Загальна характеристика лінгвістичних методів

Порівняльно-історичний метод являє собою сукупність операцій реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і

закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на

різних етапах формування. Він застосовує процедури встановлення спорідненості мов, порівняння мовних фактів у споріднених мовах, реконструкції праформ відповідної прамови, вияву законів мовного розвитку, зважаючи на закономірний еволюційний характер мовних змін. Цьому методові, на думку М. Кочергана, відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела - мови-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об’єднуються в сім’ї, групи та підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть [2003, 362].

М. Алефіренко розглядає головні недоліки порівняльно-історичного методу:

1) низьку ефективність для ізольованих мов (приміром, японської, баскської); 2) пряму залежність від кількості матеріально споріднених рис у межах сім’ї мов; 3) слабку пояснювальну спроможність змін, які уже втрачені і були

зумовлені контактами мов у давнині; 4) різноманітність хронологічно розбіжного мовного матеріалу, що не дає можливості встановити цілісної системи прамов; 5) слабку розробленість методик для вивчення семантики,

лексики й синтаксису [2005, 345-346].

Прийомами порівняльно-історичного методу вважаються внутрішня та

зовнішня реконструкція. Перша спрямована на відновлення попереднього

стану мови, звукових, морфологічних форм, лексем і т. ін.; на інвентаризацію

варіантів різних підсистем мови, на класифікацію їх за давністю виникнення

на підставі показників лише однієї мови, узятої у її синхронному стані, тобто

процедури внутрішньої реконструкції ґрунтуються на принципах системності і синхронії, властивих структуралістській парадигмі. Кінцевою метою внутрішньої реконструкції є відтворення історії розвитку певної мови. Деякі вчені розглядають цю методику як окремий метод - історико-порівняльний

[Кодухов 1974]. Основоположником теорії внутрішньої реконструкції вважається Є. Курилович (термін запропоновано Дж. Бонфанте). Їй протиставлена зовнішня реконструкція, яка сприяє відновленню попереднього стану мови шляхом зіставлення генетично споріднених мов. У межах цього методу застосовуються також методики відносної хронології, що полягають у встановленні хронологічної послідовності зміни мовних явищ; і лінгвогеографічна (ареальна), що може надати пояснення історичним фактам шляхом картографування поширення певних мовних явищ у відповідних регіонах.

Методика лінгвогеографії передбачає визначення меж і регіону функціонування діалектів і мов й інтерпретації просторового поширення мовних явищ на підставі позначення їх на географічній карті. Ця методика застосовується й ареальною лінгвістикою - маргінальною галуззю на межі соціолінгвістики й зіставного мовознавства, яка вивчає територіальне поширення певних мовних явищ різних рівнів, їхню міжмовну й міждіалектну взаємодію і фіксує ці закономірності шляхом картографування. Лінгвогеографічний метод спрямований на: 1) ареальну характеристику особливостей мов і діалектів, що взаємодіють у певному регіоні; 2) установлення й опис закономірностей мовних контактів; 3) дослідження типологічних корелятів мов, що взаємодіють у певному регіоні чи в межах мовних союзів; 4) побудову теорії мовних союзів; 5) визначення ролі субстратів в ареальних зв’язках; 6) аналіз мовної інтерференції й атракції у мовах, що територіально межують; 7) діахронічну характеристику діалектів

прамов, опис процесів архаїзації та неологізації в контактних мовах тощо (детальніше про метод лінгвогеографії див. у Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями і проблеми. – С.54-55).

Структурный метод як головний спосіб аналізу мови у структуралістській парадигмі представлений різноманітними методиками синхронного аналізу мовних явищ як варіантів складників цілісної системи мови - інваріантів, які перебувають у жорстко детермінованій внутрішній ієрархії відношень. Він служить пізнанню внутрішньої організації мови як системи із притаманними їй інваріантними елементами, що в мовленні співвідносяться з регламентованими конкретними реалізаціями; відношеннями між елементами, які впорядковують елементи в ієрархію мовних рівнів. Найбільш дієвими й поширеними в сучасних дослідженнях є структурні методики: 1) опозиційного аналізу; 2) дистрибутивного аналізу, спрямованого на встановлення характеристик і функціональних властивостей мовної одиниці на підставі її оточення (дистрибуції), представленого одиницями того самого рівня мовної системи; 3) трансформаційного аналізу;

4) аналізу безпосередніх складників', 5) компонентного аналізу, метою якого є встановлення структури значення слова як певним чином організованої сукупності елементарних змістовних одиниць - сем (семантичних множників); 6) комутації, 7) ланцюжкового аналізу, що передбачає дослідження лінійних синтаксичних структур, представлених ядерними конструкціями і право- й лівобічними поширювачами - багатокомпонентними ланцюжками, членованими на інші елементарні одиниці (детальніше див. у Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями і проблеми. – С.55-59).

Функціональний метод, розроблений у межах прагматичної парадигми,

передбачає дослідження мови в дії, у процесі функціонування з огляду на цілеспрямовану природу мовних одиниць і явищ. Цей метод застосовує методики моделювання функціонально-семантичних полів, контекстуально-

інтерпретаційного аналізу тексту, прагматичного й конверсаційного аналізу,

аналізу дискурсу, діалогічної інтерпретації тексту тощо (детальніше див. розділи 8, 9, 10 у Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями і проблеми).

Конструктивний метод також є загальним методом лінгвістики, що передбачає побудову й конструювання об’єкта дослідження у вигляді спрощеної, гіпотетичної абстрактної схеми. Він покладений в основу дескриптивних методик тагмеміки Ч. Хоккета, генеративного методу моделювання глибинних синтаксичних структур, установлення трансформацій та обмежень на них, принципів і параметрів уродженої бази мовних знань Н. Хомського та його послідовників, аплікативно-породжувального методу С. Шаумяна та П. Соболевої, моделювання позиційних схем сучасного семантичного синтаксису на підставі граматики залежностей Л. Теньєра, рольової граматики Ч. Філлмора, пропозицій Б. Рассела, функціонально-істиннісної граматики Р. Монтегю і т. ін., концепцій логічного аналізу мови тощо.

У лінгвістичній семантиці застосовуються конструктивні методики інтерпретації значення за допомогою визначення елементарних складників і

зв’язків між ними (семантичних графів), прийомів комбінаторики слів (Ю. Апресян. І. Мельчук, А. Жолковський), семантичних примітивів (А. Вежбицька і представники її школи), моделей когнітивної семантики (Дж. Лакофф, Р. Ленекер, Ж. Фоконьє, Л. Талмі, М. Тернер й ін.). У лінгвістиці тексту, теорії комунікації, перекладознавстві конструктивні методи застосовуються при моделюванні тексту, комунікативної ситуації, ситуації перекладу тощо. У сучасній когнітивній і комп’ютерній лінгвістиці на підставі знакових символьних кодів логіки й математики, різних метамов мовознавства використовуються методики конструювання предикатно-актантних рамок у відмінковій граматиці Ч. Філлмора, моделювання предикатно-аргументних структур, пропозицій, позиційних схем у семантичному синтаксисі й логічному аналізі природної мови, фреймів (М. Мінський, Ч. Філлмор, Д. Норманн, Д. Румельхарт, Л. Барсалу й ін.), схем (Ф. Бартлет), сцен (Д. Ватц), скриптів, сценаріїв і графів концептуальних залежностей (Р. Шенк), концептуальних графі (Дж. Сова), методики семантичного портретування (Ю. Апресян), ситуаційного й семантичного представлення інформації в автоматизованих системах синтезу й розпізнавання природної мови (Д. Поспелов, Н. Леонтьева, 3. Шаляпіна, Ю. Мартем’янов, В. Дорофеев й ін.).

Метою типологічного методу як міжпарадигмального є диференціація мов світу залежно від їхніх структурних, граматичних і функціональних рис безвідносно до генетичної спорідненості. Головним принципом типологічного методу є порівняння як установлення схожості й розбіжностей між мовами. Базовим поняттям такої диференціації є тип мови, що передбачає сукупність певних семантико-граматичних характеристик за умови домінування найбільш загальної й імплікації інших. Шляхом типологічного методу здійснюється аналіз синхронічного стану мов незалежно від їхньої генетичної спорідненості чи віддаленості. Між порівняльно-історичним і типологічним методом наявні відповідні розбіжності: 1) перший вивчає лише споріднені мови, другий - споріднені й неспоріднені; 2) перший зіставляє мовні явища, пов’язані матеріально й генетично, другий порівнює категорії, пов’язані спільністю структури, типу відношень, спільністю функцій; 3) перший корелює із планом діахронії, а другий є переважно синхронічним, хоч може бути й діахронічним [Алефиренко 2005, 346]. На відміну від зіставного методу, типологічний не

обмежується зіставленням двох мов, а простежує типологічні особливості багатьох мов і має метою створення типологічної класифікації мов світу.

Типологічна класифікація мов може бути системно-цілісною та фрагментарною.

Традиційна типологічна класифікація мов створена в межах таксономічної лінгвістичної типології німецьким дослідником В. фон Гумбольдтом, який спирався на розробки братів Ф. й А. Шлегелів. Вона ґрунтується на загальних принципах граматикалізації мов світу, які дають змогу виокремити типи аморфних (ізолюючих, або кореневих), аглютинативних, флективних (фузійних) й інкорпоруючих (полісинтетичних) мов. Аморфні мови - це безафіксні мови чистих коренів, у яких граматичні відношення виражаються за допомогою службових слів і зв’язку смислового прилягання. Аглютинативні мови передають граматичні значення регулярними однозначними афіксами, що приєднуються до кореня чи основи. У флективних мовах граматичні значення виражаються здебільшого системою флексій. Інкорпоруючі мови характеризуються поєднанням у висловленні аморфних основ-коренів у складні комплекси з використанням

певних службових елементів. Інкорпорація нерідко поєднується з аглютинацією й зумовлена нею.

Зіставний метод також є міжпарадигмальним. Як головний метод контрастивної лінгвістики він спрямований на вияв спільних і специфічних рис зіставлюваних мов на всіх рівнях і в мовленні, тексті за принципом синхронії. Зіставний метод застосовується з різною метою: поглиблення знань про одну з мов на тлі другої, вияву особливостей взаємодії мов у процесі оволодіння другою мовою, встановлення характерологічних рис сімей і груп мов, прогнозування інтерференції мов, визначення оптимальних засобів оволодіння іншою мовою тощо. Об’єктом зіставного аналізу можуть бути фонеми, склади, лексичні одиниці, граматичні категорії, номінативні структури, синтаксичні конструкції, тексти.

Зіставний метод ґрунтується на загальному механізмі порівняння двох мов. Операцію порівняння використовують і порівняльно-історична лінгвістика у вигляді порівняльно-історичного методу, що вивчає генетичну спільність мов у їх розвитку; ареальна лінгвістика як галузь соціолінгвістики, яка розглядає вторинну спорідненість мов, мовні союзи незалежно від їхньої генетичної спільності; та лінгвістична типологія, яка встановлює мовний тип із метою класифікації мов світу шляхом типологічного аналізу. Зіставний аналіз двох мов насамперед передбачає визначення критерію, еталона зіставлення, вибір якого залежить від мовного рівня обраних об’єктом одиниць і який повинен ґрунтуватися на принципі однопорядкової й однорівневої конфронтації.

На кожному рівні встановлюються свої критерії зіставлення: системи фонем або їхніх диференційних ознак на фонетичному рівні, значення лексем на лексичному рівні, функції форм і граматичні категорії на морфологічному

рівні, позиційні схеми та структури речень на синтаксичному рівні тощо (детальніше див. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями і проблеми. – С. 62).

Міжпарадигмальним методом є описовий, який нерідко ототожнюється

зі структурним методом. Він являє собою сукупність процедур інвентаризації, таксономії й інтерпретації досліджуваних мовних явищ на певному етапі розвитку мови (у синхронії). Однак описовий метод виокремлюється не всіма лінгвістами, оскільки опис структур, ознак мовних одиниць і характеристик мовних явищ застосовується і в інших методах. Узагалі-то описовий метод вважається, як і структурний, альтернативним порівняльно-історичному як метод синхронного аналізу, однак за процедурами опису його можна віднести до різних методів залежно від класифікаційного параметра. Мовознавці подають описовий метод як послідовність етапів: 1) виділення одиниць аналізу (інвентаризації); 2) членування виділених одиниць на менші складові одиниці (сегментації); 3) класифікації одиниць (таксономії); 4) вияву ознак груп таксономії (інтерпретації). Ці етапи властиві і структурному методу, тому описовий метод не виділяється нами окремо, хоч може мати право на існування, як здається, не лише у структурній парадигмі.

Описовий метод застосовує прийоми внутрішньої й зовнішньої інтерпретації. Внутрішня інтерпретація передбачає класифікацію досліджуваних одиниць за певною матрицею параметрів (наприклад, таксономія морфем за місцем і роллю у слові, за представленістю, за участю у слово- й формотворенні, за продуктивністю й частотністю); парадигматичну методику, що розглядає парадигматичні зв’язки одиниці, зокрема, її опозиції; синтагматичну методику, яка вивчає сполучуваність одиниці і т. ін. Зовнішня інтерпретація демонструє зв’язки мовної одиниці з позначеною нею реалією, категоріями свідомості, мислення, психічними функціями, вищою нервовою діяльністю людини, сферою й ареалом уживання, ситуацією позначення тощо. Мовознавці розглядають такі прийоми зовнішньої інтерпретації, як референційне співвіднесення, формування тематичних груп, логіко-психологічні, варіантно-мовні, ареальні, артикуляційно-акустичні і т. ін., хоч виділення їх є непослідовним і потребує окремих методологічних розвідок. До зовнішньої інтерпретації віднесені і прийоми міжрівневої інтерпретації, які встановлюють можливості застосування одиниць одного рівня мови до опису одиниць й явищ іншого (наприклад, словотвірні одиниці використовуються при морфологічному описі, словоформи й частини мови при аналізі синтаксичних одиниць). Описовий метод став підґрунтям для створення граматик мови, тлумачних, антонімічних, синонімічних, фразеологічних, орфографічних й ін. словників, різних теорій знакової природи мови, її зв’язків із суспільством, мисленням тощо.

У зв’язку зі становленням маргінальних галузей мовознавства реєстр

його методів значно поповнився за рахунок психолінгвістичних, соціолінгвістичних й етнолінгвістичних методик, зокрема, психолінгвістичного експерименту, безпосереднього та включеного спостереження, опитування, прослуховування звукозаписів, анкетування, тестування, інтерв’ювання із залученням лінгвостатистичних методів (лінгвостатистичного експерименту, факторного, кореляційного аналізу). Загалом процедурне поле сучасної лінгвістичної методології можна кваліфікувати як комбіноване, комплексне. Розвинутий методологічний інструментарій сучасної лінгвістики й експансіоністські тенденції науки в цілому сприяють більшій об’єктивності й достовірності досліджень такого багатовимірного й динамічного феномена, яким є природна мова.