Диференціально-психологічний аналіз структурних компонентів характеру
У широкому сенсі характером називають якусь цілісну сукупність, яка позначає приховану за різними проявами людського Я природу особистості. Теофраст, що запропонував використовувати цей термін у психології для позначення комплексу ознак, які відрізняють поведінку однієї людини від іншої, запропонував і першу класифікацію характерів, описавши велику кількість типів особистостей, що містяться в буденній свідомості, – брехливий або чесний, хитрий або простодушний, жадібний або щедрий тощо.
Довгий час характер визначався через просту комбінацію ознак, не диференційованих між собою. Спроби вичленення структури характеру пов’язані з появою і розвитком у психології поняття “воля”, а також виразнішою розробкою дихотомії “розум–почуття”. Фактично навколо цих основних вимірювань, що створюють знамениту джеймсівську тріаду “розум–воля–почуття”, і розвиваються уявлення про структуру характеру.
Розглядаючи характер як підструктуру, що відноситься до особистісного рівня, його вважають концептом, який в основному “відноситься до сили характеру, як властивості, пов’язаної із зусиллями по подоланню обставин” [12].
Разом з тим, як показують дослідження останніх сорока років, поняття волі або наполегливості в досягненні своєї мети тісно пов’язане з такими характеристиками як мотиви, особистісні орієнтації, Я-концепція (включаючи самооцінку як центральний компонент).
С.Л. Рубінштейн дуже вдало визначав характер як сукупність генералізованих (тобто узагальнених, стійких і переважаючих) мотивів у структурі особистості.
У цій темі з позицій формальної (ієрархічної) теорії індивідуальності, яка притаманна для диференціальної психології, будуть розглянуті основні вимірювання характеру, які складають його структуру, – Я-концепція, Я як симптомокомплекс рис і Я як система генералізованих орієнтацій (мал. 5.2).
Я-концепція – сукупність всіх уявлень людини про те, яка вона у всіх своїх проявах, можливих і дійсних, істотних і другорядних. Я-концепція властива кожній особистості й формується у процесі розвитку самосвідомості загальним організованим патерном аутоперцепції, включає Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє і Я-завтрашнє. Я-концепція будується на основі самосприйняття, самоставлення, що яскраво переживається, постійно зіставляється із сприйняттям себе іншими людьми, їх емоційним ставленням. У створенні Я-концепції активну участь беруть самоспостереження, самооцінювання й інші рефлексійні особистісні процеси.
Х А Р А К Т Е Р
Образ-Я Уявлення про себе та інших
Я-концепція
Самоставлення
Самооцінка Самопрезентація
Саморегуляція
Я-симптомокомплексДиспозиції Фон настрою
рисСхильності
На себе: Мотиви самореалізації
Я-система орієнтаційВектори На предмет: Мотиви досягнення
поведінки успіху
На інших: Мотиви взаємодії
Мал. 5.2. Структура характеру(за А.В. Лібіним [12, с.192])
Я-концепція
Це достатньо стійкий і складний у зрілому віці гешталът на ранніх етапах свого формування відрізняється текучістю, мінливістю, вираженою залежністю від зовнішніх умов і життєвих обставин, зміни ціннісних орієнтацій, ступені самоприйняття і т. п. Я-концепція зазвичай у значній мірі неусвідомлювана, і лише надзвичайні обставини, наприклад, життєва криза, вимагають від людини глибшого самоусвідомлення. Численні психотерапевтичні напрями, починаючи з Роджерса, активно працюють з Я-концепцією клієнта як найважливішим смислоутворюючим компонентом його переживань, допомагаючи йому досягти більшої автентичності [19].
Поняття “Я”, вперше сформульоване в психології Уїльямом Джемсом, є центральним утворенням характеру. Джемс виділяв дві базові складові, одна з яких фіксувала зміст життєвого досвіду (Я – як об’єкт), а інша позначала процес усвідомлення людиною цього досвіду (Я – яке знає (усвідомлює)). У структурі Я-концепції об’єднуються дві тенденції: “Я – яким мене бачать інші” і “Я – яким я сам себе бачу”. Карл Роджерс, творець центрованої на клієнтові психотерапії, дає таке визначення Я-концепції: “Уявлення про власні характеристики і здібності індивіда, про можливості його взаємодії з іншими людьми і навколишнім світом; уявлення про цілі та ідеї, що мають позитивну або негативну спрямованість” [12].
Формування Я-концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на формування образу тіла (фізичне Я), когнітивного й емоційного розвитку (психічне Я), а також формування навичок соціальної взаємодії, що виникають у результаті програвання суб’єктом ряду соціальних ролей (соціальне Я).
Фізичний образ Я відображає вплив конституціонального чинника на формування системи уявлень про себе, специфіку характеру і навіть особистості. Особливості статури впливають на всі психічні процеси, включаючи самосвідомість.
Для аналізу цього взаємозв’язку школярам пред’являлися чоловічі силуети, які характеризують різні типи статури, виділені за системою Кречмера–Шелдона, – мезоморфний (атлетичний, м’язистий), ендоморфний (повний, невисокий) та ектоморфний (високий, худий). Перший тип незмінно отримував стійкі позитивні оцінки, другий у більшості випадків характеризувався негативно, а третій займав нейтральну позицію. У реальній ситуації діти також рідше вибирають дитину ендоморфного типу як товариша.
В ендоморфних дітей частіше спостерігається негативне ставлення до свого тіла, неприйняття свого фізичного Я. Скоріш за все чинником, який впливає на ці відмінності, можуть служити еволюційні стратегії надання переваги, засновані на важливості таких характеристик, як сила й активність для забезпечення життєвої адаптації індивіда.
Я-концепція, як центральна підструктура характеру, складається в період 6–11 років, набуваючи абстрактнішого (узагальненого) відтінку, не пов’язаного прямо з фізичними рисами. Глобальне почуття самоцінності з’являється як риса характеру у віці 6–7 років.
Характер є своєрідною мембраною між внутрішнім світом особистості та навколишньою дійсністю. Характер пов’язаний як із способами самовираження, так і з механізмами захисту від несприятливих для особистості дій.
Одна з найважливіших характеристик самовираження – відчуття незалежності (прообраз особистісної самостійності) – пов’язана з можливістю вільного вибору. Цікаво, що вплив цієї ознаки на загальне відчуття благополуччя виявляється найгостріше в дитинстві та старості. Так, літні люди відчувають себе набагато щасливіше і мають більшу тривалість життя, коли вони мають можливість, навіть знаходячись під опікою, здійснювати особистісний вибір у ряді поточних життєвих подій, наприклад, коли вставати вранці й лягати увечері, чим харчуватися і як проводити вільний час [12].
Самооцінка
Самооцінка – оцінка особистістю себе, своїх фізичних, інтелектуальних, емоційно-вольових, комунікативних, етичних якостей, життєвих можливостей, ставлення до себе оточуючих і свого місця серед них. Самооцінка – це прояв суб’єктної активності особистості, складова частина Я-концепції, Я-образу, який не треба ні уявляти, ні згадувати, оскільки він суб’єктивно існує як даність, внутрішньо властива особистісна структура, що керує ставленням особистості до себе і навколишнього світу. За значущістю самооцінка – одна з провідних характеристик самосвідомості. В онтогенезі самооцінка формується спочатку на основі оцінок дитини близьким оточенням, а з періоду включення у самосвідомість механізму рефлексії самооцінка все більше уточнюється і удосконалюється в процесі самоаналізу з урахуванням власного досвіду успішності в діяльності, ставлення до значущого оточення.
Індивідуальні особливості самооцінки впливають на формування таких рис характеру, як: упевненість, домагання, самолюбність, критичність, цілепокладання тощо. Самооцінка динамічна, змінюється згідно з рівнем соціального благополуччя, формуванням особистісних особливостей індивіда. Регулятором самооцінки є ступінь успішності людини в житті відповідно до її рівня домагань, що відображене у формулі Джемса: Самооцінка = успіх : домагання.
Самооцінка характеризується рівнем, ступенем адекватності, стійкістю. Висока самооцінка сприяє особистісному зростанню, самоствердженню; низька – заважає розкриттю індивідуальності, сприяє формуванню комплексів. Самооцінка адекватна рівню домагань і реальним можливостям людини, сприяє правильному вибору життєвих тактик і форм поведінки, а значить, і збереженню здоров’я особистості. Неадекватна самооцінка може бути завищеною (рівень домагань вище особистісних потенцій, необхідних для успіху) і заниженою (рівень домагань нижче особистісних можливостей). В обох випадках утруднюється нормальна самоактуалізація і не виправдовуються соціальні очікування.
Стійкість–хрупкість самооцінки визначається рівнем ригідності нервової системи, силою установок, соціальною сензитивністю, конформністю, навіюваністю.
Здібність до формування самооцінки удосконалюється з віком, освітою, розвитком інтелекту і підвищенням соціального статусу особистості. Корекція самооцінки – одне з основних завдань психічного самовдосконалення і психотерапії [19].
Самооцінка переважно пов’язана з третьою, соціальною іпостассю Я, відображаючи в системі суб’єктивних значень втілення особистості в людях. У той же час самооцінку можна розглядати як інтегратор всіх трьох основних компонентів Я-образу: фізичного, психологічного і соціального.
Розведення, що відбувається в процесі диференціації індивідуальності, й подальше співвідношення між собою параметрів різних рівнів охоплює всі основні складові характеру. Експериментально показано, що самооцінка з віком стає все більш диференційованою. Школярам сьомого класу, старшокласникам і студентам вечірніх курсів у віці близько тридцяти років запропонували оцінити себе за сорока характеристиками, використовуючи шестибальну шкалу від “цілком вірно”, що оцінювалося в шість балів, до “абсолютно невірно” (1 бал). Твердження охоплювали п’ять ділянок: фізичні якості, рівень досягнень, інтелектуальний розвиток, міжособистісне спілкування і соціальна відповідальність.
Аналіз індивідуальних варіацій виявив тенденцію до їх збільшення з віком. Тобто молодші оцінювали свою компетентність у всіх п’яти ділянках рівніше. Можливо, що диференціація самооцінки пов’язана із збільшенням у старших когнітивної складності, тобто, в даному випадку, здатності оцінювати різні сторони свого Я, використовуючи найрізноманітніші стратегії.