Поняття та зміст міжнародного приватного права

1. Назву даної галузі права у її сучасному вигляді було запро­поновано членом Верховного Суду США, професором Гарвардсь­кої школи права Джозефом Сторі в його роботі «Commentaries on the Conflict of Laws» (І834), а саме: «Private international law». Ро­сійський дослідник М. П. Іванов (1865) переклав даний термін як «міжнародне приватне право» і з тих часів так позначається дана сфера правового регулювання спочатку в Росії, потім – в СРСР, а пізніше – і на всьому пострадянському просторі.

Щодо цього терміна Л. П. Ануфрієва, не без підстав, зауважила, що він не є точним перекладом терміна Дж. Сторі, а точний переклад – «Приватне міжнародне право». Проте значно більш ціка­вою є вказівка Л. П. Ануфрієвої про те, що кожна зі складових цього терміна – «приватне», «міжнародне» та «право» – у різних державах піддавалася більшій або меншій критиці.

У зв'язку з цим доречно скласти собі загальне уявлення про зміст кожної з цих складових, аби мати можливість, у підсумку, окреслити предмет даної сфери правового регулювання. Це необ­хідно й тому, що у вітчизняній доктрині МПрП даному питанню належної уваги не приділялось.

2. Дж. Сторі у своему позначенні галузі права, що вивчається, на перше місце поставив термін «private», тому з нього й розпочнемо.

Загалом у кожній правовій системі сфер правового регулювання було (і залишається дотепер) дві – сфера приватного (private law) та сфера публічного {public law) права. Як зауважує у зв'язку з цим С. С. Алексєєв, поділ права на «публічне» і «приватне» в сучасній юриспруденції є своєрідним вихідним пунктом і загальним міс­цем – фактом, який хоча і потребує пояснень, проте сам по собі е очевидним.

У сфері публічного права регулюються відносини осіб або груп осіб, з одного боку, та держави чи її окремих органів – з іншого, як, до речі, і відносини цих органів поміж собою. В. В. Гаврилов вважає, що ці відносини передбачають наявність владних повно­важень, щонайменше, у однієї зі сторін, і «вертикальний» характер взаємодії між ними. Навпаки, у сфері приватного права регулю­ються відносини між фізичними особами, між юридичними осо­бами, та між першою і другою категоріями осіб. У цьому випадку суб'єкти правовідносин не мають владних повноважень стосовно один одного. МПрП «регулює певну специфічну частину міжнародних відносин – таку, в якій сторони не підпорядковані одна одній і жодна з них не виступає як суб'єкт влади, тобто міжнародні відно­сини невладного характеру. В цьому терміні, по-перше, міститься характеристика таких відносин, як міжнародних і, по-друге, ви­значена їх differencia specified, що відрізняє їх від всіх інших кате­горій міжнародних відносин. Тут видимою стає відмінність як від міждержавних, тобто міжвладних відносин, так і від міжнародних не міждержавних відносин владного характеру (наприклад, відно­син з приводу оподаткування іноземних фізичних і юридичних осіб, надання віз іноземцям і т. ін.)».

У зв'язку з цим у доктрині наголошується, що в сфері МПрП юридичний пріоритет належить волі цих суб'єктів, внаслідок чого регулювання їх взаємних відносин мас децентралізований характер і будується на засадах рівності суб'єктів. Інакше ка­жучи, у сфері публічного права на свободу людини діяти на свій вільний розсуд покладаються обмеження в інтересах Інших осіб або, у загальному формульовані, – на користь суспільства, уособленням якого, за переважною точкою зору, виступає вста­новлена у цьому суспільстві влада. У сфері ж приватного права фізичні та юридичні особи самі встановлюють правила, за яки­ми вони будують стосунки між собою, а держава (чи її органи) втручається в ці стосунки лише тоді, коли зазначені правила чи владні приписи їх здійснення порушуються. Саме з цього й ви­пливає, що перше (тобто публічне право) є сферою влади і під­корення, тоді як друге (приватне право) – це сфера свободи і особистої ініціативи.

При чому, як наголошує С. С. Алексеев, у праві, для того щоб воно дійсно було правом, обидві ці сфери мають бути «суверенни­ми», жодна з них не повинна поглинати іншу. З цього приводу В. В. Мадіссон ставить запитання: що є принципового у розмежу­ванні публічного та приватного права? І відповідає: «Запорука то­го, що державна влада не матиме змоги свавільно тлумачити і безцеремонно втручатися у відносини, які не є сферою політичних інтересів».

Не можна не погодитись з С. С. Алексєєвим, який вважає, що МПрП – це дивовижний, парадоксальний феномен. Воно охоплює відносини, учасники яких не мають ніякої влади (вони, навпаки, відокремлені від державної влади і якраз у цьому сенсі є приват­ними), проте їх договори, акти, в тому числі односторонні, напри­клад акти власників, мають повновагове юридичне значення, за­хищаються судом, визнаються та проваджуються державою як її ж власні веління. «Приватне право створює так би мовити ізольовану від державної влади зону свободи, де вершителями своїх майнових, господарських справ є самі приватні особи; вторгнення дер­жавної влади в цю зону свободи, за винятком випадків, прямо пе­редбачених законом, та за рішенням суду, не дозволяється, і в той же час дії приватних осіб державна влада зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати».

У цьому контексті правильною видається думка Л. П. Ануфрієвої, за якою дана компонента є визначальною у загальному на­йменуванні МПрП. Більш того, з'являються певні підстави для висновку, що саме з урахуванням подібних міркувань Дж. Сторі у запропонованій ним назві даної галузі права означення «private» поставив на перше місце.

3. На друге місце Дж. Сторі поставив у терміні означення «international». Чому? На мою думку, при з'ясуванні цього рішен­ня, слід виходити з такого.

Термін «міжнародне» у словосполученні «міжнародне приватне право» позначає ситуацію, коли фактичний склад певних відносин виходить за межі якогось одного правопорядку, отримуючи таким чином рису «транснаціональності», що є притаманною для між­народного суспільного життя. Як зазначає у цьому зв'язку М. М. Кузнєцов, в реальних відносинах, що мають місце у сфері МПрП, з'являється «іноземний елемент», який являє собою «похід­ну від іншої правової системи сутність, що надає цьому майно­вому, особистому немайновому, сімейному, трудовому чи процесуальному відношенню якісно нове соціальне забарвлення, яке знаходить прояв у взаємозв'язку зазначеного відношення із зовні­шнім світом».

Будь-яке приватне фактичне відношення завжди виникає, фор­мується та існує в межах конкретного правопорядку, тобто – в межах юрисдикції тієї чи іншої держави. Міжнародним же воно стає внаслідок вторгнення у це відношення іноземного елементу, завдяки чому воно отримує юридичний зв'язок з іншим правопо­рядком, юрисдикцією іншої держави. Таким чином щонайменше два правопорядки стають заінтересованими (одночасно претендують) врегулювати однефактичне відношення. Безумовно, кож­ний з цих правопорядків може по-своєму це відношення врегу­льовувати. Проте в такому випадку, ймовірність якого не є вели­кою, інша заінтересована держава ніколи не визнає і не виконає рішення іноземного суду саме тому, що існує в одній і тій самій справі рішення її власного суду, внаслідок чого ситуація стане тупіковою.

Взагалі, коли два чи декілька правопорядків претендують на врегулювання певного відношення, між ними виникає протиріччя, яке прийнято позначати терміном «колізія» (від лат collision - зі­ткнення). Розглядаючи такого роду зіткнення, відомий російський вчений С. Б. Крилов зауважив, що, оскільки за кожною окремою фірмою, за кожним індивідом у міжнародному обороті стоїть його вітчизняна держава, будь-який конфлікт і в цій цивільно-правовій галузі, навіть спір сімейного порядку про розірвання шлюбу може, врешті-решт, перерости у конфлікт між державами. До речі, як зазначає В. Л. Толстих, після Другої світової війни між збанкруті­лою каталонською компанією, що працювала на ринку енергоре­сурсів, та її бельгійськими акціонерами виник спір, в який виму­шені були втрутитися Іспанія і Бельгія, і який став навіть предме­том розгляду Міжнародного Суду ООН (справа «Барселона Тракшн», рішення від 5.02.70 р.)

Проте, як зауважив інший російський дослідник, «переростан­ня» цивільно-правового спору у міжнародний конфлікт є явище, з політичної і правової точки зору, анормальне. На мою думку, са­ме задля того і винайдено МПрП, аби усунути можливість переро­стання існуючої між певними правовими системами колізії у кон­флікт між відповідними правопорядками. Це здійснюється шляхом розробки, так би мовити «мирних засобів» вирішення зазначеного протиріччя, які стають прийнятними для кожного з правопорядків, що у такому вирішенні заінтересовані. Підставою для зазначеного вирішення є принцип взаємності, завдяки якому норми, що створюються для регулювання транснаціональних приватних відносин однією з держав у односторонньому порядку, визнаються іншими державами (чи іншою державою).

Наведене дає можливість зрозуміти, що національне приватне право стає міжнародним у тому сенсі, що воно покликано створи­ти правила, за якими з двох правопорядків, які перебувають у колі­зії, обирається один, який обома цими правопорядками визнається компетентним на врегулювання відповідного відношення. А це, в свою чергу, дозволяє погодитись з висновком, зробленим Є. В. Корчиго та Д. Б. Катковим, за яким причиною існування МПрП є множинність правових систем, коли МПрП стає «вторинним» похідним продуктом об'єктивної наявності певної кількості правових систем.

Тому видається цілком слушною думка В. Л. Толстих про те, що хоча буквальний переклад терміна «колізійна норма» – «норма зіткнення», функціонально більш точним було б позначення її як антиколізійної норми, оскільки метою таких норм є попередження зіткнення національних правових систем. Цю «профілактичну», попереджуючу функцію МПрП слід вважати однією з найголовні­ших. Можливо, то саме їй МПрП якраз і зобов'язане позначенням як права міжнародного.

4. Навіть ще один використаний Дж. Сторі термін – «law» – не є беззаперечно зрозумілим. Справа в тому, що у перекладі, як росій­ською, так і українською мовами, він набуває подвійного значен­ня, а саме: ним позначається і те, що у нас прийнято називати «закон», і те, що має назву «право». У зв'язку з цим зазначену вище працю Дж. Сторі Л. П. Ануфрієва перекладає: «Комментарий кол­лизионного права», тоді як, наприклад, А. А. Попов – «Коммента­рии к конфликту законов».

Це, на перший погляд, несуттєве розрізнення змісту терміна з точки зору МПрП має принципове значення, яке зводиться до пра­вильної відповіді на питання: чим саме у відповідній правовій сис­темі здійснюється регулювання суспільних відносин – тільки за­конами чи правом взагалі? Щоб с гало зрозумілим, про що йдеть­ся, нагадаю, що, наприклад, в англо-американській правовій сім'ї зазначене регулювання історично здійснювалось переважно не стільки законами як такими, скільки шляхом вироблення та засто­сування судових прецедентів.

Не маючи на меті стверджувати, що закони, як засоби регулюван­ня суспільних відносин, у цій правовій сім'ї не використовуються, хочу лише наголосити, що співвідношення «закон-прецедент» у справі дотримання встановленого у конкретній державі правопоряд­ку було – та й залишається дотепер – різним. До того ж. як відомо, в англо-американській правовій сім'ї, особливо за часів Дж. Сторі, за­конів, як таких, існувало не досить багато і правове регулювання су­спільних відносин здійснювалось головно, шляхом використання судових прецедентів. З іншого боку, за сучасних умов, у сфері регу­лювання приватних відносин у багатьох державах суттєве значення мають підзаконні нормативно-правові акти, наприклад, такі, що регу­люють процедуру видачі патента на винахід. У разі сприйняття тер­міна «law» як закону, вони виключаються зі сфери джерел правового регулювання зазначених відносин, з чим погодитись важко.

З урахуванням зазначеного стає зрозумілим, чому в доктрині МПрП так наполегливо наголошується, що в колізію між собою вступають не окремі норми, а правопорядку системи права. З ін­шого боку, наведені міркування пояснюють, що, у випадку колізій мова йде тільки про можливе (проте - необов'язкове) врегулюван­ня реально існуючого відношення саме засобами, передбаченими в системі іншого правового порядку, а не про підпорядкованість цього відношення іноземному закону чи іноземному праву взагалі, оскільки, як переконливо доведено нашим співвітчизником В.І.Євінтовим, це не однопорядкові елементи. А вже з цього ви­пливає, що до колізій, з якими має справу МПрП, належать, голов­ним чином, так звані «просторові правові колізії», що виникають у міжнародному житті внаслідок дії законів у просторі, коли засо­бом вирішення колізії є надання певній нормі того чи іншого пра­вопорядку якості «екстериторіальності».