Основні етапи в історії становлення психології
Перші уявлення про психіку були пов'язані з анімізмом (лат. аніма - дух, душа) - найдавнішими поглядами, згідно яким у всього, що існує на світі, є душа. Душа розумілася як незалежна від тіла сутність, що управляє всіма живими і неживими предметами.
Згідно давньогрецького філософа Платона (427-347 рр.. До н. Е..), Душа в людини існує, перш ніж вона вступає в з'єднання з тілом. Вона образ та закінчення світової душі. Душевні явища підрозділяються Платоном на розум, мужність (у сучасному розумінні - воля) і жадання (мотивація). Розум розміщується в голові, мужність - в грудях, жадання - в черевній порожнині. Гармонійне єдність розумного початку, благородних прагнень і жадання додає цілісність духовного життя людини. Душа, за Арістотелем, безтілесна, вона є форма живого тіла, причина і мета усіх його життєвих функцій. Рушійною силою поведінки людини є прагнення (внутрішня активність організму), зв'язане з почуттям задоволення або незадоволення. Чуттєві сприйняття складають початок пізнання. Збереження та відтворення відчуттів дає пам'ять. Мислення характеризується складанням загальних понять, суджень і умовиводів. Особливою формою інтелектуальної активності є НПУ (розум), що вноситься ззовні у вигляді божественного розуму.
Під впливом атмосфери, характерною для середньовіччя (посилення церковного впливу на всі сторони життя суспільства, включаючи і науку), утвердилося уявлення, що душа є божественним, надприродним початком, і тому вивчення духовного життя повинно бути підпорядковане завданням богослов'я. Людський судженню може піддаватися лише зовнішня сторона душі, яка звернена до матеріального світу. Видатні таїнства душі доступні лише в релігійному (містичному) досвіді.
З XVII століття починається нова епоха в розвитку психологічного знання. Вона характеризується спробами осмислити душевний світ людини переважно з загально філософських, умоглядних позицій, без необхідної експериментальної бази. Р. Декарт (1596-1650) приходить до висновку про цілковиту відмінність, що існує між душею людини і його тілом: тіло за своєю природою завжди ділимо, тоді як дух неподільний. Однак душа здатна виробляти в тілі руху. Це суперечливе дуалістичне вчення породило проблему, названу психофізичної: як пов'язані між собою тілесні (фізіологічні) і психічні (душевні) процеси в людині? Декарт заклав основи детерміністських (прічінностной) концепції поведінки з її центральною ідеєю рефлексу як закономірного рухового відповіді організму на зовнішнє фізичне роздратування.
Спробу знову з'єднати тіло і душу людини, розділені вченням Декарта, вжив голландський філософ Б. Спіноза (1632-1677). Немає особливого духовного початку, воно завжди є один із проявів протяжної субстанції (матерії). Душа і тіло визначаються одними і тими ж матеріальними причинами. Спіноза вважав, що такий підхід дає можливість розглядати явища психіки з такою ж точністю і об'єктивністю, як розглядаються лінії і поверхні в геометрії.
Німецький філософ Г. Лейбніц (1646-1716), відкинувши встановлене Декартом рівність психіки і свідомості, ввів поняття про несвідомої психіці. В душі людини безперервно триває прихована робота психічних сил - незліченних малих перцепцій (сприйняття). З них виникають свідомі бажання та пристрасті.
Термін "емпірична психологія" введений німецьким філософом XVIII ст. X. Вольфом для позначення напряму в психологічній науці, основний принцип якого полягає в спостереженні за конкретними психічними явищами, їх класифікації та встановлення перевіряється на досвіді, закономірного зв'язку між ними. Англійський філософ Дж. Локк (1632-1704) розглядає душу людини як пасивну, але здатну до сприйняття середу, порівнюючи її з чистою дошкою, на якій нічого не написано. Під впливом чуттєвих вражень душа людини, пробуджуючись, наповнюється простими ідеями, починає мислити, тобто утворювати складні ідеї. В мову психології Локк ввів поняття асоціації - зв'язку між психічними явищами, при якій актуалізація одного з них тягне за собою появу іншого. Виділення психології в самостійну науку відбулося в 60-х роках XIX ст. Воно було пов'язано зі створенням спеціальних науково-дослідних установ - психологічних лабораторій та інститутів, кафедр у вищих навчальних закладах, а також із впровадженням експерименту для вивчення психічних явищ. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни з'явилася фізіологічна психологія німецького вченого В. Вундта (1832-1920), творця першого у світі психологічної лабораторії. В області свідомості, вважав він, діє особлива психічна причинність, що підлягає науковому об'єктивного дослідження.
Основоположником вітчизняної наукової психології вважається І. М. Сєченов (1829-1905). У його книзі "Рефлекси головного мозку" (1863) основні психологічні процеси отримують фізіологічну трактування. Їх схема така ж, що і у рефлексів: вони беруть початок у зовнішньому впливі, тривають центральної нервової діяльністю і закінчуються у відповідь діяльністю - рухом, вчинком, мовою. Такий трактуванням Сєченов зробив спробу вирвати психологію з кола внутрішнього світу людини. Однак при цьому була недооцінена специфіка психічної реальності в порівнянні з фізіологічної її основою, не врахована роль культурно-історичних факторів у становленні та розвитку психіки людини. Важливе місце в історії вітчизняної психології належить Г. І. Челпанова (1862-1936). Його головна заслуга полягає у створенні в Росії психологічного інституту (1912). Експериментальне напрямок в психології з використанням об'єктивних методів дослідження розвивав В. М. Бехтерєв (1857-1927). Зусилля І. П. Павлова (1849-1936) були спрямовані на вивчення умовно-рефлекторних зв'язків у діяльності організму. Його роботи значно вплинули на розуміння фізіологічних основ психічної діяльності.