний дебют Юрія Андруховича відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Друга поетична збірка Юрія Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Уповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку – «Екзотичні птахи і рослини» (1991, перевидання «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» – 1997, 2002), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор».
Поетичне річище Юрія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 р. і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» («Четвер», № 4) та «Індія» («Сучасність», 1994, № 5). Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси – стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою».
Поєднання тенденцій різних стильових течій, опозиційність до традицій, позачасове й позапросторове зображення подій, зміна функцій автора та героя, поява незалежної особистості, часом іронічність чи пародійність тощо. Ці особливості ми спостерігаємо в поетичних творах збірок: «Небо і площі», «Передмістя», «Екзотичні птахи і рослини» та ін.
Як послідовний митець постмодерністського напряму Андрухович оригінально поєднує патетику з іронією, часом захоплюється стилістичними прийомами або ж ніби замінює ліричного героя якоюсь новою «маскою». Твори поета й прозаїка внесли в українську літературу своєрідну стихію вільного мислення, не обтяженого сумнівними умовностями, і найперше, що привертає увагу, – у них постає новий образ вільної творчої особистості.
У творі «Пісня мандрівного спудея» автор навмисно використовує архаїзми «черленяться», «отець», «соловій» і зокрема слово «спудей», аби надати цьому слову того глибокого значення, що мала назва молодих людей, які вивчали науки. За часів Сковороди й трохи пізніше абихто не міг стати «спудєєм», отже, це були люди високоосвічені, талановиті, творчі.
Власне, таким є ліричний герой – «мандрівний спудей», він не просто собі мандрує, він досліджує життя, поспішає туди, «де кров з любов’ю черленяться, де пристрастей і пропастей сувій…», і своїм поетичним словом хоче творити добро, «щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало, щоб завше був натхненний соловій». Мандрівка спудея – не задля споглядання, він у пошуку свободи для своєї творчості, хоча, як справжній спудей, муситьдотримуватися правил, усталених канонів, та він протестує проти дього: «З риторик і поетик академій – гайда на площу, як на дно’ ріки! Підслухані у вирі цілоденнім ті рими – вчителям наперекір», і тут же іронічно, граючи словом, зауважує: «У вчителів, здається, перекір».
Поет ніби стверджує думку: справжня поезія може творитися там, де люди, де вирує життя. По-доброму й іронічно ліричний герой ставиться до моменту творчого виявлення своєї особистості: він творить поезію, Є свої неслухняні римовані рядки називає «маленькими чортенятами», що допомагають йому. Незвичним використанням епітета «на зелену прощу» автор декларує, що справжній вияв натхнення – у вільному леті думок й образів, коли хочеться «читати вірші травам і вітрам!..»
В іншому плані постає ліричний герой поезії «Казкар», він знайшов свою стежину в житті, хоча все могло бути інакше, він «міг би гнати тепле стадо» або ж «пізнав би легко й радо просте корисне ремесло». Тоді б усе було як слід, проте ліричний герой у похвалі довколишнього світу відчуває сумнів: «Ти мудро й праведно живеш, якщо живеш, якщо живеш!» Таке життя – не для нього: «А я – не той, бо родом з райдуг і я махнув на похвали…», «адже в мені бринить як свято земних історій вічний рух…» І своє призначення, що дає насолоду йому й слухачам, він вбачає в тому, щоб розповідати казки «про незугарне і прегарне, про сонний сад і жах темниць, про дівчину з очима сарни, що виросла в краю суниць, про двоголосся неба й хліба…»
Навіть своїй коханій він освідчується як поєт-казкар, порівнюючи кохану зі світилом золотим, що може вмістити весь світ, бо він, «як плід у нас надвоє, аж ми ласуємо обоє». Незаперечно випливає головна думка твору – людина має виконувати своє призначення на землі, а воно можливе за умов свободи творчості.
Неординарна особистість у навколишньому світі – тема поезії «Астролог». Для героя цієї поезії бути астрологом (хоча точніше було б сказати астрономом) – не просто якась робота чи заняття, а спосіб життя: «У нього палка потреба, у нього бажання слізне: окраєць нічного неба спіймати у фокус лінзи». Мабуть, він дивак для довколишніх, але має внутрішню свободу, хоча земні спокуси йому видно з горища, «коли в полудневу пору від кухні смаженим віє».
Авторський неологізм стосовно землі, яка «собі пілігримить», вказує на час, що минає, і життя людини в часі – коротка мить, «а в місті вічність минає не так, як він загадає..’.» Повторений двічі останній рядок – «Забуду святі мороки» – лише підтверджує думку, що бути творчою особистістю – це пережити злети й падіння, відчай і натхнення, та кожен обирає свій шлях, як це зробив ліричний герой: «…а він живе на горищі (там зимно, там вітер свище), але насправді з горища небесна ковбаня ближча».
Група «Пропала грамота» об'єднала кіївських поетів – Юрка Позаяка, Семена Либонь i Віктopa Недоступа. У 1991 р. вийшов збірник цієї групи під такою ж назвою. У самій назві групи – досить промовиста вказівка на гоголівську традицію відтворення дійсності. Piч у тому, що творчість поет цього угруповання розвивається в іронічному бурлескно-травестійному стилі. Вони широко застосовують рольову лірику. де гepoї – xiпi, бомжі, студента, просто люди, які не сприймають радянських правопорядків i скептично ставляться до перебудови. У поезії цієї групи переважають урбаністичні мотиви, вона сповнена ipонії, навіть с карикатурною, бо створюється враження, що тексти написані не поетами, а смішними арлекінами, блазнями, які ховаються за масками та ще й виступають під кумедними прізвиськами. Головне для авторів угруповання – цілковите перевтілення у своїx персонажів. Цією творчою настановою пояснюється той факт, що вci автори працюють під літературними масками.
Отже, аналізуючи й оцінюючи поетичний авангард кінця XX ст., головне – усвідомити, що, по-перше, авангардна лірика завжди лишається в тому моменті icторії, у якому на потребу оновлення літератури вона бурхливо розвивається; по-друге, створення постійних естетичних цінностей не є органічною функією авангардизму, радше вiн «звільняє місце» для створення таких цінностей.
Література
1. Діброва В. Поет як струна рідної стихії // Сучасність. – 1997. – № 7–8.
2. Моренець В. Сучасна українська лірика: модель жанру // Сучасність. – 1996. – № 6.
3. Москалець К. Діти майданів (Група “Пропала грамота”) // Сучасність. – 1992. – № 5.
4. Підпалий А. Поети міфологічної метафори екзистенції // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – № 148. – Березень. – С.148.
5. Процюк С. Лицарі стилосу та кав’ярень: есе про дев’яностиків. – К., 1996.
6. Ткачук М. Метафора, що вивертає світ: поезія дев’ятдесятників // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – №128 (черв.).
Лекція № 4