Виборі таких форм просвіти, які полегшують сприймання пси­хологічної інформації, викликають інтерес до психологічних знань, формують потребу користуватися ними у житті. 5 страница

2. Прогноз: без спеціального втручання й допомоги хло­пець через один—два роки вийде з-під впливу сім'ї та навчально-виховних закладів. За умови здійснення психоко- рекційної роботи підліток може відчутно підвищити рівень самоорганізації поведінки для нормалізації навчання про­тягом року.

3. Корекційна програма складається з урахуванням інди­відуальних і вікових особливостей клієнта, його соціально- психологічної ситуації вдома і в школі. Основна мета — виправлення такої вади характеру, як лінощі, посилення мотивації до навчання, допомога у соціальній адаптації в цілому. У програмі розробляються задачі трьох рівнів: за- дача-максимум — повернення хлопчика до школи, мінімум — продовження навчання в домашніх умовах, а також проміжний варіант — відвідування приватних нав­чальних закладів. Указуються етапи, відповідні їм терміни, завдання та напрямки роботи, ті, хто відповідає за ці види робіт (психолог, батьки, вчителі, соціальний працівник, гувернер тощо). Поетапно визначається ефективність психокорекційної програми.

Висновки

Основними етапами психокорекційної роботи є діагноз, прогноз, створення психологічно-педагогічної корекційної програми, її виконання та аналіз її ефективності.

Література

1. Абрамова Г. С. Введение в практическую психологию. – М.: Изд. Центр «ACADEMIA», 1996. – 224 с.

2. Бажутина С. Б., Воронина Г. Г., Булах И. П. Практическая психология в вузе и школе. – Луганск: Янтарь, 2000. – 113 с.

3. Бондаренко А. Ф. Личность: аномалии и их коррекция // Вопр. психологии. 1989. № 4.

4. Дуткевич Т. В., Савицька О. В. Практична психологія: Вступ у спеціальність. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 256 с. – С. 111-115; 119-120.

5. Захаров А. И. Детские неврозы (Психологическая помощь родителей детям). Санкт-Петербург, 1995.

6. Кащенко В. П. Педагогическая коррекция. Москва, 1992.

7. Лэндрэт Л. Игровая психотерапия: искусство отношений. Москва, 1993.

8. Макарова Л.І., Романкова Л.М. навчальний тренінг: методика підготовки та проведення // Матеріали ІІ Всеукраїнського конгресу психологів 19-20 квітня 2010 р. – Т. ІІІ. – К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство. – 398 с. – с. 112 – 117.

9. Осипова А.А. Общая психокорекция: Учебное пособие для студентов вузов / А.А. Осипова. – М.: ТЦ «Сфера», 2000. – 512 с.

10. Основи практичної психології / Панок В. Г., Титаренко Т. М., Чепелєва Т. Н. Та ін. – К.: Либідь, 2001. – 534 с. – С.283-286.

11. Личко А. Е. Психопатии и акцентуации характера у под­ростков. Москва, 1983.

10.Рабочая книга школьного психолога / Под ред. И. В. Дуб­ровиной. - Москва, Международная педагогическая академия, 1995. – 376 с.

10.Яценко Т. С. Психологічні основи групової корекції. – К.: Либідь, 1996. – 264 с.

11.Раттер М. Помощь трудным детям. Москва, 1987.

Запитання

1. В чому полягає специфіка психодіагностичної роботи практичного психолога?

2. Витлумачте поняття психологічного діагнозу.

3. Які методи використовуються для психодіагностичного обстеження?

4. Який принцип добору методів для проведення пси­ходіагностики?

5. Опишіть специфіку та переваги основних форм психодіагностичного обстеження.

6. Охарактеризуйте основні етапи процедури психо­діагностичного обстеження.

7. Вкажіть основні умови підвищення ефективності психодіагностичного обстеження.

8. В чому специфіка психокорекційної роботи практи­чного психолога? Яка її мета та завдання?

9. Назвіть відомі Вам прийоми та способи психоко­рекції.

10. Розкрийте сутність принципів психокорекції, що проводиться з дітьми.

11. Опишіть основні етапи психокорекції у роботі з дітьми.

Лекція № 6.

Тема: Психотерапія як різновид психологічної допомоги особистості.

Мета: Розкрити сутність, напрямки та специфіку психотерапії у сфері практичної психології.

План.

1. Поняття психотерапії. Її специфіка, мета та завдання.

2. Основні напрямки психотерапії.

Зміст лекції.

1. Поняття психотерапії. Її специфіка, мета та завдання.

Психотерапія посідає особливе місце серед різновидів профе­сійної допомоги особистості. Непростим є питання про профе­сійну приналежність психотерапії. У Радянському Союзі психо­терапія відносилась до медичних спеціалізацій. На Заході психотерапія традиційно була напрямом практичної психології. Таке подвійне розуміння діяльності психотерапевта зберігається і дотепер. Діяльність психотерапевта розглядають відповідно до двох його професійних ролей:

• фахівця-медика, який здійснює лікування пацієнта за допо­могою як психологічного впливу, так і за допомогою специфіч­них медичних засобів (медикаменти, гіпноз тощо) [46, 10];

• фахівця-психолога, покликаного допомагати особистості вижити у різноманітних життєвих і соціальних ситуаціях та оріє­нтованого на роботу з глибинними смисложиттєвими проблема­ми клієнта. У цьому випадку він користується лише психологічними засобами діяльності.

Звичайно, фахівець з практичної психології може здійснюва­ти психотерапію лише у другому сенсі цього поняття і не має права використовувати медичні засоби. Тому приймемо за вихі­дне наступне твердження.

Психотерапія спрямована на гли­бинне проникнення в особистість і'здійснення прогресивних зрушень у її взаємодії зі світом через зміну само- і світосприй­мання та передбачає створення умов для повноцінного становлення особистості.

Мета психотерапії— сприяння у становленні повноцінної осо­бистості, здатної займати активну і творчу позицію відносно себе та своєї життєдіяльності, справлятися із травмуючими ситуаціями і переживаннями, приймати рішення і продуктивно, нешаблонно та гідно діяти у відповідних соціально-культурних умовах.

Прийнято виділяти групову та індивідуальну психотерапію.

Індивідуальна психотерапія — це діалог між психотерапевтом і клієнтом з метою психологічної допомоги останньому.

У сучасній психологічній літературі склалося кілька підходів, які характеризують співвідношення між психологічним консуль­туванням і психотерапією:

1) психотерапія і психологічне консультування — це різні за змістом і завданнями види діяльності;

2) психотерапія і психологічне консультування тотожні, мають ідентичні теоретичні і практичні основи, але відрізняються у деталях;

3) психологічне консультування має справу з міжособистісними проблемами, а психотерапевт — із внутрішньо особистіс ними.

О.Ф.Бондаренко стверджує, що основні відмінності психоло­гічного консультування від психотерапії виявляються щодо трак­тування людини як об'єкту впливу. В процесі психотерапії люди змінюються разом із їхніми моделями світу. Головна відмінність полягає в тому, що якщо консультування спрямоване в основному на проблеми взаємодії особистості і його оточення в соціумі, то психотерапія сфокусована на внутрішньоособових проблемах людини. На першій, іноді другий, сесії фахівець проводить діагностику проблеми клієнта і визначає можливість допомоги йому в рамках психологічного консультування, що передбачає невелике число консультацій. У деяких випадках достатньо одного - двох. Проте буває так, що запит клієнта на дозвіл проблеми в стосунках з іншими людьми практично не виконаємо без психологічної проробки його внутрішньоособистісних особливостей. То в цьому випадку клієнтові пропонується пройти певний курс коректує психотерапії. Зрозуміло, його тривалість помітно більше, ніж у консультування. Використовувані при цьому техніки і методи проведення психокорекції визначаються на першій, іноді другий, діагностичної сесії. Про що психотерапевт зобов'язаний проінформувати клієнта, а також роз'яснити йому всі особливості і тонкощі їхньої спільної роботи.

Сьогодні відомо близько 400 різноманітних психотехнік пси­хотерапії. Всі вони не лише знаходять прихильників, але й дозво­ляють ефективно надавати психологічну допомогу, оскільки кожен з різновидів психотерапії спрямований на те, щоб допомогти клієнтам успішніше діяти у світі.

Аналіз психотерапевтичної літератури дозволяє стверджувати, що на сьогоднішній день в цій галузі практичної психології не склалося єдиного підходу до вирізнення основних напрямків психотерапії. Це зумовлено її розглядом то як методу лікування (частіше цей підхід зустрічається в зарубіжній психологічній лі­тературі), то як різновиду психологічної допомоги клієнту.

Так, наприклад, Ю. Г. Дем'янов виділяє такі методи психотерапії, що використовуються в практиці:

• раціональна психотерапія;

• психоаналітична психотерапія;

• когнітивно-аналітична психотерапія;

• психотерапія на основі транзактного аналізу;

• особистісно-орієнтована психотерапія;

• гештальттерапія;

• аутогенне тренування;

• емоційно-стресова терапія;

• групова психотерапія;

• позитивна психотерапія.

Класифікацію моделей психотерапії, як різновиду лікувальних дій, описує Х.Ремшмідт. Він пропонує класифікацію моделей психотерапії здійснювати за такими принципами:

— теоретичної концепції, яка лежить в основі психотерапії (психоаналіз, поведінкова психотерапія, когнітивна терапія тощо);

— організаційних форм лікування (індивідуальна, групова та сімейна терапія);

— специфікою коригованого розладу (психози, синдром аути- зму, невротичні порушення, депресивні стани,, синдром страхів, синдром нав'язливості тощо).

У психологічній літературі теж немає одностайності у виді­ленні основних моделей психотерапії. Так, зокрема, Г. Онищенко, В. Панок виділяють три основні моделі психотерапії:

• психодинамічну психотерапію, яка зорієнтована на психоаналіз;

• гуманістичну психотерапію та її основні течії — роджеріан ська, екзистенційна, гештальттерапія;

• біхевіоральна (поведінкова) психотерапія.

Дещо відмінний підхід представлений О. Ф. Бондаренком. Він виділяє чотири основні теоретичні підходи до психотерапії:

1) психодинамічний;

2) гуманістичний;

3) когнітивний;

4) поведінковий або біхевіористичний.

Групова психотерапія була запроваджена в практику психоло­гічної допомоги у 1932 році Дж.Морено, а через 10 років вже іс­нували журнал з групової психотерапії та професійна організація групових психотерапевтів. Під груповою психотерапією розуміють такий метод психоте­рапії, при якому одночасно надається допомога кільком клієнтам. Поява групової психотерапії обумовлена, на думку Морено, не­достатньою кількістю психотерапевтів та значною економією часу. Найпершим методом групової психотерапії була психодрама.

У 40-х роках з'являються Т-групи (К.Левін), що передбачали формування міжособистісних стосунків і вивчення процесів у малих групах та у їх різновиді — групи сенситивності. Сьогодні ці групи трансформувалися у групи, які розвивають спеціальні вміння, та групи особистісного розвитку або групи зу­стрічей.

Психотерапевтичні групи — це невеличкі тимчасові об'єднання людей під керівництвом психолога або соціального працівника, які мають спільну мету міжособистісного дослі­дження, особистісного зростання та саморозкриття.

Це групи, в яких відбувається цілісний глибинний розвиток особистості та самоактуалізація здорової людини, прискорюється процес її психічного визрівання.

Залежно від загальної мети група має відносно чітку ієрархіч­ну структуру. Один з членів психотерапевтичної групи виступає в ролі лідера, інші перебувають в ролі підлеглих. Ця структура може змінюватися залежно від цілей психотерапії. Загальні цілі в поєднанні з потребами окремих членів групи визначають групові норми, тобто форми і стиль поведінки всіх учасників групи.

Варто, на думку Лемкуля, відрізняти груповий тренінг та роботу з групою від власне групової психотерапії. Ремшмідт пояснює це так: «Груповий тренінг сконцентрований на подоланні певних порушень поведінки і вимагає високої структурованості (цілеспрямовані вправи, жорсткий терапевтичний план), при груповій психотерапії йдеться про набуття емоційного досвіду і досягнення інтрапсихічних змін; при цьому ступінь структурування малий».

Всі форми групової терапії застосовують переважно вербальні методи, а також методи, орієнтовані на дію або біхевіоральні мето­ди. Останнім часом все більшого значення набувають підходи, оріє­нтовані на діяльність. Вони містять терапевтичні елементи і основні принципи обох вказаних вище методів, але відрізняються від них акцентом на активну діяльність і проведення групових вправ.

Успішність групової психокорекції та психотерапії багато в чому залежить від особистості керівника (тренера групи). Керівник групи виконує, зазвичай, чотири ролі:

- експерта,

- каталізатора,

- диригента та

- зразкового учасника.

Тобто він коментує групові процеси, допомагає учасникам об'єктивно оцінювати свою пове­дінку та її вплив на ситуацію; сприяє розвитку подій; вирівнює внески кожного учасника до групової взаємодії; відкритий та автентичний.

2. Основні напрямки психотерапії.

Психодинамічний напрям, за О.Ф.Бондаренком, базується на принципі визначального впливу минулого досвіду на формування світовідчуття, певної манери поведінки людини, її внутрішніх і зовнішніх проблем. Психотерапевт розв'язує питання, пов'язані з динамічними аспектами психіки клієнта (мотивами, внутрішніми конфліктами, суперечностями), існування й розвиток яких забез­печують функціонування та розвиток особистісного «Я».

Основною метою психологічної допомоги у класичному пси­хоаналізі є:

1) усвідомлення неусвідомленого (мотивів, захисних механіз­мів, способів поведінки) і прийняття адекватної та реалістичної його інтерпретації;

2) посилення Ego-cвiдoмocтi для вироблення більш реалістич­ної поведінки.

Позиція і роль психотерапевта у класичному психоаналізі до­сить жорстко фіксована. О.Ф.Бондаренко виділяє такі основні вимоги до нього:

- невтручання,

- відстороненість,

- нейтралітет і особистісна закритість;

- уміння і здатність витримувати перене­сення і працювати з контрперенесенням;

- тонка спостережливість і здатність до адекватних інтерпретацій.

Одна з найважливіших вимог до консультанта — усвідомлення власних проблем, реак­цій та їх можливого впливу на клієнта. Недарма проходження тривалого й детального курсу психоаналізу є неодмінною умо­вою професійної підготовки психоаналітика.

Класичний психоаналіз включає 5 базових психотехнік:

1) метод вільних асоціацій, передбачає породження мимовільних, таких, що випадково спадають на думку, висловлювань, зміст яких може відображати будь-які переживання клієнта. Для психотерапевта важливими є зміст і послідовність висловлювань;

2) тлумачення сновидінь. У сновидіннях розрізняється мані- фестований і латентний зміст (останній включає в себе витіснені і неусвідомлювані, втілені в алегоричну форму, переживання). Враховується те, що під час сну послаблюються Ego-зaxиcнi механізми і виявляються приховані від свідомості переживання, а також те, що сновидіння — це процес трансформації переживань у більш прийнятну для сприйняття і оволодіння форму;

3) інтерпретація, тобто тлумачення, пояснення, що включає три процедури: ідентифікацію (позначення, роз'яснення), власне тлумачення і переклад на мову повсякденного життя клієнта;

4) аналіз опору, забезпечує усвідомлення клієнтом своїх Еgо- захисних механізмів і прийняття необхідності конфронтації щодо них;

5) аналіз перенесення (трансферу). Перенесення є неодмінним атрибутом психотерапії у психоаналізі. Аналіз перенесення сприяє усвідомленню фіксацій, які визначають поведінку і, переживання клієнта.

В аналітичній психотерапії Карла Юнга центральне місце посідають наступні ідеї:

1) подолання будь-якої однобічності у розвитку особистості, особливо пов'язаної зі схильністю до об­стоювання свідомих патернів та ідеалів і заперечення «темного боку» особистого й громадського життя;

2) індивідуації як всебіч­ного, повного розвитку самості, що синтезує свідоме і несвідоме.

Сам К. Юнг підкреслював емпіричний, досвідний характер психотерапії, яку розлядав як різновид освітнього процесу. Він говорив про «загальний невроз віку», а не про хворобу клієнта. Метою психотерапевтичної допомоги є навчити розумінню внут­рішнього світу і самопізнанню через переживання всієї повноти свого буття, що в перспективі веде до поглиблення повноти гар­монійного буття.

У цьому напрямку психотерапії відсутня будь-яка фіксація по­зиції психотерапевта. Він будує свої психотерапевтичні стосунки з клієнтом через використання перенесення і контрперенесення, прийняття клієнта у роботі з його внутрішнім світом. Важливим моментом є допомога клієнту у розмежуванні усвідомлюваних і неусвідомлюваних інстанцій та встановлення комунікацій між ними.

Індивідуальна психотерапія Альфреда Адлера (за О. Ф. Бондаренком) обстоює необхідність сприйняття світу з позиції «системи відліку» клієнта, при цьому не заперечується об'єктивне зумовлення поведінки, але воно вважається менш важливим, ніж цінності, цілі, уявлення, висновки, якими керується людина. Особистість виступає неподільною цілісністю, яка є інтегральною частиною соціуму. Звідси і значна увага до міжособистісних проблем, і твердження, що вся людська поведінка має цілеспрямований характер. Почуття неповноцінності, його компенсація й соціальне середовище — ось ті три змінні, результативна сила впливу яких сприяє формуванню в особистості прагнення до значущості й зверхності.

Адлерівська психотерапія виходить з переконання, що задово­леність життям багато в чому залежить від «соціального інтере­су». Здорова особистість — це особистість, здатна до продуктив­ної активності, яка передбачає соціальні, особистісні почуття та когнітивні припущення.

В адлерівській психотерапевтичній моделі цілі психологічної допомоги — це зниження почуття неповноцінності, розвиток соціального інтересу, корекція цілей і мотивів з перспективою змі­ни стилю життя.

Психологи, які працюють в межах цього напрямку, прагнуть, перш за все, знайти одну з чотирьох типів помилок в «картині світу» клієнта:

- недовіра,

- себелюбство,

- нереалістичні амбіції

- брак впевненості.

Вихідна позиція психотерапевта — діагности­ка. Важливе значення для неї має інформація про «сімейне су­зір'я» клієнта та його «ранні спогади». Стосунки з клієнтом бу­дуються за принципом «контракту» .

Техніка психотерапевтичної роботи даного напрямку включає такі процедури:

- встановлення правильних психотерапевтичних стосунків,

- аналіз і вироблення особистісної динаміки клієнта,

- за­охочення саморозуміння і

- допомога в переорієнтації.

Біхевіоральна (поведінкова) психотерапія за основну мету має створення нових умов для навчання людини, завдяки чому вона може оволодіти своїми діями та змінити поведінку. Сьогодні в біхевіо- ральній психотерапії існують три головні течії:

• класичне зумовлення,

• оперантне зумовлення та

• «мультимодальне програмування».

Як зазначає О. Ф. Бондаренко, зумовлювання — поняття, що охоплює всю сукупність стимулів поведінки. Розрізняють два види зумовлювання:

1. класичне (павловське), коли навчання відбу­вається лише за допомогою поєднання стимулів, та

2. оперантне (скіннерівське), коли навчання проводиться шляхом вибору сти­мулу, який супроводжується позитивним (на противагу негатив­ному) підкріпленням.

Розрізняють також безумовне навчання, що відбувається поза спеціально організованими стимулами.

Головна мета біхевіоральної психотерапії — забезпечити нові умови для навчання, виробити нову систему стимулів і на цій ос­нові допомогти оволодіти новою поведінкою у процесі тренінгу. Людина розглядається як продукт і творець навколишнього сере­довища. Психолог виступає у чітко окресленій ролі вчителя, на­ставника або лікаря, який слугує соціально-психологічною мо­деллю, зразком для наслідування, яким він виступає в очах клієнта.

Техніка психотерапевтичної роботи цього напрямку будується на твердженні, що певна поведінка є наслідком певного впливу. Це означає, що невротична (дезадаптивна) поведінка — це ре­зультат неправильного навчання. Тому в основу психотерапії по­кладено сукупність прийомів формування нової поведінки (пере­учування), встановлених шляхом експериментальних досліджень теоретичних припущень біхевіоризму.

Гуманістичний напрям психотерапії базується на цінності актуальної ситуації, відчуттів і досвіду клієнта, з вірою у його конструктивні сили. Як зазначає Г.Онищенко, в центрі гуманіс­тичного підходу є людина, її особистість. Але увага приділяється її сьогоденню, вірі клієнта в свої сили.

У межах цього напрямку розрізняють три основні течії:

• власне екзистенційну («переживальну»),

• центровану на клієнтові (роджеріанську) та

• гештальт-терапію.

Головною метою екзистенційної психотерапії є допомога клі­єнтові у пошуку сенсу життя, усвідомленні своєї особистісної свободи та відповідальності і у розкритті своїх потенцій як осо­бистості в повноцінному спілкуванні. Одночасно завданням екзистенційної психотерапії виступає безумовне визнання особис­тості клієнта та його долі надзвичайно важливим, унікальним явищем, існування якого є самоцінним.

Позиція психотерапевта відзначається розумінням клієнта в семантиці його власного внутрішнього світу, образу «Я» та дійс­ності. Головна увага приділяється теперішньому моменту життя клієнта та його актуальним переживанням, як зазначає О. Ф. Бон­даренко. Складність позиції психотерапевта полягає в тому, що психолог повинен уміти поєднувати своє розуміння клієнта із здатністю до конфронтації з тим, що називається «обмеженим іс­нуванням» у клієнті.

Представники європейської та американської екзистенційної психології заперечують значення будь-яких психотехнік у психотерапії, а лише підкреслюють значення процесів розуміння, усвідомлення й прийняття рішень, тобто тих особистісних дій, які за­перечують «методику» психотерапії, не вимагаючи нічого, крім уміння вислуховувати й співпереживати. Так, К. Роджерс у центр своєї психотерапевтичної практики по­ставив особистість клієнта, що почуває свою безпорадність, закритість для істинного спілкування тощо. Основною гіпотезою К.Роджерса стало те, що стосунки між клієнтом та психо­терапевтом є каталізатором, умовою позитивних особистісних змін. К.Роджерс визначає головну мету психологічної до­помоги якзабезпечення становлення «цілковито діючої особистості», допомога особистісному зростанню, завдяки якому людина сама розв'язує свої проблеми, а другорядна мета — створити відповідний «психологічний клімат», терапевтичні стосунки. Увага концентрується не на проблемах людини, а на її особистості.

Основна вимога до психотерапевта при цьому — відмовитися від програвання будь-яких ролей і намагатися бути самим собою.

Структура психотерапевтичного процесу складається з семи етапів:

1) заблокованість внутрішньої комунікації, заперечення наяв­них проблем, відсутність бажання змін;

2) самовираження, коли клієнт в атмосфері прийняття починає потроху відкривати свої проблеми, почуття;

3) розвивається саморозкриття і прийняття себе клієнтом в усій своїй складності і суперечливості, обмеженості та незавершеності;

4) відбувається процес ставлення до власного феноменологічного світу як до свого, тобто долається відчуженість від власного «Я» і, як наслідок, зростає потреба бути самим собою;

5) розвиток конгруентності, самоприйняття й відповідальності, встановлення внутрішньої комунікації; поведінка і самовідчуття «Я» стають органічними, спонтанними. Відбувається інтегрування особистісного досвіду в єдине ціле;

6) особистісні зміни, відкритість собі й світові, клієнт стає конгруентним зі світом і собою, відкритий власному досвіду.

Роджеріанський підхід знайшов широке застосування у розв'язанні конфліктів, у роботі з підлітками.

Гештальт-психотерапія спрямована на посилення психо­логічних позицій особистості, розширення особистісної само­свідомості та має яскраво виражену функціональну спрямова­ність.

Головною метою гештальт-терапії є допомога людині у повній реалізації свого потенціалу. У ній виділяються допоміжні цілі:

1) забезпечення повноцінної роботи актуальної самосвідомості;

зміщення фокусу контролю всередину, заохочення незалежності і самодостатності; 3) виявлення психологічних блоків, які заважають зростанню і подолання їх.

О. Ф. Бондаренко зазначає, що у гештальт-терапії психотерапевт розглядається як «каталізатор», «помічник» і співтворець інтегрова­ної в єдине ціле, в «гештальт» особистості клієнта. Психотерапевт намагається уникати безпосереднього втручання в інтимні почуття клієнта, намагається полегшити виявлення цих почуттів.

Когнітивний напрям психотерапії почав виділятися в останні десятиліття XX століття. Він пов'язаний з розвитком ко- гнітивної психології, яка приділяє головну увагу пізнавальним структурам психіки, займається особистісними конструктами та логічними здібностями. Когнітивний напрям, на думку О. Ф. Бон­даренка, об'єднує три основні підходи:

• раціонально-емотивну те­рапію (PET) А. Елліса,

• когнітивну терапію А. Бека,

• реалістичну терапію У. Глассера.

Раціонально-емотивна терапія (PET) передбачає, що дже­рело психологічних порушень при всій їх різноманітності — сис­тема ірраціональних уявлень про світ, що засвоюється звичайно у дитинстві від значущих дорослих. Серцевиною емоційних порушень є, як правило, самозвинувачення.

Центральним поняттям у PET є поняття «пастка», тобто всі ті когнітивні утворення, які викликають необґрунтовацу (невротич­ну) тривогу, роздратування тощо.

Головною метою психотерапевта є допомога у перегляді сис­теми переконань, норм і уявлень. Окрема мета — звільнитися від ідеї самозвинувачення, формування соціального інтересу, інтере­су до себе, саморегулювання, терпимості, гнучкості, самоприй­няття, здатності до ризику, реалізму тощо.

Позиція психотерапевта — директивна. Він роз'яснює, пере­конує. Він — авторитет, який спростовує помилкові судження, вказуючи на їх неточність, довільність тощо.

Цей психотерапевтичний напрям знаходить широке застосу­вання серед соціальних працівників, у сімейному консультуванні та на промислових підприємствах.

Когнітивна психотерапія А.Бека головну увагу приділяє емоційним розладам, зокрема депресіям. Мета, прийоми роботи та вихідні передумови, на думку О. Ф. Бондаренка, в цілому збі­гаються з PET. Процедура психотерапії полягає у спеціальній ор­ганізації спілкування з психологом, коли ставляться питання: «Що ти втрачаєш, якщо?...» або «Звідки ти знаєш, що безглуздо спробувати ?..» тощо. Потім визначається більш складна програ­ма дій, на основі якої встановлюється співробітництво з психоло­гом. Вживаються заходи для зниження рівня самокритики й са­мозвинувачення, вироблення альтернативних рішень і способів дій. Велике значення має гумор, іронія, за допомогою яких дося­гається когнітивне зрушення у сприйнятті ситуації.

Реалістична терапія призначалася для психокорекційної ро­боти з молодими правопорушницями з метою навчання відпові­дальної і реалістичної поведінки у конкретних ситуаціях. Може використовуватися у випадках, коли потрібне нетривале психо­логічне втручання: у суїцидологічних центрах, у сімейному кон­сультуванні, при підготовці менеджерів і в різних центрах психо­логічної допомоги.

Головною метою психотерапії, як зазначає О. Ф. Бон­даренко, є допомога клієнтові стати розважливим та емоційно витривалим, досягнути особистісної незалежності, піднесення рівня самосвідомості й розробити план особистісного вдоско­налення.

Позиція психотерапевта близька до позиції вчителя. Потрібні такі цілком певні професійні якості: сенситивність, емпатичність, здатність бути вимогливим і виступати моделлю поведінки.

Головний інструмент практичної роботи полягає у послідов­ній реалізації семи кроків спільної з клієнтом роботи, які в суку­пності забезпечують досягнення психопедагогічних цілей:

1) встановлення стосунків з клієнтом (заприязнитися, прийня­ти, вміти вислухати й виявити щире піклування);

2) забути про минуле й головну увагу приділяти теперішній поведінці;

3) заохочувати клієнта до оцінювання своєї поведінки;

4) допомогти клієнтові у пошукові альтернативних способів дії та виробленні плану, який повинен бути простим, ясним, конкретним;

5) зобов'язати виконати план;