Архілох

Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять —Ти ж відважно захищайся, з ворогами позмагайсь.Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча — завжди будьНепохитне. Переможеш — не хвались відкрито цим,Переможене — удома в самотині стримуй плач.Радість є — радій не надто, є нещастя — не сумуйПонад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.Сердце, сердце! Грозным строем встали беды пред тобой.Ободрись и встреть их грудью, и ударим на врагов!Пусть везде кругом засады - твердо стой, не трепещи.Победишь - своей победы напоказ не выставляй,Победят - не огорчайся, запершись в дому, не плачь.В меру радуйся удаче, в меру в бедствиях горюй.Познавай тот ритм, что в жизни человеческой сокрыт.

Алкей

Не розумію звади поміж вітрів.Шаліють хвилі, линуть сюди й туди... А ми в розбурхану негодуВ чорнім судні серед хвиль кружляєм,Жорстоко гнані нападом бурі злим.Сягають хвилі аж до підніжжя щогл, Вітрило наше розірвалось,Тільки лахміття по вітру має.Але найвище посеред хвиль лихихІще грізніший вал підіймається, Біду віщує нездоланну,Перше ніж пристань боги пошлють нам.

Пойми, кто может, яростный бунт ветров.

Валы катятся – этот отсюда, тот

Оттуда... В их мятежной свалке

Носимся мы с кораблем смоленым,

Едва противясь натиску злобных волн.

Уж захлестнула палубу сплошь вода;

Уже просвечивает парус,

Весь продырявлен. Ослабли скрепы.

Но – злейший недруг – голову выше всех

Гребней подъемля, новый чернеет вал,

Беду суля и труд великий,

Прежде чем в гавань корабль войдет.

Сапфо

До богів подібний мені здаєтьсяТой, хто біля тебе, щасливий, сівши,Голосу твого ніжного бриніння Слухає й ловитьТвій принадливий усміх: від нього в менеСерце перестало б у грудях битись;Тільки образ твій я побачу – слова Мовить не можу.І язик одразу німіє, й прудкоПробігає пломінь тонкий по тілу.В вухах чути шум, дивлячись, нічого Очі не бачать.Блідну і тремчу, обливаюсь потом,Мов трава пожовкла, безсило никну,От іще недовго й, здається, має Смерть надлетіти...

Блаженством равен тот богам,

Кто близ тебя сидит, внимая

Твоим чарующим речам,

И видит, как в истоме тая,

Из этих уст к его устам

Летит улыбка молодая.

И каждый раз, как только я

С тобой сойдусь, от нежной встречи

Трепещет вдруг душа моя

И на устах немеют речи,

И чувство острое любви

Быстрей по жилам пробегает,

И звон в ушах... и бунт в крови...

И пот холодный проступает...

А тело, – тело все дрожит...

Цветка поблекшего бледнее

Мой истомлённый страстью вид...

Я бездыханна... и, немея,

В глазах, я чую, меркнет свет...

Гляжу, не видя... сил уж нет...

И жду в беспамятстве... и знаю –

Вот, вот умру... вот умираю.

Фрагмент з трагедії Есхіла «Прометей прикутий»

Ефіре божественний! О джерела рік!

О бистрокрилі вітри й незліченної

Морської хвилі гомін! Земле, мати всіх,

І всевидющий сонця круг,- вас кличу я,

Погляньте, що - сам бог - я від богів терплю!

Подивіться, ганебне яке

Мордування довгі тисячі літ

Терпітиму я!

Безчесні які мені вигадав пута

Блаженних богів новий володар.

Ой горе! З теперішніх мук і майбутніх

Я ридаю... Коли ж буде край

Безбережному цьому стражданню?

Що мовлю я! Прийдешнє все виразно я

Передбачаю завжди, й несподіваних

Нещасть нема для мене,- отже, легко

Повинен долю зносити присуджену:

То - нездоланна сила Неминучості.

Та як мені мовчати й як повідати

Про долю нещасливу! Дав-бо смертним я

Почесний дар - за це мене й засуджено:

В сухім стеблі сховавши, джерело вогню

Я переніс таємно, й людям сталося

Воно на всі мистецтва їх навчителем.

Оцей-бо злочин я тепер покутую,

В кайданах лютих просто неба висячи.

О свод небес, о ветры быстрокрылые,О рек потоки, о несметных волн морскихВеселый рокот, и земля, что все родит,И солнца круг, всевидец, -- я взываю к вам:Глядите все, что боги богу сделали!Глядите, какую меня обреклиМуку терпеть тысячи лет,Вечную вечность!Эту позорную казнь изобрелБлаженных богов новоявленный вождь.От боли кричу, которой сейчасКазнюсь, и от той, что завтра придет.Мученью конца я не вижу.Напрасен ропот! Все, что предстоит снести,Мне хорошо известно. НеожиданнойНе будет боли. С величайшей легкостьюПринять я должен жребий свой. Ведь знаю же,Что нет сильнее силы, чем всевластный рок.Но ни молчать, ни говорить об участиСвоей нельзя мне. Я в ярме беды томлюсьИз-за того, что людям оказал почет.В стволе нартека искру огнероднуюТайком унес я: всех искусств учителемОна для смертных стала и началом благ.И вот в цепях, без крова, опозоренный,За это преступленье отбываю казнь.

Фрагмент з поеми Вергілія «Енеїда»

Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.

Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.

Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,

Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,

Родоначальники Альби й мури походили Рима.

Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив

Волю божисту і що так царицю богів осмутило,

Що навіть мужа такого побожного змусила стільки

Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

Місто старинне було, Карфаген, поселенці тірійські

Там оселились, далеко навпроти Італії й гирла

Тібру; було воно повне багатств і до бою завзяте.

Місто те, кажуть, Юнона найбільше з усіх полюбила,

Більше ніж Самос. Тут зброя її, тут її колісниця,

Тут, якщо доля дозволить, і влада над світом найвища

Має постати,— вона і тоді вже про це турбувалась.

***********************************************

Битвы и мужа пою, кто в Италию первым из Трои -Роком ведомый беглец - к берегам приплыл Лавинийским.Долго его по морям и далеким землям бросалаВоля богов, злопамятный гнев жестокой Юноны.Долго и войны он вел,- до того, как, город построив,В Лаций богов перенес, где возникло племя латинян,Города Альбы отцы и стены высокого Рима.Муза, поведай о том, по какой оскорбилась причинеТак царица богов, что муж, благочестием славный,Столько по воле ее претерпел превратностей горьких,Столько трудов. Неужель небожителей гнев так упорен?Город древний стоял - в нем из Тира выходцы жили,Звался он Карфаген - вдалеке от Тибрского устья,Против Италии; был он богат и в битвах бесстрашен.Больше всех стран, говорят, его любила Юнона,Даже и Самое забыв; здесь ее колесница стояла,Здесь и доспехи ее. И давно мечтала богиня,Если позволит судьба, средь народов то царство возвысить.

Катулл

ІІІ

Плач, Венеро! Плачте, купідони!Плачте, люди витончені й чемні:Вмер горобчик милої моєї,Вмер горобчик, що вона любилаI як свого ока доглядала.Був він ніжний і ласкаву паніЗнав, як доня малолітня матір:На її колінах завжди бавивсьI, стрибаючи навколо неї,Щебетанням вірним озивався.А тепер і він пішов до краю,Звідкіля ніхто ще не вертався...Хай навіки ти не діждеш долі,Попідземна темряво несита,Ти нам радість нашу відібрала...Горе й нам, горобчику сердешний,Через тебе дорогі очиціВід плачу, від сліз почервоніли.Плачь, Венера, и вы, Утехи, плачьте!Плачьте все, кто имеет в сердце нежность!Бедный птенчик погиб моей подружки,Бедный птенчик, любовь моей подружки.Милых глаз ее был он ей дороже.Слаще меда он был и знал хозяйку,Как родимую мать дочурка знает.Он с колен не слетал хозяйки милой,Для нее лишь одной чирикал сладко,То сюда, то туда порхал, играя.А теперь он идет тропой туманнойВ край ужасный, откуда нет возврата.Будь же проклята ты, обитель ночи,Орк, прекрасное все губящий жадно!Ты воробушка чудного похитил!О, злодейство! Увы! Несчастный птенчик,Ты виной, что от слез, соленых, горькихПокраснели и вспухли милой глазки.

Овідій