Розвиток і виховання особистості

Проблема розвитку та виховання особистості належить до най­актуальніших соціальних аспектів суспільного життя і завжди по­требує глибокого наукового обгрунтування психологічної сутності чинників цього процесу.

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, — біо­логічний і соціальний.Представники першого, біологічного напряму вважають, що провідним є спадкове, яке наперед визначає всі особли­вості розвитку особистості. Американський учений Е. Торндайк стверджує, наприклад, що всі духовні якості особистості, її свідомість — це такі самі дари природи, як і очі, вуха, пальці та інші органи тіла. Усе це спадково дається людині й механічно втшюється в ній після її зачат­тя та народження. Американський педагог Дж. Дьюї вважає, що лю­дина народжується навіть з готовими моральними якостями, почуття­ми, духовними потребами.

Представники теорії, відомої під назвою "біогенетичний закон" (Ст. Холл, Дж. Болдуїн та ін.), вважають, що дитина, народившись, у своєму розвитку поступово відтворює всі етапи історичного розвит­ку людини: період скотарства, хліборобський, торговельно-промисло­вий. Лише після цього вона включається в сучасне життя. Проходячи певний період, дитина живе життям того історичного періоду. Це ви­являється в її нахилах, інтересах, прагненнях і діях. Прихильники тео­рії "біогенетичного закону" обстоювали вільне виховання дітей, бо, на їхню думку, лише за такого виховання вони можуть повноцінно розви­ватись і включатися в життя того суспільства, в якому живуть.

Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетич-ною концепцією.Згідно із соціогенетичними теоріями розвиток дити­ни визначається соціальними умовами: в якому середовищі народила­ся та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму, як і біогенетики, недооцінювали внут­рішню активність особистості як свідомого суб'єкта діяльності, її при­роджені особливості.

На початку XX сторіччя виникла методологічна концепція розвит­ку особистості.Педологія дотримувалася теорії двох чинників розвит­ку: біологічного, або спадкового, та соціального, вважаючи, що ці чинники конвергують, тобто взаємодії не завжди знаходять у теорії на­лежне обгрунтування, залишаючи певною мірою відкритим питання про рушійні сили психічного розвитку.

Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології ба­зується на визнанні того, що рушійні сили її розвитку виявляються у суперечностях між потребами, які постійно змінюються (ускладню­ються) у діяльності людини, та реальними (такими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх задоволення. Подолання супе­речностей у діяльності через оволодіння відповідними засобами її ви­конання (вміннями, способами, прийомами, знаннями) веде до роз­витку і становить його суть. Провідну роль в оволодінні новими ефективними способами задоволення потреб відіграють навчання та виховання. Відбір, розвиток і культивування потреб, що мають суспільну та особистісну цінність, є одним із центральних завдань формування особистості. Цей процес тривалий, відбувається впро­довж усього свідомого життя людини й характеризується певними особливостями.

Кожний віковий етап розвитку особистості (дошкільний, молодший, середній та старший шкільний) має характерні анатомо-фізіологічні

й психологічні особливості та можливості. Відповідно до цих особ­ливостей планується і здійснюється навчально-виховна робота в яслах, дитячих садках і школі.

У формуванні особистості дуже важливу роль відіграє наступність у навчанні та вихованні. Базуючись на досягнутому дитиною у своєму розвитку на попередньому етапі, дитячі ясла, садки та школа готу­ють дитину до засвоєння нею суспільного досвіду та знань на наступ­ному етапі навчання і виховання. Дитячий садок готує дитину до на­вчання у школі, а середня школа — до навчання у вищій школі, до роботи.

Вікові особливості розвитку не є чимось постійним, статичним у ме­жах віку, що механічно змінюється на особливості, властиві наступно­му етапові розвитку.

Розвиток особистості — це складний процес, в якому рівні розвит­ку постійно змінюються. Розвиток пізнавальних психічних процесів, емоцій і почуттів, волі, потреб, інтересів, ідеалів і переконань, свідомості та самосвідомості, здібностей, темпераменту та характеру, вмінь, нави­чок і звичок перебуває у складній міжетапній взаємодії. Вищі рівні за­роджуються на попередніх етапах, але й особливості попередніх віко­вих етапів виявляються на наступних етапах. Щоб сприяти своєчасному зародженню та успішному розвитку прогресивного, нового у дитини на всіх етапах формування її як особистості, треба знати вікові особли­вості фізичного та духовного розвитку дитини.

Керуючи розвитком особистості, слід зважати й на те, що харак­терні для певного віку особливості розвитку не завжди збігаються з паспортним віком дитини. Деякі діти у своєму розвитку випереджають свій вік, дехто відстає від нього. Іноді це зумовлюється природжени­ми анатомо-фізіологічними особливостями організму, але здебільшо­го причиною цього є суспільні умови життя та виховання дитини, які сприяють її розвитку або гальмують його. Завдання школи та вчите­ля — виявляти ці причини або зміцнювати те, що сприяє успішному ро­звитку дитини, й усувати те, що негативно позначається на вихованні її особистості.

У формуванні особистості важливу роль відіграє наслідування дитиною дорослих. Діти наслідують як позитивне, так і негативне, оскільки у них ще не вистачає досвіду й немає критичного ставлення до дій, вчинків дорослих. Наслідування особливо яскраво виявляється у дітей дошкільного віку. Діти цього віку не виявляють самостійності у ставленні до вчинків, поведінки, думок, висловлювань дорослих і

механічно повторюють їх. Із розвитком особистості у підлітковому та юнацькому віці, зі зростанням її інтелекту і самостійності діти кри­тично оцінюють вчинки та поведінку дорослих, запозичують краще, а гірше заперечують і відкидають. Проте і в старшому віці вони можуть переймати від дорослих негативне, якщо позитивний досвід навко­лишньої дійсності не стане домінуючим в їхньому житті та не сфор­мується морально-етичне ставлення до вчинків інших і самовладання.

Дошкільний вік— це період підготовки дитини до навчання у школі та елементарного самообслуговування. У цей період життя на­стають значні зміни в анатомо-фізіологічному та духовному розвит­ку дитини, завдяки яким вона стає здатною навчатися у школі, засво­ювати знання, норми моральної поведінки й виконувати посильні суспільне корисні трудові доручення. Цьому сприяє те, що вже у дошкшьному віці діти досягають значного розвитку мови й мовлення, а на його грунті — здатності міркувати і під керівництвом дорослих робити логічні висновки. Важливим аспектом розвитку дітей-до-шкільників є їхнє прагнення до знань, оволодіння першими нормами поведінки в колективі, здатність самостійно виконувати нескладні до­ручення дорослих, обслуговувати себе, допомагати іншим, спрямо­вувати свої дії не тільки на безпосередньо сприймані, а й на уявлювані предмети та ситуації. Хоча емоції в дошкшьному віці ще неусталені, во­ля слабка, переважає навіюваність, за належно організованих умов дошкільники виявляють наполегливість і уважність під час виконан­ня інтересної роботи, здатні виконувати найпростіші трудові дору­чення.

Життя та діяльність дітей молодшого шкільного вікузумовлені їхньою навчальною діяльністю. У процесі навчання у них успішно роз­виваються психічні процеси — сприймання та спостережливість, пам'ять та увага, уява, набуваючи цілеспрямованого, довільного ха­рактеру.

Учні молодшого шкільного віку глибше осмислюють і здатні аналізувати мову та мовлення: слово усвідомлюється як частина мо­ви, висловлювані судження — як речення, в реченні усвідомлюються його члени. Це сприяє поглибленню суджень і міркувань, формуван­ню логічних висновків, засвоєнню абстрактного математичного та граматичного матеріалу, формуванню культури мовлення.

Молодші школяри оволодівають правилами поведінки в ко­лективі, розглядають свої вчинки та поведінку не тільки з власної позиції, а й з позиції колективу, критично оцінюють поведінку приятелів, стають вимогливими до них. У молодших школярів

розвиваються такі якості, як самовладання, наполегливість, ціле­спрямованість, витриманість, дисциплінованість. На цих засадах фор­мується здатність керувати власною поведінкою, підпорядковувати її шкільним завданням. Молодші школярі успішно включаються у трудову діяльність, усвідомлюють її соціальний зміст і значення.

Середній шкільний,або підлітковий, вікпривертає до себе увагу своїми анатомо-фізіологічними змінами в організмі дитини, особли­во пов'язаними зі статевим дозріванням. Ці зміни істотно познача­ються на психічному розвитку особистості підлітка, на його пізна­вальній діяльності та поведінці, на стосунках у колективі.

У підлітків підвищуються пізнавальна активність і розумовий ро­звиток, зростають допитливість, прагнення пізнати невідоме, зазирну­ти в майбутнє. Учні середнього шкільного віку помітно виявляють прагнення до самостійності. Але це прагнення при неправильному вихованні може виявлятися у викривлених формах — негативному ставленні до доручень, порад учителів і батьків, невмотивованих вчин­ках та браваді порушеннями норм поведінки. Це трапляється тоді, коли підліток не включається в життя колективу, не виконує суспшьно корисних доручень, не бачить і не переживає результатів своєї діяль­ності, а вчителі та батьки не спонукають його до цього, не враховують вікових особливостей його розвитку.

У підлітка помітно зменшується навіюваність і міцніє воля, під­вищується інтерес до трудової діяльності, змінюються стосунки в колек­тиві, розвиваються і стають більш стійкими моральні почуття, есте­тичні смаки. У старшому підлітковому віці інтенсивно формуються ідейна спрямованість, світогляд і самосвідомість особистості. Діяльність стає цілеспрямованішою і соціальне вмотивованішою.

На особливу увагу заслуговує нове в стосунках між хлопчиками та дівчатками: чіткіше визначаються статевий поділ, специфічне у дружбі та поведінці хлопчиків і дівчаток, у них виникає взаємний інтерес. Ці особливості підліткового періоду розвитку потребують ве­ликої уваги до організації групової та навчальної діяльності підлітків, дружби і приятелювання й особливо статевого виховання.

Старший шкільний,або молодший юнацький, вікє періодом пог­либлення розумового і морального розвитку особистості. У центрі уваги молодшого юнака стають самопізнання та самокритичність, які при неправильному вихованні можуть набрати негативних рис са­мовпевненості, самозакоханості або невпевненості, невіри у свої сили. У цьому віці чітко окреслюються пізнавальні інтереси, схильність

займатися певною науковою діяльністю, видом спорту, визначають­ся професійні нахили. Але ці особливості не завжди бувають глибоки­ми та стійкими, якщо не спрямовуються й не зміцнюються школою, вчителями, досвідченими старшими. Молодший юнацький вік — це період формування стійкої дружби і приятелювання, зокрема між юна­ками та дівчатами, усталення вольових якостей, рис характеру, дійово­го застосування засвоєних морально-політичних позицій. Властива старшому шкільному вікові спрямованість на прагнення разом з колек­тивом реалізувати свої задуми є важливим чинником морального й розумового формування особистості в цей період.

На розвитку особистості позначаються уклад суспільного життя, досягнення науки і техніки, багатство інформації, одержуваної через кіно, радіо, телебачення, книги і газети. Тому не можна обмежувати­ся суто шкільними засобами навчання та виховання підростаючої генерації.

Останніми десятиріччями помітне прискорення, або акселерація,фізичного й розумового розвитку дітей. Дослідженнями доведено, що зрілість настає на 2-3 роки раніше, ніж вона наставала на початку XX сторіччя. Відповідно раніше починається і статеве дозрівання. Ра­зом з тим виявляється розбіжність між розумовим розвитком і не­вмінням керувати собою, що спричинює порушення норм соціальної поведінки. Акселерація розвитку особистості потребує значної пере­будови навчально-виховного процесу у змісті, засобах, організації життя дітей.

Діяльність і поведінка людини залежать не тільки від вікових, а й від індивідуальних її особливостей.

Індивідуальні особливості особистостіза природою та походжен­ням бувають природжені та набуті за життя. До природжених нале­жать фізичні особливості, з якими дитина народжується. Серед них важливу роль відіграють типологічні особливості нервової системи — сила, врівноваженість і рухливість, що є фізіологічним підґрунтям темпераменту. Природжені індивідуальні особливості у процесі вихо­вання, під впливом умов життя змінюються. Серед набутих у про­цесі навчання, виховання та діяльності індивідуальних особливостей найважливішими є спрямованість особистості, її інтереси, здібності, ідеали та переконання, риси характеру. Природжені та набуті за жит­тя індивідуальні особливості під впливом виховання змінюються, але більшість з них має стійкий характер, і тому вони позначаються на діяльності та поведінці особистості.

Успішне керування формуванням особистості потребує досконало­го знання психологічних особливостей розвитку дитини та його вико­ристання у навчально-виховній роботі.

Ключові поняття теми

Особистість, індивідуальність, біологічна підструктура, особливості соціаль­ного досвіду, спрямованість, активність, мотив, інтерес, переконання, ідеал, звичка, установка, мета, рівень домагань, самооцінка, фрустрація, рушійні си­ли розвитку особистості, біогенетичний закон розвитку, соціогенетичний за­кон розвитку.