Проблема професійних деструкцій і кризи розчарування у розвитку психолога
Будь-яка діяльність, у тому числі і професійна, накладає свій відбиток на людину. Праця може сприяти особтистісному розвитку, але може мати й негативні для неї наслідки. Ймовірно, не можна знайти професійній діяльності, яка взагалі не мала б негативних наслідків. Головне полягає у співвідношенні позитивних та негативних змін особистості фахівця. Там, де є баланс не на користьпозитивних змін, виникають, професійні деструкції. Професійні деструкції виявляються у зниженні ефективності праці, в погіршенні стосунків з оточуючими, в погіршенні здоров'я і головне – у формуванні негативних особистісних якостей і навіть – у розпаді цілісної особистості фахівця.
Всупереч побутуючим уявленням, учені-психологи ставляться до криз не просто з розумінням, але і з повагою. Відомий вислів Л. С. Виготського «якби криз не було, їх слід було б вигадати спеціально, інакше ніяк не можна пояснити розвиток особистості дитини» стосується не тільки вікового розвитку людини, але і особистісного становлення професіонала.
Кризи мають два основні наслідки: 1) сприяння особистісному розвитку; 2) спричинити особистісну деградацію, коли людина не може справитися зі своїми внутрішніми суперечностями, які буквально «роз'їдають» людину зсередини. А якщо до цього додаються і зовнішні несприятливі обставини, то криза взагалі може мати трагічні наслідки.
Головне – навчитися вчасно виявляти кризи та керувати ними. Сама криза – це своєрідний шанс для людини стати кращою, а для професіонала – перейти на наступний етап свого розвитку. Кожен наступний етап розвитку повинен бути вистражданим (заслуженим) людиною. І навпаки, якщо людина якимось чином незаслужено передчасно опиняється на наступному вищому етапі свого розвитку. За це звичайно доводиться розплачуватися і їй самій, і оточуючим її людям (родичам, колегам або клієнтам). “Кожен етап повинен вичерпати себе, тоді він забезпечить сприятливі умови переходу до нового етапу та залишиться на все життя” (В.П.Зінченко).
Для майбутнього психолога важливо вміло використовувати енергію кризи навчально-професійного розвитку й спрямувакти її в конструктивне русло. Це вміння є навіть більш важливим результатом навчання на психологічному факультеті, ніж всі знання і вміння, разом взяті. Формально результат навчання виражається в семестрових балах, екзаменаційних оцінках, складених заліках, одержаних балах, захищених курсових, дипломних, кваліфікаційних роботах.
Окремі психологи постійно шукають для себе складні проблеми, які треба вирішувати. Це своєрідна побудова, проектування, планування криз або створення шансів для професійного розвитку, а не просто очікування таких «шансів». Творчій людині якраз притаманний постійний пошук нових та цікавих проблем, вирішуючи які, вона по-справжньому реалізує і розвиває свій творчий потенціал. Але чи всі студенти-психологи готові до такої навчально-професійної творчості? А якщо ні, то чи потрібно себе обманювати і суттєво ускладнювати собі життя? Студент сам повинен приймати рішення щодо подолання чи неподолання чергової кризи, пошуку для себе нових проблем.
Самі кризи професійного становлення можна розглядати і як постійні розчарування (кризи розчарування)у різних аспектах свого навчання і майбутньої професійної діяльності. Але найхворобливішим разочаруванням стає розчарування в самому собі, невпевненість студента в тому, що він правильно обрав професію, що він стане справжнім професіоналом та ін. Це той шанс для особистісного розвитку майбутнього фахівця, який треба використовувати по-справжньому.
Зміна пофесійної самосвідомості, перебудова ієрархії життєвих і професійних цінностей лежать в основі багатьох криз професійного становлення. Але як непросто переглядати ті цінності і сенси, які ще зовсім недавно здавалися такими важливими і грунтовними. Майже кожній молодій людині (і молодому фахівцю), тією чи іншою мірою доводиться мати ці хворобливі переживання.
Нерідко молоді фахівці відчайдушно чинять опір перспективі змінити вже встановлені погляди про навколишній світ, про свою професію і, головне - про самого себе, про своє місце у цьому світі і у цій професії. Захистом від такої перспективи є розчарування не в самому собі, а в навколишньому світі, включаючи і розчарування у своїй професії, і у своєму навчальному закладі. Виділяються наступні варіанти захистів-розчарувань:
1) у своїх колись улюблених викладачах (на якомусь етапі студент раптом з'ясовує для себе, що викладач – це теж звичайна людина, із вадами та недоліками. На першихкурсах навчання студентів бачать (дуже хочуть бачити) у викладачах зразок досконалості і приклад для наслідування;
2) у предметі, що вивчається (в окремих психологічних дисциплінах або у всій психології відразу). Раптом студент приходить до висновку, що психологія, з якою він познайомився з популярних книг або телепередач, насправді виявляється не такою захоплююче-розважальною і взагалі нецікавою;
3) у свому навчальному закладі, коли студент раптом дізнається, що в інших закладах і викладачі кращі (солідніші і цікавіші), і бібліотеки кращі, і побут організований цікавіше, і спортивні змагання, і стажування за кордоном, і КВК, і симпатичніші дівчата-хлопці тощо. По-своєму студент може виявитися правим, але, як відомо, «добре там, де нас немає». А творча позиція студента могла б виявитися в тому, що якісь проблеми, наприклад, пов'язані з організацією дозвілля і розваг, можна вирішити і власними силами;
4) у перспективах майбутньої професійної діяльності. Студент раптом приходить до висновку, що, швидше за все, він не зможе добре і вигідно влаштуватися за фахом або що йому довго доведеться задовольнятися дуже низьким заробітком, адже, психологи багато не заробляють, особливо в умовах ринкової економіки. Як зауважує економіст і соціолог Людвіг фон Мізеса, розмірковуючи про цінності і переваги ринкової економіки: «Якщо ви віддаєте перевагу не багатству, якого могли б добитися, торгуючи одягом або займаючись професійним боксом, задоволення від занять поезією або філософією, – ваше право. Але тоді, природно, ви не заробите стільки, скільки заробить той, хто служитиме більшості, бо такий закон економічної демократії ринку».
Але оскільки психологія, як і філософія з поезією, відноситься до творчих (і навіть благородних) видів діяльності, то ці слова Людвіга фон Мізеса цілком застосовуються характеристики багатьох психологів. Звичайно, мало заробляти є образливо, і якщо психолог ображається із цього приводу, то з відчуттям власної гідності все в порядку. Ну, а якщо гідність студента-психолога або молодого фахівця підказує йому, що гроші все-таки важливіше, то він може подумати і про професійний бокс, і про торгівлю одягом, і про інші прибуткові заняття.
А. К. Маркова та інші автори виділили наступні тенденції розвитку професійних деструкцій:
- відставання, сповільнення професійного розвитку: зникає мотив оволодіння новими способами діяльності і прагнення вирішувати нові проблеми, “все надокучає” в діяльності;
- несформованість професійної діяльності, що пов'язане із застряганням у професійному та особистісному розвитку;
- дезінтеграція професійного розвитку, розпад професійної свідомості і як наслідок – виникнення нереалістичних цілей, помилкових смислів праці, психолог відривається від реальності чи створює фіктивну реальність, що призводить до професійних конфліктів;
- низька професійна мобільність, невміння пристосуватися до нових умов праці, результатом чого є повна або часткова дезадаптація;
- інколи у психологів спостерігається деяка професійна зарозумілість щодо представників інших (менш престижних і менш «екзотичних») професій;
- неузгодженість окремих аспектів професійної праці, коли розвиток однієї сфери випереджує розвиток іншої. У психологів, наприклад, часто зустрічаються ситуації, коли в роботі використовуються тільки «забавні методи» роботи, з допомогою яких легко завоювати дешеву популярність і «любов» клієнтів або, коли студенти-психологи вивчають тільки «цікаві курси», а «нецікаві курси» і спецкурси просто ігнорують. В результаті у них не формується цілісна професійна свідомість, що органічно доповнює різні методи і форми роботи, все позитивне, що накопичене у різних напрямах психології і в різних наукових школах;
- одним з варіантів дисгармонії професійного розвитку психолога є надмірне захоплення психологічним знанням, прагнення стати ерудитом без співвіднесення цього знання з реальними психологічними проблемами, нездатність повноцінно застосовувати метод наукового пізнання, часто безсистемного і навіть безглуздого заглиблення у психологічну реальність. У таких психологів часто відсутня ідея, мета, смисл професійної діяльності, заради яких і могли б використовуватися ці знання. У результаті виходить знання заради самих знань;
- послаблення професійних досягнень, зменшення професійних здібностей, зниження продуктивності професійного мислення. Надмірна експлуатація якоїсь якості призводить не тільки до її тренування і розвитку, але з якогось моменту – і до згасання. По-перше, ця якість або уміння поступово переходить на стадію автоматизму, тобто перестають усвідомлюватися, виконуються ніби самі собою та починають розвиватися за своїми законами, що не вимагає від фахівця-психолога додаткових зусиль. У результаті така якість може просто зупинитися у своєму розвитку. По-друге, виконання однієї і тієї ж роботи завдяки одним і тим жеякостям призводить до зосередження психолога на самому собі. На несвідомому рівні сформується «неприязнь» до окремих видів діяльності, що повторюється з дня на день та неприйняттям окремих своїх якостей, що проявляються у ній;
- спотворення професійного розвитку, поява раніше відсутніх негативних якостей:
– авторитарність (в основі чого лежить психологічний захист у вигляді раціоналізації, а також завищена самооцінка і спрощена схематизація типів клієнтів, коли психолог нездатний бачити у них конкретних осібистостей);
– демонстративність (психолог має безліч можливостей для самосвердження, в основі чого лежать завищена самооцінка та егоцентризм);
– домінантність (в основі - нездатність до емпатії, а іноді - і звичайний страх перед клієнтами);
– психологічна байдужість (“професійна байдужість”, що формується в умовах, коли щодня доводиться приймати участь у проблемах клієнтів);
– агресія (в основі часто лежить прагнення до психологічного захисту від агресії самих клієнтів);
8) поява деформацій особистості (емоційного виснаження і “вигорання”, а також спотвореної професійної позиції. Такі деформації цілком реальні через те, що психогігієнічні норми навантаження ще погано розроблені. Через проблеми (і емоційну втомлюваність), що нагромадилися, психолог «зриває зло» на інших людях, на клієнтах, які довірилися йому;
9) призупинення професійного розвитку через професійні (психічні) захворювання чи втрату працездатності. Через нервове виснаження, надмірну старанність і самовіддачу заради інтересів і блага клієнтів, одночасно незадоволення власних інтересів та інтересів своїх близьких, сильний шок від кризи розчарування у психології та нездатність перейти із захоплено-романтичного рівня на рівень справжньої творчості.
Розвиток справжнього суб'єкта життєдіяльності передбачає формування цілісної, самостійної і відповідальної за свою долю особистості, в орієнтації на пошук головного сенсу свого життя.. Багато психологів часто обмежуються лише саморозвитком окремих властивостей, якостей і характеристик, з яких нібито і складається особистість (хоч суть особистості в її цілості. Така фрагментарна особистість позбавлена головної ідеї (значення, цінності) свого життя і навіть не намагається її знайти для себе. Психолог орієнтується на свою “освіту” та наявні інтелектуальні здібності (він же такий “розумний” та освічений).
Фрагментарність особистості призводить до виправдання психологом свого професійного примітивізму (що виражається у свідомому відході від складніших професійних проблем і формування фрагментарної людини, але не цілісної особистості). Це не дозволяє людині повною мірою реалізувати найголовніше – ствердити свою гідність, головну життєву цінність, як первинне благо, хоч інтуїтивно відчуваючи, що в чомусь самому важливому доводиться йти на внутрішні компроміси. Це породжує найстрашнішу деструкцію – деструкцію витонченого самообману.
Цілість особистості, звичайно, не якийсь «моноліт». У своєму розвитку особистість психолога також долає кризи і проходить різні стадії, від стану внутрішньої суперечності (в ситуації кризи) до стану, коли виникає відчуття деякої цілості. Психолог – теж жива людина, і вона теж знаходиться у постійному внутрішньому русі і в суперечливому розвитку. Відчуття цілісності виникає на основі виділення (або творчого пошуку) якогось внутрішнього стрижня, який і стає смислотвірною основою для ствердження саме своєї гідності, неповторності, а у результаті і ствердження свого права реально жити у цьому світі, а не просто бути чиєюсь тінню, чиєюсь копією, подібністю.
Головна небезпека формування професійних деструкцій - вони розвиваються достатньо поволі,а значить – непомітно. Це не тільки ускладнює їх своєчасне розпізнання і прийняття якихось контрзаходів, але і створює ситуацію, коли психолог, знову ж таки поступово, починає звикати до цих своїх негативних тенденцій у розвитку і деструкції, що стають невід'ємною частиною його особистості.
Найважливішою умовою попередження професійних деструкцій в діяльності психолога є розвиток уявлень про свої професійні і життєві перспективи. Оптимістична і значуща життєва мета (мрія) попереджує виникнення проблем. Розглядаючи умови подолання негативних наслідків стресів (точніше, дистресів), Г. Сельє дає просту і зрозумілу рекомендацію: «Прагни найвищої з доступних тобі цілей. Не вступай в боротьбу через дріб’язковість». Видатний психофізіолог вказує на нерозривний зв'язок стресу і праці, коли, з одного боку, «головне джерело дистресу – в незадоволеності життям, в неповазі до своїх професійних занять, а з другого боку, саме стрес і творча напруга у праці дають аромат і смак життя. Він цілком серйозно закликає боротися з нудьгою у своїй професії, бо «недостатнє трудове навантаження загрожує стати надзвичайно небезпечним».
Професія психолога надає особистості можливості і для творчого напруження і для вирішення справді значущих особистісних і суспільних проблем, і для повноцінного саморозвитку та самореалізації. Слід побачити ці можливості і скористатися ними, не доводячи ідею творчого напруження у праці («мук творчості») до абсурду.