Загальне уявлення про свідомість
Явище свідомості – одне з найважливіших і водночас найскладніших і далеких від рішення в психології. Важливість його полягає в тому, що воно відіграє ключову роль у розумінні адекватної зовнішнім і внутрішнім умовам поведінки людини та успішності її діяльності. Однак, незважаючи на це, воно досі залишається одним з найменш розроблених у психології.
Фахівці в галузі психології свідомості пишуть про свідомість, як про таємницю, загадку (О. М. Леонтьєв, 1975), загадку і парадокс (В. М. Аллахвердов, 2000), «важку проблему» (Д. Чалмерс, 1992; В. В. Васильєв, 2010). Навіть висловлюються думки, що вирішення проблеми свідомості принципово неможливе. Особливу складність вивчення цієї проблеми М. К. Мамардашвілі (1990) пов’язував із тим, що свідомість не піддається теоретизуванню, об’єктивуванню ні у вигляді граничного філософського поняття, ні у вигляді реального явища, що описується психологічними і іншими засобами.
З часів французького математика і філософа Р. Декарта дійсність була поділена на дві сфери – духовну (res cogitans) і фізичну (res ехtensа). Першою займалась релігія, а другою – наука. Це привело до концепції, згідно з якою наука мала справу лише з такими об’єктивними феноменами, які пізнаються з позиції третьої особи, але вона не могла працювати з внутрішніми якісними суб’єктивними переживаннями, які і утворюють життя людської свідомості. Так виник дуалізм – підхід, згідно з яким людина складається з двох дуже різнорідних начал: складного організованого фізичного організму і душі, яка існує чисто ментально. Душа і тіло пов’язані у такий спосіб, що вони можуть взаємодіяти.
Після багатьох невдач у поясненні того, як думки співвідносяться з видимим світом, як res cogitans зчіплюється з res extensa, як відчуття дають уявлення про зовнішній світ, таємниця свідомості була переведена до розряду особливої.
У другій половині XX століття в науці різко посилився інтерес до свідомості. Він зумовлений трьома взаємозв’язаними причинами. Перша з них – істотний прогрес у розвитку нейронауки. Хоч картина ще не повна, нейронні кореляти таких усвідомлюваних процесів, як зорове сприйняття, емоції, пам’ять, починають прояснятися у зв’язку з дослідженнями на тваринах, хворих з ушкодженнями мозку і дослідженнями з використанням функціонального відображення мозку в здорових людей. Друга – дослідження таких феноменів, як сліпота, здатність деяких слабозрячих точно вгадувати характеристики зорових стимулів, про які в них немає усвідомлюваного зорового досвіду, обіцяє прояснити відмінність усвідомлюваних і неусвідомлюваних процесів мозку. Третя – активізація досліджень свідомості пов’язана з роботами в галузі штучного інтелекту (когнітивні науки).
У вітчизняній психології склалося загальноприйняте розуміння психіки як віддзеркалення дійсності (С. Л. Рубінштейн, О. М. Леонтьєв, Б. М. Теплов, А. О. Смірнов, Б. Г. Ананьев, Б. Ф. Ломов, Л. М. Веккер, К. К. Платонов, Я. О. Пономарьов). Таке розуміння суті психіки виходить з положення про нерозривний зв’язок організму і середовища, як двох взаємодіючих підсистем. Воно постулює адаптивну поведінкову взаємодію живих істот з середовищем і одне з одним і припускає внутрішню репрезентацію характеристик світу. На сучасному етапі розвитку психології розуміння психіки, свідомості на основі теорії віддзеркалення розробляється Н. І. Чуприковою.
Успіхи сучасної нейрофізіології зумовили те, що із загальної теоретико-методологічної точки зору діяльність мозку розглядається як відбивна, пізнавальна за своєю суттю. Це означає, що специфічна функція мозку полягає в побудові картини світу, що оточує живу істоту, включаючи її саму, її тіло, процеси її життєдіяльності, і організації на цій основі актів поведінки, адекватних середовищу і стану організму.
Відбивні процеси мозку, залишаючись від початку до кінця матеріальними, «протяжними» тілесними процесами, втілюють у собі іншу, поза них існуючу реальність, виступають у ролі представника (носія) цієї реальності для організму. Природа відбивних процесів мозку подвійна: будучи від початку до кінця матеріальними і протяжними, вони є також ідеальними по відношенню до реальності, існуючої поза ними. Завдяки цим унікальним процесам світ, включаючи саму живу істоту та її взаємодію зі світом, виявляється «вбудованим» у цю живу істоту і відтворений в ній з певною точністю. Тому у своїх актах поведінки жива істота керується обставинами навколишнього середовища і станами власного організму. Отже, чим більш повно і деталізовано в станах мозку відбита існуюча поза ним дійсність, тим вище адаптивні і творчі можливості живої істоти.
Для того, щоб поведінка була адекватною зовнішнім і внутрішнім умовам, а діяльність успішною, в психіці повинні відбиватися:
1. Наявна предметна дійсність, існуюча в даному просторі і в даний момент часу.
2. Представлені події, що можуть мати місце в майбутньому і що мають місце в просторі за межами його безпосередньої данності.
Пункти 1 і 2 – це пізнавальні процеси.
3. Потреби власного організму і особистості. Це потреби і мотивації.
4. У прямій безпосередній чуттєвій формі відбиті позитивні і негативні для організму і особи значення тих або інших зовнішніх чинників, власних внутрішніх станів, а також результатів взаємодії організму і особи з середовищем. Це емоції і почуття.
5. Увесь минулий досвід віддзеркалення і регуляції поведінки і діяльності. Це процеси пам’яті.
6. Синтез і інтеграція відомостей, що поступають до психіки з усіх перерахованих джерел, оскільки тільки на основі такої інтеграції можуть бути вироблені адекватні зовнішньому і внутрішньому середовищу програми поведінки. Це центрально-інтеграційні процеси, які з певною долею умовності можна назвати вольовими.
Нарешті, усі перераховані процеси потребують необхідного активаційно-енергетичного забезпечення. Це ще одна підсистема психіки.
Так, на основі теорії віддзеркалення вдається отримати уявлення про психіку не як про просту суму різних процесів, але як про єдину цілісну функціональну систему, що складається з декількох підсистем, які взаємодіють і сприяють одна одній. Це – пізнавальна, потребно-мотиваційна, емоційна та центрально-інтеграційна (вольова) підсистеми, а також підсистема пам’яті та активаційно-енергетична.
Однак, щоб діяльність була успішною, а поведінка адекватною, зовнішнім умовам необхідні відомості про те, як відбита дійсність у психіці інших людей.
Водночас кожна людина, якщо вона хоче, щоб поведінка і діяльність інших людей були якось узгоджені з її власним баченням світу, власними почуттями і потребами, повинна передавати їм цей зміст своєї психіки.
Тому є необхідність існування комунікативної підсистеми психіки людини, яка включає всі вербально-мовні процеси і процеси невербальної комунікації.
Зв’язування такого роду процесів з відбивною і регулятивною функціями психіки потрібні, оскільки для успішної поведінки і діяльності людям необхідно не лише мати власну психіку, але і мати до неї доступ, зробити її предметом пізнання, а так само знати про зміст психіки один одного. Це і є свідомість в її класичному сенсі. А в контексті теорії віддзеркалення про свідомість можна говорити як про «віддзеркалення віддзеркалення».
Отже, свідомість потрібна для того, щоб люди могли повідомляти один одного про зміст своєї психіки, а для цього вона сама повинна стати предметом пізнання. Таке пізнання можливе завдяки процесам рефлексії.
Процеси рефлексії не просто дублюють сенсорно-перцептивні враження, що викликали їх. Вони якнайглибше змінюють їх зміст і структуру. Словесно-знакова комунікація в людському суспільстві припускає і вимагає високорозвиненого розчленовано-аналітичного віддзеркалення як об’єктивної дійсності, так і своєї власної психіки. Це призволить до становлення в психіці людини цілої системи властивостей, які традиційно позначаються терміном «свідомість».
Віддзеркалення предметного світу, інших людей і самих себе завжди цілісно і нескінченно різноманітно. Люди живуть у світі нескінченної кількості самих різних ситуацій і переживань.
Єдино можливий спосіб передачі невичерпного змісту свідомості – це наділити окремі елементи відбивної психічної діяльності словами і знаками. За допомогою різних їх комбінацій можна передати і отримати необмежену кількість відомостей про світ, про його віддзеркалення у своїй психіці, у психіці інших людей.
Зазначене описує провідний принцип словесно-знакової комунікації з його логічного боку, а з внутрішнього психологічного боку виділення окремих властивостей і відношень об’єктів і окремих компонентів психічної сфери неможливе без включення процесів усвідомлення зовнішнього і внутрішнього світу. Річ у тому, що різні властивості і відношення об’єктів, різні характеристики дій, емоцій і потреб і таке інше онтологічно нероздільні і не можуть бути відокремлені одне від одного. Вони завжди існують тільки разом одне з одним. Їх розподіл досягається тільки в пізнанні людини, коли різні властивості і відношення речей, різні компоненти психіки виділяються і відділяються від інших завдяки вибірково спрямованим центральним процесам «повторного входу» збуджень, необхідних для означення певних елементів світу і своєї психіки. Таким чином, одного простого доступу до власної психіки ще недостатньо для передачі її змісту іншим людям. Щоб бути означеним і доступним передачі, цей зміст повинен стати високорозчленованим, а їх компоненти, позначені різними словами і знаками, мають бути більш-менш чітко відокремлені один від одного. Тому свідомість людини – це не лише і не просто знання про власну психіку. Це аналітично розчленоване її пізнання, як і аналітично розчленоване пізнання світу.
Таким чином, свідомість – це вищий розчленований системно-упорядкований рівень психічного віддзеркалення і регуляції; властивий тільки людині як суспільно-історичній істоті; формується в процесі спілкування, опосередковується мовою; спрямовано на перетворення дійсності; пов’язано з самосвідомістю, орієнтованою на внутрішній світ суб’єкта.