Сутність правового інституту «звернення громадян» в органах прокуратури, його виникнення та розвиток

Конституційне право громадян на звернення

Вперше на конституційному рівні право громадян на звернення було закріплено в Конституції СРСР 1977 року: ст. 49 визначено «Кожний громадянин СРСР має право вносити в державні органи і громадські організації пропозиції про поліпшення їх діяльності, критикувати недоліки в роботі».

В Конституції, прийнятою 28 червня 1996 року ст. 40 закріплено право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Закон України “Про прокуратуру” (ст.12) зобов’язує прокурорів розглядувати заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. При цьому підлягають вирішенню як письмові, так і усні звернення, які надходять до прокуратури. Робота із зверненнями громадян посідає значне місце у загальному обсязі прокурорської діяльності і є одним із пріоритетних напрямків діяльності органів прокуратури, спрямованого на захист прав і свобод людини, зміцнення законності та правопорядку. Право звернення громадян із скаргами та заявами, як важливий соціально-правовий інститут держави, активно використовується прокурорами в якості способу забезпечення законності, охорони прав та свобод громадян, а також охорони державних інтересів. Робота із зверненнями громадян надає прокурорам можливість одержати таку важливу інформацію: а) про порушення прав та свобод громадян; б) про злочини та інші суспільно небезпечні правопорушення, які вчиняються в регіоні; в) про органи та посадових осіб, які порушують права та свободи громадян, вчиняють інші правопорушення; г) про органи та посадових осіб, які порушують законодавство про звернення громадян. Отже, в підсумку, звернення громадян сприяють покращенню інформаційної бази органів прокуратури, є одним із чинників, що характеризують стан додержання законності в регіоні, і мають сприяти покращенню усієї прокурорської діяльності.

Як свідчать наукові джерела, історично виділяються два етапи становлення та розвитку права громадян на звернення.

На першому етапі, в допетровський період, удосконалювалось саме право на звернення до тих чи інших владних структур, зокрема й царя. Надавалось право звертатись зі скаргами до всіх осіб, що уособлюють владу, навіть до царя. Був час, коли кріпакам заборонялось скаржитись на поміщиків и коли дворянство позбавлялось права подавати колективні звернення царю , Сенату та губернаторам.

Етапним нормативним актом у сфері регулювання подання та розгляду скарг став Судебник 1550 року. Ст. 7 зобов’язувала суддів про найбільш важливі справи доповідати царю, та встановлювала відповідальність за недотримання цих обов’язків. Форма і ступінь покарання визначалися царем.

Важливим правовим актом було «Соборное уложение» 1649 року. Відповідно до ст.20 зазначеного нормативного акта заборонялось скаржитись із чолобитною до самого царя за винятком справ про державні злочини. Інстанцією, що передувала зверненню до суду царя, був орган управління.

На другому етапі розвитку державності були створені спеціальні органи. У 1720 р. Петро 1 заснував при Сенаті спеціальну посаду для прийому чолобитних,що отримала назву «фехтмейстер». Під керівництвом фехтмейстера було створено службу роботи з чолобитними, від якої залежало, внесення того чи іншого звернення, поданого на найвище ім’я, для розгляду самому імператору або прийняття за ним іншого рішення.

Катерина 1 внесла указ, відповідно до якого всі скарги вирішували в сенаті.

Імператриця Єлизавета Петрівна створила відділ прохань.

Катерина 2 підписала маніфест про порядок розгляду скарг і прохань на найвище ім’я, відповідно до якого звернення або розглядались по суті, або повертались прохачам для передачі документів до суду. Маніфестом імператора Олександра 1 було створено спеціальну комісію для прийому прохань на найвище ім’я. Ці звернення поділялись на три основні категорії: прохання нагород і милостей, проекти (пропозиції) та скарги. Але такі звернення мали право подавати лише особи дворянського звання. Право інших було обмежено, а закріпаченим селянам було заборонено скаржитись на поміщиків.

Відповідно до вимог указу імператора Миколи 2 право подання прохань було надано всім громадянам Росії без винятку.

У 1919 р. при Народному комісаріаті державного контролю засновано центральне бюро скарг і заяв.

Важливим кроком до узаконення діяльності прокуратури на цьому напрямі було прийняття Положення про прокурорський нагляд в СРСР, відповідно до якого у ст. 14 прокурор був зобов’язаний приймати й розглядати заяви та скарги у встановлені законом строки.

У 1968 р. Президіумом ВР СРСР прийнято указ « Про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян», в якому сформульовані вимоги щодо забезпечення розгляду і вирішення звернень, встановлювались відповідні процедурні правила. Положення указу поширювались і на органи прокуратури. Відповідні настанови містив і наказ Генерального прокурора СРСР № 50 «Про поліпшення роботи з розгляду скарг, заяв і організації прийому громадян в органах прокуратури».

3. Законодавство України про звернення громадян

- Конституція України

- ЗУ «Про прокуратуру»

- ЗУ «Про звернення громадян»

- ЗУ «Про статус народного депутата України»

- ЗУ «Про статус депутатів місцевих рад»

- ЗУ «Про інформацію»

- ЗУ « Про Уповноваженого ВРУ з прав людини»

- КУпАП

- КПК