Народна містерія «коза» як репрезентація світового міфологічного мотиву вмирання й воскресіння богів

Водіння кози - одна з найдавніших зимових містерій, що збереглася до наших днів і відбувається на Меланії - 31 грудня (Різдво Місяця), в білорусів з 13 на 14 січня в росіян на Щедрий вечір та на Масляну, в болгарів - 31 грудня (Сурвакі). Коза у традиційній культурі багатьох народів символізує багатство, достаток, урожай і плодючість. А ще - воскресіння сил природи, завмерлих на час зими. Образ цієї тварини пов'язаний із пошануванням померлих предків (Культ Предків). Походження звичаю Маска кози відома в багатьох слов'янських і неслов'янських народів, її походження пов'язане з аграрно-магічними культами і вшануванням тотемних тварин (Тотем - предмет або істота, який вважався засновником племені. Як правило, був представлений у вигляді ідола або вважалося, що душа його перебуває в якомусь предметі.). В Україні коза уособлювала місяць і вважалась прапредком дослов'янських племен (див. Коза Седунь). Ціла низка дослідників вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. Серед них - О.Знойко, В. Давидюк, Г.Лозко. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі. О.Знойко описав обряд водіння кози на Чернігівщині, де співається про те, що коза постраждала від московитів, а рятує її озброєний козак. Поширення символіки кози-тотема як символа врожаю серед інших античних народів Європи можна пояснити давністю існування цього культу з часів арійської спільності народів (за 1000 років до нашої ери). Це питання тісно пов'язане з питанням етногенезу українського народу і загалом слов'ян, а також походженням індоєвропейської цивілізації (Г.Лозко, О.Знойко). Якщо коза була тотемом племен арійської доби, то не може бути й мови про запозичення слов'янами цього культу від греків чи римлян (Про, що сперечаються безліч дослідників). Вірування про чудесні властивості кози відобразилися в новорічному звичаї "водити Козу". Народну виставу, де головним героєм була Коза, мали слов'янські народи, а також молдавани, вірмени, литовці, румуни та шведи. Водячи Козу на Меланії (у деяких місцевостях - на Різдво, Щедрий Вечір) від господи до господи, люди мали на меті заворожити врожай на майбутній рік, а також, закликавши силу предків, оживити (разом із народженням нового року) творчу енергію всього Роду. Образ кози пов'язаний також із пошануванням померлих предків. Адже душі покійних - це опікуни сільського господарства і скотарства. В обряді виявляється зв'язок дії переодягання з потойбічним світом, а отже, і з померлими родичами. Найхарактернішими ознаками такого одягу були маска (або намащування обличчя сажею чи борошном) і вивернутий вовною назовні кожух (чи будь-який інший одяг). Використовували вивернутий одяг і в обрядах під час "сидіння при мерцях". Він вважався знаком приналежності до потойбічного світу, в якому все не так, як у світі живих - усе "навиворіт". Що тут мертве - там живе, що тут гарне - там потворне, о тут добре - там зле. Окрім цього, ознаками причетності до світу померлих були кошлатість, незвичність одягу, зміна голосу. Сама ж маска ідентифікувалася зі сліпотою. Вона теж позначала представника потойбічного світу, свідчила про особливу магічну силу, якою той володів. Про зв'язок учасників обрядової гри з потойбіччям свідчать і діалоги "козоводів" із господарем дому. Ряджені розповідають, що вони прибули здалеку - з "далекої дороги", - яка у фольклорі завжди є дорогою на той світ. Про те, що й Коза, й Дід, який її водив, пов'язані з потойбіччям, свідчить і солома, яку використовували для виготовлення їхнього вбрання. Діда (тобто перевдягненого Дідом хлопця) навіть називали Солом'яним, бо він мав одяг, бороду та вуса, зроблені із соломи. Солома в традиційній культурі символізує старе, мертве. Адже саме вона залишається після того, як із колосків вилущили зерно - символ життя. У давніх індусів наречену садовили на солому. Пояснення цьому різні: щоб уберегти всіх присутніх у домі від зурочення, щоб наділити домашніх багатством. У солому закутували Діда у словацькому та чеському різдвяних ритуалах. Українці на Різдво стелили на підлозі солому — щоб душі предків у ній збиралися. Перед Різдвом соломою устеляли дім також росіяни й поляки. Після свята солому вимітали і спалювали. На Закарпатті на другий день Різдва її мели до води (наприклад до ріки) і спалювали, називаючи це обрядодійство "палінням діда". В Україні Козу водили (а подекуди й досі водять) так. У гурті розподіляли ролі: Кози, Діда, Баби, Лікаря, іноді - ще й Цигана чи Жида, Міхоноші (котрий збирав дарунки вдячних господарів). Козу іноді споряджали з держака сокири, прив'язавши до нього дві ложки ("роги") та прядиво ("бороду"). Топорище пропихали крізь рукав вивернутого кожуха або сердака. Мекаючи, нічого не бачачи під кожухом, гравець намагався наздогнати котрусь із жінок чи дівчат і штрикнути рогами. Іноді Козу "заманювали" сіллю, закликаючи її до дівочого гурту: "Коць-коць-коць". На Бойківщині Козу "складали" із довгої жердини, на яку накидали кожух навиворіт, причепивши дерев'яну голову зі справжніми рогами. У цьому регіоні України часом розігрували комічну ситуацію, у якій "суддя-біров" організовував продаж кози і цапа. І отой цап "штрикав" рогами дівчат та жінок. На Буковині Коза пустувала й жартувала з дівчатами. На Чернігівщині Козою був парубок у вивернутому кожусі. Козячий хвіст робили із соломи, а на роги вішали дзвіночок. Перед домом Дід питав: "Панове господарі, чи дозволите Козу завести?" Якщо дозволяли, то всі заходили до хати, й починалося веселе дійство. Коза кумедно стрибала, аби господарі гарненько посміялися. Адже сміх - це символ життя.