Мотиваційна концепція Маслоу.
Працюючи над теорією самооактуалізаціі, Маслоу запропонував свій погляд на теорію людської мотивації. У людини існують потреби, які він прагнути задовольнити. Поведінка людини рухають саме потребами. Вони мотивують людини здійснювати ті чи інші дії, і діяльність взагалі. Будь-яка дія має на увазі наявність під собою мотиву, тобто причини, чому, ту чи іншу дію відбувається.
Маслоу розглядає природу людини і людської поведінки з точки зору задоволення різних потреб. Мотив будь-якої дії (поведінки) - це задоволення тієї чи іншої потреби. Він вибудував ієрархію потреб, в якій виділив п'ять рівнів потреб.
Маслоу розрізняв дві групи потреб:
1. базові потреби - в більшості випадків організовані ієрархічно -фізіологічні потреби, п. безпеки, приналежності любові, самоповагу;
2. метапотребности - не мають ієрархії, однакові за силою і можуть легко замінюватися - потреби в справедливості, доброті, порядку, єдності.
Загальна характеристика потреб по Маслоу:
1. всі потреби є вродженими;
2. потреби організовані і ієрархічну систему домінування;
3. першочергові потреби сильніші і об'ємні;
4. домінуючі потреби розташовуються внизу і вимагають першочергового задоволення;
5. у міру задоволення домінуючих (ніжерасполагающіхся) потреб, стають актуальними вишерасполагающіеся потреби. Вони починають брати участь в мотивації поведінки.
6. якщо потреби не задовольняються, зростання зупиняється.
Потреби в порядку їх черговості:
1 рівень - фізіологічні потреби - це потреби в їжі, воді, теплі, сні, фізичної активності. Вони стосуються біологічного виживання. Для того, щоб стали актуальними потреби знаходяться вище, повинні бути задоволені фізіологічні потреби. Якщо одна з фізіологічних потреб незадоволена, вона стає домінуючою і всі інші відходять на другий план.
2 рівень - потреби в безпеці захисту - потреби в стабільності, організації, в передбачуваності подій в законі і порядку. Коли фізіологічні потреби в достатній мірі задоволені, для людини набувають значення інші потреби, часто звані потребами безпеки і захисту. Сюди включені потреби: в організації, стабільності, в законі і порядку, в передбачуваності подій і у свободі від таких загрозливих сил, як хвороба, страх і хаос. Через реалізацію цих потреб реалізується довгострокове виживання людина, в якому він зацікавлений за своєю природою.
3 рівень - потреби приналежності і любові.
Ці потреби починають діяти, коли задоволені нижні два ряди потреб. На третьому рівні потреб людина прагне встановлювати відносини прив'язаності з іншими людьми в різних соціальних групах. У дорослих групова належність стає домінуючою метою. У маленьких дітей ця потреба виражається у формі потреби в любові батьків, у підлітків існує потреба знайти любов у формі поваги і визнання своєї незалежності і самостійності. В період інтенсивного статевого дозрівання молоді люди відчувають потребу в любові у формі сексуальної близькості.
Маслоу виділяє два види любові:
1. Д-любов - дефіцітарная - любов за щось, що дає можливість отримати те, чого конкретній людині не вистачає (поваги, сексу, суспільства)
2. Б-любов - буттєва - любов просто за сутність людини з усіма його перевагами і недоліками, любов до іншої людини, незважаючи на його недосконалість. Приклад: любов матері до дитини.
4 рівень - потреби самоповаги - виражається в потребі
1) в самоповазі - людині необхідно поважати себе, знати, що він гідний компетентний індивідуум. Це дає відчуття впевненості в собі і усвідомлення своєї необхідності і корисності.
2) в повазі іншими - включає престиж, визнання, репутацію, статус, оцінку і прийняття.
5 рівень - потреба в самоактуалізації.
Самоактуалізація - повне використання здібностей, талантів і можливостей людини.
Самоактуалізація - це бажання стати тим, ким людина може стати. Людина, яка досягла цього вищого рівня, домагається повного використання своїх талантів, здібностей і потенціалу особистості.
Центральним поняттям гуманістичної психології є самоактуалізація.
Характеристики особистості, що самоактуалізується:
1. Ефективніше сприйняття реальності і комфортніше ставлення до неї.
2. Прийняття себе, інших, природи.
3. Спонтанність, простота, природність.
4. Центрованість на завданні, а не на собі.
5. Деяка потреба в усамітненні.
6. Автономія, незалежність від культури і середовища.
7. Постійна свіжість оцінки.
8. Міжособистісність і досвід зовнішніх станів.
9. Почуття співпричетності, єднання з іншими.
10. Більш глибокі міжособистісні стосунки.
11. Демократична структура характеру.
12. Розрізнення засобів і цілей, добра і зла.
13. Філософське невороже почуття гумору.
14. Творчість, що самоактуалізується.
Особистість, що самоактуалізується, не досконала, вона може переживати і негативні відчуття. Самоактуалізація — не відхід від проблеми, а рух від проблем уявних і простих до проблем реальних і складних.
А.Маслоу описує вісім шляхів самоактуалізації індивіда:
1. Повне і самовіддане переживання життєвої ситуації з підвищеною усвідомлюваністю та інтересом.
2. Прагнення до особистісного росту в кожному життєвому виборі, навіть якщо це пов'язано з ризиком, насамперед з ризиком виявитися в невідомому.
3. Ставати реальним, існувати фактично, а не лише в потенціалі.
4. Чесність і прийняття відповідальності за свої дії. Відповіді на питання, що виникають, необхідно шукати в собі.
5. Розвиток здатності „кращого життєвого вибору", уміння вірити своїм судженням та інтуїції, діяти від повідно до них.
6. Розвиток своїх потенційних можливостей.
7. Прагнення до „піку переживань", коли ми повніше усвідомлюємо світ і себе, думаємо, діємо і відчуваємо ясно і точно.
8. Виявлення своїх „захистів" і робота по відмові від них.
Спрямованість особистості
Потреби особистості дуже різноманітні. Серед них є пріоритетні, які особистість задовольняє в першу чергу, відповідно організовуючи свою активність. Система потреб, певна їх ієрархія з виділенням провідних і підпорядкованих, утворює спрямованість особистості, яка є її центральною характеристикою і розкриває значення внеску особистості в розвиток суспільства. Часто особистісний внесок не вдається оцінити однозначно. Наприклад, роль історичних постатей Івана Грозного, Богдана Хмельницького, Наполеона у науці отримує, як позитивну, так і негативну оцінку.
Види спрямованості вирізняють за:
1) змістом, залежно від того, на яку сферу дійсності орієнтована активність (спортивна, наукова, художня спрямованість тощо);
2) суспільним значенням (позитивна – негативна, соціальна – асоціальна спрямованість).
Спрямованість особистості — це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, і відносно незалежних від конкретних ситуацій.
Спрямованість особистості є соціально зумовленою і формується шляхом виховання. Вона включає ієрархічно пов'язані між собою форми:
— потяг - найпростіша біологічна форма спрямованості;
— бажання — усвідомлена потреба і потяг до чогось певного;
— прагнення — це бажання при включенні вольового компонента;
— інтерес — пізнавальна форма спрямованості на певний предмет;
— схильність — це інтерес при включенні вольового компонента;
— ідеал — предметна мета, конкретизована в образі чи уявленні;
— світогляд — це система філософських, етичних, естетичних, природничо-наукових та інших поглядів на навколишній світ;
— переконання — вища форма спрямованості, яка розуміється як система мотивів особистості, які спонукають її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду.
Як відзначалося вище, мотиви можуть бути усвідомлюваними і неусвідомлюваними. У спрямованості особистості провідна роль належить усвідомлюваним мотивам. Потребнісно-мотиваційна сфера лише частково характеризує спрямованість особистості, є фундаментом, на якому формуються життєві цілі особистості.
Слід розрізняти цілі діяльності і життєві цілі. Протягом життя людина виконує велику кількість діяльностей, реалізуючи в кожній з них певну мету. Життєва мета виступає інтегратором окремих цілей, пов'язаних з певними діяльностями. Реалізація окремих цілей є разом з тим окремою реалізацією загальної життєвої мети особистості. З життєвими цілями пов'язаний і рівень домагань особистості. У життєвих цілях виявляється усвідомлена „концепція власного майбутнього". Усвідомлення особистістю не тільки мети, але й реальності її здійснення розглядається як перспектива особистості.
"Я-концепція"
«Я-концепція» - це виявлення самосвідомості. Вона становить собою динамічну систему уявлень людини про себе. «Я-концепція» формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки зі світом, що її оточує.
У системі взаємозв'язків людини з оточуючими людьми і світом йому доводиться виступати в різних якостях, різних ролях, бути суб'єктом найрізноманітніших видів діяльності. З кожного взаємодії з світом речей і світом людей людина "виносить" образ свого "Я". У процесі самоаналізу, розчленування окремих конкретних образів свого "Я" на складові їх утворення відбувається як би внутрішнє обговорення з самим собою своєї особистості. Кожного разу в результаті самоаналізу, за словами С. Л. Рубінштейна, образ свого "Я" "включається в усе нові зв'язки, і в силу цього виступає в усе нових якостях, які фіксуються в нових поняттях...".
Так поступово виникає узагальнений образ свого "Я", який являє собою складну сукупність багатьох одиничних конкретних образів "Я", що склалися вході самосприйняття, самоспостереження і самоаналізу. Цей узагальнений образ свого "Я", виникаючи з окремих ситуативних образів, містить загальні, характерні риси та уявлення про свою сутність і виражається в понятті про себе, або Я-концепції. На відміну від ситуативних образів, Я-концепція створює у людини відчуття своєї самототожності .
Сформувалася в процесі самопізнання Я-концепція не є щось раз і назавжди дане, застигле, їй притаманне постійне внутрішнє рух. Її зрілість, адекватність перевіряється і коригується практикою. Я-концепція в значній мірі впливає на весь лад психіки, світосприйняття в цілому, обумовлює основну лінію поведінки людини.
В структурі Я-концепції виділяють три складові: когнітивну, оціночну і поведінкову.
1. Когнітивна складова, або образ "Я", включає уявлення індивіда про самого себе. Фактично психологи фіксують у людини не один образ "Я", а безліч змінюють один одного Я-образів". "Я"-реальне - уявлення про себе в сьогоденні, поточному часу. "Я"-ідеальне - уявлення про те, яким би хотів бути індивід в конкретних умовах. "Я"-ідеальне виступає як необхідний орієнтир самовиховання особистості.
Іноді в Я-концепції виділяють ще і "Я"-фантастичне, тобто те, яким суб'єкт побажав би стати, якщо б це виявилося можливим. Фантастичний образ свого "Я" має велике значення для дітей і особливо для підлітків у зв'язку з їх схильністю будувати плани на майбутнє, що неможливе без фантазії і мрії. Однак переважання в структурі особистості фантастичних уявлень про себе, які не супроводжуються здійсненням бажаного, не завжди позитивне явище, оскільки очевидна розбіжність бажаного і дійсного може дезорганізувати самосвідомість і травмувати людину.
"Я"-дзеркальне - це уявлення людини про те, яким він сприймається оточуючими його людьми. Даний компонент "Я"-образу є суттєвим для формування особистісної значущості і самооцінки.
2. Оцінна складова, або самооцінка, включає афективну оцінку уявлення про себе. Психологічними словниками самооцінка визначається як цінність, значимість, якої індивід наділяє себе в цілому і окремі сторони своєї особистості, діяльності, поведінки. Основу самооцінки становить система особистісних смислів індивіда, прийнята їм система цінностей.
Самооцінка виконує регуляторну і захисну функції, впливаючи на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її взаємини з іншими людьми. Основна функція самооцінки в психічному житті особистості полягає в тому, що вона виступає необхідною внутрішньою умовою регуляції поведінки і діяльності. Вища форма саморегулювання на основі самооцінки полягає в своєрідному творчому відношенні до власної особистості - в прагненні змінити, поліпшити себе і в реалізації цього прагнення. Захисна функція самооцінки, забезпечуючи відносну стабільність і автономність особи, може вести до спотворення досвіду.
Самооцінка - досить складне утворення людської психіки. Вона виникає на основі узагальнюючої роботи процесів самосвідомості, яка проходить різні етапи і знаходиться на різних рівнях розвитку в ході становлення самої особистості. Тому самооцінка постійно змінюється, удосконалюється. Процес становлення самооцінки не може бути кінцевим, оскільки сама особистість постійно розвивається, а отже, змінюються і її уявлення про себе і ставлення до себе. Джерелом оціночних уявлень індивіда про себе є його соціокультурне оточення, в тому числі соціальні реакції на якісь прояви його особистості, а також результати самоспостереження.
На думку Бернса, є три моменти, суттєвих для розуміння самооцінки. По-перше, важливу роль у її формуванні відіграє зіставлення образу реального "Я" з образом ідеального "Я": чим менше розрив між реальним уявленням людини про себе і його ідеальним "Я", тим вище самооцінка особистості. По-друге, важливий фактор для формування самооцінки, пов'язаний з тим, на думку людини, його оцінюють інші. Нарешті, по-третє, на формування самооцінки істотний вплив роблять реальні досягнення особистості в найрізноманітніших видах діяльності. Відповідно, чим значніші успіхи особистості в тому чи іншому вигляді діяльності, тим вище буде і її самооцінка.
Самооцінка характеризується за такими параметрами:
1) за рівнем - висока, середня і низька;
2) по співвідношенню з реальною успішністю - адекватна і неадекватна (завищена і занижена);
3) за особливостями будови - конфліктна і безконфліктна.
Для розвитку особистості ефективний такий характер самоотношения, коли досить висока загальна самооцінка поєднується з адекватними, диференційованими парціальними самооцінками різного рівня. Стійка і разом з тим досить гнучка самооцінка (яка за необхідності може змінюватися під впливом нової інформації, оцінок оточуючих, у міру набуття досвіду тощо) оптимальна як для розвитку, так і для продуктивності діяльності. Негативний вплив на самовідчуття й самопросування особистості має як надмірно стійка, ригидная самооцінка, так і сильно коливається, нестійка.
Знижена самооцінка проявляється у постійному прагненні недооцінювати власні можливості, здібності, досягнення, тривожність, острах негативного думки про себе, ранимості, що спонукає людину скорочувати контакти з іншими людьми. У цьому випадку страх саморозкриття обмежує глибину та близькість спілкування. Люди зі зниженою самооцінкою часом недовірливо і недоброзичливо ставляться до інших людей.
Адекватна самооцінка відображає реальний погляд особистості на саму себе, її досить об'єктивну оцінку власних здібностей, властивостей і якостей. Якщо думка людини про себе збігається з тим, що він насправді собою являє, то кажуть, що у нього адекватна самооцінка. Неадекватна самооцінка характеризує особистість, чиє уявлення про себе далеко від реального. Така людина оцінює себе не об'єктивно, його думка про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші.
Неадекватна самооцінка, у свою чергу, може бути як завищеною, так і заниженою. Якщо людина переоцінює свої можливості, результати діяльності, особистісні якості, то його самооцінка завищена. Така людина самовпевнено береться за роботу, яка перевищує його реальні можливості, що при невдачі може призвести до розчарування, прагнення виправдати свою неспроможність зовнішніми причинами або перекласти відповідальність на інших людей. Якщо людина недооцінює себе в порівнянні з тим, що він являє собою в дійсності, то його самооцінка занижена. Така самооцінка руйнує у людини надію на успіх і хороше ставлення до нього оточуючих, а реальні досягнення і позитивну оцінку інших людей він сприймає як тимчасові і випадкові.
3. Поведінкова складова включає потенційні поведінкові реакції на конкретні дії, які можуть бути викликані знаннями про себе і ставленням до себе.
Таке ділення Я-концепції на компоненти умовно. Насправді це цілісне утворення, всі компоненти якого хоча і володіють відносною самостійністю, тісно взаємопов'язані.
Я-концепція відіграє дуже важливу роль в житті і розвитку особистості: вона сприяє досягненню внутрішньої узгодженості, визначає інтерпретацію досвіду і є джерелом очікувань.
Найважливішою функцією Я-концепції являється забезпечення внутрішньої узгодженості особистості,відносної стійкості її поведінки. Якщо новий досвід, отриманий індивідом, узгоджується з існуючими уявленнями про себе, він легко асимілюється, входить в Я-концепцію. Якщо ж новий досвід не вписується в уявлення про себе, суперечить вже наявної Я-концепції, то спрацьовують механізми психологічного захисту, які допомагають особистості тенденційно інтерпретувати травмує досвід або заперечувати його. Це дозволяє утримувати Я-концепцію в урівноваженому стані, навіть якщо реальні факти ставлять її під загрозу. Таке прагнення захистити Я-концепцію, захистити її від руйнівних впливів є, на думку Бернса, одним з основних мотивів всякого нормального поведінки.
Відомо, що самооцінка особистості не завжди є результатом чітко усвідомленої проекції реального „Я" та „Я" ідеального. Ось чому можна виділити такі різновиди самооцінки: завищену, нормальну, або адекватну та занижену. Завищена самооцінка — це переоцінка особистістю самої себе, що частіше за все призводить до егоцентризму, надмірності, агресивності, підозрілості, втрати контакту з оточуючими (друзями, близькими, рідними, співробітниками тощо).
Занижена самооцінка характеризується невпевненістю в собі, у своїх можливостях, байдужості, підвищеному рівні тривожності, відмові від ініціативи, що призводить до недооцінки особистістю самої себе та до формування комплексу неповноцінності. Адекватна, або нормальна самооцінка свідчить про оптимальне співвідношення можливостей та здібностей людини і адекватного усвідомлення оточуючої дійсності.
Як завищена, так і занижена самооцінка можуть бути результатом внутрішнього конфлікту особистості, який виявляється у внутрішніх (зорієнтованих на самого себе) та зовнішніх (орієнтованих на оточення) формах.
Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань особистості. Рівень домагань — це бажана самооцінка особистості (рівень образу „Я"), яка виявляється через міру труднощів у досягненні поставленої мети.
Формування рівня домагань породжує конфлікт двох тенденцій: з одного боку - прагнення підвищити домагання, щоб пережити максимальний успіх, а з іншого - знизити домагання, щоб уникнути невдач. У випадку успіху рівень домагань, як правило, підвищується, людина проявляє готовність розв'язувати більш складні задачі, у разі неуспіху, відповідно, знижується.
САМООЦЕНКА
Инструкция: Каждый человек имеет определенные представления об идеале наиболее ценных свойств личности. На эти качества люди ориентируются в процессе самовоспитания. Какие качества вы более всего цените в людях? У разных людей эти представления неодинаковы, а потому не совпадают результаты самовоспитания. Какие же представления об идеале имеются у вас? Разобраться в этом вам поможет следующее задание, которое выполняется в два этапа.
Этап 1
Разделите лист бумаги на четыре равные части, обозначьте каждую часть римскими цифрами I, II, III, IV.
Даны четыре набора слов, характеризующих положительные качества людей. Вы должны в каждом наборе качеств выделить те, которые более значимы и ценны для вас лично, которым вы отдаете предпочтение перед другими. Какие это качества и сколько их – каждый решает сам.
Внимательно прочитайте слова первого набора качеств. Выпишите в столбик наиболее ценные для вас качества. Теперь приступайте ко второму набору качеств – и так до самого конца. В итоге вы должны получить четыре набора идеальных качеств.
Чтобы создать условия для одинакового понимания качеств всеми участниками психологического обследования, приводим толкование этих качеств:
I. Межличностные отношения, общение.
1.Вежливость – соблюдение правил приличия, учтивость.
2.Заботливость – мысль или действие, направленные к благополучию людей; попечение, уход.
3.Искренность – выражение подлинных чувств, правдивость, откровенность.
4.Коллективизм – способность поддерживать общую работу, общие интересы, коллективное начало.
5.Отзывчивость – готовность отозваться на чужие нужды.
6.Радушие – сердечное, ласковое отношение, соединенное с гостеприимством, с готовностью чем-нибудь услужить.
7.Сочувствие – отзывчивое, участливое отношение к переживаниям, несчастью людей.
8.Тактичность – чувство меры, создающее умение вести себя в обществе, не задевать достоинства людей.
9.Терпимость – умение без вражды относиться к чужому мнению, характеру, привычкам,
10.Чуткость – отзывчивость, сочувствие, способность легко понимать людей.
11.Доброжелательность – желание добра людям, готовность содействовать их благополучию.
12.Приветливость – способность выражать чувство личной приязни.
13.Обаятельность – способность очаровывать, притягивать к себе.
14.Общительность – способность легко входить в общение.
15.Обязательность – верность слову, долгу, обещанию.
16.Ответственность – необходимость, обязанность отвечать за свои поступки и действия.
17.Откровенность – открытость, доступность для людей.
18.Справедливость – объективная оценка людей в соответствии с истиной.
19.Совместимость – умение соединять свои усилия с активностью других при решении общих задач.
20.Требовательность – строгость, ожидание от людей выполнения своих обязанностей, долга.
II. Поведение.
1.Активность – проявление заинтересованного отношения к окружающему миру и самому себе, к делам коллектива, энергичные поступки и действия.
2.Гордость – чувство собственного достоинства.
3.Добродушие – мягкость характера, расположение к людям.
4.Порядочность – честность, неспособность совершать подлые и антиобщественные поступки.
5.Смелость – способность принимать и осуществлять свои решения без страха.
6.Твердость – умение настоять на своем, не поддаваться давлению, непоколебимость, устойчивость.
7.Уверенность – вера в правильность поступков, отсутствие колебаний, сомнений.
8.Честность – прямота, искренность в отношениях и поступках.
9.Энергичность – решительность, активность поступков и действий.
10.Энтузиазм – сильное воодушевление, душевный подъем.
11.Добросовестность – честное выполнение своих обязанностей.
12.Инициативность – стремление к новым формам деятельности.
13.Интеллигентность – высокая культура, образованность, эрудиция.
14.Настойчивость – упорство в достижении целей.
15.Решительность – непреклонность, твердость в поступках, способность быстро принимать решения, преодолевая внутренние колебания.
16.Принципиальность – умение придерживаться твердых принципов, убеждений, взглядов на вещи и события.
17.Самокритичность – стремление оценивать свое поведение, умение вскрывать свои ошибки и недостатки.
18.Самостоятельность – способность осуществлять действия без чужой помощи, своими силами.
19.Уравновешенность – ровный, спокойный характер, поведение.
20.Целеустремленность – наличие ясной цели, стремление ее достичь.
III. Деятельность.
1.Вдумчивость – глубокое проникновение в суть дела.
2.Деловитость – знание дела, предприимчивость, толковость.
3.Мастерство – высокое искусство в какой-либо области.
4.Понятливость – умение понять смысл, сообразительность.
5.Скорость – стремительность поступков и действий, быстрота.
6.Собранность – сосредоточенность, подтянутость.
7.Точность – умение действовать, как задано, в соответствии с образцом.
8.Трудолюбие – любовь к труду, общественно полезной деятельности, требующей напряжения.
9.Увлеченность – умение целиком отдаваться какому-либо делу.
10.Усидчивость – усердие в том, что требует длительного времени и терпения.
11.Аккуратность– соблюдение во всем порядка, тщательность работы, исполнительность.
12.Внимательность – сосредоточенность на выполняемой деятельности.
13.Дальновидность – прозорливость, способность предвидеть последствия, прогнозировать будущее.
14.Дисциплинированность – привычка к дисциплине, сознание долга перед обществом.
15.Исполнительность – старательность, хорошее исполнение заданий.
16.Любознательность – пытливость ума, склонность к приобретению новых знаний.
17.Находчивость – способность быстро находить выход из затруднительных положений.
18.Последовательность – умение выполнять задания, действия в строгом порядке, логически стройно.
19.Работоспособность – способность много и продуктивно работать.
20.Скрупулезность – точность до мелочей, особая тщательность.
IV. Переживания, чувства.
1.Бодрость – ощущение полноты сил, деятельности, энергии.
2.Бесстрашие – отсутствие страха, храбрость.
3.Веселость – беззаботно-радостное состояние.
4.Душевность – искреннее дружелюбие, расположенность к людям.
5.Милосердие – готовность помочь, простить из сострадания, человеколюбия.
6.Нежность – проявление любви, ласки.
7.Свободолюбие – любовь и стремление к свободе, независимости.
8.Сердечность – задушевность, искренность в отношениях.
9.Страстность – способность целиком отдаваться увлечению.
10.Стыдливость – способность испытывать чувство стыда.
11.Взволнованность – мера переживания, душевное беспокойство.
12.Восторженность – большой подъем чувств, восторг, восхищение.
13.Жалостливость – склонность к чувству жалости, состраданию.
14.Жизнерадостность – постоянство чувства радости, отсутствие уныния.
15.Любвеобильность – способность сильно и многих любить.
16.Оптимистичность – жизнерадостное мироощущение, вера в успех.
17.Сдержанность – способность удержать себя от проявления чувств.
18.Удовлетворенность – ощущение удовольствия от исполнения желаний.
19.Хладнокровность – способность сохранять спокойствие и выдержку.
20.Чувствительность – легкость возникновения переживаний, чувств, повышенная восприимчивость к воздействиям извне.
Этап II
Внимательно рассмотрите качества личности, выписанные вами из первого набора, и найдите среди них такие, которыми вы обладаете реально. Обведите цифры при них кружком. Теперь переходите ко второму набору качеств, затем к третьему и четвертому.
Обработка.
Подсчитайте, сколько вы нашли у себя реальных качеств (Р).
Подсчитайте количество идеальных качеств, выписанных вами (И), а затем вычислите их процентное отношение:
Результаты сопоставьте с оценочной шкалой.
Самооценка связана с одной из центральных потребностей человека – потребностью в самоутверждении, со стремлением человека найти свое место в жизни, утвердить себя как члена общества в глазах окружающих и в своем собственном мнении.
Под влиянием оценки окружающих у личности постепенно складывается собственное отношение к себе и самооценка своей личности, а также отдельных форм своей активности: общения, поведения, деятельности, переживаний. В 1 варианте методики самооценки содержатся четыре блока качеств, каждый из которых отражает один из уровней активности личности. Самооценка может быть оптимальной и неоптимальной. При оптимальной, адекватной самооценке субъект правильно соотносит свои возможности и способности, достаточно критически относится к себе, стремится реально смотреть на свои неудачи и успехи, старается ставить перед собой достижимые цели, которые можно осуществить на деле. К оценке достигнутого он подходит не только со своими мерками, но и старается предвидеть, как к этому отнесутся другие люди: товарищи по работе и близкие. Иными словами, адекватная самооценка является итогом постоянного поиска реальной меры, т.е. без слишком большой переоценки, но и без излишней критичности к своему общению, поведению, деятельности, переживаниям. Такая самооценка является наилучшей для конкретных условий и ситуаций. К оптимальной относятся самооценки «высокий уровень» и «выше среднего уровня» (человек заслуженно ценит, уважает себя, доволен собой), а также «средний уровень» (человек уважает себя, но знает свои слабые стороны и стремится к самосовершенствованию, саморазвитию). Но самооценка может быть и неоптимальной – чрезмерно завышенной или слишком заниженной.
Психодиагностическая шкала
На основе неадекватно завышенной самооценки у человека возникает неправильное представление о себе, идеализированный образ своей личности и возможностей, своей ценности для окружающих, для общего дела. В таких случаях человек идет на игнорирование неудач ради сохранения привычной высокой оценки самого себя, своих поступков и дел. Происходит острое эмоциональное «отталкивание» всего, что нарушает представление о себе. Восприятие реальной действительности искажается, отношение к ней становится неадекватным – чисто эмоциональным. Рациональное зерно оценки выпадает полностью. Поэтому справедливое замечание начинает восприниматься как придирка, а объективная оценка результатов работы – как несправедливо заниженная. Неуспех предстает как следствие чьих-то козней или неблагоприятно сложившихся обстоятельств, ни в коей мере не зависящих от действий самой личности.
Человек с завышенной неадекватной самооценкой не желает признавать, что все это – следствие собственных ошибок, лени, недостатка знаний, способностей или неправильного поведения. Возникает тяжелое эмоциональное состояние – аффект неадекватности, главной причиной которого является стойкость сложившегося стереотипа завышенной оценки своей личности. Если же высокая самооценка пластична, меняется в соответствии с реальным положением дел – увеличивается при успехе и снижается при неудаче, то это может способствовать развитию личности, так как ей приходится прикладывать максимум усилий для достижения поставленных целей, развивать свои способности и волю.
Самооценка может быть и заниженной, т. е. ниже реальных возможностей личности. Обычно это приводит к неуверенности в себе, робости и отсутствию дерзаний, невозможности реализовать свои способности. Такие люди не ставят перед собой труднодостижимых целей, ограничиваются решением обыденных задач, слишком критичны к себе.
Слишком высокая или слишком низкая самооценка нарушают процесс самоуправления, искажают самоконтроль. Особенно это заметно в общении, где лица с завышенной и заниженной самооценкой выступают причиной конфликтов. При Завышенной самооценке конфликты возникают из-за пренебрежительного отношения к другим людям и неуважительного обращения с ними, слишком резких и необоснованных высказываний в их адрес, нетерпимости к чужому мнению, проявлению высокомерия и зазнайства. Низкая критичность к себе мешает им даже замечать, как они оскорбляют других высокомерием и непререкаемостью суждений.
При заниженной самооценке конфликты могут возникать из-за чрезмерной критичности этих людей. Они очень требовательны к себе и еще более требовательны к другим, не прощают ни одного промаха или ошибки, склонны постоянно подчеркивать недостатки других. И хотя это делается из самых лучших побуждений, все же становится причиной конфликтов в силу того, что немногие могут терпеть систематическое «пиление». Когда в тебе видят только плохое и постоянно указывают на это, то возникает неприязнь к источнику таких оценок, мыслей и действий.
Выше упоминалось об аффекте неадекватности. Это психическое состояние возникает как попытка лиц с завышенной самооценкой оградить себя от реальных обстоятельств и сохранить привычную самооценку. К сожалению, это приводит к нарушению отношений с другими людьми. Переживание обиды и несправедливости позволяет чувствовать себя хорошо, оставаться на должной высоте в собственных глазах, считать себя пострадавшим или обиженным. Это возвышает человека в его собственных глазах и исключает недовольство собой. Потребность в завышенной самооценке удовлетворяется и отпадает необходимость изменить ее, т е. вплотную заняться самоуправлением. Это не самый лучший способ поведения, и слабость подобной позиции обнаруживается незамедлительно или спустя некоторое время. Неизбежно возникают конфликты с людьми, которые имеют иные представления о данной личности, ее способностях, возможностях и ценности для общества. Аффект неадекватности – это психологическая защита, она является временной мерой, поскольку не решает главной задачи, а именно – коренного изменения неоптимальной самооценки, выступающей причиной возникновения неблагоприятных межличностных отношений. Психологическая защита годится как прием, как средство решения простейшей задачи, но не подходит для продвижения к главным, стратегическим целям, рассчитанным на всю жизнь.
Поскольку самооценка складывается под влиянием оценки окружающих и, став устойчивой, меняется с большим трудом, то изменить ее можно, изменив отношение окружающих (сверстников, сотрудников по работе, преподавателей, родных). Поэтому формирование оптимальной самооценки сильно зависит от справедливости оценки всех этих людей. Особенно важно помочь человеку поднять неадекватно заниженную самооценку, помочь поверить в себя, в свои возможности, в свою ценность.
Данные методики позволяют решить еще несколько исследовательских и практических задач. Вот некоторые из них:
1. Существует несколько форм активности человека: общение, поведение, деятельность, переживания. Личность можно рассматривать и как субъект самоуправления. Поскольку одновременное осуществление всех этих форм активности затруднительно, то личность проявляет интерес к одной-двум сферам своей жизни. Действительно, каждый наблюдал людей, которые живут «в мире людей», «в замкнутом мире», «в мире дел» и «в мире чувств». Естественным будет предположить, что при выполнении методики люди выбирают больше качеств в той сфере, которая их больше интересует. Это и позволяет узнать, в какой области лежат их интересы, их предпочтения. С этой целью нужно подсчитать, сколько было выписано «идеальных» качеств по каждому из четырех блоков и сравнить между собой полученные числа. Ведущим будет тот уровень активности человека, где больше всего собрано «идеальных» и «реальных» качеств, а также их процентное отношение.
Можно получить представление о ценностных ориентирах какой-либо группы, отличающейся от других по возрасту, полу, профессии; для этого нужно подсчитать, сколько человек выбрало то или иное качество и с каким рангом значимости. Если это число перевести в проценты, то открывается интересная возможность сравнивать между собой группы по предпочтению свойств личности, по степени важности для нее отдельных свойств. Ранжирование этих свойств по количеству людей, выбравших это свойство, показывает, какое место принадлежит ему в целостной системе представлений о личности.
Можно получить представление о том, чем отличается каждый конкретный человек от других людей по своим ценностным ориентирам. Для этого нужно создать усредненный «портрет» ценностных ориентации группы, в которую он входит. Затем нужен качественный анализ выбранных им качеств и тех свойств личности, которые чаще всего встречаются в группе в целом. Так, на фоне групповых предпочтений удается выявить индивидуальные особенности.
[1]От лат. soma – тело.