Вступ до загальної психології. Самоконтроль є основною умовою реалізації четвертої функції самосвідомості людини — самовдосконалення

Самоконтроль є основною умовою реалізації четвертої функції самосвідомості людини — самовдосконалення. Це покращення своїх фізичних, психічних, духовних і моральних якостей. Воно передбачає наявність чіткої мети діяльності і реалізується шляхом формування ідеалів. Необхідними умовами цього процесу є усвідомлення факту відхилення від норми та формування відповідних звичок: людина викорінює небажані звички і формує вартісні. Самовдосконалення відкриває шлях для самореалізації людини.

Несвідома сфера

Одну з найвпливовіших теорій несвідомого на початку XX ст. створив видатний австрійський психіатр і невропатолог Зигмунд Фройд. Його теорія — психоаналіз — була спрямована на пізнання психічного через несвідоме. Вважалось, що в психіці людини існу­ють три сфери: свідоме, передсвідоме та несвідоме. Фундаментом психіки є несвідоме. Воно складається із сукупності неусвідомле-них потягів та інстинктів, найважливішими серед яких є інстинкти життя (Ерос) та смерті (Танатос), а також з певної інформації, яка через цензуру з боку свідомості витіснена зі свідомого в несвідоме. Ця інформація не втрачена, однак пригадати її неможливо. Сліди витіснених травмуючих переживань утворюють у сфері несвідомо­го таку ділянку, яка спричинює невротичні симптоми. Другою сфе­рою психіки людини, за 3. Фройдом, є передсвідоме, яке подібне на сховище пам'яті, до якого свідомість може звертатись, щоб викону­вати свої функції. Третьою сферою психіки є свідоме — незначна ча­стина нашої психіки, яка містить те, що ми відчуваємо та пережи­ваємо в певний момент часу.

Свідоме, передсвідоме та несвідоме в психіці людини перебува­ють у постійному взаємозв'язку. З одного боку, соціально неприйнятна інформація, яка не може реалізуватися у відкритій поведінці, витісняється зі сфери свідомого в несвідоме. З іншого боку, соціальні та моральні норми свідомості постійно накладають свої заборони на потяги та інстинкти несвідомого. Якщо взаємодія між свідомим та несвідомим набирає форми конфлікту, це спричи­нює неврози.

На думку сучасних учених, несвідоме — це сукупність психіч­них процесів, станів та дій, зумовлених явищами дійсності, які

не піддаються контролю з боку свідомості і вплив яких людина не здатна зафіксувати.До них належать, по-перше, неусвідомлені механізми свідомих дій; по-друге, неусвідомлені чинники свідо­мих дій; по-третє, надсвідомі процеси. Під неусвідомленими ме­ханізмами свідомих дій вбачають дії, які відбуваються механічно, наприклад, навички, установка, мимовільні рухи, міміка, пан­томіміка. Ці неусвідомлені механізми виконують різні функції: до­помагають реалізації свідомих дій, настроюють людину на їхнє ви­конання, супроводжують свідомі дії. Неусвідомлені чинники свідо­мих дій — це потяги та інстинкти, інформація, яка через цензуру свідомості витісняється в несвідоме, різноманітні комплекси людини. До надсвідомих належать процеси творчого мислення, осяяння, процеси переживання великого горя чи значних подій життя, криза почуттів, криза особистості тощо.

Несвідома сфера психіки має низку особливостей: нецілеспря-мованість, тобто людина не ставить перед собою певної мети діяльності; немотивованість — неусвідомлення спонукань до діяльності; неконтрольованість — людина не здатна проконтролю­вати хід самої дії та оцінити результат діяльності; нерегульо-ваність — несвідома діяльність є неупорядкованою; невербалізо-ваність — людина не може пояснити свій несвідомий учинок.

Поряд із поняттям «несвідоме» в психології є і поняття «підсвідоме». Вперше його використав 1776 p. E. Платнер як си­нонім несвідомого. Тенденція до ототожнення цих двох понять трапляється і в сучасній психології. Однак, із часом, під підсвідо­мимпочали розуміти такі психічні процеси, стани та дії, які ми не усвідомлюємо лише в якийсь певний момент, хоча вони здатні помітно вплинути на зміст свідомості.Зі зміною умов вони доволі легко можуть перейти у сферу свідомого.

Несвідомі явища виконують важливі функціїу психіці людини. Вони беруть участь в опрацюванні інформації, здебільшого такої, яка не може бути формалізованою. Кількість цієї інформації більша, ніж у свідомій сфері. Завдяки несвідомій сфері людина набуває здатності вловлювати нюанси та відтінки контексту, які можуть ви­никати, наприклад, під час читання чи перекладу художньої літера­тури. Крім того, несвідомі психічні процеси звільняють свідомість від непотрібного контролю над кожним психічним актом.

Розділ І

Вступ до загальної психології

* Хе * * *

Психічний розвиток людини відбувався за внутрішніх (суб'єктив­них) і зовнішніх (об'єктивних) умов. Внутрішні умови — це фізіо­логічні та психологічні особливості людини, а зовнішні — природне і соціально-історичне середовище. На цей розвиток людини можуть впливати і такі чинники, які були закладені в індивіда вже з моменту народження (біологічні), і такі, які з'явились у процесі його життєдіяльності (соціальні). Чинники психічного розвитку вплива­ють на людину комплексно і на різних етапах розвитку відіграють різну роль. Матеріальні основи та фізіологічні механізми психіки пов'язані з нервовою та ендокринною системами.

Психіка — це така форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, яка виникає у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом. Властивостями психіки людини є єдність свідо­мого та несвідомого, ідеального та матеріального, суб'єктивного та об'єктивного, частини та цілого, стану та процесу, біологічного та соціального. Основними функціями психіки є відображення та регуляція.

Психіка людини містить два основні структурні компоненти: свідомий і несвідомий. Свідомість — це інтегруюча форма психічно­го відображення, результат впливу суспільно-історичних умов на формування психіки людини у процесі її творчої діяльності при постійному спілкуванні з іншими людьми за допомогою мовлення.

Одним із проявів свідомості є самосвідомість — усвідомлене ставлення людини до самої себе та свого місця в житті. Вона вико­нує чотири основні функції: самопізнання, самоприйняття, само­контролю та самовдосконалення. Спрямованість людини на пізнання своїх тілесних (фізичних) та духовних можливостей і якостей, свого місця серед інших людей складає сутність само­пізнання. Його здійснюють на основі самооцінки — цінності, якою людина наділяє себе в цілому і окремі властивості своєї особис­тості, діяльності, поведінки. Основними вимірами самооцінки є адекватність, рівень та стійкість. Самоприйняття — це безоцін-кове позитивне ставлення до себе, незважаючи на існуючі недоліки. Самоконтроль — це усвідомлена регуляція власної поведінки та діяльності з метою забезпечення відповідності їхніх результатів поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам та зразкам. Само-

вдосконалення — це покращення власних фізичних, моральних та інших якостей і властивостей.

Несвідоме — це сукупність психічних процесів, станів та дій, зу­
мовлених явищами дійсності, піддаються контролю з боку
свідомості і вплив яких людина не здатна зафіксувати. Підсвідо­
ме — це такі психічні процеси, стани та дії, які ми не усвідомлюємо
лише в якийсь певний момент, хоча вони здатні помітно вплинути
на зміст свідомості. Зі зміною умов вони доволі легко можуть пе­
рейти до сфери свідомого. Функції несвідомого: опрацювання інфор­
мації, здебільшого неформалізованої; зауваження нюансів та
відтінків контексту; вивільнення свідомості від непотрібного
контролю.

Список літератури

1. Аллахвердов В. Сознание как парадокс. — СПб., 1999. — С. 30-34.

2. Бороздина Л. В. Что такое самооценка? // Психологический жур-

нал. - 1992. - Т. 13. - № 4. - С. 99-100.

3. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. Курс лекций. —

М.: ЧеРо, 1996. - С. 67-98,198-206, 223-243.

4. Гримак Л. П. Резервы человеческой психики. 2-е изд. — М:

Политиздат, 1989. - С. 97-110, 274-310.

5. Дубровский Д. И. Психика и мозг: результаты и перспективы иссле-

дований // Мозг и сознание / Отв. ред. Д. И. Дубровский, Р. И. Кругликов. - М.: ФО СССР, 1990. - С. 3-31.

6. Кудрявцев В. Т. Творческая природа психики человека // Вопросы

психологии. - 1990. - № 3. - С. 113-120.

7. Матвеев В. О. Загадки и резервы психики. — Свердловск: Изд-во

Уральского ун., 1990. - С. 9-14.

8. Симонов П. Сознание, подсознание, сверхсознание // Популярная

психология. Хрестоматия / Сост. В. В. Мироненко. — М.: Просве­щение, 1990. - С. 45-55.

9. Фрейд 3. Психология бессознательного. — М.: Просвещение,

1990. - 448 с.

Персонологія

Розділ II Персонологія

Психологія особистості

4.1. Поняття про індивід, індивідуальність, особистість.

4.2. Теоретичні напрями персонології:

4.2.1. Психоаналітична теорія особистості;

4.2.2. Біхевіоральна теорія особистості;

4.2.3. Гуманістична теорія особистості;

4.2.4. Диспозиційна теорія особистості;

4.2.5. Діяльнісна теорія особистості.

4.3. Структура особистості:

4.3.1. Структура особистості Зигмунда Фройда;

4.3.2. Структура особистості Карла Юнґа;

4.3.3. Структура особистості Сергія Рубінштейна;

4.3.4. Структура особистості Костянтина Платонова.

4.4. Потреби, мотиви та ціннісні орієнтації особистості.

4.5. Формування особистості:

4.5.1. Соціалізація та інтерналізація;

4.5.2. Психологічна зрілість особистості;

4.5.3. Сенситивні та критичні періоди розвитку особистості.

4.6. Захисні механізми особистості.

4.7. Самоактуалізація особистості.

4.1. Поняття про індивід, індивідуальність, особистість

Людина народжується індивідом (від лат. individuum — неподіль­не) — представником виду Homo Sapiens. Від народження вона наділена такими індивідними рисами, як стать, вік, морфологічні та фізіологічні особливості організму. Незважаючи на те, що самі по собі природні властивості не визначають людських якостей, вони впливають на процес формування особистості.

Якщо у понятті «індивід» наголошують на вроджених особли­востях людини, то у понятті «індивідальність» — на її оригіналь­ності, самобутності, унікальності, які водночас утворюють непо­дільність людини. Індивідуальність (від лат. individuum — не­подільне) — це сукупність неповторно своєрідних рис та особ­ливостей людини, що відрізняє її від інших людей. Вони виявля­ються в рисах характеру, здібностях, типах сприймання, мислення і пам'яті. Поняття про індивідуальність виникло ще в античній філософії (Левкіпп, Демокріт) і пов'язане з розробленням поняття атома як якісно своєрідного елемента буття.

Перебуваючи у суспільстві, людина, крім індивідних та індивідуальних, набуває також якостей, які залежать від її оточен­ня, насамперед, соціального і культурного. Соціалізованого індивіда, який свої якості набуває у соціокультурному середо­вищі у процесі сумісної діяльності та спілкування з іншими людь­ми, називають особистістю.Слово «особистість» спершу позна­чало маску, яку вдягали актори стародавньої Греції під час вистав, а маска латинською мовою перекладається як «persona». Звідси вчення про особистість називають персонологією (від лат. per­sona — особа). Згодом під поняттям «особистість» почали розуміти зовнішній соціальний образ, який приймає індивіду­альність, зображуючи певні ролі у житті. Особистість є соціаль­ною якістю індивіда. Якщо індивідуальність характеризує глиби­ну людських якостей, то особистість — їхню вершину. Індивідом людина народжується, особистістю стає, а індивідуальність відстоює.

Особистість найкраще можна описати за допомогою так званої «великої п'ятірки» — п'яти основних рис особистості: відпо-

Розділ II

Персонологія

відальність (наскільки людина надійна); поступливість (наскільки людина поступається іншим); відкритість пізнанню (наскільки людина прагне осягнути невідоме); екстравертованість (наскільки людина спрямована на зовнішній світ); нейротизм (наскільки лю­дина емоційно нестабільна).

Ядро особистості утворює «Я-концепція», або «Я-образ» — відносно стійка і динамічна система уявлень людини про саму себе, на основі якої вибудовуються відносини з іншими людьми. До неї на­лежить усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних, емоційних і вольових особливостей, а також самооцінка. З погляду уявлень про себе виділяють «Я-реальне» — уявлення про себе в момент свого переживання; «Я-ідеальне» — уявлення про те, якою людина мала б стати, щоб відповідати внутрішнім критеріям успішності; «Я-фантастичне» — уявлення про те, якою людина хотіла б стати, якщо б усе було можливим. Переважання в особистості фантастич­них уявлень про себе у випадку відсутності реальних учинків дезорганізують самосвідомість і можуть завдати людині психо­логічної травми. Тому важливою функцією «Я-концепції» є узгод­ження між собою цих різних аспектів.

4.2. Теоретичні напрями персонології

У персонології співіснують різні альтернативні напрями, голо­вними з яких є психоаналітичний, біхевіоральний і гуманістич­ний. У світовій психології визнання здобув також диспозиційний напрям, а у вітчизняній психології — діяльнісний. Кожен із них описує особистість як інтегроване ціле, однак акцентує свою увагу на чомусь одному.