Ы20. Історична тема в драматургії Старицького («Маруся Богуславка», «Оборона Буші»). Старицький – поет і перекладач

"Батьком українського театру" назвав Михайла Петровича Старицького Iван Франко, вiдзначивши його видатну роль у становленнi й розвитку вiтчизняної драматургiї.В iсторiю лiтератури вiн увiйшов як поет, прозаїк, видавець, перекладач творiв росiйських та захiдноєвропейських класикiв, але найяскравiше його талант проявився в українському театрi, де М. Старицький виступав i драматургом, i автором, i режисером, i органiзатором театральних труп.Його перу належать п’єси, в основу яких покладено гострi соцiальнi конфлiкти, характернi для пореформеної України: "Не судилось" (1881), "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi" (1885-1887), "У темрявi" (1892), "Розбите серце" (1891), "Талан" (1893). Ще на початку лiтературної творчостi й особливо в останнi роки життя увагу майстра слова привертали iсторичнi теми. Старицький - автор багатьох iсторичних романiв i повiстей, а також драм "Богдан Хмельницький" (1887-1896), "Маруся Богуславка" (1897), "Остання нiч" (1899), у яких реалiстично зображено минуле українського народу, його героїчну боротьбу проти турецько-татарських завойовникiв i польської шляхти. До творiв, побудованих на фольклорному матерiалi, належить i драма Старицького "Маруся Богуславка" (1897), в якiй автор змалював низку правдивих картин з iсторiї українського народу, пов’язаних з його боротьбою проти турецьких загарбникiв. Перед нами постають нашi спiввiтчизники, полоненi турецьким пашою та його пiдручними, що жорстоко з ними поводилися. Їхню непокору в неволi й оспiвав Старицький у своїй знаменитiй п’єсi. Та головна його увага - Маруся Богуславка, яка, ставши дружиною Гiрея, заспокоюється на деякий час. Але ми згодом пересвiдчуємося, що душа її все ж належить Українi, бо жiнка без вагань звiльняє з рабства козакiв i сама хоче повернутися на Україну. Розриваючись мiж материнськими почуттями i тугою за рiдною землею, вона помирає на руках у матерi та Сахрона. У трагiчнiй розв’язцi твору висловлена думка: той, хто зрадить батькiвщину, зречеться заради особистого, мусить загинути. Драма "Оборона Буншi" (1899) змальовує один iз трагiчних моментiв боротьби українського народу проти шляхетсько-польських загарбникiв уже пiсля Переяславської ради. П’єса наснажена могутнiм пафосом справжнього народного патрiотизму, любовi до своєї вiтчизни, бо сам народ бере найактивнiшу участь у подiях: усi знають, що йдуть на вiрну смерть, але нiхто не вагається, бо треба допомогти з’єднатися силам Хмельницького i Богуна. Звертаючись до складних i драматичних перiодiв iсторiї українського народу, показуючи героїв своїх iсторичних творiв сповненими сили i душевної краси, Старицький виявив вiру в краще майбутнє України. Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін. Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були друковані казки в його перекладі (псевдонім М. Старченко) М. Андерсена (1873), сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883) та інші. Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882). Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та вечірняя»,. «Туман хвилями лягає»).

Ы21. Розвиток драматургії і театру ХІХ ст. Драматургія Марка Кропивницького(«Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук»), Карпенко-Карого (дилогія «Сто тисяч», «Хазяїн»), Франко («Украдене щастя»).

Витоки театру – інтермедії(комічні),інтерлюдії (самостійні драматичні твори),вертепна драма ( у лялковому театрі), народні обрядові дійства. Поступово зникають інтермедії. А шляху було багато перешкод:1863 рік Валуєвський указ гласив, що малоросійської мови не було, театр перебував на останнім місці, заборонялися перекладні і оригінальні драматичні твори для народного театру. У 1876 році Ємський указ повністю придушив театр. Восени 1882 року Кропивницький організував у Елисаветграді чисто українську трупу. Був успіх в його театрі завдяки новоу репертуару, акторському майстерству та завдяки зовнішнім обставинам. Визначним літературним явищем стала драматургія М.Л.Кропивницького (1840-1910), творчі пошуки якого тісно пов’язані зі становленням професійного театру в Україні. Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького – це понад 40 п’єс. Талант драматурга з особливою силою розвився у 80-90-ті роки. Його п’єси у цій період досягли високого реалістичного звучання, торкалася гострих соціальних питань. Драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» вже своєю назвою підкреслювала, що надії народу на полегшення свого положення після реформи даремні. Значну гостроту набули соціальні проблеми у драмі «Глитай, або ж павук». В ній відтворені реалістичні картини класового розшарування на селі, жорстока експлуатація сільської бідноти глитаями та ростовщиками. Серед інших п’єс Кропивницького є: «Дві сім’ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич; 1845-1907). Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Безкомпромісність у відтворенні правди життя, показ типових явищ розвитку капіталізму в Україні, яскраві образи селян-протестантів, борців проти поміщицького пригнічення, зла та несправедливості – характерні риси творчості І.К.Карпенка-Карого. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Важливі суспільно-політичні та моральні проблеми, які були поставлені в комедії "Сто тисяч", знайшли своє подальше всебічне висвітлення в новій комедії "Хазяїн", у яких в динаміці подано єдиний психологічний тип людини, одержимої жадобою збагачення. Герасим Калитка («Сто тисяч») і Терентій Пузир («Хазяїн»). Перший план драматичної дії в «Ста тисячах» — сюжетна лінія грошей («Гроші» — первісна назва цієї п'єси), яка знаходить своє вираження: Калитку обдурено, він виявляє обман і зі словами «краще смерть, ніж така потеря» вішається, але Бонавентура Копач та домашні рятують його. Ця трагікомічна кінцівка й дає повне логічне закінчення інтризі. У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка, гнійник, зараження крові, призводить лінія пов'язана з махінацією приховуванням чужих овець. Отже, теж трагічна розв'язка. Також смерть. А смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — в гротеску. Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»).Вершиною драматургічного таланту Франка є його драма з сільського життя «Украдене щастя», написана 1893 року. В основі п'єси лежить народна «пісня про шандаря», яку записала приятелька Франка Махайлина Рошкевич у 1878 році в селі Лолині Стрійського повіту.За жанром «Украдене щастя» — соціально-психологічна драма, сюжет якої являє собою традиційний «любовний трикутник»: Михайло Гурман — Анна — Микола Задорожний.Жоден з трьох головних персонажів повного щастя ніколи не зазнав: Анну обманом розлучили з бідним парубком Михайлом, видали за набагато старшого нелюба; Михайло опинився в австрійській армії, а далі в жандармах, остаточно зіпсувавши свій і до того нестриманий характер; працьовитий бідняк Микола бачить тугу Анни і радий хоча б невеличкій її прихильності.