Морально-психологічна проза кінця 19 - початку 20 століття.

Одна з головних привабливих рис художньої літератури - це здатність розкрити таємниці внутрішнього світу людини, виразити душевні рухи так точно і яскраво, як це не зробити людині в повсякденному, звичайному житті. У психологізмі один з секретів довгого історичного життя літератури минулого: кажучи про душу людини, вона говорить з кожним читачем про нього самого.

Українська література досягла в зображенні внутрішнього світу людини високих художніх вершин. Імена Гуцола, Катренка та ін. - це імена найбільших, геніальних письменників - психологів, рівних яким не так вже багато в світовій літературі. Бути психологом - означає розуміти людську душу, проникати в приховані мотиви вчинків, словом - вивчати людину. Але який же письменник позбавлений цієї якості?

При цьому підкреслюється, що «письменники - психологи» змальовують внутрішній світ людини особливо яскраво, живо і детально, досягають особливої глибини в його художньому освоєнні. У деяких роботах того часу відбувалося інколи невиправдане приниження тій літератури, в якій був відсутній психологізм у вузькому сенсі. Це траплялося, звичайно, ненавмисно і неусвідомлено, найчастіше - як наслідок зсуву понять, коли психологізм одночасно розуміється і як загальна властивість літератури, що полягає у відтворенні людських характерів, і як в зображенні в художньому творі внутрішнього світу героїв. Наявність психологізму оголошувалася критерієм художності твору: «Є. область, без розкриття якої істотно людське в художньому творі не житиме повним життям: це сфера відчуттів, внутрішній світ героїв у всій його своєрідності, глибоко різний в кожного з них».

У поняття психологізму включається зазвичай і глибоке зображення власне внутрішнього світу людини, тобто його думок, переживань, бажань про психологізм як особливе, якісно визначене явище, що характеризує своєрідність стилю даного художнього твору, є сенс говорити лише тоді, коли в літературі з'являється форма прямого зображення процесів внутрішнього життя, коли література починає досить повно і детально змальовувати такі душевні рухи і розумові процеси, які не знаходять собі зовнішнього вираження, коли відповідно - в літературі з'являються нові композиційно - оповідні форми, здатні зберегти приховані явища внутрішнього світу досить природний.

Психологізм - це певна художня форма, за якою стоїть і в якій виражається художній сенс, ідейно - емоційний вміст. Через низку обставин саме українська література ХІХ століття з особливою гостротою і наполегливістю ставила проблеми ідейно - етичному єству людини, морально відповідальності особи, пред'являла людині вищі етичні вимоги, не допускаючи знижок і компромісів. Тому читача залучало і залучає не лише те, що вона розширює і заглиблює наші представлення внутрішньому життю людини, але в першу чергу те, що вона говорить нам багато нового і дуже коштовного про ту духовну роботу, яка втілюється в думках і переживаннях, відкриває нам невідомі раніше глибини і ідейно - етичному єству людини.

У 1900-ті роки Коцюбинський пише три твори, що відкривають новий етап у його творчості: новелу «Лялечка», акварель «На камені» й етюд «Цвіт яблуні». У цих творах подано глибший психологічний аналіз, ніж у попередніх, вони показують, що Коцюбинський вийшов на цілком нову стежку - стежку імпресіонізму. На початку XX ст. відбувається якісний злам у творчості Михайла Коцюбинського. Він створює жанр психологічної новели, виробляє імпресіоністичну манеру письма. У них відчутна рука вже зрілого майстра, який творить новий жанр - жанр психологічної новели. Сюжет у психологічній новелі відходить на другий план. Портретні описи майже відсутні, змінюється функція обставин, усе підпорядковується одній меті - тонкому проникненню в психологічний світ людини, нюанси душевних поривів і глибокі переживання, які й становлять справжню драматургічну колізію новели. Письменник водночас виробляє нові художні принципи зображення героя: він переходить від знаковості сюжету до знаковості мікрообразу - його смислотворчої сутності. Усезнаючий автор зникає, замість нього всевладне панує слово та почуття персонажа, його суб'єктивне бачення себе та навколишнього світу.

Під впливом психологічної літератури та внаслідок спостережень у письменника складається уявлення про внутрішній світ людини як безперервний процес, який має свої періоди, спади та підйоми, що, власне, і становлять справжній сюжет багатьох його творів - у Коцюбинського формується художньо-психологічна композиція героя, яку він називає «кільця психологічного процесу». Кожний персонаж у Коцюбинського має свою окрему мову, він індивідуальний до найтонших дрібниць. Описаний індивід зазнає переживань при дуже напружених нервах, коли вони реагують на зовнішні показники. Для Коцюбинського це були дуже важливі думки, і він враховував їх у своїх імпресіоністичних творах. Принципово новою стає й система поетики: письменник наче переломлює все те, що він зображує, крізь призму внутрішніх переживань персонажів. Коцюбинський змальовує не стільки вчинки, поведінку героя, навколишній світ, скільки його враження про самого себе та цей світ. Як ніхто в європейській літературі до й після Коцюбинського, він умів підпорядковувати колір твору розкриттю внутрішнього світу героя або тим ідейно-художнім завданням, які він перед собою ставив.

Психологічна новела М. Коцюбинського «Intermezzo» дуже близька за жанровими ознаками до «поезії в прозі», має автобіографічний характер. Ліричний герой, утомлений від метушні, галасу в місті, від сприйняття людського горя, втомився і поїхав відпочити в с. Кононівку. Митець не міг заспокоїтися, відійти від картин і думок, що його переповнювали. Потім краса природи, тиша розвіяли втому й підготували до сприйняття людського горя, викликали бажання йому зарадити.

Авторові вдалося психологічно переконливо розкрити внутрішній стан людини за допомогою імпресіоністичної поетики: пейзажів, звукових образів, світлотіні, внутрішніх монологів, контрастів та ускладнених метафор і символів.

«Intermezzo» М. Коцюбинського критики називають ліричним оповіданням. Це досить влучна і справедлива характеристика. Адже в цьому творі письменник розкрив свою душу, висловив думки, почуття, які мучили його - свідка революційних і післяреволюційних подій 1905-1908 років. Жанр новели найбільше підходив письменнику для вираження найзаповітнішого, найболючішого. Твір побудований як лірична сповідь автора, який страшенно втомився від жорстокого світу зла. Щодня йому доводиться зустрічатися з типовими для часів реакції явищами: катуванням і розстрілом колишніх учасників повстання, засланням, ув'язненням, поліційним наглядом. Як відомо, М. Коцюбинський працював у статистичному бюро, усі дані про суспільні явища проходили через нього. Чуйне серце письменника не могло спокійно реагувати на факти насильства над людиною, приниження і знущання з неї. М. Коцюбинський спробував хоч на деякий час покинути бездушне «залізне» місто і втекти подалі від нього, де є тільки природа з її величністю і спокоєм.

Сюжет - це монолог автора, який шукає душевного відпочинку, заспокійливої гармонії людини і світу. Але ж справа в тому, що подібної мети не можна досягти. Конфлікт між прагненням перерви - «intermezzo» - і реальністю робить новелу напруженою, хвилюючою. Реальність, яка не дає авторові забутися, - це він сам із його громадянським сумлінням, відданістю народові, чиї болі і страждання ні на хвилю не залишають письменника.

Коли ліричний герой вирвався нарешті із залізних обіймів міста, він насолоджується красою степу, лісу. Чарівні пейзажі приваблюють зоровими і слуховими образами. М. Коцюбинський як справжній художник слова дає нам відчути «шовк колосистої хвилі» і тепло літнього вітру, побачити «блакитні річки льону» і «зелений серпанок» ячмінних вусиків. З неба на землю лилася чудова пісня - жайворонкова «симфонія поля». Здавалося б, де ще відпочити письменнику, де набратися сил і натхнення для творчості, як не тут, серед нив і лісів.

Та знову виникають у пам'яті люди - «вороги й друзі, близькі і сторонні». Це ж вони бентежили душу автора, голосно або мовчки благали про допомогу. Враження від природи не викреслюють згадки про людське горе, від якого неможливо сховатися. Нарешті, з'являється єдиний реальний образ - вже не уявний - селянина, який наближає розв'язку конфлікту. Письменник переконується, що його «intermezzo» - примарна мрія втекти від суспільства. Він - митець і громадянин, отже, залишатися осторонь людських проблем не може. Його місце - серед нужденних і скривджених, серед тих, хто потребує чесного й сердечного слова письменника-захисника, письменника-пророка.

У новелі «Intermezzo» герой задається питанням: «А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?». Питання належить до кагорти філософських питань, на яке не можна дати єдиної відповіді. Людина живе в соціумі і має спілкуватися з оточенням хоча б у плані ділових відносин. Кожне спілкування - це проникнення у світ іншої людини, де немає чіткої грані початку чужого життя. Людина стає співучасником життя іншої і незалежно від своєї волі в більшій чи меншій мірі змінює подальший його хід, навертаючи на певну думку, оцінку ситуації і певних висновків. Так і герой новели описує свої відчуття: «Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку». Це говорить і про змішання світів людей, які близько спілкуються, коли з часом настає розуміння одне одного з півслова, що пов'язане з пізнанням психології іншого і мимовільним прогнозуванням реакцій і думок партнера.

Герой новели прагне самотності, розуміючи її неможливість серед людей, заздрить планетам, які мають свої орбіти як недосяжні життєві шляхи. Можливо, таким чином він бажає бути собою справжнім, зліпленим власноруч без участі стрічних людей, жити у якомусь своєму світі за своїми законами, та це життя відлюдника, істоти з далекого континенту, де немає цивілізації.

Він звинувачує людину у втручанні в його життя, ведучи психологічний внутрішній монолог: «Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш в середину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування». Завдяки прямій формі втілення психологізму найповніше розкриваються думки героя, адже береться їх глибинна основа, яка в інших проявах була би втілена не повністю. Його думки - думки обуреної, незадоволеної людини. Часто, коли людину бентежать болі, страждання, розпач, то їй потрібно виговоритися, розповісти комусь про них, одночасно оцінивши все наболіле наче збоку і змінивши до нього ставлення. Але в той час мало хто замислюється, як буде слухачу, його, виходить, використовують. Так герой новели прагне відсторонитися від таких ситуацій. Хоча, можна просто не приймати почуте близько до серця, та цю здатність мають не всі. Люди, відкриті душею, - завжди прихисток знедолених і розбитих життям людей, не можуть активно не співпереживати чужій біді.

Герою новели обрид весь світ: «Я утомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять». Здається, що це пік невдоволення, яке може перерости в якусь жахливу дію.

Утома приводить героя до втечі, він тікає потягом, та і там не знаходить спокою: «А коли все оце сталось, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, слова, як тріски і солома на весняних потоках…». Взагалі потяги - дуже не тихе місце, це найліпший шанс заговорити з людиною, вилити їй свою душу і більше ніколи не зустрітись. Часто незнайомим людям, які навряд чи мають прямі точки перетину з життям людини, можна повністю довірити свої переживання і бути певним, що вони залишаться в таємниці. Та якщо й ні, то хто знайде тимчасового сусіда, який навряд чи назвав навіть своє ім'я, та й навіщо його шукати, це просто ще одна історія до вічного втручання життя в життя. Отож герой новели «Intermezzo» потрапляє в найбільш несприятливе для його стану місце, та це не надовго: «Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомість. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір - закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу». Саме вдома в героя панує та атмосфера, яку він створив за своїм смаком, яка йому комфортна, яка самотня. Прикметно, що саме білий колір - колір чистоти, порожнечі заспокоює нашого героя. Його око нічого не дратує, білий - вільний аркуш для нього, для його життя. Усі звуки, які не стосуються людей, йому не заважають. Зозулю він відносить до тиші, мабуть, тому, що тільки в тиші можна її почути, людський гамір би не дав змоги вирізнити з себе це кування, та й чи птаха відчувала б себе вільною для свого слова. Тоді наш герой ближчий до світу природи, аніж людей, бо йому так само хочеться тиші, де б був тільки він.

Десять чорних кімнат, що облягають кімнату героя, - невідомість, яка може таїти у собі те, чого він боїться: «Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце - стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні - по стінах». Він розуміє світ речей як такий, що живе окремим життям, життям у русі, мабуть, цей світ також заважає герою новели.

Герой твору визнає свою довгоочікувану самотність, та все ж «щось» не дає йому спокою. Він знаходиться у дратівливому стані, стані травмованої душі, коли важко догодити у будь-якому разі. Думки, що переслідують героя твору, нагнітають загальну атмосферу, свідчать про його подавленість, занижчену самооцінку: «Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо». Він веде з собою внутрішній діалог: «Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя - і тепер маєш. Хитаєш головою! Не віриш в безлюддя?». Тож потяг до спілкування є, та лише з самим собою.

У героя немає ні в чому впевненості. Спогади про солдат, страшні картини війни, здається, можуть знову до нього прийти. На все одна реакція - «я утомився». Герой утомився від самого життя, йому все щось нагадує, життєвий досвід не дає спокою: «І всі лишають на душі моїй сліди своїх підошв», та він не може закритися від людей, хоч і кричить: «Тут вхід не вільний». Герой належить до тієї частини людей, які здатні співпереживати, та сам він проти такої поведінки, тому і виходить конфлікт Я і над-Я.

Кардинальну зміну настрою героя провокує ранок і головне - ставлення до нього, до зозулі, до сонця, до неба: «Я зіскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: «Ку-ку… ку-ку… Добридень!.». Звуки його більше не хвилюють.

Великі білі вівчарки викликають у нього цікавість. Герою хочеться поговорити з ними, дізнавшись їх імена: «Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако… як тебе звать?». Опис героєм собаки нагадує його особистий вчорашній стан: «Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни». Та шкоду, на його думку, собаки здатні завдати набагато меншу, аніж людина: «Ти можеш найбільше, видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки… Ах, яка се дрібниця!». Ця шкода зовнішня, на відміну від людської, коли людина ранить душу, втираючись у довіру, насичуючи тебе своїми думками та мріями, і робить боляче. Виявляється, що собака також не платить добром за добро. Відпустивши її з ланцюга, вона без пам'яті мчиться наосліп і забуває про того, хто дав їй волю.

Афористичні висновки героя новели глибоко психологічні. Собаці він говорить: «Тобі воля дорожча, ніж задоволена злість», але це стосується і самого героя, адже тільки на волі він відчув себе невтомленим, а колишню злість не могло нічого задовольнити. Собаки в автора також мають характер і поведінкою схожі на людей. Оверка письменник характеризує як чистого сангвініка, який кидається на все наосліп: «Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на груди, буде багато самоповаги».

Звуки, що оселились у голові героя твору, його не дратують, він говорить про них із захопленням: «Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна». Природа лікує, розслаблює і навіть якщо втомлює, то ця втома від справжнього відпочинку. У цю ідилію він не хоче нікого пускати: «…і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього».

Яскраво простежується єдність героя і природи: «Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина молоко з материних грудей, так само теплих і дорогих», «Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут». Отже, він - дитина природи. Тільки сонце в людині він і любить - у сміху дитини, в очах коханої. Неочікуваний висновок робить герой оповідання для себе: «Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?». Десь на підсвідомості в людині закладений потяг до спілкування, і скільки б вона не тікала від нього, буде шукати де-ін-де, хіба що в інших вираженнях. На ниві він усе ж зустрічає людину, звичайного робітника, і сам здивований, що заводить розмову. Він скучив за людиною, хоч і тікав від неї. Слухаючи чоловіка, він повторює: «Говори, говори!.», що свідчить про спрагу у спілкуванні.

Зіткнення образів «моя утома» і «сонце» становить ядро образного конфлікту новели. Поступове зникання утоми і все більше проникнення в душу героя того життєстверджувального оптимістичного тепла, яке несе сонце, визначають основну художню структуру новели.

Природа вилікувала героя, він зізнається: «Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них. Природа внесла спокій у його душу, повернула до повноцінного життя. Спілкуючись із чоловіком, він вибірково сприймає інформацію, автор наводить її так: «Найближча людина готова продати, між людьми як між вовками». Зробивши для себе такі афористичні висновки, герой вчиться життю і життя вчить його. Недовге лікування природою принесло свої плоди: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…».

В «Intermezzo» яскраво простежується захоплення автора природою, її красою, що проявлялося у М. Коцюбинського ще змалечку. Отже, новела «Intermezzo» має автобіографічний характер. Переживання, думки й утома письменника лягли в основу твору. Прикметно, що перед читачем не тільки опис природи, переживання письменника, а ще й певний шар його психічного життя - самосвідомість, що розкриває психологізм новели у відкритій формі.

Василь Стефаник – великий новатор в українській літературі, творець і неперевершений майстер дуже стислої, драматичної за змістом, глибоко ліричної соціально-психологічної новели про сільське життя. Видатний новеліст багато зробив для удосконалення літературної техніки, для урізноманітнення засобів художньої виразності.

Василь Стефаник став на Україні творцем дуже стислої соціально-психологічної новели. Цій новелі були властиві:

- виключний локанізм;

- прихований, але глибокий ліризм і драматизм;

- зосередження уваги не на описі зовнішніх виявів життя, а на відтворення складних душевних трагедій селян, породжених соціальними, сімейно-побутовими іншими причинами.

Психологізм у змаганні персонажів, прагнення відтворити найтонший зміст в настроях, схопити миттєві враження, особливий локанізм прози – елементи поетики імпресіонізму на реалістичній основі, які використовував Василь Стефаник (так само, як М.Коцюбинський, О.Кобилянська, М.Рудницький, М.Ірчан та В.Чумак).

В. Стефаник будує свої новели переважно на одній гострій драматичній події, що особливо чітко виявляє характер людини, її складне внутрішнє життя, Автор не вдавався до докладного опису етнографії, сільських звичаїв і обрядів, хоч вони на Покутті були мальовничі, не давав широких пейзажних картин. У його творах мало "зовнішніх” подій, нема докладних, зображених у часовій послідовності життєвих історій персонажів, деталізованих портретів. Авторські описи зведені до мінімуму й нагадують ремарки в драмі. Говорять і роздумують персонажі, "самосильно” виявляючи себе. Тому на першому плані – діалоги й монологи, що відзначаються великою майстерністю. Драматизмом, що виявлявся в глибокому відтворенні складних душевних переживань, а також зовнішньою будовою новели Стефаника часом нагадують маленькі драми або драматичні "сценки”. Василь Стефаник не визнавав багатослів'я і розрахованого на зовнішній ефект "декламаторства”, він домагався щоб кожне слово було вагомим, промовляло на повний голос, було образним і вивіреним на слух та вражало читача.

Новеліст уникав довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій, зокрема дієприкметникових чи дієприслівникових зворотів. Речення короткі, прозорі за своєю будовою, часто уривчасті, незакінчені. В них багато дієслів і порівняно мало означень, складних тропів. А ще мова Стефаникових новел-вживання покутського діалекту – наближається до народної. У новелах Стефаника нема ліричних відступів і прямих авторських оцінок зображуваного. Навпаки, він ніби виступає зовсім безстороннім, цілком зникає за зображуваними персонажами. І все ж зовнішньою об'єктивністю розповіді про різні сільські "новини” криється велике хвилювання, "животворний дух співчуття своїм персонажам”.

Ліризм новел Стефаника своїм корінням сягає у фольклор. Автор включав пісенні мотиви у новели, читаючи які, ніби чуєш не тужливу народну пісню, а тільки сумний відгомін або приглушену мелодію. Від фольклору йдуть і деяка ритмізація мови в найбільш ліричних місцях твору, інверсії, антифористичність побудови частин фрази тощо.

Новели Стефаника не без підстав називають "психологічними студіями”. Іван Франко писав про Стефаника. "З великою майстерністю він проникає в душу галицького селянина і вміє малювати тяжкі психічні драми там, де інші бачать тільки буденний факт економічного соціально життя”. Письменник був не стільки побутописцем, скільки майстром глибоко психологічних новел. Його твори – драматичні і здебільшого мають трагічну розв'язку. Тому-то Максим Горький говорив, що новеліст пише "коротко, сильно і страшно”, а Марко Черемшина називав його "поетом мужицької розпуки”. Історичний злам у долі селянства, що відбувався наприкінці ХІХ ст., був дуже драматичним. Тому твори Стефаника звучали як крик болю і страждань у буржуазному суспільстві. Вони були спрямовані проти ілюзорних уявлень ліберально-буржуазних письменників про народ. "Серед мужиків усього світу, - писав Марко Черемшина - наш мужик у найгіршім положенню... Його трагічність знайшла у творах Стефаника свій величний вислів”.

Сатиричними серед творів Василя Стефаника є лише "Побожна” та "Такий панок”.Простежимо за тематикою новел Василя Стефаника:

Новели про рекрутчину. "Виводили з села” і "Стратився”. – Австроугорська цісарська рекрутчина була великим тягарем для народу і завдавала йому багато горя. Важке казармине життя, криваві війни, смерть і каліцтво солдатів, їхній сум за домом, за звичною працею стали темою багатьох народних пісень, віршів і поем Ю. Федьковича, С.Воробкевича та інших письменників.

Василь Стефаник почав свою новелістичну творчість із теми, висвітлення якої вже мало чималу традицію (Ольга Кобилянська "Земля”). Але письменник підійшов до неї по-новому. Зокрема, у новелі "Виводили з села” змальована картина проводів одинака старими батьками й сусідами. У всіх настрій важкий як на похоронах. Ще й природа підкреслює гнітючий настрій: хмара у проміннях сонця нагадує закривавлену голову, у цих же променях стрижена голова хлопця теж здається кривавою. Крають серце слова – голосіння батьків:

- А ти ж на кого нас покидаєш?

- Воліла бих ті на лаві лагодити!

- Відки тебе візирати, де тебе шукати?!

Мати в горі б'ється головою об одвірок, батько плачучи труситься, сестри золотили руки, сусіди плачуть.

Новеліст не дає докладних описів зовнішності людей, а обмежується вказівками на окремі характерні деталі: обстрижена голова рекрута в кривавому освітленні, бліде, як крейда, обличчя матері... Усе у творі повите гнітючим настроєм, підсилене зловісним пейзажем. Опале листя "по занепалося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту Дору за рекрутом.

У новелі "Стратився” говориться, як бідняцький син Миколка, не витримавши знущань у війську, повісився. Стефаник не показує, як це сталося. Він лише розповідає, як сивоголовий дід іде залізницею до міста, щоб поховати сина, плачучи, згадує зловісні сни, розмовляє сам з собою. І з цих розмов дізнаємося всю трагедію цієї сім'ї: батьки загиблого солдата дуже бідують, мати не має чобіт, тож бігла за чоловіком боса, аж "ноги і посиніли від снігу”. Батькове горе посилюється тим, що син наклав на себе руки і "душу стратив”. Плачучи, батько одягає на мертвого сина той одяг, що приготували йому на весілля. Контраст – юнак у весільному вбранні і студена мармурова плита”, на якій він лежить у крові.

Тема еміграції із західноукраїнських земель за океан. До цього призвели зубожіння широких мас селянства і відсутність заробітків у рідному краї. Селяни вірили брехливим розповідям еміграційних агентів про "американськи1 рай”, продавали свої господарства та вирш3али до Канади, США, Аргентини або Бразилії, Протягом 1890-1910 років із Галичини емігрувало близько 212 тисяч українців (7 відсотків українського населення).

Новела "Камінний хрест” з'явилась внаслідок глибокого вивчення економічного становища західноукраїнського селянства і долі емігрантів, багатьох зустрічей і розмов з ними на Краківському вокзалі, листування. Не випадково у підзаголовку письменник визначив жанр твору словом "студія” (дослідження). Персонажі мають прототипів: Стефан Дідух з Русова. Названий у творі Іваном, "дуже не хотів покидати свого каміннистого гнуту, та діти, невістки та доньки не давали йому жити, і він тому лише втік до Канади, щоб могли жити дальше”.

Персонаж оповідання "Камінний хрест” – узагальнення багатьох життєвих спостережень, це образ – тип, у якому втілені риси й переживання багатьох емігрантів. Картина, коли Іван, запрягшись разом із конем, тягне навантажений віз, перетворюється на символ каторжної праці бідноти у буржуазному суспільстві. Образ Івана Дідуха доповнюється в оповіданні образами таких ж передчасно постарілих бідняків-жінки Катерини, старого Михайла та інших сусідів.

Тема зубожіння широких мас селянства відображена Василем Стефаником у новелах "З міста йдучи”, "Підпис”, "Осінь”, "Май”, "Сон”, "Давнина”. Бідняки тішаться мріями про краще майбутнє: про власну землю (і вона їм сниться), про заробітки.

Жахливі побутові явища, родинні сварки і бійки причини крайнього зубожіння. Нужда перетворює рідних людей у ворогів.

Твори про дітей "Кленові листки”. "Похорон”, "Лан”, "Новина”, "Катруся”. Письменник дуже любив дітей, йому завдавало болю важке дитинство, а й часто служить бездоглядних малюків у бідних родинах.

У оповіданні "Кленові листки” Василь Стефаник узяв виключну ситуацію: у жнива жінка заробітчанина Івана народила ще одну, четверту, дитину, а сама важко захворіла. Пізно ввечері батько покликав кумів, охрестили дитину, і Іван скаржився на важку роботу, на свою долю й на дітей, який дуже любив і за них переживав.

Хоча жінка помирала, Іван не міг удень лишитися з нею. Він, плачучи, спорядив її на смерть, обклав зеленими вербовими галузками, залишив дітям свічку й пішов на косовицю. З великою любов'ю у творі змальовано шестилітнього Семенка, який з гордим почуттям "дорослості” все бігав, все робив, що мама казала”. Його інтереси ще по-дитячому нестійкі, увага мимовільна, а поведінка зовсім безпосередня. Він по-дитячому сприймає хворобу матері, йому хочеться погратися (малює колесо зі спицями, тішиться, як пес ловить мамалигу...).

В останньому епізоді мати просить Семенка пестливими, голублячими словами захищати молодших від мачухи, а помираючи, співає, щоб заспокоїти маля, пісню про кленові листочки, що розвіялися по пустому полю і ніхто їх не може позбирати, і ніколи вона не зазеленіють. За допомогою парафрази тужливої народної пісні про оплаті кленові листки письменник показав жахливу долю дітей – сиріт.

Долю дівчат – наймичок (підростаючих дітей бідняків) Василь Стефаник зобразив у новелі "Катруся”, Катруся була робітницею на все село. Батьки покладали на неї великі надії, але вона захворіла; з осені до весни не встає вже. До того ж їсти нічого.

Лікування дороге, доброї їжі немає – і розвивається тяжка психологічна драма при якій батько докоряє й погрожує хворій. Тут і любов до доньки, і переживання Катрусі, і її розпач. Та коли ще лікар сказав, що хворій треба багато молока, легкого м'яса, білого хліба, у батька зародилась думка: "Нехай умирає так, як є...”. Обривається новела. Але читачеві ясно, що Катруся помре, і що похорон ще більше боргів принесе батькам, які стануть жебраками.

Одним з найхарактерніших зразків української соціально-психологічної новели є "Новина”. Тема твору – вбивство батьком своєї дитини – була взята Стефаником з самого життя. У сусідньому селі сталася жахлива подія: селянин- вдівець, не маючи змоги доглянути, прогодувати двох малолітніх дочок, вчинив жахливий злочин, утопивши у річці Прут меншу з них. Страшна новина облетіла всю місцевість. Василь Стефаник побував у селі, розмовляв із старшою дочкою, яка вмовила батька не вбивати її. В результаті цього з'явилась новела, в якій автор звернув головну увагу на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Ніхто йому не допомагав у біді, не цікавився його життям, що було нестерпним, минало у голоді й холоді. Художні деталі несуть у творі емоційне навантаження: Гриць кинув дітям кусень хліба, "вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися”. Діти худі, тільки очі живі, важкі, "як олово”. "Мерці” – думка пронизала єство Гриця. Його аж холодним потом обсипало, на груди ніби хтось поклав важкий камінь. І саме ця деталь – той важкий камінь – стає визначальною в характеристиці селянина.

На площі в дві сторінки розкрито людську трагедію, яка хвилювала й хвилюватиме всіх, хто ознайомиться з новелою.

Темі національно-визвольних змагань присвячено новелу "Сини” (1922), в якій передано горе старого батька, який благословив обох синів на боротьбу "за Україну” і втратив їх назавжди.

Світлій пам'яті Івана Франка була присвячена новел "Марія”, написана у 1916 році. В ній знайшли художнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визволення з-під колоніального гніту. У його новелі виведено образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина.

Трагедія "зайвих ротів” у вбогих родинах знайшла відображення у новелах "Діти”, "Вістуни”. "Сама-самісінька”. Сімейні драми, розвал родин – теми новел "Лесева фамілія”, "У корчмі”, "Майстер”.

Тема війни, породжене нею всенародне горе і страждання, жахи війни яскраво передані у новелі "Дівоча пригода”. "Пістунка”, "Гріх”, "Мати”.

Творча спадщина Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Письменник був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели про важке життя селян. Він один з літераторів, з творчістю яких пов'язаний важливий етап у розвитку української реалістичної літератури. Василь Стефаник багато зробив для посилення психологізму, удосконалення літературної техніки, урізноманітнення засобів художньої вираженості. Не події і вчинки персонажів найбільше цікавили новеліста, а їх переживання і настрої під впливом отих подій, або, за словами Івана Франка, - зображення подій через призму "чуття і серця героїв”, заглиблення в людську душу і освітлення нею оточуючого, показ світу і людей такими, як їх бачать персонажі з певним душевним станом.

Василь Стефаник став виразником болю і гніву галицького селянства.

Його новели лаконічні, письменник, за словами Івана Франка "ніде не скаже зайвого слова”. Він міг, як відзначала Леся Українка, "двома – трьома швидкими штрихами... надзвичайно яскраво зобразити нам цілі драми”. Олесь Гончар порівнював "доведену до граничної стислості” Стефаникову новелу з класичним відшліфованим сонетом, бо "у кожній його новелі – згусток почувань народної душі”.

Основні риси стилю Стефаника – психологізм, драматизм зображуваних подій, злободенність порушуваних тем, глибокий, сповнений болю й туги, душевний стан персонажів.

Творчість володаря дум селянських, великого майстра новели Стефаника – одна з чарівних перлин української культури, наша гордість і слава.