Історія становлення вивчення мовлення і мови в психології

Джерела, що дійшли до нас, свідчать про те, що ще в епоху античності уже обговорювали проблему сутності і походження мови. В одному зі своїх знаменитих діалогів «Кратил» старогрецький філософ Платон (427–347 рр. до н. е.) наводить аргументи на користь існування внутрішнього зв’язку між звучанням слова і його сенсом. Платон детально розглядає питання про «природність» слів, що винаходяться людиною. На прикладах він показує, що в словах шляхом використання наслідування звучання або інших сутнісних ознак так чи інакше відтворюється предмет, який вони означають.

У своїй роботі «Міркування про метод для хорошого напрямку розуму і відшукування істини в науках» французький філософ і дослідник природи Рене Декарт (1596–1650) розвивав раціональний підхід до природи мови, стверджуючи, що в основі нашого мислення лежать раціональні природжені ідеї: числа, фігури, логічні й математичні поняття. Із цих ідей виникає мова. Добре розвинене мислення породжує ясну і логічну мову. Логіка думки відбивається в логіці мови. Кожному акту думки є своя відповідність у мові.

Знаменитий німецький учений Вільгельм Гумбольдт (1767–1835), знавець багатьох мов, досліджував, якими шляхами мови різних типів утворюють слова, які способи позначення їх спорідненості, як слова зв’язуються в реченням і яким чином позначається цей зв’язок. Він дійшов думки, що ці операції потрібні людському духу для самовираження, і вони є «чисто розумовою» стороною мови, її внутрішньою формою. Внутрішня форма слова тісно пов’язана зі сферою понять людини, її баченням світу. Навіть при, здавалося б, простому найменуванні предметів людина виражає не сам предмет, а свій погляд на нього. Даючи ім’я, людина відносить предмет до системи, зачіпає загальні відношення і логічні поняття.

В. Гумбольдт був першим, хто ввів у лінгвістику поняття мовної свідомості. Він зазначав: «Мова у своїх взаємозалежних зв’язках є створення народної мовної свідомості». Людина, за В. Гумбольдтом, опиняється у своєму сприйнятті світу цілком підпорядкованою мові, яка веде її життям як поводир. Практична діяльність людей підпорядковується мові як «творцеві існуючого світу». За думкою В. Гумбольдта, мова виражає дух не лише окремої людини, але й цілого народу. Мови бувають peaлістичні (наприклад, грецька) і суб’єктивні (наприклад, німецька). Перша більше відповідає практичним справам, друга – поезії, філософії. Національний характер мови проявляється в словоскладенні, лексичних і граматичних особливостях. Хоча В. Гумбольдта й прийнято вважати мовознавцем, його глибоке проникнення у внутрішню структуру мови, у її зв’язки з людською духовною енергією дають усі підстави розглядати його роботи як психологічні. Надалі багато послідовників ученого розвивали саме психологічний аспект його вчення.

Серед послідовників В. Гумбольдта видатне місце належить нашому співвітчизникові О. О. Потебні (1835–1891). Головна тема його праць – питання про співвідношення мови і мислення. За О. О. Потебнею, мовленнєвий акт – це явище виключно психічне, але мова, слово вносить до цього акту культурну, соціальну основу: «Мова об’єктивує думку... Думка за допомогою слова ідеалізується і звільняється від впливу безпосередніх чуттєвих сприйнять... Мова є тому ж умовою прогресу народів, оскільки вона є органом мислення окремої особи». Основна ідея О. О. Потебні полягала в тому, що мова формує думку і є механізмом, який породжує думку. Звідси виникає можливість побачити в мовознавстві матеріал для вивчення розвитку думки. Так, граматичні категорії дають можливість розвинутися основним категоріям думки. Побудову речень можна розглядати як взаємодію поняттєвих категорій. Зростання предикативності в мові пов’язане з еволюцією свідомості, коли ідея процесу, динаміки стає провідною.

Видатним ученим, що розробляв питання психології мови і мовлення у зв’язку з природними основами, став В. Вундт (1832–1920). Мова, на думку Вундта, має те ж походження, що і жести, крики радості або горя, і є засобом вираження психологічних станів і емоційної сфери людини. Велике значення учений надавав використанню в мові природних звуків, вважаючи, що звуконаслідування і звукові жести складають натуральну основу людської мови. Мінливість мов він пояснював зрушеннями у звуковій структурі, що викликано причинами фізіологічного і психологічного характеру: утрудненнями у вимові, змішенням звуків, запозиченнями з однієї мови в іншу, впливом соціального оточення, культури.

Значний внесок у розвиток лінгвістичної науки і створення передумов до виникнення психолінгвістики здійснив видатний вітчизняний лінгвіст І. О. Бодуен де Куртене (1845–1929), який визначав мову як складне об’єктивне психічне явище, що складається з багатьох груп різнорідних елементів. Першим з таких елементів є фонації, яким відповідають групи фонаційних представлень і представлень фізіологічних рухів. Другий елемент – психічний. Його утворюють групи представлень акустичних результатів зазначених вище фізіологічних рухів. І. О. Бодуен де Куртене вважав, що «суть людської мови виключно психічна. Існування і розвиток мови зумовлений чисто психічними законами. Немає і не може бути в мовленні людини або в мові жодного явища, яке не було б у той же час психічним». На думку І. О. Бодуена де Куртене, мовлення засноване на «товариському характері людини і її потребі втілювати свої думки в продукти власного організму, які відчуваються, і повідомляти їх істотам, до неї подібним, тобто іншим людям».

У перші десятиліття XX століття була сформульована концепція І. П. Павлова (1849–1936) про другу сигнальну систему, що є складним фізіологічним механізмом, який здійснює мовленнєву діяльність. І. П. Павлов звернувся до феномену слова, припустивши, що воно виконує функцію особливого роду сигналу, що діє у сфері вищої нервової діяльності людини. Слово, на думку І. П. Павлова, це сигнал безпосередніх сигналів, які воно узагальнює, створюючи можливість абстрагування від безпосередньої дійсності. Тим самим уся вища нервова діяльність людини перетворюється, оскільки виникає основа для абстрактного мислення, і врешті-решт для науки. Підхід І. П. Павлова підготував підґрунтя для появи когнітивного напряму в дослідженні психології мовлення (психолінгвістики), який спрямований на точний опис прихованих механізмів мовленнєвих процесів.

Відомий вітчизняний лінгвіст Л. В. Щерба (1880–1944) також зазначав, що мовленнєва діяльність зумовлюється складним мовленнєвим механізмом людини, або психофізіологічною мовленнєвою організацією індивіда. Ця мовленнєва організація не дорівнює сумі мовленнєвого досвіду (говору і розуміння), а є його своєрідною переробкою. Вона є соціальним продуктом і служить індивідуальним проявам мовної системи (яка виводиться з мовного матеріалу).

Індивідуальна мовна система пов’язана з мовною системою, що належить усьому людському співтовариству через індивідуальну мовленнєву систему (психофізіологічну мовленнєву організацію). Тому уявлення окремих індивідуумів про мовну систему мають відбиток особистісного мовленнєвого досвіду. Л. В. Щерба ввів у науку важливе з психологічного погляду розмежування механізму (мовленнєвої організації людини) і процесу (мовленнєвої діяльності), а також процесу (мовлевої діяльності) і продукту (мовного матеріалу). Говорячи про «систему мови», Л. В. Щерба підкреслював, що це «...певна соціальна цінність, щось єдине і обов’язкове для усіх членів спільноти, об’єктивно дане в умовах життя цієї групи». На думку О. О. Леонтьєва, саме концепції Л. В. Щерби здійснили найбільш сильний вплив на психологічну і лінгвістичну науку при формуванні вітчизняної школи психолінгвістики.

Л. С. Виготський (1896–1934) постійно підкреслював зв’язок мовних (мовленнєвих) процесів з мисленням, а також постійний розвиток і вдосконалення цих процесів від дитини до дорослого, від непрофесіонала до професіонала, від людини, що говорить на одній мові, до поліглота, що вільно перемикається з однієї системи знаків на іншу. Перша ланка породження мовлення – це його мотивація. На думку Л. С. Виготського, не слід ототожнювати власне мотиви і «установки мовлення», тобто фіксовані «стосунки між мотивом і мовленням». Друга фаза породження мовлення – це думка, приблизно відповідна поняттю мовленнєвої інтенції. Третя фаза – опосереднення думки у внутрішньому слові, що відповідає в сучасній психолінгвістиці процесові внутрішнього програмування мовного висловлювання. Четверта фаза – опосереднення думки в значеннях зовнішніх слів, або реалізація внутрішньої програми. Нарешті остання, п’ята фаза – опосереднення думки в словах, або реалізація акустико-артикуляційного мовлення (включаючи процес фонації). Усі психолінгвістичні моделі породження мовлення, що розроблялися у вітчизняній психолінгвістиці 60–70-х рр. минулого століття, є конкретизацією і подальшим обґрунтуванням концепції, запропонованої Л. С. Виготським.

У роботі Л. С. Виготського «Мислення і мовлення» значне місце посів аналіз призначення мовлення служити засобом планування, осмислення, подолання ускладнень. Існування прихованих процесів у мовленнєвій взаємодії послужило основою для формулювання Л. С. Виготським концепції внутрішнього мовлення. На думку автора, внутрішнє мовлення походить з мовлення егоцентричного. Тому структурні особливості останнього дозволяють говорити про внутрішнє мовлення, яке недоступне для безпосереднього спостереження. Спостереження за характером егоцентричного мовлення дозволили виявити основні характеристики внутрішнього мовлення.

У середині ХХ століття психологічні аспекти мовлення і мови привертають до себе все більшу увагу психологів і лінгвістів – унаслідок чого виникає новий напрям наукового знання – психолінгвістика. Виникнення сучасної психолінгвістики датують 1953 роком, коли на семінар в м. Блумінгтоні (США), що очолювали такі відомі вчені, як Ч. Осгуд, Дж. Керолл, Т. Себеок, зібралися видатні представники психологічного і лінгвістичного співтовариства. Внаслідок двомісячної роботи групи з’явилася книга: Psycholinguistics. A survey of theory and research problems. Ed. by Ch. Osgood and T. Sebeoc. Baltimore, 1954. Вона заклала основу великого і динамічного наукового напряму, що продовжує зараз активний розвиток, і який сполучає в собі підходи і знання психології і лінгвістики.

У 60-ті роки ХХ століття розпочався новий етап психолінгвістики, пов’язаний з ім’ям Н. Хомського. Згідно з його уявленнями, при формуванні всякого висловлювання (речення) у мисленні людини складається система суджень, що виражають значення речення, і ця система утворює глибинну структуру речення. Вона складається із системи категорій абстрактного характеру. За посередництвом спеціальних операцій – граматичних трансформацій – глибинна структура перетворюється в поверхневу структуру, що також складається із системи категорій і елементів тепер уже конкретного характеру. Зокрема, розташування і взаємозв’язок слів у поверхневій структурі такі, які ми чуємо у звуковому мовленні. На наступному кроці мовних операцій до поверхневої структури застосовуються трансформації фонетичного характеру, внаслідок чого утворюється звукове мовлення.

Однією із найбільш ранніх фундаментальних розробок, проведених у вітчизняній психології в галузі мови і мовлення, стали дослідження М. І. Жінкіна (1893–1979). У 1958 році вийшла його книга «Механізми мовлення», у якій показано, що мова є системою дискретних елементів п’яти рівнів (починаючи з диференціальних ознак і закінчуючи алфавітом сполучуваності слів). У протиставленні із цим мовлення здійснює безперервне регулювання у формі відбору звуків для складання слів і відбору слів для складання речень. Вивчення артикуляційних проявів сформувало в автора уявлення про внутрішнє мовлення як найважливіший елемент механізму, який поєднує мовлення та мислення. У цій ланці, вважав він, відбувається переклад тексту, який сприймається, на внутрішній код, причому цей код є універсальним і предметним.

У розвитку вітчизняної психолінгвістики найважливішу роль, як у науковому, так і в організаційному аспекті зіграла психолінгвістична школа, очолювана О. О. Леонтьєвим (1936–2004). У межах зазначеної школи була розроблена теорія мовленнєвої діяльності, що реалізовує діяльнісний підхід, представлений у психології О. М. Леонтьєвим (1903–1979). Центральною частиною теорії мовленнєвої діяльності стала побудована на основі численних експериментальних даних і аналізу теоретичних досліджень провідних психолінгвістів світу концепція про структуру акту мовної діяльності, що реалізується незалежно від вибору конкретної моделі, яка її породжує. Центральне місце в цій концепції О. О. Леонтьєва посідає модель процесу породження мовленнєвого висловлювання, яка включає п’ять послідовних, взаємозв’язаних етапів (чи «фаз»):

· Початковим моментом («витоком») висловлювання є мотив. Мотивація породжує мовну інтенцію (намір) – спрямованість свідомості, волі, почуттів індивіда на який-небудь предмет (у нашому випадку – на предмет мовленнєвої діяльності).

· На наступному етапі породження мовленнєвого висловлювання мотив до мовленнєвої дії зумовлює задум, який, у свою чергу, «трансформується» в узагальнену смислову схему висловлювання. На етапі задуму вперше відбувається виділення теми і реми майбутнього висловлювання та їх диференціація, тобто визначається про що слід сказати (предмет висловлювання або його тема) і що саме слід сказати про цей предмет (ситуації, факти, явища навколишньої дійсності) – рема висловлювання. На такій фазі породження мовлення ці два основні структурно-семантичні компоненти висловлювання «існують» (і відповідно, усвідомлюються особистістю, яка говорить) «глобально», або в симультанному, нерозчленованому вигляді.

· Наступний – ключовий етап породження мовлення – етап внутрішнього програмування. О. О. Леонтьєвим було висунене положення про внутрішнє програмування висловлювання, що розглядається як процес побудови деякої схеми, на основі якої породжується мовне висловлювання. Таке програмування може бути двох типів: програмування окремого конкретного висловлювання і мовного цілого. При цьому при породженні окремого висловлювання програмування полягає у двох взаємозв’язаних процесах операції з одиницями внутрішнього (суб’єктивного) коду. Сюди належать: а) приписування цим одиницям певного смислового навантаження; б) побудова функціональної ієрархії цих одиниць.

· Четвертим етапом породження мовлення є етап лексико-граматичного розгортання висловлювання. У рамках його виділяються, у свою чергу, нелінійний і лінійний етапи лексико-граматичної структуризації. Нелінійний етап полягає в перекладі складеної (смислової) програми із суб’єктивного (індивідуального) коду на об’єктивний (загальновживаний) мовний код, у «приписуванні» семантичним одиницям (смисловим елементам) «функціонального навантаження», що має у своїй основі граматичні характеристики. За О. О. Леонтьєвим, цей процес схематично можна представити таким чином: «сенс» (смислова одиниця, носієм якої є образ-представлення) → слово (як лексема) → необхідна граматична форма слова (словоформа). «Лінійне розгортання» РВ полягає в його граматичній структуризації – створенні відповідної граматичної конструкції речення.

· Завершальним етапом породження мовленнєвого висловлювання є етап його реалізації «у зовнішньому плані» (у «зовнішньому мовленні»). Цей етап здійснюється на основі цілого ряду взаємозв’язаних операцій, що забезпечують процес фонації, утворення звуків, відтворення послідовних сполучень звуків (складів), операцій продукування цілих «семантичних» комплексів звуків (слів), операцій, що забезпечують необхідну (відповідно до смислової програми і мовної норми) ритміко-мелодійну та інтонаційно-мелодійну організацію мовлення. Цей процес здійснюється на основі реалізації фонаційної, артикуляційної, ритміко-складової і темпо-ритмічної «автоматизованих» програм зовнішньої реалізації мовлення, в основі яких лежать відповідні навички проголошення промови.