Підмогильний «Місто»,хар-ка образна героя

Прапороносці» О.Гончар.

Прапороносці – роман-реквієм, це – гімн на честь полеглих. Основна проблема роману: людина на війні. У творі змальовано біль утрат. Майже кожна сім’я утратила на фронті батька чи сина, дочку чи матір. Творячи "Прапороносці", Олесь Гончар не відступав від цього ні на крок і здобув велику мистецьку перемогу. Твір був насичений тією життєвою правдою, яка була відома тільки безпосередньому учасникові відтворених подій. Глибоко і змістовно патріотичну ідею в історичному сенсі втілюють епіграфи зі "Слова про Ігорів похід", якими розпочинається кожна частина трилогії.В широкому аспекті розгортається в тексті твору художнє трактування краси вірності, щирих людських почуттів, чистота їх думок та мотиву звільнення людини. Так, про відданість у романі спочатку говориться як про вірність коханій (чи коханому), але поступово ця тема набуває широкого звучання – як вірність товариству, Вітчизні, принципам людяності. Такий же еволюційний шлях проходить у трилогії ідея вільної людини.Війна. Коли чуєш це слово, то одразу уявляєш собі щось велике і страшне. Навіть не страшне — жахливе. Якось само собою спадає на думку все те, що бачив у хроніках війни, про що читав. Іноді навіть думаєш, як же пощастило, що твоє покоління не бачило жахів війни, не чуло ні шуму боїв, ні розривів бомб та снарядів, ні плачу солдатських матерів та жінок. Про ті тяжкі часи, що випали на долю нашого народу, ми можемо почути від свого діда чи прадіда. Адже немає жодної родини, якої не торкнулася та війна. Війна, в якій народ відстоював незалежність своєї Батьківщини, своє право на свободу. Був у рядах воїнів і письменник Олесь Гончар. Він ще тоді дав собі слово написати про товаришів— живих і загиблих. І за перо взявся для того, «щоб прорватися до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю і потом, з її тяжкою солдатською героїкою», з високим злетом людського духу у всенародній боротьбі проти ненависних загарбників. Так було створено роман-трилогію «Прапороносці». Цей роман став новою сторінкою художнього епосу про другу світову війну, що показує звичайних людей, які на своїх плечах винесли тягар війни, бо знали, за що боролися і вмирали. Там, серед моторошних смертей, коли щохвилини життя на волосині, людина постає в усій величі любові до вітчизни, І ця велич, краса людини-воїна, в чому вона? Автор показує наших воїнів як гуманістів, прапороносців миру, розповідає про красу їх душ і поривань, звитяг і безсмертя. Хто ж вони, ці прапороносці? Рядові, здавалось би, бійці. Та немає рядових. Є велети, герої, звитяжці. Люди різної вдачі. Мовчазні і рішучі, як Денис Блаженко, чи схильні до роздумів, як його брат Роман, що в найтяжчі хвилини свого фронтового буття, оточений з товаришами у старому графському будинку, думає про свою дружину і дітей, рідний Буг і рідну оселю. Веселі й балакучі, як Хома Хаєцький, кмітливий розум і вроджений гумор якого, уміння про все говорити серйозно і водночас іронічно робить його не тільки типовим українцем, а й особистістю, в якій навіть дивацтва викликають приємну посмішку командирів і солдатів. Він — переконаний патріот, з пошаною ставиться до інших і поважає; власну людську гідність. За його вмінням на все поглянути з усмішкою проступає велика душа хлібороба і мужність непомітного героя. Коли Хома забуває про все і до крові калічить руки, збиваючи замки з в’язниці полонянок, коли повз нього рине натовп врятованих від смерті схудлих і знавіснілих у диму людей, Хома ще й ще раз переживає щемляче почуття болю за свій народ, за людство, на яке налягла хмара німецького фашизму. Священна і найгуманніша місія Хаєцького та його побратимів — визволити поневолені фашизмом народи допомогти їм знайти вільну вітчизну. Юрій Брянський — улюбленець всієї роти, що за служив цю любов справедливістю, мудрістю, умінням нікого не скривдити й бути вимогливим до кожного. У останній зустрічі Брянський розкривається своєю найзаповітнішою любов’ю патріота, від якої заясніло його обличчя. Останнім помислом Юрія була рідна Білорусь. Лейтенант Володимир Сагайда — людина часом крутої і важкої вдачі. Війна забрала в нього сестру. Звідси й озлоблення, священна ненависть до фашизму, справедливе прагнення помсти, а заодно й нерозважна віра в добро. Та люди розкриваються в своїх звершеннях, люди й змінюються. Добрішим і лагіднішим стає Сагайда. Молодий необстріляний офіцер Євген Черниш на кордоні згадав і передумав усе, що було пройдено, пережито за три роки війни. Та він швидко пройде сувору школу військових буднів, здружиться з офіцерами і солдатами, стане таким же, як уся славна рота Юрія Брянського — того Брянського, якого вже немає, а рота його є. Юнак Гай, закоханий у все живе, гине, підірвавшись на міні. Серед квітів гине Шура Ясногорська. При Щурі Ясногорській солдати лагіднішали, ставали кращими, чистішими.Такими людьми, красивими помислами і ідеалами запам’ятовуються усі герої роману: відчайдушно хоробрий, невгамовний Вася Багіров, відважний і досвідчений розвідник Козаков, співучий телефоніст, улюбленець роти Маковей і майор Воронцов, що «був у полку, наче мати в сім’ї», і добродушний Шовкун, і Саша Сіверцев, і Кармазин. Всі вони постають перед нами як прапороносці миру і гуманності. Вірний традиціям класичної української літератури, яка завжди була сильною відданістю народові, Олесь Гончар створив свій роман про народ. І своїм хистом розкрив він душевну красу солдатів Вітчизни. Показав красу людини-воїна, гуманізм її звершень і безсмертя подвигу. “Прапороносці” – роман-реабілітація українського народу, твір, який відкривав перед іншими народами правду про внесок солдатів-українців у перемогу над фашизмом, возвеличував образ рядового українця не за якийсь героїчний подвиг, а за важку щоденну – в поті й крові – роботу, завдяки якій суттєвою мірою й наближалася перемога: твір, у якому Олесь Гончар зображує національний характер солдата-українця – скромного, працьовитого, чесного трудівника війни, що живе надією на повернення додому, до сім’ї, до своєї праці, готовий на самопожертву, який сумлінно виконує свій солдатський обов’язок і вірить у перемогу.

29.Гончар.Особливості творчості.
Народився в с. Суха Кобелянського району Полтавськоï областi. У 1934 р. вступив до Харкiвського технiкуму журналiстики, у 1938 р. до Харкiвського унiверситету. Працював кореспондентом у газетах, займався науковими дослiдженнями. Пiд час Другоï свiтовоï вiйни пiшов на фронт добровольцем. Закiнчував навчання вже у Днiпропетровському унiверситетi пiсля вiйни. Упродовж життя займався лiтературною творчiстю, був заступником, а потiм Головою правлiння Спiлки письменникiв Украïни.Утворах порушував одвiчнi проблеми людського буття, у центрi повiстей i романiв Гончара проста i чесна людина-працiвник, що виступає проти духовного браконьєрства, кар'єризму, прислужництва. Творчий доробок письменника складають романи "Прапороносцi" (1946-1948), "Таврiя" (1952), "Людина i зброя" (1960), "Тронка" (1963), "Собор" (1968), "Циклон" (1979), "Берег любовi" (1976), "Твоя зоря" (1980) та iн., повiстi, оповiдання, лiтературно-критичнi статтi. З 1937р. активно публікується у пресі. З'явилися друком його перші новели - “Майстер щита”, “Цілюща вода”, “Черешні цвітуть”, а також повість “Стокозове поле”.Саме в університеті О. Гончар потоваришував з Григорієм Тютюнником, Ш. Пилипенко, Д.Білоусом.1941 р. добровольцем пішов на фронт, хоча й мав відстрочку від призову в армію до закінчення університету. Драматичні події війни він згодом опише у своїх романах “Людина і зброя” та "Циклон". Пише поезії, видані в 1985 р. окремою книгою “Фронтові поезії". Після закінчення війни і демобілізації з армії у грудні 1945 р. оселився у Дніпропетровську, у старшої сестри, там же у 1946 р. закінчив навчання в університеті, залишився асистентом на кафедрі української літератури. Поступивши до аспірантури інституту літератури АН УРСР, Гончар переїжджає до Києва. Так починається професійна діяльність письменника.До Гончара прийшли справжня слава і визнання. Трилогію "Прапороносці" було нагороджено двома Державними преміями 1948 р., 1949 р.Поруч із “Молодою гвардією” О. Фадєєва, роман “Прапороносці” став справжньою книгою доби. Вона, ця незвичайна книга, була, як кажуть дослідники, співмірна з настроями й думами радянського народу. Вона допомагала йому глибше усвідомити історичне значення нашої перемоги, своє призначення в захисті життя й миру на землі.

1946 - 1948 рр. - романи "Альпи", “Голубий Дунай" (Державна Сталінська премія СРСР 1948 р.), "Злата Прага” (Державна Сталінська премія 1949 р.).Працюючи над епосом про народ на війні, письменник у 50-х роках закономірно прийшов до історико-революційного жанру. Його дилогія “Таврія” і “Перекоп” відтворює шлях українського народу до соціалізму. Новелістичні збірки “Південь”, “Дорога за хмари”, “Маша з Верховини”, а також повісті “Микита Братусь” і “Щоб світився вогник”, створені в 50-х роках, з`явились як перші ланки ліро-епічного циклу про красу людей праці, творців доби розвиненого соціалізму.

У 1959 р. очолив правління спілки письменників України, 12 років був незмінним головою, його обрали секретарем спілки письменників СРСР, працював головним редактором журналу "Вітчизна". Справжнім творчим злетом для О. Гончара стали 60-ті роки - роман "Людина і зброя” (1960 р. - Державна премія УРСР ім. Шевченка), книга нарисів "Японські етюди" (1961 р.), роман у новелах "Тронка” (1963 р.), стояв біля колиски хвилі українського національного відродження.Серед новелістичних романів лише “Тронка” відзначена Ленінською премією. Своєю філософією і характерами цей твір найбільше суголосний життєвим проблемам другої половини XX сторіччя.У 1968 р. роман "Собор" вилучений з літературного обігу на 20 років. В 70-х роках виходять у світ романи “Циклон”, "Берег любові", повість "Бригантина", збірник статей “Про наше письменництво”.Повість “Бригантина” і роман “Берег любові” внутрішньо пов'язані з “Циклоном”: і філософськими роздумами над долею поколінь, і незнаним раніше заглибленням в усі “поверхи” людської психіки, в усі структурні взаємозв'язки людських характерів. Свідоме і підсвідоме, вроджене і набуте, тривке і нетривке в емоціях - все тепер цікавить письменника, фокусуючись у непохитній для нього істині, що ядром особистості є її світогляд, соціальна якість, як люди стають особистостями або як гублять цю особистість. З кожним оповіданням, романом чи повістю його світ збагачувався, розростався, розпросторювався, набирав життєвої багатомірності. Романи “Тронка”, “Циклон”, “Берег любові”, повість “Бригантина”, новели “За мить щастя”, “Кресафт”, “Пізнє прозріння” позначені рисами справжнього новаторства. Вони підносять українську прозу на вищий щабель, утверджують її дослідницький пафос, демонструючи невичерпні можливості в осягненні “коренів психіки” окремої людини і драматичного поліфонізму буття.У 1980 році вийшли в світ “Письменницькі роздуми” - збірка літературознавчих і публіцистичних праць, в яких підносяться проблеми вітчизняної та зарубіжної літератур, мистецтва, боротьби за мир.В середині 80-х років Гончар публікує оповідання "Геній в обмотках", "Народний артист", "Ніч мужності”, повість "Далекі вогнища", "Чорний яр" та інші.Проте справжнім злетом став роман “Твоя зброя” (1980 р.) З 1978 р. О.Гончар - академік АН УРСР, йому присуджено звання Героя Соціалістичної праці.14 липня 1995 року Олесь Гончар помер, похований на Байковому кладовищі у Києві.

Життя Олеся Гончара велике і багатогранне: всесвітньовідомий прозаїк, публіцист, критик, вчений-філолог, визначний громадський і державний діяч.Письменник переважно сучасної теми, визначний майстер слова, Олесь Гончар у своїх романах, повістях, новелах художньо досліджує життя кількох поколінь українського народу. Його улюблені герої - трудівники і воїни, мислителі і творці, люди з розвинутим почуттям прекрасного, люди високих духовних поривів і активного діяння.Найважливішими ознаками індивідуального стилю Гончара є органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу. Характерною особливістю творів Гончара є гумор, прозорість і глибоке смислове навантаження живописного слова, лаконізм вислову.Мова творів Гончара - один з найкращих зразків сучасної літературної мови.Шлях Олеся Гончара в літературі - це шлях безперервних пошуків. Його творчість нерозривно зв`язана з сучасністю. Кращі твори Олеся Терентійовича Гончара - справді народного письменника - стали окрасою українського мистецтва слова, збагачують вони й скарбницю літератури світової.

Підмогильний «Місто»,хар-ка образна героя.

“Місто” – це перший у пореволюційну добу роман європейського рівня про селянську українську молодь, яка на початку 20-х років тисячами потягнулась у чужі колись їй міста. І пішла вона туди, щоб завоювати і зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Така основна ідея роману й основна духовна сила збірного типу роману Степана Радченка. Після першого вибуху ненависті до незрозумілих і чужих йому горожан – “безглуздих крамарів, учителів, безжурних з дурощів ляльок у пишних уборах” – він приходить до тверезої і холодної думки, що стала його (і його покоління) гаслом: “Не ненавидіти треба місто, а здобути”. В. Підмогильний показує історію розвитку людини, що потрапила з одного життєвого середовища в інше (із провінції до столиці). Автор прагнув зрозуміти, хто є людина і яке місце їй відведене у цьому житті, для чого вона живе і як повинна жити. В. Підмогильний намагався поставити людину перед самою собою, змушував її зазирнути у власну душу, адже лише через пізнання людини можна дати відповідь на одвічне питання: у чому сенс життя? Кожен герой роману — неоднозначна, нестандартна особистість. Для одних персонажів світ постає позбавленим сенсу, своєрідним абсурдним середовищем (Зоська, Максим). Для Бориса Задорожного, інструктора клубної роботи, сенс життя — у матеріальному задоволенні своїх потреб. Інші персонажі все життя прагнуть усвідомити творчі можливості свого «Я», адже самореалізація — головна мета їхнього життя. Кожен герой по-своєму реагує на складні життєві ситуації. Але страх перед майбутнім, відчуття непотрібності, самоти притаманні майже всім героям роману. Найцікавішим у романі «Місто» є образ головного героя Степана Радченка.

О.Олесь,життєвий шлях.

О.Олесь реформував українську поезію.Він розвинув не тільки її неоромантичні та символістські тенденції, а й знайшов споріднення модерністського художнього мислення,народно-поетичному.Нелише збагатив тропіку укр.вірша,а й вдихнув в укр.поезію духневичерпності індивідуального внутрішнього життя,вніс до неї тонший ліричний психологізм,спонтанність,задушевність,де реалізував нац.поет.ідеал і його причетність до загальнолюд.дух проблематики і спрямував укр.поезію до європейської.Віра Свадковська дала йому прізвище Олесь,справжнє прізвище Кандиба.Народився 5.12.1878 в м.Крига.Шевченко значно вплинув на лірику Олеся.Олесь в 11 років залишився без батька.Для нього в житті найголовнішим було вміння працювати.Він закінчив чотирирічну школу хліборобну.У1903.закінч.Харків.ветеринарний інститут,вивчав польську,сербську,болгарську мови.Він закликав народ боротися за волю.Олесь входив до Празької школи. У 1907р. у Петербурзі вийшла перша книга Олеся — “З журбою радість обнялась”, що принесла славу молодому поетові. В наступні роки з'являються нові збірки — “Поезії. Книга II” (1909), “Поезії. Книга III” (1911), “Драматичні етюди. Книга IV” (1914), “Поезії. Книга V” (1917). Не набувши чітких політичних орієнтирів, Олесь після Великої Жовтневої соціалістичної революції опиняється за кордоном. Еміграція стала трагедією життя Олеся. У 1919 р. О. Олесь виїхав за кордон. Здавалося, ненадовго, а вийшло назавжди. Відень, Берлін, Прага — місця проживання поета, але думки, спогади, надії, минуле і майбутнє — все було пов'язане з Україною. У Києві залишилася дружина з сином, за якими він дуже сумував. З 1923 р. живе в Чехословаччині, тут, на Ольшанському кладовищі у Празі, поет похований. За могилою доглядає син Олесь Кандиба. Поруч — могили російських письменників, зокрема Аркадія Аверченка, матері Володимира Набокова — Гелени Набокової. Якою трагедією стала для них еміграція — важко сказати. А ось для О. Олеся, і про це свідчить насамперед його поезія, вона — невгамовний біль, печаль, відчуття нудьги і самотності. Цими настроями пройнята перша «закордонна збірка» — «Чужина».“В вигнанні дні течуть, як сльози...” — такими словами розпочинається один з перших віршів книги. Невдовзі, у 1921р., виходить “Перезва” — збірка гостросатиричних віршових творів, що викривають життя, побут і політичні принципи емігрантської громади. Помер письменник у Празі 1944р. Творча спадщина Олеся досить велика якщо врахувати, що більшу частину її становить поезія — дев'ять книг. Ліричні твори Олеся, музикальні, часто “романсові” за формою, віддавна привертали увагу композиторів — М. Лисенка (“Сміються, плачуть солов'ї”, “Айстри”, “Гроза пройшла... зітхнули трави”), К. Стеценка (“Сосна”), Я. Степового (“Не беріть із зеленого лугу верби”), С. Людкевича (“Тайна”) та ін. У драматичних творах Олеся (“По дорозі в Казку”, “Трагедія серця”, “Над Дніпром”, “Ніч на полонині” тощо) ще виразніше, ніж у поезії, проявилась неоромантична концепція.

13.Олесь»Айстри»

Про сенс життя, про журбу й радість, про мінливість днів розмірковує О. Олесь у поезії «Айстри», яка була написана в 1905 році. Вона с своєрідним відгуком поета на революційні події. Це твір глибоко ліричний, хвилюючий та філософський. Алегоричний образ айстр, що розцвіли в саду опівночі (ніч - символ суспільного ладу), невіддільний у поезії від мрії про сонце, "вічну весну", "рожевий ранок". Коли ж сподівання виявилися мар ними, бо "вколо - тюрма...", айстри "схилились і вмерли". Заради "сонця, неба, простору, волі" для інших гине лебідь в однойменному вірші.Не випадково музику до поезії написав М. Лисенко, а за змістом та мелодійністю вірш нагадує «Журбу» Л. Глібова. У поезії «Айстри» зображено сподівання квітів на сонячні дні, на вічну весну:«І марили айстри в розкішнім півсні Протрави шовкові, про сонячні дні.-І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в'януть, де вічна весна...»Квіти тягнуться до світла, до життя, але сподівання їх марні, як марними були надії людей на покращення життя після революційних переворотів.«І вгледіли айстри, що жити дарма,— Схилились і вмерли... І тут як на сміх Засяяло сонце над трупами їх!...»Отже, останні рядки носять оптимістичний характер. Автор підкреслює безперервність життя. Хоч у світі якийсь час і панує смерть, темрява, безнадія, але все мине, сонце засяє над Землею.Отже, поезія Олександра Олеся — це історія поневірянь, мук, трагедій і водночас надій, перемог і злетів. Яскравим прикладом жмутку полярно протилежних почуттів, незбагненних пристрастей є чудова поезія «Айстри». Тему журби і радості Олександр Олесь оспівує у вірші «Айстри». Життя квітів — це життя людей, в якому одні прагнуть спокою й при марного щастя, інші ж, навпаки, — борні й діяння. Олесеві айстри марять про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо — тюрма і жити марно. Вони вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не коритися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь іронізує над айстрами: «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх». Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про «ясну казку», де вічна весна. «Айстри» — це поезія про квіти, посправжньому олюдне на автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається людині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина мертва для світу, несхитна — вічна, невмируща.