Становлення етнічної психології
Уже в Стародавній Греції був помічений вплив довкілля на формування психологічних особливостей людини. Лікар і засновник медичної географії Гіппократ (460–377 рр. до н. е.) висунув загальне положення, згідно з яким усі відмінності між народами – у тому числі їх поведінка і побут – пов’язані з природою і кліматом країни. Геродот (485–425 рр. до н. е.) у своїй «Історії» порівнює особливості життя і характеру різних народів і при цьому прагне пояснити їх відмінностями природного довкілля.
Французькі просвітники ХVIII століття ввели поняття «Дух народу» і намагалися розв’язати проблему його обумовленості географічними чинниками. Найяскравішим представником географічного детермінізму серед французьких філософів є Ш. Монтеск’є (1689–1755), який уважав, що «багато речей управляють людьми: клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, побут, звичаї; як результат усього цього утворюється загальний дух народу» (Ш. Монтеск’є, 1955). Але серед безлічі чинників на перше місце він висував клімат. Наприклад, «народи спекотних кліматів», на його думку, «боязкі, як люди похилого віку, ледачі, не здатні до подвигів, але наділені живою уявою». А північні народи «відважні, як юнаки» і мало чутливі до насолод. При цьому клімат впливає на дух народу не лише безпосередньо, але й опосередковано: залежно від кліматичних умов і ґрунту складаються традиції і звичаї, які, у свою чергу, впливають на життя народів.
Засновниками сучасної етнопсихології вважаються німецькі учені М. Лацарус (1824–1903) і Г. Штейнталь (1823–1893), які в 1859 році взялися до видання «Журналу психології народів і мовознавства». У програмній статті першого номера «Думки про народну психологію» необхідність розвитку психології народів – нової науки, що входить до складу психології, – вони пояснювали потребою досліджувати закони душевного життя не лише окремих індивідів, але і спільностей, у яких люди діють «як певна єдність». Згідно зі Г. Штейнталем, усі індивіди одного народу мають «схожі почуття, схильності, бажання», усі вони мають той самий народний дух, який німецькі мислителі розуміли як психічну схожість індивідів, які належать до певного народу, і одночасно як їх самосвідомість, тобто те, що ми назвали б етнічною ідентичністю. Саме народний дух, який виявляється передусім у мові, потім у побуті і звичаях, настроях і вчинках, у традиціях і співах і покликана вивчати психологія народів (Г. Штейнталь, 1960).
Народження етнопсихології в Росії пов’язують із діяльністю Російського географічного товариства, члени якого розглядали «психічну етнографію» як один із розділів етнографії. М. І. Надєждін (1804–1856), який запропонував цей термін, уважав, що психічна етнографія повинна вивчати духовну сторону людської природи, розумові і моральні здібності, силу волі і характеру, почуття людської гідності і тому подібне. Як прояв народної психології розглядалася ним і усна народна творчість – билини, пісні, казки, прислів’я.
У розвиток етнопсихологічних ідей вніс свій вклад О. О. Потебня (1835–1891), який розробив оригінальну концепцію мови, засновану на дослідженні її психологічної природи. На думку ученого, саме мова обумовлює прийоми розумової роботи, і різні народи, що мають різні мови, формують думку своїм, відмінним від інших, способом. Саме у мові бачить О. О. Потебня головний чинник, що об’єднує людей у «народність». Для нього народність – це швидше не етнос, а етнічна ідентичність, відчуття спільності на основі усього того, що відрізняє цей народ від інших і складає його своєрідність, але головним чинником усталеності цієї спільності передусім є єдність мови. Учений погоджувався з тим, що психічні явища, породжені спільним життям, має вивчати психологія народів, проте вбачав їхні джерела в індивідуальній свідомості, оскільки тільки в ній вони можуть існувати. Зв’язуючи народність із мовою, О. О. Потебня вважає її дуже древнім явищем, час походження якого не може бути визначений. Тому і прадавні традиції народу слід шукати головним чином у мові. Як тільки дитина опановує мову, вона засвоює ці традиції, а втрата мови призводить до денаціоналізації. Психолінгвістична концепція О. О. Потебні, у якій стверджується, що мова створює думку, що вона є суспільне явище, що через мову формується суб’єкт, який робить мову справжнім, реальним процесом, стимулювала творчу думку психологів, етнологів, мовознавців.
Першу етнопсихологічну статтю відомий німецький психолог В. Вундт (1832–1920) надрукував у 1886 році, потім переробив її в книгу під назвою «Проблеми психології народів». Останні двадцять років свого життя вчений повністю присвятив створенню десятитомної «Психології народів». Він послідовно проводить базову для соціальної психології думку, що спільне життя індивідів і їх взаємодія між собою повинні породжувати нові явища зі своєрідними законами, які хоча і не суперечать законам індивідуальної свідомості, але не зводяться до них. Ці нові явища можуть розглядатися як зміст душі народу, і до них відносяться загальні уявлення, почуття і прагнення багатьох індивідів. На думку В. Вундта, загальні уявлення багатьох індивідів проявляються передусім у мові, міфах і звичаях, а інші елементи духовної культури вторинні і зводяться до них.
Професор Харківського університету Д. М. Овсянико-Куликовський (1853–1920) зосередився на проблемі утворення національної форми психічної діяльності за допомогою «сили розумової творчості». Д. М. Овсянико-Куликовський розглядає процес виникнення нації не в контексті суспільного розвитку, а у зв’язку з тим, що нації визначаються психічними особливостями людей. Пропонуючи теорію психології національного укладу, Д. М. Овсянико-Куликовський визначав у її складі психологію мислення народу та його розумової творчості. Національні чинники мислення й діяння він убачав у несвідомій сфері психіки, розуміючи під цим те, що людина не усвідомлює власних психічних процесів, як, наприклад, процес мислення, а усвідомлює зміст думки, зміст уявлень, понять тощо. Національні ознаки приховано в психології мислення й діяння (процесуальних актах), їх не слід шукати в результатах мислення й у спрямованості вольових актів. Своєрідність національної психіки можна зрозуміти тільки через мову в її повсякденній функції, через живе мовлення. Саме мова, яку називають «рідною» (мова, яка стає органом думки людини і якою вона розмовляє подумки), стає водночас і органом національної психіки.
Відомий російський фізіолог В. М. Бехтерєв (1857–1927) розпочав дослідження в галузі суспільної психології в 1897 р. Галузь науки, покликану вирішувати проблеми соціальної психології, психології народів, В. М. Бехтерєв назвав колективною рефлексологією. Метою цієї науки є «не так дослідження племінних особливостей співвідносної діяльності, що склалися під впливом ряду історичних подій та умов клімату і місцевості, у якій певний народ живе і розвивається, як визначення суспільних настроїв, суспільної ж творчої роботи і суспільної діяльності» (В. М. Бехтерєв, 1994). У своїх працях він сформулював висновок, що кожна нація має свій темперамент і своєрідні риси характеру, а також специфічні особливості розумової діяльності, які закріпляються й відповідно передаються біологічним шляхом. Усі інші етнопсихологічні характеристики мають соціокультурне походження й залежать від суспільного розвитку та укладу життя, який склався під час культурного генезису.
У 1920 році відомий філософ Г. Г. Шпет (1879–1940), випускник Київського університету Святого Володимира, організував у Московському університеті перший у Росії кабінет етнічної психології. Він визначив етнічну психологію як галузь психології, що охоплює вивчення таких проявів душевного життя людини як мова, міфи, вірування, побут, мистецтво, тобто тих же продуктів духовної культури, які закликали вивчати Лацарус і Штейнталь, Кавелін і Вундт. Детальніше він виклав свої погляди в книзі «Вступ до етнічної психології», перша частина якої вийшла з друку в 1927 році. Із його точки зору, етнічна психологія зовсім не пояснювальна, на чому наполягав В. Вундт, а описова наука, предметом якої є типові колективні переживання. Г. Г. Шпет уважає, що всі продукти культури – мова, міфи, побут, релігія, наука – викликають у носіїв культури певні переживання: «як би індивідуально не були люди різні, є типово загальне в їх переживаннях, як «відгуках» на те, що відбувається перед їх очима, умами і серцем» (Г. Г. Шпет, 1996). Згідно з концепцією мислителя, аналізуючи продукти культури, етнічна психологія повинна виявляти типові колективні переживання, іншими словами, відповідати на питання: Що народ любить? Чого боїться? Чому поклоняється? Тобто Г. Г. Шпет говорить про те, до чого прийшла сучасна наука: про необхідність вивчення в психології суб’єктивної культури.
Наприкінці 20-х – на початку 30-х років XX століття видатний вітчизняний психолог Л. С. Виготський (1896–1934) розробив культурно-історичну концепцію вищих психічних процесів, згідно з якою вищі, опосередковані знаками психічні процеси людини детермінуються не біологічно-, а соціокультурними чинниками. Тим самим Л. С. Виготський упровадив у психологію новий пояснювальний принцип, до цього часу сповна не реалізований у психологічному вивченні вищих психічних процесів людини. Головним методом дослідження в психології він запропонував уважати інструментальний метод, суть якого полягає в дослідженні поведінки людей у тісному взаємозв’язку з тенденціями історичного, соціокультурного й національного розвитку, в аналізі структури й динаміки інструментальних актів психіки людини. Перелічуючи ті розділи психології, у яких доцільно застосовувати інструментальний метод, Л. Виготський передусім називає «галузь соціально-історичної й етнічної психології, яка вивчає історичний розвиток поведінки, окремі її ступені та форми» (Л. С. Выготский, 1982).
Український учений Яків Ярема (1884–1964), критично переосмисливши надбання в галузі етнічної психології, констатує, що вдача людини чи народу – це не просто сума поодиноких властивостей, а цілісна структура. Я. Ярема підкреслює, що український народний дух характеризується «проповіддю любові до ближнього», а також визначає ще одну його соціальну прикмету як провідну: «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший народ, – розуміти, що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж нам» (Я. Ярема, 1938). Також для українського народного духу, на думку Я. Яреми, характерне негативне ставлення до зовнішнього світу, яке може проявитися в ізоляціонізмі, у критицизмі та висміюванні дійсності. Українська інтровертність, на думку дослідника, тісно пов’язана з географічними умовами.
Із кінця 20-х років ХХ століття етнопсихологія як самостійна наука починає інтенсивно розвиватися в США. Біля її витоків стоїть Ф. Боас, який приніс на американський континент ідеї В. Вундта. У 1932 році з’явилася знаменита стаття його учениці Р. Бенедикт (1887–1948) «Конфигурації культур», у якій вона висунула новаторську ідею про фундаментальні відмінності між культурами, кожна з яких має свою культурну домінанту. На початку 1930-х років новий напрям очолив психоаналітик А. Кардинер (1891–1981), який організував у Нью-Йоркському психоаналітичному інституті семінар, що зіграв вирішальну роль у становленні теорії «Культура і особистість». Розвиваючи свої ідеї, А. Кардинер уводить поняття базової (домінуючої) особистості, визначаючи її як основну особистісну структуру, що формується цією культурою. На думку американського дослідника, базова особистість – це схильності, уявлення, способи зв’язку з іншими людьми. Це все те, що робить індивіда максимально сприйнятливим до певної культури і дозволяє йому досягати задоволення і стійкості в межах існуючого порядку, тобто базова особистість є адаптацією до фундаментальних реальностей життя в певній культурі. У межах школи «Культура і особистість» працювали багато всесвітньо відомих дослідників: Р. Бенедикт, К. Дюбуа, А. Інкелес, Р. Лінтон, М. Мід. Починаючи з 60-х років ХХ століття, галузь досліджень культурної антропології, що мають психологічний аспект, існує під назвою психологічної антропології.
Американський дослідник китайського походження Ф. Хсю (Сюй Лангуан) у 1961 році запропонував перейменувати етнологічну гілку етнопсихології в психологічну антропологію. Ф. Хсю вважає, що наявні в людей соціальні уявлення збігаються в більшості членів тієї або іншої культури. Ці широко розповсюджені в культурі уявлення існують у свідомій і несвідомій формі й управляють діями людей. Саме вони складають первинний і найбільш фундаментальний «фізичний матеріал», досліджуваний психологічною антропологією, незалежно від того, хто є носієм уявлень, – індивід або група (сім’я, поселення, плем’я) і як класифікується культура, до якої він належить, – примітивна, неписьменна, цивілізована і т. ін.
Основними напрямами психологічної антропології традиційно називають:
- дослідження соціалізації дітей (етнопсихологія дітей);
- дослідження національного характеру;
- аналіз норми і патології в різних культурах.
Загострення міжнаціональних відносин із початку 90-х років XX століття на теренах колишнього СРСР та в інших країнах (Югославія, країни Африки) зумовило підвищений попит на рекомендації щодо якісного вирішення етнічних конфліктів й пришвидшило вивчення проблем соціальної взаємодії етнічних спільнот. Реалії нашого життя стимулювали численні емпіричні дослідження, головною метою яких є вивчення становлення та трансформації етнічної ідентичності, етнічних стереотипів у системі міжетнічних відносин, проблем етнічних меншин, міграцій, акультурації та інших, насамперед соціально-психологічних проблем. Сучасний період у розвитку етнопсихології характеризується значним зростанням кількості етнопсихологічних досліджень, збільшенням публікацій з актуальних проблем етнічної психології, проведенням тематичних конференцій. В Україні в цьому напрямку активно працюють О. Т. Губко, І. В. Данилюк, В. Б. Євтух, В. Т. Куєвда, О. М. Лозова, В. А. Роменець та інші фахівці.