Міфологія нового часу і життєва криза

Кожен народ, створюючи власну культуру, водночас будує і свою міфологію. Міфи є елементами культури, котрі з'явилися на ранніх етапах еволюції людства, у первісному суспільстві, але й досі вони лишаються важливим компонентом суспільної свідомості. Первісна міфологія відображала уявлення людей про природні і соціальні яви­ща в образах богів і легендарних героїв; сучасні міфи виражають освячені ідеологією або традицією вірування членів суспільства. Не дивно, що міфи різних народів часто мають спільні риси, загальні ар-хетипічні витоки (що не заважає співіснуванню з ними неповторних національно-історичних архетипів). Звернення до їх аналізу — це шлях до усвідомлення і розуміння самих себе, спосіб прозріння, а відтак — необхідний крок до виходу з кризи, до продуктивної само-рефлексії українського суспільства в критичний момент його історії. У центрі дослідження соціальної міфології нашого часу містяться пи­тання готовності суспільної свідомості до сприйняття і засвоєння но­вих суспільних пріоритетів, форм розбудови української держави, но­вих цінностей і моральних норм. Через аналіз соціального міфотво-рення можна осягнути шляхи пошуку нових перспектив і сенсу життя в контексті радикальних трансформацій суспільних обставин життя.

Кожна людина, до якої б культурної доби вона не належала, ото­чена щільною хмариною соціально-культурних міфів, своєрідних по­стулатів її релігійної чи світської віри. її повсякденне життя відбу­вається у строкатому світі власної індивідуальної міфології — різно­манітних ціннісних орієнтирів, що дозволяють зробити у певній жит­тєвій ситуації той чи інший вибір. Це можуть бути міфи наукові, релігійні, політичні, моральні, естетичні, психологічні, сексуальні, побутові тощо. Найрізноманітніші сфери людського життя "оброс­тають" відповідною міфологією, що несе на собі відбиток культури,

часу і особистих схильностей її носія. Міфи є свого роду глибинним підмурком орієнтування людини у світі, виконуючи функцію виправ­дання існуючого і відповідних до міфів мотивів і вчинків. Міф уза­гальнює людський досвід пізнання світу безпосередньо, нерефлек-сивно — тобто завжди просто, зрозуміло і доступно для кожного чле­на громади. Пояснюючи соціальну реальність, міф насправді створює "другу реальність", що має для суб'єкта таку саму достовірність і на­очність, як і сама природа. Відповідно до вислову Е. Касірера, міф дає простоту безпосередньої даності там, де розум шукає складнощі. Мова міфа — це мова образів; вона є чітко структурованою і здатною передавати знання про світ не менш ефективно, ніж мова абстрактної логіки. В широкому смислі міфом "можна назвати будь-який фено­мен або будь-яку ідею, що стає предметом ірраціональної віри" [1].

Вже у найдревніших своїх культурно-історичних формах раціо­нальна свідомість здійснює розподіл світу на сфери можливого і не­можливого. Навіть свідомість античних греків, що була наскрізно пронизана міфологічними уявленнями і несла в собі яскравий пафос всеможливості, здатна була критично і вибірково сприймати інфор­мацію про світ, що надходила з різних джерел. Існувала досить жор­стка сітка світорозуміння, яка окреслювала межі "можливого і не­можливого" і змушувала людину проводити ціннісний відбір знань з чуток та оповідей. Сучасна людина — людина XX століття, що має на озброєнні досвід багатовікової школи раціонального мислення, систему наукових знань і освіти, мусила б, здається, бути повністю деміфоло-гізованою. Проте парадокс полягає в тому, що, дистанціювавшись від древніх міфів як від чогось ненаукового, недостовірного, нераціонального, сучасна освічена людина не в змозі подолати міфологічність свого мислення і світосприйняття, вивести міф за межі свого життя. Вона неспроможна це зробити, оскільки із її життя ніколи не були (і не можуть бути!) еліміновані моменти, коли за браком точних знань віра заміщує логіку. А віра, в свою чергу, не може бути до кінця раціо­налізованою, бо вона є ірраціональною за своєю сутністю.

Так само й міфи завжди мають домішки ірраціонального. Світ по­стає у міфі не у вигляді ланцюжка причинно-наслідкових зв'язків, а як гурт діючих персонажів, котрі прагнуть якоїсь мети, думають, пе­реживають. Через систему міфологем індивідуальна свідомість прилу­чається до колективної пам'яті роду; у міфологічній свідомості сти­раються грані між минулим, сьогоденням і майбутнім, між загальним і одиничним. Міф не осмислюється до кінця раціональними засоба­ми, розуміння його йде від емоційних глибин особистості, верстви, нації.

Відмінною рисою сучасної міфології є те, що вона тісно пере­плітається з науково-теоретичними здобутками людства та ідеологією, доповнюючи їх, роблячи більш доступними. А за умов нестабільного суспільства, чиї перспективи окреслюються надто розпливчасто, на тлі зниження критичності та раціональності мислення роль і значен­ня міфології істотним чином зростають. Якщо немає точного знання про світ, суспільство і про самого себе, якщо спростовуються звичні схеми соціального буття та індивідуальної життєдіяльності, коли розхитані засади світогляду і надто його ідейні складові, свідомість людини знаходить опору у вірі. Мається на увазі не тільки релігійні вірування (хоч зараз і спостерігається посилення впливу релігії у су­спільстві), а й те, у що люди вірять взагалі, що переживають як щось нетлінне, таке, що не потребує раціональних витлумачень. Соціальні міфи за даного випадку постають не тільки пояснюючими алгорит­мами, а й служать виправданню і наданню смислу всьому тому, що відбувається. Міф може бути і елементом релігійної свідомості, і фак­том художньої культури; досягнення науки і політичні ідеї можуть бу­ти представлені в міфологічній формі і при цьому виступати для суб'єкта невід'ємною частиною створеної його свідомістю "другої ре­альності". Остання є важливою і значущою для особистості як сфера ідентифікації та набуття смислів. Міф є формою проникнення в істо­ричну реальність — так само, як і раціональне, критико-аналітичне пізнання. Однак в основі міфа лежить інша реальність — реальність суб'єктивних смислів, що включає самосвідомість і самооцінку часу, уявлення про ціннісні орієнтири і норми власного буття. Розшифров-ка цієї другої реальності може дати ключ до розуміння епохи часом навіть швидше, ніж аналіз безпосередніх даних суспільного досвіду.

Переосмислення ролі міфології як впливового соціального чинни­ка відбувалося головним чином у зв'язку із розумінням її як харак­терного явища ідеологічної практики. Зі створенням системи засобів масової інформації вона набула рис особливого типу духовної діяль­ності по створенню і поширенню політичних міфів, які активно й цілеспрямовано формувалися панівною верхівкою для маніпуляції масами, їхньою свідомістю і поведінкою. Однак насправді соціальні міфи мають значно ширшу базу в суспільній свідомості; їхній зміст виходить за межі політичної сфери і обіймає буквально усі сторони життя суспільства. Останнім часом міфологія розглядається як одна з форм людської свідомості. З цього погляду "зруйнування міфа при­зводить не до панування раціональності, а до ствердження нового міфа" [2]. Міфи є не тільки духовним пам'ятником минулого, а й могутнім підсвідомим фактором духовної і художньої культури, дже­релом мотивів, норм, стереотипів соціальної поведінки. Так, амери-

канське суспільство значною мірою забов'язане своїми звершеннями і стабільністю міфові про суспільство рівних можливостей (так звана "американська мрія"); для радянських людей соціалістичний міф довгі десятиліття служив фактором консолідації суспільства і був надійним засобом управління і маніпуляцій масовою свідомістю з боку влад­них структур.

Коли людина намагається пояснити, чому вона здійснює той чи інший політичний, моральний чи естетичний вибір, саме пояснення нерідко будується саме за міфологічними законами. Прихильник того чи іншого політичного лідера може до нестями сперечатися з опо­нентами, відшукуючи раз по раз нові раціональні аргументи на ко­ристь свого обранця, але витоком його переконаності виявляється формула суто ірраціональна: "Я йому вірю!" Те саме відбувається і з обожнюванням естрадних кумирів, і з обранням за зразок насліду­вання якихось видатних історичних особистостей. Так само ідеї і гас­ла, стосовно яких людина каже собі: "Я в це вірю" стають для неї ти­ми дороговказами, що визначають її життя впродовж певного етапу або й у цілому. Саме в такому смислі функціонують у мові слово-утворення типу: "міф Сталіна", "міф Висоцького", "демократичний міф". Свої міфи народжуються, трансформуються і вмирають як в га­лузі мистецтва, так і у сферах політики, моралі, науки і т. п.

Сучасна людина — освічена, раціонально мисляча, ознайомлена з до­сягненнями науки і техніки — вже нездатна бездумно вірити в якісь міфи. Вона "вибудовує певну раціональну конструкцію-пояснення своєї віри. Усі свої здібності раціональної аргументації людина акти­візує, щоб виправдати й обгрунтувати свій міф. І в результаті простір міфа має характерний суб'єктивно-раціональний вимір" [2, с. 674]. Такий міф працює інакше, аніж міф первісної людини або міф дити­ни, що беззастережно вірить у всемогутність своїх батьків. Сучасна людина також є міфологічною, але для неї можливе далеко не все, а тільки те, що відповідає її міфології, у рамках якої вона здійснює суб'єктивний вибір пояснень. При цьому свою ірраціональну віру особистість оточує різноманітними раціональними підпірками, котрі створює за допомогою одержаних освітніх знань. Така "раціоналізо­вана ірраціональність" і є міфом сучасної людини. Логічна аргумен­тація може бути розгорнута до рівня філософської концепції, а може бути обмежена скромними узагальненнями життєвого досвіду. Не так важливо, чи будуть наведені доводи переконливими. Значущою є принципова установка на можливість і необхідність раціонального обгрунтування такого вірування. У підсумку найінтимніше і смисло­ве, що тільки є в її існуванні — власний міф — особистість вста­новлює на основі свого культурно-раціонального мислення, що до-

зволяє їй постійно перебувати зі своїм міфом у рефлексивному діа­лозі. Міф стає своєрідним фільтром для інформації, що надходить із­зовні. Все, що суперечить істині міфа, відсікається. Цензорський ме­ханізм міфа всерйоз працює за жартівливим принципом "якщо факти суперечать теорії, тим гірше для фактів". Уся сил раціональної аргу­ментації спрямовується на захист власних міфологічних істин, при­чому знання поділяються на "правильні" і "неправильні" за критерієм відповідності змістові міфа. Проголошену древнім схоластом тезу "вірую, бо абсурдно" можна розглядати як лаконічний опис психоло­гічного механізму стійкості міфа.

Які ж міфи панують сьогодні у масовій свідомості населення України?

З розпадом СРСР відбулися докорінні зміни в міфології масової свідомості. З одного боку, продовжується, хоч і у видозмінених фор­мах, відтворення міфів, що притаманні масовій свідомості попередніх часів, з іншого — відбувається пошук і ствердження "національних аналогів" найважливіших міфів, що здатні перетворитись у підвалини масової свідомості українського суспільства і підтримати таким чином триваючі трансформації. Та поки що метаморфози міфологічної свідомості суспільства далекі від завершення, у цій сфері, як і в ба­гатьох інших, спостерігається явна криза. Народ виявився багато в чому незахищеним перед новим станом суспільного життя, і це не­гайно відбилося у новітній міфотворчості. Еліта суспільства виявилась ідейно неспроможною; порожнеча концептуальних ідей, що змінила міф "розвиненого" соціалізму, є вкрай небезпечною для демократич­них завоювань і громадянського суспільства, оскільки залишає прос­тір для поширення націоналістичних, шовіністичних і навіть фа­шистських настроїв.

Головною причиною руйнування самосвідомості суспільства та її сьогоднішнього стану неспроможності стало те, що злам суспільно-економічного укладу, політичного ладу відбувався без урахування куль­турно-історичного вектора, особливостей духовного генофонду народу. В основі системи ідеалів, міфів, цінностей завжди лежить велична мета, ідеальний образ того майбутнього, до якого належить прямувати. Са­ме така мета визначала ціннісні орієнтації суспільної самосвідомості і виступала тим духовним інтегратором, що об'єднував різнорідний'і суперечливий соціальний простір, яким був СРСР. Головним інте­груючим фактором у суспільній свідомості виступала ідеологія дер­жавності. Саме держава, а не особистість і навіть не суспільство, виступала провідною цінністю, вищим типом об'єднання. Громадя­нин, особистість, сім'я, соціальна група були лише складовими цього об'єднання, котре міцно тримало кермо управління життям усіх

суспільних інститутів. Свобода особистості, право на власність, на приватне життя, — запозичені на Заході для потреб горбачовської пе­ребудови наріжні цінності притаманного розвинутим країнам способу життя — без культурно-історичного і економічного наповнення вия­вилися лише гучними гаслами. В результаті радянське суспільство, що залишилось без високих цілей і культурно-історичних джерел ро­звитку, почало розвалюватися. Ідеологічний обвал злинув на усі під­ряд колишні ідеали і цінності, залишивши мільйони людей у повній безпорадності і розгубленості, з гірким почуттям даремно втрачених років і розпливчастими життєвими перспективами. Комфортний стан свідомості, що спирався на відчуття переваги і гордощів за со­ціалістичну Вітчизну, змінився відчуттям історичної провини, почут­тям неповноцінності і неспроможності. У цей час в ідейну сум'ятицю почали "вкидати" нові цінності, які багато в чому чужі культурно-історичним особливостям нашого народу. Візьмемо, наприклад, той самий ринок, котрий ніколи не визначав основ життя слов'янської общини, а тому і не був сенсом існування; згодом процеси обміну і поділу праці строго регулювалися державою. У вакуум, що утворився, ринули непритаманні нашій культурній традиції соціальні технології, що з неабиякими складнощами прищеплюються до національного менталітету. До них належать передовсім ліберально-ринкова доктри­на, ідеологія масової культури з її культом егоїзму, насильства, ан-тиінтелектуалізму і пансексуалізму, система тиску на громадську дум­ку, різноманітні віровчення й секти.

Соборність, колективізм як традиційні слов'янські цінності випали з кола орієнтирів суспільної самосвідомості; водночас більшість населення виявилась непідготовленою до сприйняття у повному обсязі грома­дянсько-демократичних прав з їх обов'язками, нормами, традиціями. Смисл болісних суспільних перетворень, що тривають й нині на усьому пострадянському соціальному просторі, можна, за слушною думкою А. Г. Здравомислова, зафіксувати в двох ключових, навіть програмних для сьогодення словах: ринок і демократія [3]. Але річ у тім, що самі по собі ринок і демократія містять внутрішній конфлікт і виключають можливість безхмарної гармонії і несуперечливості. Ри­нок є спосіб регулювання конфліктних відносин під час реалізації різних економічних інтересів. Демократія — це також відкрите супер­ництво інтересів, змагальність в боротьбі за владу і політичний вплив. Цивілізованість цих відносин полягає в тому, щоб не уникати кон­фліктів, а вирішувати їх відповідно до певних правил, без насильства і волюнтаризму, прагнучи досягти порозуміння і компромісу між су­противними сторонами. Тоді діяльність цих інститутів сприймати­меться з кута зору нормального, а не катастрофічного ходу подій.

На заваді переходу до цивілізованого, а не дикого ринку, до ре­альної, а не виголошеної демократії стають, окрім відсутності відпо­відних традицій, залишки тоталітарного мислення, що черпає під­тримку в системі старих, напівзруйнованих, однак все ще живих со­ціалістичних міфів. Зазвичай, вони вже не мають колишньої сили, про що свідчить зруйнування міфа сакральності влади. Традиційне для нашого менталітету сприйняття влади як чогось містичного, безо-собистісного, часом жорстокого і несправедливого, але без сумніву легітимного, поступово відходить в минуле. Влада, незалежно від конкретних персоналій, аналізується, критикується, висміюється, втрачає ореол божественності, колишній авторитет. Правомірність її дій піддається сумнівам; дії її досить впевнено прогнозуються пресою і пересічними громадянами. Спадають шати таємниці, а разом з ними йде у минуле поклоніння. Суспільна свідомість вже значною мірою орієнтована на посилення контролю за діями владних структур; реалізувалися спроби прямого і непрямого тиску на них і отримано досвід перемог. Широка політична поінформованість громадян стає дедалі звичнішим явищем. Але до остаточного зруйнування згаданого міфа ще належить пройти великий шлях, на якому чимало труднощів і перепон, небажаних побічних ефектів.

Належить також позбутися цілої низки застарілих міфів, що зава­жають особистості адекватно сприймати змінену соціальну реаль­ність. До них належать:

1) міф "вождизму", сутність якого сягає корінням далекого мину­
лого, коли всі очікування були пов'язані з приходом "доброго" царя
чи князя, що поведе, знайде вихід з будь-якого становища. Але сьо­
годні прийдешнє України залежить не тільки і не стільки від
лідерів, скільки від рівня відповідальності та свідомості кожного
громадянина;

2) міф "неповноцінності", за яким така вже наша доля — історич­
на недолугість, приреченість на перебування на задвірках цивілізації,
боротьба з труднощами, які ми самі собі створюємо;

3) міф нездоланності чиновницької гідри, наслідками якого є
страх перед найдрібнішими державними службовцями, сліпа віра в
силу паперів і протекціонізму;

4) міф "однаковості", згідно з яким до суспільної свідомості ім­
плантовано думку, що "усі можуть усе", а відтак підсвідомо культи­
вується неповага до особистості, творчої індивідуальності, обдарова­
ності, таланту, бо "чим, мовляв, я гірший";

5) міф "суцільної гармонії", що походить від вульгарного розумін­
ня ідеалу суспільної злагоди, ігнорування діалектики розвитку.

Схильність до цих та інших міфів недалекого минулого цілком очевидно проглядає в поведінкових і моральних установках і стерео­типах багатьох верств населення України. "Втримати неможливе, аби не позбутися необхідного — ось причина збереження віджилих ідеалів і цінностей. Сила некритичної завзятості контамінує мертві традиції із соціально-значущими цінностями, прагне протиставити їх стійкість зростаючому динамізму соціального життя" [4].

Водночас нова доба несе із собою нові міфологеми, з-поміж яких чимало непридатних для досягнення швидшого виходу із кризи. Установка "якось жити за рахунок інших" змінюється на бажання збагатитися за рахунок інших. Тому не спрацьовує український ін­варіант міфа "рівних можливостей": вже сьогодні внаслідок принципу розподілу за власністю 20% чисельності громадян одержують понад 50% національного доходу. Чималої шкоди завдає міф "залякування колгоспом", тобто поширеність думки, нібито колективізм неодмінно веде до казарми, породжує конформізм. Але об'єднання громадян без соціальних організацій неможливе. Деградація наших колективів не є проявом хибності самої ідеї колективізму, а зумовлена здеформо-ваністю цієї цінності. Неможливо подолати суспільний розбрат і хаос, спираючись лише на групу міфів про всемогутність індивідуалізму. Так само слід визнати шкідливість міфа про ринок як панацею від усіх соціально-економічних хвороб суспільства. Ринок — то не вінець цивілізації і не самоціль здійснюваних реформ, а інструмент саморе­гуляції виробництва й обміну.

Ми певні, що подальша розбудова української держави, темпи соціальних перетворень і подолання суспільної кризи значною мірою залежатимуть від того, наскільки нововведення впишуться в традицію вже існуючих соціальних міфів — цих специфічних психокомплексів суспільної свідомості, а також від того, наскільки успішно новоутво­рені міфи виконають свою функцію, "освячуючи" зміни, що відбули­ся або відбуваються. Становлення новітньої міфології розгортається по всьому фронту соціального буття, проте його уповільнює, як це не парадоксально, швидкоплинність змін у суспільному середовищі, що не дає викристалізуватися відгомонам триваючих трансформацій у формі міфів. До того ж дається взнаки відсутність загальновизнаних, консолідуючих суспільство ідей, котрі б безумовно і однозначно визнавалися усіма регіонами, верствами, групами. Найбільш перспек­тивними в цьому плані є національна, державна і приватновлас­ницька ідеї, навколо яких народна творчість здатна розгорнути си­стему позитивних міфів.

Розділ IV. ФАКТОРИ І ФОРМИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ТРАВМАТИЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ