Особливості застосування мотивації як важливої функції управління

Мотивація - одна з провідних функцій управлін­ня, оскільки досягнення основної мети залежить від злагодженості роботи людей. Кожен ефективний керів­ник намагається переконати співробітників працювати краще, спонукати їх до активної трудової діяльності, підтримувати зацікавленість до роботи, ініціювати переживання задоволення від одержаних результатів. Важливо також, щоб працівники прагнули досягнення цілей організації добровільно і творчо.

Знаючи мотивацію працівників, можна достовірно спрогнозувати їх реакцію на дії керівництва. Моти­вація дає також змогу з'ясувати, чому так, а не інакше чинить людина. Це стосується і конкретного керівника: чим зумовлений його вибір тактики поведінки в ході виконання управлінського завдання, стилю управлін­ня, манери ділового спілкування тощо. Саме тому моти­ваційна функція найважливіша в управлінні й вик­ликає особливий інтерес у керівників.

Мотивація є динамічним процесом, який стимулює і підтримує на певному рівні поведінкову активність ін­дивіда. Вона охоплює систему спонукальних чинників (потреб, мотивів, цілей, намірів тощо), здатних впливати на поведінку людини, сукупність причин психологіч­них факторів, що стимулюють, підтримують на певно­му рівні, а також пояснюють поведінку та активність людини, з іншого боку, вона є процесом спонукання себе та інших до активності, досягнення цілей.

Існують різні теорії мотивації індивідів в організації з метою спонукання і підготовки їх до дії. Такі стиму­лювання передбачають також підвищення ефективнос­ті управління.

Теорії потреб. Їх представники намагаються іден­тифікувати різні чинники мотивації, зокрема людські потреби, які на їх думку зумовлюють поведінку лю­дей. Теорії виникли наприкінці 20-х рр. XX ст. у західній психології. Німецько-американський психо­лог Курт Левін вважав мотивами різні сфери „життєвого простору”, в яких індивід має потребу або квазіпотребу — намір. Об'єкти навколишнього середо­вища набувають мотиваційної сили і втрачають її, коли потреба або квазіпотреба задоволена.

Американський дослідник Генрі Мюрей нарівні з органіч­ними (первинними) виділив вторинні (психогенні) потреби, які вважав результатом навчання і виховання: потреба досягнення успіху, афіліації, агресії, незалежності й протидії, по­ваги й захисту, домінування та привернення уваги, уник­нення невдач, допомоги й взаєморозуміння, пізнання та по­яснення тощо.

У соціопсихічній теорії мотивації Е.Мейо відведене значення нематеріальним стимулам і мотивам, особливо тим, що передбачають сприйняття індивіда гру­пою, заохочення його дій іншими людьми.

Американський психолог А.Маслоу розглядав проб­леми мотивації крізь призму ієрархії потреб людини, зазначаючи серед них:

Ø фізіологічні (потреби, задоволення яких необхідне для фізичного виживання людини);

Ø потреба в безпеці (передбачає пошук стабільності, надійності, захисту, звільнення від страху, хаосу тощо);

Ø потреби в любові й належності (людина відчуває самотність, бажає ніжних стосунків);

Ø потреби в повазі, визнанні та оцінюванні (реалізу­ються через самоповагу та повагу інших);

Ø потреба в самоактуалізації (потреба реалізації свого потенціалу, здібностей).

К.Алдерферу своїй класифікації виділяє ін­ші групи потреб:

- існування (задоволення матеріальних та фізіологічних потреб);

- взаємозв'язків (взаємини людини з іншими індивідами й групами);

- росту (спонукають до творчості, реалізації, набут­тя нових здібностей і навичок).

На відміну від А. Маслоу К. Алдерфер стверджував відсутність ієрархічної структури потреб, але визнавав, що задоволення їх нижчого рівня впливає на бажання вищого рівня і навпаки. Цінність концепцій мотивації А. Маслоу та К. Алдерфера, як свідчать розглянуті теорії, полягає у висуненні припущення про можливість задоволення кількох класів потреб.

Двофакторна теорія мотивації була обґрунтована на підставі соціологічних опитувань. На думку її автора Фредеріка Герцберга, існують два чинники мотивації:

1) гігієнічний (загальна політика компанії, інспекція і контроль, заробітна плата, міжособистісні стосунки, умови праці);

2) мотиватор (можливість досягнення успіхів на роботі, просування по службі, визнання людини як особистості, зміст трудової діяльності, відповідальність за доручену справу).

Незадоволення роботою респонденти пояснюють несправедливим ставленням до них керівництва, а задоволення — станом психологічного піднесення і самоактуалізації. На цій підставі Ф. Герцберг зробив висновок, що «гігієнічне» зовнішнє середовище й заснована на принципах справедливості політика компанії можуть запобігати незадоволенню, але не здатні сприяти психологічному піднесенню і задоволенню, оскільки їх формують особливості виробничих завдань і можливос­ті для росту людини.

Представникибіхевіористської теорії мотиваціїпояснюють пове­дінку людини за допомогою схеми „стимул – реакція” і вважа­ють подразник активним джерелом реакції організму. Динамічною умовою поведінки людини є, на їх погляд, реактивність - здатність організму відповідати на под­разники. Біхевіористи заперечували свідомість як предмет наукового дослідження, а всі психічні явища зводили до реакцій організму. Засади біхевіоризму втілені в ідеях Б.-Ф. Скіннера про регулювання (управління) поведін­ки людини засобами підсилення, згідно з якою психоло­гія повинна обмежитися описом зовнішніх закономір­них зв'язків між стимулами, реакціями і підсиленням цих реакцій. Адекватна взаємодія організму із середо­вищем повинна характеризуватися трьома чинниками:

1) подією, з приводу якої відбувається реакція;

2) самою реакцією;

3) підсилювальними наслідками.

Ця теорія відкрила простір для практичних методів вирішення проблем, пов'язаних із прогулами, запіз­неннями, заохоченням співробітників. Якщо конкрет­ні дії заохочують, людина намагається повторно здійснювати їх; відчувши неприємність від певної дії, уникатиме її. Методи регулювання поведінки спрямо­вані на її конкретні прояви в житті індивіда, а не на відно­сини й почуття. Тому важливо, на думку прихильників цього методу, дотримуватися принципів регулювання поведінки:

—винагороджувати слід лише за наявності бажаної поведінки;

—винагороджувати потрібно якомога частіше, відразу після виконання бажаних дій, щоб зв'язок між ви­нагородою і поведінкою був очевидним;

—стимулювання ефективніше, ніж покарання, яке ли­ше частково стримує негативну поведінку;

—стимулювання, що повторюється, може забезпечити постійну зміну поведінки на кращу;

—щоб бажана поведінка була постійною, винагорода керівництвом також має бути постійною.

Отже, політика керівника згідно з цим методом, мо­же підкріплювати небажану поведінку, не підсилювати або підсилювати її.

У другій половині XX ст. оформилися когнітивні теорії мотивації,засновані на ствердженні провідної ролі свідомості та знань у детермінації поведінки людини. Сформульована американським психологом Леоном Фестінгером теорія когнітивного дисонан­су є наслідком спостережень про те, що дії людини можуть викликати як емоції, так і знання, а система знань лю­дини про світ і про себе прагне узгодженості. Коли виникає дисбаланс між ними, людина намагається ней­тралізувати чи зменшити його, і це може стати сильним мотивом її поведінки.

Суб'єктивно він відчутний як дискомфорт, від якого потрібно позбутися. Послабити дисонанс можна за до­помогою одного з трьох способів:

1) змінити один із елементів системи знань, щоб він не суперечив іншому;

2) додати нові елементи в суперечливу структуру знань, зробивши її менш суперечливою і більш узго­дженою;

3) зменшити значущість для індивіда неузгоджених знань.

Найсильніше мотиваційно впливає на людину когнітивний дисонанс у випадку прийняття життєво важливих рі­шень, подолання конфліктів, які при цьому виникають; у разі змушеного здійснення неприємних вчинків; вибору інформації; а також погодження думки з позицією значущої для неї групи; одержання раптових ре­зультатів. Після прийняття рішення дисонанс послаблюється внаслідок надання більшої ваги прийнятому, а не відхиленому рішенню. За таких обставин діє психо­логічний механізм виправдання людиною зробленого вибору. За спостереженням Л. Фестінгера, стан когнітивного дисонансу виникає лише тоді, коли суб'єкт сприймає се­бе як найвірогіднішу причину неузгодженості.

Діяльність, спрямована на досягнення успіху, пов'язана з мотивом досягнення успіху й мотивом уникнення невдачі (теорія мотивації досягнення успіхів у різних видах діяльності). Засновниками цієї теорії вважають американських учених Д.МакКлелланда, Д.Аткінсона і німецького вченого X.Хекхаузена. Вона зосереджує увагу на тому, що поведінка людей, мотивованих на досягнення успіху та уникнення невдачі, відрізняється. Керівник має знати, що мотивовані на успіх особи ставлять перед собою позитивну мету, досяг­нення якої розцінюють як успіх. Будучи впевненими у своїх можливостях, вони настроєні на очікування успіху, мобілізацію всіх ресурсів, активну діяльність задля досягнення мети. Інакше поводять себе особи, мо­тивовані на уникнення невдачі: всі їх думки і дії спрямовані на уникнення невдачі, вони невпевнені, не вірять у можливість досягти успіху, не відчувають задо­волення від діяльності, бояться відповідальності, поми­лок і покарання. Людина, яка прагне успіху, зазнавши невдачі, активізує свою діяльність і досягає нерідко ви­щих результатів, ніж очікувала, а орієнтована на невда­чу — за таких обставин часто займає пасивну позицію. Тому управ­ління має бути гнучким під час вибору засобів, орієнтованих на забезпечення успіху.