Діяльність як об’єкт дослідження

У проблематиці діяльності як об’єкта дослідження увага, перш за все, акцентується на низці таких питань: визначення компонентів та зв’язків структури діяльності, визначення умов організації діяльності, встановлення особливостей та закономірностей функціонування системи діяльності.

Згідно з О. М. Леонтьєвим діяльність – це система, яка має специфічну побудову, що складається з низки необхідних компонентів і зв’язків, і яка не зводиться до сукупності окремих реакцій. До того ж психологічна система діяльності уявляється як психологічна структура діяльності, яка організовується для виконання відповідних конкретних функцій. Ключовими компонентами структури системи діяльності визначаються: а) мотив; б) ціль; в) умови. Психологічну структуру діяльності наведено на рисунку.

Предмет діяльності є її дійсним мотивом, за яким завжди є та чи інша потреба. О. М. Леонтьєв указує, що діяльності без мотиву не буває, але мотив може бути прихованим для свідомості. Мотивація, що реалізує певний суб’єктивний смисл взаємодії людини з об’єктами та процесами дійсності, організує цілісну поведінку й суттєвим чином впливає на формування цілі та вибір шляхів її досягнення. Таким чином, поняття діяльності пов’язано з поняттям мотиву; поняття дії пов’язано з поняттям цілі; поняття операції, у свою чергу, пов’язано з поняттям умов діяльності (див. рис.).

Рис. Психологічна структура діяльності, де: «↔» – можливі переходи; «→» – відповідність.

Діяльність складається з окремих дій. Дія визначаються як процес, який підпорядкований уявленню про результат, який треба отримати, як процес, підпорядкований свідомій цілі. Б. Ф. Ломов визначає ціль як ідеальне уявлення людиною-суб’єктом майбутнього результату діяльності. Поряд із уявленням про свідомі цілі Г. М. Бреслав вважає за необхідне визначення такого явища, як суб’єктивна ціль. Під суб’єктивною ціллю розуміється бажаний результат діяльності, який не знаходить достатньо повного й чіткого відображення у свідомості людини. Суб’єктивна ціль відбиває особистісний смисл об’єкта діяльності й виявляється безпосередньо в емоційних процесах, опосередковано у вигляді проміжних цілей і, не обов’язково в повному обсязі, у свідомій ідеальній цілі.

Цілі можуть бути різного рівня та різної форми. Так, у складній діяльності виділяється основна ціль, виділяються цілі окремих дій, які відповідають одна одній і в ієрархічній структурі підпорядковуються основній цілі. Зазвичай діяльність реалізується як система послідовних дій, кожна з яких вирішує окреме завдання і може розглядатися як крок у напрямі до основної цілі. При цьому ціль діяльності і виступає як її системоутворюючий фактор. У результаті, вектор «мотив–ціль», як вищий регулятор діяльності, організовує відповідним чином усі необхідні психічні процеси.

В. Д. Шадриков виділяє дві форми цілей. Цими формами є: ціль–образ, що безпосередньо спрямовує та регулює діяльність, та ціль–завдання, що регулює діяльність через кінцевий результат, який виступає у формі встановленого завдання.

Важливою стороною процесу цілевизначення виступає конкретизація цілі. Реалізація цілі суттєвим чином залежить від конкретних об’єктивних умов діяльності. Так, наприклад, ціллю для людини може бути яма, яку слід викопати. Таку ціль може бути встановлено і в умовах піщаної пустелі, і в умовах, коли в ґрунті багато глини, і в умовах кам’янистого ґрунту. Відповідно до складу ґрунту вибираються знаряддя виробництва і, вочевидь, визначається те, як цими знаряддями людина повинна правильно користуватися. Тим самим, саме в процесі конретизації відбувається виділення умов досягнення цілі й визначення відповідного способу дії. У загальному вигляді ціль, що дається в певних умовах, і визначається як задача – задача, яку повинна вирішити людина, щоб задовольнити свої потреби.

Спосіб виконання дії, який повинен відповідати конкретним умовам, називається операцією. Операція є результатом перетворення дії, що відбувається внаслідок її підпорядкування іншій дії, в результаті її автоматизації. Взагалі ж сукупність визначених дій та операцій, які виконує людина для досягнення цілі та задоволення потреби, визначається як програма діяльності.

У психологічній системі діяльності в якості її окремих складових виділяються: інформаційна основа діяльності; індивідуальні особливості суб’єкта діяльності, які забезпечують виконання запланованих операцій і дій. Під інформаційною основою діяльності розуміють сукупність інформаційних ознак, які характеризують предметні та суб’єктні умови діяльності, що детермінують організацію діяльності відповідно до вектора «ціль–результат». При цьому значення ознак визначається не тільки їх параметрами, а й усією системою наявних умов. В інформаційній основі діяльності виділяються процесуальні та результативні ознаки. В якості процесуальних ознак виступають інформаційні ознаки, на які орієнтується суб’єкт при виконанні дій. Результативні ознаки дають інформацію про параметри результату, за якими він порівнюється з ціллю.

Якщо характеристики предметних і суб’єктних умов діяльності є передумовою організації та реалізації діяльності, то критерії оцінки результату стосуються якісних та кількісних еталонних характеристик рішення, за якими результат порівнюється з нормативною ціллю. Як і цілі, критерії оцінки результату можуть бути різного рівня узагальнення. Більш того, критерії оцінки дозволяють оцінювати і те, наскільки задоволені потреби й наскільки реалізований сенс діяльності відповідає цінностям, принципам та світогляду людини. Взагалі ж, критерії оцінки ефективності діяльності входять в інформаційну основу діяльності.

Прояви індивідуальних особливостей суб’єкта в різних складових системи діяльності можуть бути однаковими, а можуть і відрізнятися. При цьому високий рівень розвитку важливої для діяльності властивості суб’єкта не є достатнім для її ефективної реалізації у структурі діяльності. Необхідним є встановлення й оптимізація структурних зв’язків між окремими якостями. Також виключно важливими й проблемними є ті ситуації, в яких одна та й сама психофізіологічна особливість може по-різному впливати на різні складові системи діяльності: для однієї складової важливим є високий рівень прояву особливості і, водночас, для іншої складової – низький рівень. У такому випадку слід шукати оптимальний рівень виразності особливості, щоб він достатнім чином задовольняв усім вимогам.

Діяльність може бути представлена як переміна психологічних підсистем діяльності, де властивості людини мають свій певний оперативний прояв. Підсистеми в сукупності та динаміці складають цілісну систему діяльності. Взагалі в системі діяльності виділяються підсистеми продуктивності, якості, надійності, організації послідовності дій. І тут слід зазначити, що параметр надійності може розглядатися як інтегральний, що поєднує в певних співвідношеннях характеристики швидкості та якості діяльності, характеристики функціонального стану та індивідуальні властивості людини. Акценти на більшу або меншу актуалізацію кожної з підсистем системи діяльності визначаються провідною настановою на діяльність.

Цілі та програма діяльності визначаються людиною свідомо. Разом із тим у процесі реалізації діяльності людина не завжди утримує у свідомості кінцеву ціль і всю послідовність дій. Особливо яскраво це виявляється у випадках, коли задля досягнення кінцевої мети необхідно, щоб були отримані проміжні результати, реалізовані окремі, але пов’язані дії. У цьому процесі довільна увага людини концентрується на проміжних цілях, але при цьому дії реалізуються таким чином, щоб вони наближали до отримання бажаного кінцевого результату. Стабільність і спрямованість усьому процесу діяльності надають психологічні настанови.

Психологічна настанова як готовність людини до певної активності, що виникає на тлі актуальної потреби й об’єктивної ситуації задоволення цієї потреби (Д. М. Узнадзе), може виконувати функції домінуючого та системоутворюючого фактору діяльності. Настанова як складне ієрархічно організоване ціле виконує функції підтримки й збереження цілі (В. П. Зінченко).

О. Г. Асмолов виділяє три рівні настановної регуляції діяльності людини. Цими рівнями є рівні смислової, цільової й операціональної настанов.

Як провідний рівень настановної регуляції діяльності визначається смислова настанова. Смислова настанова є формою прояву особистістю смислу у вигляді готовності до здійснення певної діяльності. Смислова настанова визначає загальну спрямованість і динаміку реалізації процесу діяльності, і вона може бути як свідомою, так і неусвідомлюваною. Смислова настанова здатна блокувати прояви тих операціональних настанов, які їй не відповідають.

Цільова настанова розглядається як готовність до досягнення свідомо передбачуваного результату. Цільова настанова в системі настановної регуляції діяльності відіграє роль інтегратора настанов смислового й операціонального рівнів.

Під операційною настановою розуміється готовність суб’єкта до здійснення певного способу дії на основі передбачення та минулого досвіду, а також із урахуванням умов поточної ситуації. Коли передбачувані умови співпадають із поточними умовами, операціональна настанова призводить до здійснення адекватної запланованої операції.

Таким чином, діяльність людини організується на свідомому та неусвідомлюваному (настановному) рівнях психічної активності людини. Від повноти й узгодженості всіх складових системи діяльності, у кінцевому результаті, залежить ефективність усієї діяльності людини й задоволення її актуальних потреб.

Суб’єкт діяльності

У діяльності відбиваються й реалізуються не тільки предметні характеристики об’єктивної дійсності, а й особливості, мотивація, відношення самої людини, що діє. К. О. Абульханова-Славська вказує, що мотивація, якій відповідає певна діяльність, є відношенням людини до предметного світу і, водночас, є індивідуальним відношенням. Суб’єкт діяльності і є саме тим, хто здійснює особливий синтез, у якому представлені й вимоги предметної діяльності, і можливості, прагнення, здібності, активність особистості. Спосіб залучення до діяльності, визначення цілі, прийняття рішення, встановлення та зміна особистої позиції до дійсності здійснюються саме суб’єктом.

Б. Ф. Ломов визначає суб’єкта як людину на вищому (індивідуально для кожного) рівні діяльності, спілкування, цілісності, автономності. Суб’єкт розглядається як усеохоплююче найбільш широке поняття людини – поняття, яке розкриває динамічну єдність усіх її якостей: природних, суспільних, індивідуальних. При цьому особистість розглядається як менш широке визначення індивіда, у якому розкривається глибокий взаємозв’язок окремих, але дуже важливих особливостей людини. У цілому, як зауважує К. О. Абульханова-Славська, психологія вивчає процес становлення особистості суб’єктом діяльності.

Визначення поняття суб’єкта діяльності є найбільш яскравим прикладом застосування принципу детермінізму в психології. Суб’єкт і є тою активною, специфічною єдністю людини, через яку переломлюються і якою перетворюються зовнішні впливи в чітку систему образів, операцій і дій.

Визначається декілька аспектів застосування поняття суб’єкта. По-перше, суб’єктивність психічного, у вихідному її значенні, пов’язана з приналежністю усього психічного індивіду, людині як суб’єкту. По-друге, принцип суб’єкта поєднує особливості системного підходу до аналізу діяльності як динамічного й індивідуалізованого. По-третє, принцип суб’єкта дозволяє розкрити діалектику того, що змінюється, та стабільно існуючого, типового й індивідуального. По-четверте, категорія суб’єкта діяльності дає можливість виявити особистісний рівень аналізу діяльності в психології. По-п’яте, поняття суб’єкта передбачає характеристику необхідних і достатніх якостей для здійснення діяльності на нормативному рівні, а також для здійснення діяльності при змінах поточних обставин. По-шосте, якість здійснення діяльності суб’єктом залежить від удосконалення системного способу психічної організації, а не від самостійного розвитку психічних процесів і властивостей. По-сьоме, суб’єкт характеризується через сукупність діяльностей і міру їх продуктивності, успішності. По-восьме, людина стає суб’єктом крок за кроком відповідно до того, як вона починає виділяти себе в оточуючому середовищі та протиставляти себе йому як об’єкту дії та пізнання.

Теорія психічної регуляції діяльності, пов’язана з принципом суб’єкта, перетворюється в теорію саморегуляції. Згідно з обраною ціллю й актуальною настановою, суб’єкт сам себе налаштовує й організовує на дії, враховуючи вимоги задачі, поточні умови, свій досвід, індивідуально-психологічні та фізіологічні особливості, можливі наслідки в майбутньому.

Саморегуляція являє собою спрямовану активізацію суб’єктом своїх психічних процесів певного характеру й інтенсивності для забезпечення неперервності психічної активності в проведенні єдиної особистісно значущої лінії діяльності. Основу механізмів саморегуляції складають системні процеси, в яких реалізуються взаємопов’язані функції негативних зворотних зв’язків і функції самоорганізації на різних рівнях психічної та фізіологічної активності суб’єкта. Саморегуляція виявляється у спрямованій активації й розподілі періодів та циклів психофізіологічних і психічних процесів відповідно до ходу діяльності, її специфіки, у зв’язку зі значущими подіями. Саморегуляція визначається як індивідуалізований механізм, але не тому, що її сутність стає зрозумілою тільки в області індивідуальних відмінностей, а тому, що він виражає принцип відносності регуляції до свого суб’єкта (К. О. Абульханова-Славська).

Виділяється ще один аспект суб’єктивності психічного – суб’єктивності як викривлення, неповної адекватності буттю, об’єктивним формам і співвідношенням. У якості причини такого викривлення й неадекватності С. Л. Рубінштейн називає відрив змісту пізнання від умов його виникнення й віднесення цього змісту до інших умов.

Види діяльності

Діяльність є багатовимірним процесом, і кожний із її вимірів може розглядатися як основа для класифікації. З точки зору безпосередності впливу на зовнішню реальність діяльність може розглядатися як теоретична й практична. В аспекті визначення провідного рівня психічної активності в організації діяльності виділяється свідома й неусвідомлювана діяльність. Із точки зору повторюваності чи унікальності результату виділяють репродуктивну та творчу діяльність. Зважаючи на специфіку пізнавальних процесів, які складають структурну основу діяльності, виділяють моторну, сенсорну, перцептивну, мнемічну, мисленеву діяльності. Відома класифікація видів діяльності, що враховує спрямованість зусиль людини та ступінь її свідомих перетворюючих впливів на об’єктивну реальність, пропонує виділяти ігрову, навчальну та трудову діяльність.

Гра – це діяльність в умовних ситуаціях. Елементом та центральним моментом гри, який поєднує всі її складники, є роль. Характерною особливістю гри визначається можливість її розгляду з двох протилежних боків. З одного боку, той, хто грає, виконує реальну діяльність, для здійснення якої необхідні дії, спрямовані на вирішення конкретних і, часто-густо, нестандартних задач. З другого боку, низка моментів ігрової діяльності має умовний характер, згідно з чим суб’єкт може відволікатися від реальної ситуації, де існує відповідальність і обставини змінюються не передбачуваним чином.

Гра вважається основним видом діяльності людини в дитячому віці. Гра – це важливе джерело розвитку свідомості дитини, форма моделювання нею поведінки та дій дорослих. У грі дитина намагається копіювати поведінку та дії дорослих, беручи на себе певні ролі. Виконуючи ту чи іншу роль, вона підкоряється її правилам та стереотипам її проявів. У структуру гри дітей входять ролі, які беруть на себе гравці; ігрові дії; ігрове використання предметів; реальні стосунки між гравцями. У грі виділяються сюжет та зміст. Сюжетом гри стає та сфера діяльності, яку дитина відтворює. Змістом гри виявляються відтворювані дитиною стосунки між дорослими.

Виділяється декілька етапів розвитку гри. На першому етапі відбувається відтворення дитиною предметних дій дорослих. На другому етапі будується сюжетно-рольова гра. Третій етап розвитку гри – гра за правилами. У грі відбувається інтелектуальний, емоційний та моральний розвиток дитини. Разом із тим, тривале захоплення дитини грою може спричиняти і проблемні результати. Негативні наслідки гри виявляються насамперед тоді, коли людина починає сприймати умовні правила гри за відношення й закономірності дійсності, і тоді реальність зазвичай постає перед нею у викривленому вигляді.

Навчальна діяльність визначається як особлива форма активності особистості, спрямована на засвоєння суспільного досвіду, пізнання та перетворення світу, оволодіння культурними способами зовнішніх предметних та розумових дій. Структура навчальної діяльності містить потребу, задачу, мотиви, дії, операції. Потребою навчальної діяльності визначається прагнення учня засвоїти ті або інші теоретичні знання. Навчальна задача характеризується тим, що учні в процесі її вирішення оволодівають загальним способом вирішення цілого класу однотипних задач. Мотиви навчальної діяльності пов’язані з прагненням учнів засвоїти певний спосіб вирішення достатньо широкого кола подібних задач.

До структури навчальних дій входять: 1) прийняття або самостійна постановка учнем навчальної задачі; 2) зміна умов навчальної діяльності з метою знаходження загального відношення до предмету, що вивчається; 3) моделювання виділеного відношення; 4) абстрагування відношення для вивчення його властивостей у відриві від усіх інших; 5) побудова системи окремих задач, що вирішуються однаковим способом; 6) контроль виконання дій; 7) оцінка засвоєння узагальненого способу вирішення певного класу задач.

Навчальні дії відповідають умовам вирішення окремих навчальних задач.

Структура навчальної діяльності формується в дітей молодшого шкільного віку. У підлітковому віці навчальна діяльність втрачає свою провідну роль. Разом з тим у процесі навчання в підлітків відбувається розвиток теоретичного мислення. У старшому шкільному віці навчальна діяльність знову отримує провідну роль і реалізується вже з акцентами на ту чи іншу професійну діяльність. У студентському віці навчальна діяльність набуває дослідницького характеру й стає основою формування у юнаків та дівчат здібностей до прогнозування та дослідницького теоретичного мислення.

Праця як основний вид діяльності людини відіграла провідну роль у виникненні й розвитку фізичних та духовних властивостей людини. Праця визначається як найважливіша людська цінність. Трудова діяльність охоплює всі форми суспільно корисної діяльності. Праця дозволяє людині задовольняти свої потреби в процесі цілеспрямованих змін об’єктивної дійсності. Праця є провідним фактором саморозвитку людини, її самоактуалізації, розкриття екзистенційного потенціалу. Праця також є і основою організації взаємодії людей для досягнення спільної мети.

Як предмет психології під час вивчення трудової діяльності В. Д. Шадриков визначає дослідження психічних процесів і факторів, які спонукають, програмують і регулюють трудову активність особистості, дослідження властивостей особистості, через які реалізується її активність.

Виділяються чотири ознаки праці (Є. О. Климов): свідоме передбачення соціально корисного результату; розуміння необхідності досягнення соціально фіксованої цілі; свідомий вибір, використання, удосконалення чи створення знарядь та засобів діяльності; усвідомлення міжособистісних виробничих взаємозв’язків.

За ознакою предметної галузі діяльності Є. О. Климов виділяє п’ять галузей професійної діяльності людини. Цими галузями є біологічні, технічні, соціальні, знакові й художні системи. Ефективність трудової діяльності людини значною мірою визначається її відношенням до тієї сфери дійсності, предмети з якої й перетворюються в процесі праці. Саме це відношення суттєвим чином впливає на мотиваційні основи трудового процесу, на визначення суб’єктивної цінності праці. Ефективність праці людини значною мірою також залежить від її здібностей, психофізіологічних та особистісних якостей, від її знань та досвіду конкретних предметних дій. Суттєвим чином на процес праці, функціональні стани, конкретні операції та дії впливає поточна дійсність та її можливі зміни в майбутньому. Тому в процесі розгляду складних питань організації трудової діяльності людини визначається необхідність вирішення проблеми пристосування особистості до праці й праці до особистості.

Питання для самоконтролю

1. Сформулюйте поняття діяльності.

2. Назвіть завдання психологічного дослідження діяльності.

3. Які принципи в межах суб’єктно-діяльнісного підходу розвивав С. Л. Рубінштейн.

4. Укажіть ідейний внесок О. М. Леонтьєва до загальнопсихологічної теорії діяльності.

5. Охарактеризуйте етапи процесу поетапного формування розумових дій.

6. Назвіть головні складники структури психологічної системи діяльності.

7. Що таке ціль? Які функції цілі в психологічній системі діяльності?

8. Що таке інформаційна основа системи діяльності?

9. Визначте поняття «суб’єкт діяльності».

10. Схарактеризуйте ігрову діяльність.

11. Схарактеризуйте навчальну діяльність.

12. Схарактеризуйте трудову діяльність.

Література

Основна

1. Абульханова-Славская К. А. Категория деятельности в советской психологии // Психологический журнал. – 1980. – Т. 1. – № 4. – С. 11–28.

2. Асмолов А. Г. По ту сторону сознания. Методологические проблемы неклассической психологии. – М.: Смысл, 2002. – 480 с.

3. Брушлинский А. В. Психология субъекта. – М.: Алетейя, 2003. – 272 с.

4. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Смысл; Изд. центр «Академия», 2004. – 352 с.

5. Ломов Б. Ф. К проблеме деятельности в психологии // Психологический журнал. – 1981. – Т. 2. – № 5. – С. 3–22.

6. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. Человек и мир. – СПб.: Питер, 2003. – 512 с.

7. Суворова Г. А. Психология деятельности. – М.: ПЕРСЭ, 2003. – 176 с.

8. Узнадзе Д. Н. Психология установки. – СПб.: Питер, 2001. – 416 с.

9. Шадриков В. Д. Психологический анализ деятельности как системы // Психологический журнал. – 1980. – Т. 1. – № 3. – С. 33–46.

Додаткова

1. Абульханова-Славская К. А. Философско–психологическое наследие С. Л. Рубинштейна // Психологический журнал. – 2009. – Т. 30. – № 5. – С. 26–45.

2. Бреслав Г. М. Система эмоциональной регуляции деятельности в процессе целеобразования // Психологические механизмы целеобразования. Отв. ред. О. К. Тихомиров. – М., 1977. – С. 95–109.

3. Василюк Ф. Е. Психология переживания (анализ преодоления критических ситуаций). – М.: Изд-во МГУ, 1984. – 200 с.

4. Большой психологический словарь / Сост. и общ. ред. Б. Мещеряков, В. Зинченко. – СПб.: прайм–ЕВРОЗНАК, 2003. – 672 с.

5. Конопкин О. А. Психологические механизмы регуляции деятельности. – М.: Наука, 1980. – 256 с.

6. Леонтьев А. Н. Категория деятельности в современной психологии // Вопросы психологии. – 1979. – № 3. – С. 11–15.

7. Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологи. – М.: Наука, 1984. – 444 с.

8. Осницкий А. К., Бякова Н. В., Истомина С. В. Развитие саморегуляции на разных этапах профессионального становления // Вопросы психологии. – 2009. – № 1 – С. 3–12.

9. Сергиенко Е. А. Психология субъекта: поиски и решения // Психологический журнал. – 2008. – Т. 29. – № 2. – С. 16–28.

РОЗДІЛ 9. СПІЛКУВАННЯ