Психологічний захист особистості

У несвідомій психіці відбувається обробка інформації, що надходить. Вимоги довкілля часто не відповідають актуальним потребам особистості. Факт їх невідповідності відкривається індивідові за допомогою тривоги. Тривога свідчить про порушення внутрішньої рівноваги. У міру накопичення життєвого досвіду в людини формується система психологічного захисту. Вона захищає внутрішній світ від інформації, яка може порушити душевну рівновагу. Одним із перших поняття психологічного захисту застосував З. Фрейд, за його допомогою він описував боротьбу «Его» з хворобливими й травмуючими переживаннями. Психологічний захист – це спосіб збереження індивідом цілісності психіки, сукупність «техніки», яку використовує «Его» для подолання внутрішніх конфліктів й запобігання неврозів.

Ганна Фрейд узагальнила погляди батька на механізми психологічного захисту і виділила 10 його видів. Вона відмічала, що для всіх видів механізмів психологічного захисту характерні дві головні ознаки: несвідомість і спотворення реальності (аж до її повної фальсифікації).

До теперішнього часу уявлення про психологічний захист і складі провідних способів його реалізації декілька змінилися в порівнянні з фрейдівським періодом психоаналізу. Уведені й розведені поняття «захисні механізми», «захисні реакції», «невротичні захисти», «захищеність» як властивість особистості. Механізми психологічного захисту можна класифікувати за рядом ознак, найважливішими з яких є: 1) ступінь обробки внутрішнього конфлікту; 2) спосіб спотворення реальності; 3) кількість енергії, що витрачається на підтримку механізму захисту; 4) рівень інфантильності (залежності від попередньої ста­дії онтогенезу); 5) тип можливого душевного розладу. Стисло схарактеризуємо основні способи (механізми) психологічного захисту.

Витіснення – дія, за допомогою якої людина усуває в несвідоме й утримує в ньому думки, образи, спогади, що пов’язані з неприйнятним потягом, мотивом. У роботі про витіснення (1915) З. Фрейд так виразив суть цього захисного механізму: усунення й утримання поза свідомістю якого-небудь психологічного змісту. Це – універсальний психічний процес, який лежить в основі формування несвідомої сфери психіки. Витіснення проявляється при різних душевних захворюваннях (особливо при істерії), проте воно функціонує й у нормальній психіці. У багатьох роботах З. Фрейда витісненню надається ширше значення (як синоніму психологічного захисту взагалі). Теоретична модель витіснення виступила в його дослідженнях як прообраз інших захисних механізмів. Витіснення неприйнятного мотиву власної поведінки відповідає його забуванню. Суб’єкт позбавляється від дискомфорту, який супроводжує будь-який спогад про конфлікт між своїм потягом і реальністю ситуації, вимогами оточення, нормами поведінки. Особливо легко забуваються «незручні» для людини факти. Істинні, але неприємні для людини мотиви (наприклад, уражене самолюбство, заздрість до іншої людини, приниження, зачеплена гордість, марнославство) витісняються. Їх місце займає так зване мотивування (Є. П. Ільїн), тобто спеціально придумані людиною пояснення причин її вчинків, за які не соромно перед оточенням.

Ціна витіснення може бути досить високою – вироблення звички не бачити, не помічати, не думати про неприємне і, як наслідок – пропуски в здатності пізнання світу й самопізнання. Сприйняття реальності може стати обмеженим, що проявляється в помилкових судженнях, неправильних і марних очікуваннях, невротичних симптомах. Витиснений мотив, що не проявляється в поведінці, зберігає свої вегетативні й емоційні компоненти. Він дає про себе знати суб’єктові у вигляді емоційної напруги, невизначеної тривоги, обмовок, описок, помилок при читанні, пізнаванні, невмілих рухів. У нормальній психіці витіснення може грати позитивну роль чинника «психологічного імунітету» до небезпеки, загрози, психотравми.

Проекція – операція виділення й локалізації в іншій людині, тварині (і навіть неживому об’єкті) якостей, властивостей, почуттів, бажань, які суб’єкт не визнає в самому собі. Соціально неприйнятні й засуджувані особливості та властивості як би виносяться зовні, приписуються іншим. Так, проявляючи по відношенню до когось агресію, суб’єкт може понизити привабливість жертви. Деякі люди часто проектують на інших свої особливості і спонукання, що суперечать моральним нормам. Корумпований чиновник упевнений, що «хабарі беруть усі». Людина, що хронічно конфліктує з сусідами, доводить, що «усі сусіди дурні», а обманщик не сумнівається в тому, що «більшість людей – брехуни». «Вигода» від проекції полягає в перекладанні відповідальності за те, що відбувається з себе на зовнішній світ.

Проектуванню піддаються потяги й імпульси, які викликають у людини відчуття дискомфорту. Вони приписуються навколишнім людям. Надмірне проектування спотворює особу в наступних аспектах: 1) порушується сприйняття реальності (людина придумує щось, чого немає насправді); 2) навколишній світ починає вселяти страх (демонізація оточення); 3) людина зменшує контакти зі світом, звертається усередину себе, замикається в собі, інтровертується); 4) людина спустошується внутрішньо («втрачає душу» за К.-Г. Юнгом), оскільки будь-який акт проекції – це винесення зовні якогось внутрішнього змісту. Розпад «Его», що відбувається при параної, – закономірний фінал патологічного процесу, основу якого складає надмірна проекція. У нормі тенденція проектувати призводить до виникнення забобонів.

Істотно те, якого роду потяги піддаються проекції. При проектуванні зовні так званих оральних потягів світ починає сприйматися як джерело пригнічення, перевантаження, домінування. Людині здається, що вона живе у важкому світі, де її експлуатують, «поглинають її енергію», віднімають життєву силу (депресивне сприйняття). При проектуванні сексуальних потягів людині здається, що вона є об’єктом сексуальних посягань і надмірного інтересу з боку представників протилежної статі (аж до сенситивного любовного марення й марення відношення). При проектуванні агресивних імпульсів світ сприймається як надмірно агресивний.

Інтроекція (ідентифікація) – це механізм, зворотний проекції; той, хто інтроецірує, розглядає чужі мотиви, як свої власні. При цьому міжособистісні стосунки переводяться у внутрішньоособистісний план, тобто інтеріоризуються. Так, конфлікт, об’єктивно існуючий у стосунках учасників групи (виробничого колективу, спортивної команди, членів сім’ї) людиною, що схильна до інтроекції, сприймається як її власний, внутрішньоособистісний конфлікт. Те, що насправді відбувається між людьми, перетворюється на конфлікт окремих сторін особистості однієї людини.

У більш вузькому, психоаналітичному аспекті інтроекція (ідентифікація) – це переведення образу зовнішнього об’єкта (найчастіше – значущої фігури з дитинства, наприклад, матері) усередину суб’єкта (дитини). У нормі ідентифікація супроводжує процес розвитку дитини (наприклад, коли син хоче бути схожим на батька). Вона допомагає дитині знайомитися зі світом дорослих, дає можливість стати повноцінним учасником ролевих ігор у дитячому колективі. На відміну від патологічної, нормальна ідентифікація може бути зупинена в будь-який момент. Ідентифікація з іншою людиною дозволяє «підняти» себе до її рівня шляхом розширення меж власного «Я». Якості, властиві іншій людині, стають надбанням того, хто інтроецірує. Для дітей це – найпростіший спосіб засвоєння моральних норм і правил соціальної поведінки. Завдяки інтроекції люди можуть бути попереджувальними, здатними самоототожнитися з чужими очікуваннями. За допомогою ідентифікації можливе символічне володіння бажаним, але недосяжним об’єктом. Нормальна ідентифікація (інтроекція) – одна з умов підтримки дружніх і любовних стосунків.

Варіантами невротичної ідентифікації є: 1) ідентифікація з міфічним (архетипічним) образом (наприклад, ідентифікація зі святими, з Дівою Марією як захист від проявів сексуальності, страху завагітніти); 2) ідентифікація з улюбленою покійною людиною (захист від страху смерті, заперечення смерті як реальності, спосіб ухилитися від горя); 3) ідентифікація з агресором (демонстративна хоробрість через страх – людина, якій погрожують, починає погрожувати сама); 4) нескінченне самозвинувачення при депресії (людина мстить комусь, проявляє агресію по відношенню до якоїсь фігури, яку «перевела усередину себе»); 5) ідентифікація при «емоційному зараженні», що проявляється як «психічна епідемія», масова істерія (наприклад, група підлітків займається вандалізмом і т. ін.); ідентифікація тут виступає як засіб захисту від власної самокритичності.

Регресія – це повернення до менш складних, менш структурованих, менш організованих форм поведінки й вираження. Стикаючись із життєвими труднощами, людина може поводитися як дитина, тобто вона ніби повертається до давно пройдених етапів психічного розвитку. Суб’єкт демонструє схильність до інфантильних форм стосунків і поведінки зі значущими об’єктами бажань. Відбувається примітивізація поведінки, яка, проте, сприяє зменшенню напруги.

Регресувати – це означає йти назад. Фрустрована людина, або людина, що знаходиться в стані напруги, конфлікту повертається до більш ранньої стадії життя, коли вона почувала себе в безпеці. У такий спосіб суб’єкт уникає стресу. Виділяють два типи регресії: регресію об’єкта й регресію потягу. При регресії об’єкту фрустрована людина, яка не може отримати бажаного, повертається назад, щоб отримати задоволення від об’єктів, від яких вона отримувала його раніше. Так, невдалий коханець повертається до своїх колишніх партнерок, або навіть звертається за втіхою до своєї матері. При регресії потягу фрустрирована людина, яка не може отримати задоволення при реалізації одного потягу (в одній діяльності), намагається реалізувати інший потяг (звертається до іншої діяльності). Наприклад, дитина, яка не може отримати солодощі, смокче палець, грає з давно освоєними (з точки зору розвитку) і забутими іграшками, які призначені для молодших дітей.

У нормі регресія може проявлятися: 1) в мистецтві й релігії (як повернення до дитячих фантазій про всемогутність); 2) в анекдотах (гумористичне ставлення до серйозної реальності з метою звільнення від напруги); 2) у відпустці, під час відходу від «серйозних справ»; 4) уві сні.

Для «нормальної» регресії характерні наступні ознаки. По-перше, вона не всеосяжна, тобто не охоплює всі аспекти «Я» людини. По-друге, людина не є жертвою регресії; за бажання, вона може легко вийти з регресивного стану. По-третє, повсякденне життя людини під впливом «нормальної» регресії не стільки спотворюється, як освітлюється «світлом дитинства». Надмірна регресія – причина незрілої й примітивної поведінки у хворих на неврози й психози. Найчастіше вона спостерігається при неврозі нав’язливих станів.

Формування реакцій (реактивна утворення) – це виникнення й закріплення в психіці установки на дію, протилежну до витисненого бажання. Якщо витиснений раніше матеріал погрожує повернутися у свідомість, людина може почати поводитися діаметрально протилежним чином. Відбувається своєрідна «інверсія бажання». Скупа людина починає проявляти щедрість, схильна до неохайності – демонструє охайність, бажаюча демонструвати себе – стає сором’язливою. Якщо людині погрожують витиснені гомосексуальні імпульси, то для посилення їх витіснення вона акцентує гетеросексуальну поведінку. Підкреслені прояви любові можуть свідчити про ненависть, підкреслена доброта – про агресивність, сміливість – про страх. Таким чином, формування реакції – це прояв контрмотивованої поведінки, де імпульс, що викликає незадоволення, замінюється на протилежний.

З. Фрейд підкреслював, що формування реакції припускає існування особливо суворого «Над-Я». Потреба, що заперечується, маскується своєю протилежністю. З широкої соціальної точки зору цей механізм уважається корисним, оскільки сприяє формуванню багатьох моральних якостей, перешкоджає поведінці, що засуджується суспільством.

Ізоляція (відчуження) – це розрив зв’язків якої-небудь думки, спогаду, вчинку з іншими думками, спогадами й вчинками людини; тобто певний психічний зміст (що нагадує про психотравму) відділяється від змісту психічного життя індивіда. Так накладається несвідома заборона на контактування (навіть уявне, у спогадах) з певним об’єктом (людиною, предметом, ситуацією), з яким пов’язані хворобливі переживання.

З. Фрейд вважав, що найчастіше ізоляція проявляється при неврозі нав’язливих станів. Такий хворий відриває думку про травмуючу подію від емоцій, пов’язаних із цією думкою. Ця думка відривається від образів, які їй відповідають. Розриваються асоціації цієї думки з іншими думками. Вона як би виривається із загального потоку психічного життя й перестає бути такою, що травмує. Травматичний досвід не витісняється повністю в несвідоме. Частково (у вигляді беземоційної і вирваної з контексту думки) він продовжує знаходитися у свідомості. Він позбавлений афекту, його асоціативні зв’язки пригнічені (чи взагалі порвані); він знаходиться в ізоляції й не включається в звичайний розумовий процес.

Зловживання ізоляцією призводить до дроблення свідомості людини на окремі «відсіки», відособлені зони, що може спричинити до порушення зв’язності й єдності свідомості, її розпаду. У психотерапевтичній практиці ізоляцію можна виявити у вигляді раптових пауз у викладі пацієнтом своїх думок і почуттів, коли вони «натрапляють» на небажаний об’єкт спогадів.

Заперечення виявляється в тому, що людина не реагує на аспекти ситуації, які провокують загрозу. Суб’єкт змінює тлумачення ситуації так, щоб вона здавалася менш загрозливою. На відміну від витіснення, при якому сліди небезпеки просто стираються у свідомості, при запереченні відбувається виборче сприйняття (селекція інформації) й інше, альтернативне тлумачення того, що відбувається. Заперечення дозволяє уникнути нової інформації, яка не сумісна зі звичним уявленням про себе. Ця інформація не проникає у свідомість і безповоротно втрачається. Ще одна відмінність заперечення від витіснення полягає в тому, що заперечення призначене переважно для протистояння зовнішній загрозі, а витіснення протистоїть в основному внутрішнім імпульсам і потягам.

Дія цього механізму проявляється в неуважності до загрозливої інформації, в її уникненні (ухиленні, ігноруванні). Заперечення перешкоджає точному тестуванню реальності, тобто ретельному зіставленню очікуваного й дійсного на основі врахування інформації, що надходить по каналах зворотного зв’язку. З. Фрейд вважав, що заперечення – це архаїчний захисний механізм, висхідний до захисної поведінки дитини, при якій має місце заперечення реальності, заміна її образами уяви, снами наяву, тобто до усього того, що в психоаналізі називають «первинним процесом» (специфічним проявом інстанції «Воно»). Точне тестування реальності – це «вторинний процес», прояв зрілості «Я». Яскравим прикладом цього захисного механізму є «алкогольне заперечення» – украй некритична оцінка свого стану людиною, що страждає від алкоголізму.

Раціоналізація – це механізм психологічного захисту, при якому людина намагається дати морально прийнятне й логічно обґрунтоване пояснення тій, або іншій установці, ідеї, почуттю, переживанню, справжні мотиви яких не зрозумілі. Навіть більше, істинні мотиви можуть бути ірраціональними і навіть «низинними». Таким чином, при раціоналізації суб’єкт шукає прийнятні «при­чини» для своїх неприйнятних досконалих дій, пережитих думок або почуттів. Істинний мотив замінюється інтелектуальним виправданням. Класичний приклад дії раціоналізації високохудожньо зображений у відомій байці Езопа «Лисиця й виноград», де, не дотягнувшись до виноградного грона, лисиця говорить, що «виноград-то зелений». Дитина, яка дуже хоче солодощів і виявляє шафу, в якій вони зберігаються, закритою, міркує: «Насправді цукерки не дуже й смачні, від них псуються зуби. Мама говорила, що цукерки повнять, і від них може бути цукровий діабет».

Раціоналізація знаходить собі міцну опору в ідеології, релігії, загальноприйнятій моралі. Захист при раціоналізації відбувається за допомогою дуже переконливих аргументів, які людина запозичує з суспільної моралі, логіки, ідеології, правил поведінки. Так, людина з неврозом нав’язливих станів може пояснювати свої складні та явно невротичні ритуали, що передують вживанню їжі, вимогами гігієни. Іноді раціоналізація не очевидна й її роль у поведінці дуже важко виявити. Так, деякі риси характеру, поведінкові звички (наприклад, підкреслена асексуальність, емоційна холодність, педантизм) можуть бути виявленням саме невротичної раціоналізації, а не наслідком того, що людина свідомо наслідує строгі моральні принципи, прагне добре себе контролювати й бути старанною і точною в роботі.

Раціоналізація дуже поширена й широко варіються в людському житті – від нормального мислення до різних видів марення. В онтогенезі вона з’являється досить пізно (у період дорослості). На ній будуються ідеології. Особливі «ідеології» виробляють для себе люди, що страждають на різні форми неврозів. Так, депресивна особистість ідеологізує такі людські якості, як скромність, упокорювання, аскетизм, невибагливість. Демонстративна особистість раціонально обґрунтовує цінність таких якостей, як жвавість, схильність до змін. При неврозі нав’язливих станів культивується «ідеологія» охайності, чистоти, коректності, обов’язковості. Головне в раціоналізації – спроба постфактум забезпечити гармонійне поєднання бажаного і дійсного і, тим самим запобігти втраті самоповаги. Раціоналізація часто зводиться до пошуку помилкових підстав, коли людина не ухиляється від зустрічі із загрозою, але піддає інформацію про неї переінтерпретації.

Зміщення – це такий вид психологічного захисту при якому реакція переноситься з одного об’єкту (недоступного) на інший (доступний), або енергія, пов’язана з одним почуттям, вкладається в інше почуття. Відповідно, виділяють два види зміщення : 1) зміщення об’єкта; 2) зміщення потягу.

При зміщенні об’єкта імпульс, що викликає конфлікт (наприклад, агресивний) перенаправляється з тієї людини, якій він насправді адресований, на іншу людину. Наприклад, людина, яка розсердилася на свого начальника, приходить додому і «зриває зло» на членах своєї сім’ї (дружині, дітях). Начальник – «неприпустимий» об’єкт агресії, тому сталося зміщення. Таким чином, головного особливістю першого виду зміщення є переадресація реакції, мішені дії. У стресових і кризових ситуаціях об’єктні зміщення частішають, набуваючи іноді форми масових погромів у міських кварталах, населених біднотою, безробітними й соціальними ізгоями. Розрядка в ситуації утиску інтересів людини може бути досягнута зміщенням реакції на різні об’єкти – іншу людину («цапа відбувайла»), тварин («жорстоке поводження з тваринами»), неживі предмети (биття тарілок, псування майна), саму себе (аутоагресія). Захисна роль зміщення об’єкту двояка. По-перше, не виражаючи агресію по відношенню до «забороненого» об’єкта, людина уникає відплати. По-друге, змістивши дію на інший об’єкт, людина досягає катарсичного ефекту, тобто деякою мірою розряджає енергію, частково позбавляється від агресії.

При зміщенні потягу об’єкт (мішень) не змінюється. Змінюється (зміщується) характер реакції, її зміст. Так, наприклад, сексуальне почуття по відношенню до людини може трансформуватися в агресивне; при цьому енергія, пов’язана з сексуальним збудженням, переміщається, виражаючись, як агресія. Можливо і зворотне: агресивна енергія починає проявлятися в сексуальній активності. Зміна почуття дозволяє людині ослабити базовий потяг. Другий вид зміщення (зміщення потягу) близький до такого механізму психологічного захисту як сублімація.

Сублімація – це переспрямовування енергії сексуальних потягів на соціально значущі несексуальні об’єкти. З. Фрейд пояснює за допомогою сублімації такі форми діяльності людей, які не мають видимого зв’язку з сексуальністю (передусім, інтелектуальна діяльність і художня творчість).

Сублімація споріднена зміщенню і лежить в основі культурних досягнень людства. Сублімуватися може не лише сексуальність, але і агресивні імпульси. Це найбільш адаптивна форма захисту, оскільки вона ефективно знімає тривогу й призводить до появи соціально значущих результатів.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте сенс поняття «несвідоме».

2. Охарактеризуйте основні підходи до аналізу проблеми «несвідомого» в психологічній науці у ХIХ столітті.

3. Дайте загальну характеристику й класифікацію неусвідомлюваних психічних процесів.

4. Що таке неусвідомлювані механізми свідомих дій?

5. Наведіть приклади неусвідомлюваних автоматизмів.

6. Розкажіть про дослідження неусвідомлюваних установок Д. М. Узнадзе і його співробітників.

7. Розкрийте роль неусвідомлюваних супроводів свідомих дій у повсякденному житті людей.

8. Розкажіть про структуру неусвідомлюваних спонукачів свідомих дій.

9. Розкажіть про дослідження З. Фрейда неусвідомлюваних спонукачів свідомих дій.

10. Що ви знаєте про надсвідомі процеси?

11. Схарактеризуйте механізми й процеси підпорогового сприйняття об’єктів.

12. Наведіть приклади явищ, які відносяться до суспільного несвідомого.

13. Чи існують методи вивчення неусвідомлюваних психічних процесів?

14. Що таке психологічний захист особистості?

15. Які механізми психологічного захисту вам відомі?

Література

Основна

1. Асмолов А. По ту сторону сознания: методологические проблемы неклассической психологии. – М.: Смысл, 2002. – 480 с.

2. Бассин Ф. В. Проблема «бессознательного» (О неосознаваемых формах высш. нервной деятельности). – М.: Медицина, 1968. – 468 с.

3. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. Курс лекций. – М.: «ЧеРо», при участии издательства «Юрайт», 2002. – 336 с.

4. Узнадзе Д. Н. Психология установки. – СПб.: Питер, 2001. – 416 с.

5. Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции / пер. с нем. – М.: Наука, 1989. – 455 с.

Додаткова

1. Бессознательное. Природа. Функции. Методы исследования / ред. А. С. Прангишвили, А. Е. Шерозия, Ф. В. Бассин. – Тбилиси: Мицниереба, 1978. – Т. 1. –785 с.

2. Бехтерєв В. М. Сознание и его границы. Мозг: структура, функция, патология, психика. Избранные труды в 2-х томах. – М.: ПОМАТУР, 1994. – Т. 2. – 800 с.

3. Джемс В. Психология. – М.: Педагогика, 1991. – 368 с.

4. Фрейд А. Эго и механизмы защиты / пер. с англ. – М.: Изд-во ЭКСМО, 2003. – 256 с.

5. Фрейд З. О психоанализе. Пять лекций // Хрестоматия по истории психологии. Период открытого кризиса (начало 10-х годов – середина 30-х годов ХХ в.) / под ред. П. Я. Гальперина, А. Н. Ждан. – М., 1980. – С. 148–184.

6. Фрейд З. Толкование сновидений. – К.: Здоровья, 1991. – 384 с.

7. Фрейд З. Психология бессознательного. – М.: Просвещение, 1990. – 448 с.

8. Юнг К. Г. Архетип и символ. – М.: Ренессанс, 1991.