Ы84. Проблеми літературознавчої компаративістики

Компаративістика (літературна компаративістика, порівняння) — порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу). К. у фольклористиці, літературознавстві і взагалі у філології складалася впродовж XIX ст. під впливом філософії позитивізму. Лідія Чернець зазначає, що суть компаративістики у особливому предметі і меті, а не тільки прийомами порівняння. За Громяком, це наука, предметом якої є дослідження літературних явищ. За Жирмунським, це розділ історії літератури (не як окрема наука), що вивчає міжнародні літературі зв’язки і відносини, сходження і відмінності між літературними явищами у різних країнах. Завдання компаративістики – проблема інтертекстуальності, вияви чужого слова у тексті (алюзії, ремінісценції), інтермедіальність (порівняння різних видів мистецтва), проблема перекладу, проблема рецепції (сприйняття художнього твору в іншомовному середовищі), створення синтетичного образу літератури. Об’єкта нема, бо не має обмежень щодо порівняння. Компаративістика досліджує історичні процеси диференціації і розходження (дивергенції) літературних явищ, збіжності і конвергенції літературних явищ. Компаративістика у фольклористиці, літературознавстві і взагалі у філології складалася впродовж XIX ст. під впливом філософії позитивізму. Велике значення для її виникнення і розвитку мали праці німецького філолога Т.Бенфея ), зокрема його передмова і коментарі до "Панчатантри" (1859); російського літературознавця О.Веселовського. В Україні засади порівняльного вивчення літератури застосовували М. Драгоманов, М.Дашкевич, І.Франко. Займаються чл.-кор. НАН України, д.філол. н. Наливайко Дмитро, проф. Денисова Тамара (інститут літератури Шевченка),

Ы85. Теорія діалогізму

Ідея діалогу має глибоке минуле. Проблемами діалогу займалися давньогрецькі філософи-софісти, Сократ, Платон, Аристотель, філософи епохи еллінізму. Філософія діалогізму розвивається у ХХ ст. завдяки працям Михайла Бахтіна (та інших).

Михайло Бахтін дає антропологічне пояснення діалогу: людина саме формується як людина, тому що має абсолютну потребу в іншій людині. Діалог як протистояння ―Я і ―Іншого є об’єктивною умовою осягнення світу як ―буття-події. Перебуваючи серед інших людей та спілкуючись з ними діалогічно, ―Я стає самим собою, тільки розкриваючи себе для ―Іншого, через ―Іншого та з допомогою ―Іншого. Діалогічні відношення, за Бахтіним, – це майже універсальне явище, яке пронизує всю людську мову і всі вияви людського життя, все, що має смисл і значення. Але хто б безпосередньо не був учасником діалогу, за ним, на думку дослідника, стоїть постать нададресата – третього, віртуального учасника діалогу: ―Кожний діалог відбувається немов на фоні відвітного незримо присутнього третього, який стоїть над усіма учасниками діалогу [1, 306].

Але при цьому діалог є не просто переломлюванням чужого слова, чужого голосу власною інтонацією, а, насамперед, вслуховуванням у чуже слово, ідентифікацією себе з тим, хто вимовляє це слово, щоб через відмову від самого себе пізнати ―Іншого і самого себе в своїй іншості, перш ніж деформувати і перетворити його слово у власне.

Концепція Бахтіна (20ті рр.) - це безперервний діалог, у який постійно включаються нові голоси. Ця концепція пов'язана з герменевтикою (спрямованість на розуміння). Герменевтика - наука і искуство розуміння та інтерпретації тексту. Сучасна герменевтика бачить своє завдання в тому, щоб показати шлях до осягнення думки та індивідуальності іншої людини, не відкрито вписаного у зміст тексту. Розуміння - головна умова для здійснення діалогу, має активно-відповідний характер, відповідна позиція називається рефлексією. Висловлення мовця має відповідний характер, оскільки передбачає наявність в його пам'яті чужих або своїх міркувань, з якими дане висловлювання виявляється в діалогічних відносинах. Бахтін: визначити свою позицію без співвіднесення її з позицією інших неможливо. Поняття діалогу отримує розширення, що виникло на основі теорії інтертекстуальності. Інтертекстуальність - визнання діалогічності всієї культури, яка включає традиційно вивчаються літературні впливи і «бродячі сюжети», синкретизм мистецтв. Використання біблійних сюжетів і сюжетів у них описаних: Флобер, Сенкевич, Мережковський, Булгаков. Це використання різних цитат, алюзій і ремінісценцій (це певні історичні реалії, які згадуються в тексті).

Власне діалогічність є твори, які написані у відповідь, чи як би у відповідь, які запитують ту ж тему, але по-іншому (Лермонтов «Пророк» - продовжив тему «Пророка» Пушкіна). Повторюється мотив, пов'язаний з ім'ям персонажа або назвою твору (Дон Жуан).

ы86. Текст як літературознавча категорія Текст (лат. textum — тканина, зв'язок, побудова) — відтворені на письмі або друком авторська праця, висловлювання, документи тощо; основна частина друкарського набору — без малюнків, приміток і т.п.; слова до музичного твору (пісні, опери); у поліграфії — шрифт, кегль якого дорівнює 20 пунктам (7,52 мм). Найістотнішими текстовими ознаками є (А.П.Загнітко): 1) цілісність; 2) зв'язність; 3) структурна організованість; 4) завершеність. Текстологія (від лат. textum — тканина, зв'язок і грец. уоі, — слово) — допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням і тлумаченням художніх текстів, щоб донести їх до читача в первісному, задуманому автором вигляді. Особливо неоціненною є її роль при підготовці наукових видань, зокрема для відновлення пропусків, зроблених цензурою чи письменником з певних ідеологічних мотивів. Важлива робота ведеться сучасними текстологами, щоб подати в первісному вигляді художні твори Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, В. Симоненка, В. Стуса. Інколи текстологи допомагають встановити авторство того або іншого твору чи вирішити питання про канонічну редакцію (якщо їх є кілька). Дискурс (лат. міркування, промова, виступ) — сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв'язках між собою. Одиницями дискурсу є конкретні висловлювання, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті та структурі відбивають часовий аспект, інтеракції між партнерами, що витворюють даний тип дискурсу, а також простір, в якому він відбувається, значення, які він творить, використовує, репродукує або перетворює. Інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл І напрямів) — тут мають місце всі різновиди стилізації. Юлія Крістева вводить термін «інтертекст», що стає основною в аналізі творів постмодернізму. В основі Крістєвої – певна увага до стирання меж тексту, де є поєднання певних фрагментів. «Бахтін, слово, діалог, роман» вона зазначає, що будь-який текст будується як мозаїка цитацій, є абсорбцією і трансформацією іншого тексту. Форми інтертекстуальних зв’язків – переклад, переказ, переспів, адаптація, інсценізація, парафраз, запозичення, наслідування, ремінісцеція, алюзія, травестування, пародіювання, цитування.

ы87. Романтизм — літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.Термін «романтизм» упроваджують німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва, означало сучасну літературу й мистецтво (зокрема в теоретичних працях А. В. Шлеґеля). До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву. На батьківщині романтизму, у Німеччині, існували дві романтичні школи — йєнська (брати Шлегель, Новаліс) та гейдельберзька (брати Ґрімм, К. Брентано). Значним явищем у світовому романтизмі стає його англійський варіант, презентований так званою «озерною школою», а також творчістю Дж. Г. Байрона, В. Скотта. Розвивається романтизм і в Україні (ранній Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Є. Гребінка, А. Метлинський). Естетичні принципи літератури романтизму відбилися в теоретичних працях та маніфестах представників напряму. Серед найвизначніших — «Фрагменти» Ф. Шлеґеля (1797— 1800 pp.), «Християнство, або Європа» (1799 р.) Новаліса, «Про літературу» та «Про Німеччину» (відповідно — 1800 р. та 1810 р.) Особливу увагу романтики приділяють християнським мотивам і образам ( «Марія» Т. Шевченка). Поет, за романтичною концепцією, є провидцем, талант його не підкоряється ніяким законам, встановленим звичайними людьми, — він вищий за них. Основна увага в романтизмі приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об'єктивному, а суб'єктивному. Прагнення розкрити й відтворити внутрішній світ людини з його особистісними переживаннями та пристрастями, прослідкувати «логіку почуттів», зробити це «крізь призму серця», — ось одна з найхарактерніших рис романтичного напряму. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей. Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—1828 роках творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 році, а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х років. Українські митці зацікавлені національною історією та народною творчістю. Вони видають збірки народних пісень (Μ. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич), літописи («Історія Русів»), праці з історії України (М. Костомаров). Один з піонерів українського романтизму П. Гулак-Артемовський писав, що вирішив у своїх баладах «спробувати, чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені, не примушувати читача чи слухача сміятись, як від „Енеїди" Котляревського і від інших, з тією ж метою писаних віршів». Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Український романтизм висунув геніального Шевченка. Заслуга романтизму — у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо — у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити „повну літературу", яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства».