Суб’єкти запобігання насильству в сім’ї. Координація та взаємодія в суб’єктів протидії насильству в сім’ї

Суб’єктизапобігання злочинності – це державні органи, громадські організації, соціальні групи, службові особи чи громадяни, які спрямовують свою діяльність на розроблення і реалізацію заходів, пов’язаних із випередженням, обмеженням, усуненням криміногенних явищ та процесів, що породжують злочинність і злочини, а також на їх недопущення на різних стадіях злочинної поведінки, у зв’язку з чим мають права, обов’язки і несуть відповідальність. Під системою суб’єктів запобігання злочинності розуміють сукупність об’єднаних єдиною метою суб’єктів, які здійснюють свої повноваження у взаємозв’язку та за узгодженням у часі й просторі.

Українське законодавство до системи органів та установ, на які покладається здійснення заходів із запобігання насильству в сім’ї, відносить: центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім’ї; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань попередження насильства в сім’ї; відповідні підрозділи органів внутрішніх справ; органи опіки і піклування; спеціалізовані установи для осіб, які вчинили насильство в сім’ї, та жертв такого насильства: а) кризові центри для членів сімей, в яких вчинено насильство в сім’ї або існує реальна загроза його вчинення; б) центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї; служба у справах дітей; центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді й заклади соціального обслуговування; органи та заклади охорони здоров’я; органи освіти та установи кримінально-виконавчої системи (в частині попередження жорстокого поводження з дітьми). Крім того, в Законі України «Про попередження насильства в сім’ї» зазначено, що органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації незалежно від форми власності, об’єднання громадян, а також окремі громадяни можуть сприяти здійсненню заходів із попередження насильства в сім’ї (ч. 2 ст. 3).

Тобто в Україні передбачене створення достатньо розгалуженої системи суб’єктів – відомств та організацій, до сфери відповідальності яких повинна входити реалізація тих чи інших аспектів профілактики насильства в сім’ї. Згідно з рекомендаціями Ради Європи, оптимум охоплення лише спеціальними установами тимчасового перебування для жертв домашнього насильства (шелтерами) складає пропорцію: одне місце у закладі на 7,5 тис. населення (мінімальний стандарт – одне місце на 10 тис. населення). Таким чином, в Україні має працювати щонайменше 4600 шелтерів (6135 оптимально).

За даними колишнього Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту на кінець 2012 року в Україні на місцевому рівні працювало 9 центрів медико-соціальної реабілітації жертв домашнього насильства та 1885 центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, в яких працювало 5390 соціальних працівників . У структурі центрів соціальних служб діяли: 21 центр соціально-психологічної допомоги ; 17 соціальних гуртожитків; 14 соціальних центрів матері та дитини; 14 центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями; 7 центрів для ВІЛ-інфікованих дітей та молоді; 4 центри ресоціалізації наркозалежної молоді. Крім того, в Україні працювало близько 10–15 недержавних, створених громадськими організаціями шелтерів та консультативних центрів для постраждалих від насильства в сім’ї, при чому визначити їх реальну кількість було досить складно – частина з них закривалась, не маючи постійного фінансування (так сталося, наприклад, в Харківській області), іноді відкриваються інші та в інших регіонах, але їх існування повністю залежить від донорської підтримки, яка далеко не завжди є.

І якщо за досить спокійної соціальної ситуації відчувався явний брак таких закладів, то на сьогодні ситуація ще більше ускладнилася – частина з них залишилась на території анексованого Криму та непідконтрольних владі України Донецької та Луганської областей. Наразі сайт Міністерства соціальної політики України взагалі не містить інформації щодо мережі закладів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та закладів соціального обслуговування. Таким чином аналіз ситуації щодо їх реальної кількості та практики застосування превентивних заходів в галузі протидії насильства в сім`ї свідчить про явну недостатність як наявних обсягів створених і діючих суб’єктів, так і здійснюваної ними профілактичної діяльності.

Ця проблема поглиблюється також і тією обставиною, що превентивний вплив зазначених суб’єктів спрямований щодо категорії осіб, які вчинили або постраждали виключно від адміністративно-караного сімейного насильства. Враховуючи ці обставини, варто розглянути питання щодо необхідності приділення не меншої (а можливо, навіть і більшої) уваги при здійсненні запобіжного впливу стосовно осіб, які вчинили більш тяжкі правопорушення у вигляді кримінально караного насильства в сім’ї. Беручи до уваги наведену тезу, логічним її втіленням у практику має стати проведення профілактичної роботи із засудженими у місцях позбавлення волі та з особами, які відбувають покарання, не пов’язане з позбавленням волі, що потребує також додаткових заходів щодо нормативного закріплення цього напрямку за відповідними суб’єктами профілактики.