Детермінація насильства в сім’ї на мікрорівні

Вивчення детермінант мікрорівня дозволяє встановити причини та умови, які тією чи іншою мірою продукують вчинення насильства в сім’ї конкретною особою. Особливість причинного зв’язку на рівні одиничного злочину полягає в унікальності події та її випадковості. Тобто можна говорити лише про ту чи іншу ступінь вірогідності вчинення злочину конкретною особою. Так само вірогідний характер мають і уявлення про обставини (умови), котрі сприяють злочинній поведінці. Тим не менше, злочин, як і будь-яка інша поведінка людини, є наслідком певної взаємодії людини і соціального середовища.

Найближчою причиною вчинку вважають особистість винного, її моральні, вольові, інтелектуальні, емоційні, психологічні деформації / вади (які, у свою чергу, накладають відповідний негативний відбиток на потреби, інтереси, систему ціннісних орієнтацій, спосіб життя, стереотипи поведінки, оскільки саме від особистості залежить вибір типу поведінки – законослухняного або злочинного. Якщо ж такої свободи вибору немає через дію непереборних зовнішніх сил, то немає й вини (а отже, відсутній і склад злочину). У всіх інших випадках зовнішні обставини впливають на формування особистості, сприяють або ускладнюють вчиненню злочину (тобто відіграють роль умов).

В кримінології життєва ситуація – це поєднання (комплекс) обставин життя даної людини, які безпосередньо впливають на її поведінку в даний момент. Під криміногенною ситуацією розуміють подію або стан, які викликали в особи рішення вчинити злочин.

Конфлікти в сім’ї є здебільшого деструктивним явищем. Вони позначаються негативним чином на відносинах людей між собою, спотворюючи сприйняття і виявляючи явні пристрасті. Комунікація зменшується і, отже, погіршується розуміння суті самого конфлікту. Найсумніша сторона таких конфліктів – ескалація, яку важко подолати та яка часто веде до їх інтенсифікації. Було б, однак, помилкою зводити конфлікти в сім’ях виключно до їх деструктивності. Очевидно, вони містять у собі дві можливості, в тому числі і конструктивну. В усякому разі, вони можуть стимулювати необхідні зміни, орієнтувати їх учасників на рішення проблем, які виникають, а також на більш реалістичну самооцінку. Певну допомогу в цьому можуть надавати кваліфіковані психологи, а також інші родичі, сусіди, колеги по роботі.

ЦИКЛ НАСИЛЬСТВА – це психологічний механізм стосунків між кривдником та жертвою, який визначився при всебічному розгляді фактів насильства на гендерній основі, при намаганнях запобігти насильству, подолати його наслідки. Виявляється, що цей механізм є досить поширеним і стандартним. Тому варто його проаналізувати з психологічної точки зору, ще раз пошукати механізми зупинення соціальної естафети насильства, знайти важелі оцінки поведінки насильника і жертви, аби вийти з цього кола.

На практиці ми часто зустрічаємося з сім’ями, в яких цикл насильства у прямому сенсі тривав роки (2–3), а в цілому, вже не цикл, а циклічний процес тривав від 12 до 20 років.

Що ж є характерним для циклу насильства?

Характерним є повторення етапів розвитку стосунків насильника та жертви. Розглянемо типову ситуацію фізичного насильства. Це часто-густо є побиття, знущання, аж до зґвалтування на очах дітей. Це може бути сексуальне насильство – примус до сексу, жорстоке поводження під час сексу тощо. Об’єктом фізичного насильства найчастіше стає жінка. Вважається, що у 75% випадків домашнього насильства жертвами насильства стають і діти.

Досить поширеним є психологічне насильство. Об’єктами такого насильства часто стають жінка, діти, але непоодинокими жертвами психологічного насильства можуть стати і чоловіки.

Отже, ВИПАДОК: оскаженіння, екстаз насильника, жорстокий прояв насильства. Сумнівів нема. Сталося. Це завершення кола насильства і одночасно початок нового кола. Жертва постраждала. Типовий варіант – насильник просить вибачення, обіцяє, що більше такого не станеться. Налякана жертва дуже хоче цьому вірити, сподівається на краще життя, вірить, що своєю поведінкою, своєю запобігливістю буде сприяти мирному співіснуванню членів родини.

Наступає ЗАСПОКОЄННЯ, а далі і ПРИМИРЕННЯ. Кривднику часто вдається переконати жертву, що вона сама багато в чому винна: не виконувала його вимоги, провокувала його на агресивні дії. Часто кривдники не тільки вибачаються, але й роблять цінні подарунки.

Етап насильства завершений:

– кривдник встановив чи підтвердив жорсткі норми поведінки, виконання яких, за його твердженням, може запобігти акту насильства;

– жертва впевнена, що вона спровокувала акт насильства, і тепер, коли вона знає правила, їй залишається тільки суворо їх виконувати; і… все владнається, у стосунках буде панувати спокій.

Отже жертва вибачила, «зрозуміла», служить і догоджає, запобігає, як може, проявам агресії з боку кривдника. Часто примирення може тривати досить довго, іноді роками. Жертва вже зовсім втрачає своє «Я», перетворюється на тінь свого партнера. Але конфлікт не розв’язано, життя триває, виникають нові протиріччя, нові обставини.

Наступає етап ПОСИЛЕННЯ НАПРУГИ, коли тижнями, місяцями в сім’ї панує напружена тиша, чоловік і дружина не спілкуються між собою, коли весь час у сім’ї виникають конфліктні ситуації, але їх неможливо не тільки розв’язати, а й навіть назвати.

Виникає нестерпна напруга, яка знову проривається ВИПАДКОМ НАСИЛЬСТВА. Цикл завершується.

Практично у всіх таких сім’ях із часом етапи заспокоєння та примирення скорочуються, а випадки насильства стають все частішими. Виникає КРИЗОВА СИТУАЦІЯ. Настає момент, коли жертва чи жертви вже більше не можуть жити в такій ситуації. Вони більше не погоджуються терпіти знущання, починають усвідомлювати свої права і можливості, не бажають страждати самі та щоб страждали діти. Якщо такого усвідомлення не відбувається, ризик трагічного випадку посилюється.

На жаль, у прагненні змінити своє життя жертва нерідко стикається зі значними труднощами. Навіть у розвинених демократичних країнах зі сталою законодавчою та соціальною системами захисту жертв домашнього насильства виникає багато труднощів у вирішенні проблеми відокремлення життя жертви та кривдника, вирішення долі дітей та їх захисту від нападів кривдника».

Те, що конфлікти через деякий час виникають знову і знову, іноді навіть з ще більшою інтенсивністю пов’язано зі специфікою міжособистісної взаємодії, яку ще називають «драматичним трикутником», або, за ім’ям її автора, «трикутником Карпмана». Сутність цієї комунікативної моделі полягає в тому, що в ній беруть участь три учасника – Жертва, Переслідувач та Рятівник. Стівен Карпман описав їх як три аспекти або три обличчя жертви. «Неважливо, яку роль ми граємо в трикутнику в даний момент, врешті-решт ми завжди перетворюємося на жертву. Якщо ми в трикутнику, ми живемо як жертви».

Рятівник в трикутнику – культова роль. Бути Рятівником – престижно в розумінні багатьох, і саме тому потенційного третього учасника найлегше затягнути в трикутник. Небезпека цієї ролі полягає в тому, що внаслідок завзятого піклування про інших він не задовольняє власні потреби. Жертва – хтось ображений. Той, хто начебто спочатку страждає. Найчастіше трикутник Карпмана будується навколо Жертви, зусиллями Жертви і з її ініціативи. І як правило, сама Жертва навіть не уявляє, чим це обернеться дещо пізніше. Переслідувач (агресор) – завжди визначається з точки зору Жертви (той, хто справляє на неї тиск, завдає якихось неприємностей і т. п.). Переслідувачі вважають, що світ небезпечний, і використовують страх і залякування як інструменти для того, щоб «поставити інших на місце». Жертва шукає певної допомоги, звертаючись до Рятівника, часто використовуючи почуття провини в намаганні ним маніпулювати: «Якщо ви не зробите цього, то хто ж?». І коли Рятівник сприймає цю роль та береться допомагати, не усвідомлючи підґрунтя нинішніх подій, трикутник замикається, оскільки далі починає проявлятися деструктивність цієї гри.

Часто ця психологічна гра починається з того, що людина сама намагається бути Рятівником Жертви (від алкоголю, наркотиків, якихось інших проблем), але у неї не виходить, оскільки вона за свої нав’язливі дії отримує відсіч. І тоді вона закликає когось третього, стаючи Жертвою, а колишній свій «об’єкт порятунку» призначаючи Переслідувачем: «Ось, він мене образив, він мене не слухається». При цьому від Рятівника просять не просто «поради та участі», а певною мірою деструктивної допомоги, такої, що передбачає певний сценарій його дії: «Не просто рятуй мене, але, рятуючи, покарай он того!».