Міжкультурне дослідження дитинства: напрямки та предметні області

Феномен «дитячої культури» є одним із найважливіших аспектів загальнолюдської культури. «Дитинство» можна розглядати як своєрідний світ, самостійну область культури, що має свою специфіку та автономію. Культура охоплює людину з моменту її народження (або, навіть зародження). Як відомо, існує психоанатітична концепція, яка розглядає життя з точки зору несвідомого рівня психіки, який може сягати далеко за межі фізичного існування, але, все ж, найбільшою мірою охоплює той період, який ми називаємо «дитинством» (мова йде про теорію картографії психіка С. Гроффа (праця «За межами мозку»)). Таким чином, саме в на цьому етапі існування в людини формуються всі, необхідні для подальшої культурної індоктринації, психічні схильності, архетипи, закладаються певні культурні комплекси. З одного боку, культура накладає на дитину ряд нашарувань, з допомогою яких буде в подальшому керувати індивідом, з іншого – дитина як індивід сама творить цю культуру, доповнюючи її своєрідними «реакціями» та індивідуальним сприйняттям того, що пропонує їй оточуюче середовище, тобто – культура. Крім того, світ дитинства – це також світ формування особистості. Дитина – це втілення ще неусвідомлених бажань та можливостей. Ж. Лакан у своїй праці «Стадія дзеркала» подає яскравий приклад взаємодії дитячої психіки з оточуючим світом. Від народження до виповнення 1 року дитина проходить три стадії «освоєння» навколишнього світу: спочатку вона не усвідомлює свого власного тіла і вважає себе одним цілим з тілом матері (рівень «уявного»), згодом вона розуміє свою окремість і починає усвідомлювати власне тіло, яке виявляється відмінним від тіл дорослих людей, що оточують немовля (рівень «реального»). Усвідомивши «відрив» від материнського тіла, дитина прагне компенсувати його, шляхом «символічного» відтворення втраченої єдності: вона потребує перебувати в оточенні інших людей, жити в суспільстві. Разом з тим, в цей період, який Лакан називає «стадією дзеркала», закладаються комплекси, які будуть супроводжувати індивіда протягом життя. Всі вони розвиваються залежно від того, як людина буде сприймати світ оточуючої культури.Отже, світ дитинства ставить перед культурою питання формування психіки та питання тіла.

К. Г. Юнг у своїй праці «Конфлікти дитячої душі» розглядає феномен дитячої обдарованості, виявлення або пригнічення талантів у процесі індивідуального виховання, яке він поділяє на три рівні:

- виховання через приклад;

- свідоме колективне виховання;

- індивідуальне виховання.

Дитина уособлює в собі несвідоме, культуру ж Юнг визначає як максимально можливий ступінь свідомого. Тому, залежно від рівня виховання, дитина входить в культуру, будує її й самостверджується в ній. Також можливий регрес, якщо виховання здійснюється неправильним сособом.

Ще один цікавий психологічний погляд на світ дитинства представлений Л. Виготським, який у своїй праці «Психологія розвитку людини» ставить питання культурного становлення особистості, культурного віку, а також визначення культури, відповідно до її витоків. Отже, культура – це продукт соціального життя і суспільної діяльності людини. Соціальний розвиток починається з моменту народження. Таким чином, дитинство і є джерелом соціального життя, а значить – і витоком культури. Незважаючи на те, що культурний вік не є хронологічним явищем, точка його відліку знаходиться в періоді дитинства. Дитячий інтелект розвивається в силу того, як на нього діють фактори навколишнього середовища.

Існує психологічна теорія розгляду «дитинства» в аспекті культури. Серед представників цього напряму багато відомих психіатрів і психоаналітиків. Одним з представників цієї теорії став Е. Еріксон. Він виклав свої ідеї в праці «Дитинство і суспільство» (1950). Сам Е. Еріксон пише, що «сучасний психоаналіз займається вивченням его, під яким розуміється здатність людини до об’єднання особистого досвіду з власною діяльністю. Психоаналіз зміщує акцент з концентрації на вивчення умов, які притупляють і спотворюють его конкретної людини, на вивчення джерела его в соціальній організації. Дана книга – про відношення его до суспільства... Психоаналітичний метод є по суті історичним. Сказати, що психоаналіз вивчає конфлікт між зрілим і інфантильним, новітніми і історичними пластами в душі людини – означає сказати, що психоаналіз вивчає психологічну еволюцію через аналіз конкретної особи.» Далі Е. Еріксон вказує на дві особливості у відносинах особистості і суспільства: «Людська особистість розвивається по ступенях, що зумовлюються готовністю підростаючого індивіда виявляти стійку цікавість до соціального середовища, яке розширюється, пізнавати його і взаємодіяти з ним. Суспільство прагне до такого устрою, який буде відповідати цій готовності і заохочуватиме безперервний ланцюг потенціалів до взаємодії, буде забезпечувати і стимулювати потрібну швидкість і послідовність їх розкриття». У цьому і полягає, за Е. Еріксоном, «підтримка людського суспільства». Функцією «дитинства» Еріксон вважає гру. На основі дослідження культури «дитинства» індіанських племен (сіу), вчений робить висновок, що в дитинстві гра стає основним джерелом нашарувань его: в дитини формуються такі якості як щедрість, але також таємничість.