Темперамент як властивість індивідуальності
Темперамент є однією з найбільш вивчених індивідних характеристик. Існує безліч визначень цієї якості; кожне з них звичайно підкреслює комплексну структуру темпераменту, сама назва якого походить від латинського tempero, що означає “змішую” [1; 3; 7; 10; 13; 20; 21; 22].
Темперамент – закономірне співвідношення стійких індивідуальних особливостей особистості, що характеризує різні сторони динаміки психічної діяльності.
Темперамент став предметом уваги медиків і філософів раніше за інші психологічні характеристики, але вивчення його було в основному емпіричним або типологічним, заснованим швидше на спостереженні, ніж на достовірному аналізі наукових даних. Тому і більшість класифікацій темпераменту, будучи вельми виразними і корисними для житейської психодіагностики, складені абсолютно без урахування правил строгої наукової класифікації. Серед спроб пояснення природи темпераменту виділяють гуморальні, конституціональні і психологічні теорії.
Найдавніша теорія темпераменту була розроблена Гіппократом(460–377 до н. е.), який пов’язував типи темпераменту з гуморальним фактором – співвідношенням між чотирма рідинами, які циркулюють у людському організмі, – це кров, жовч, чорна жовч та слиз (лімфа, флегма). На основі теорії Гіппократа поступово сформувалося вчення про темперамент, згідно з яким існує чотири типи темпераменту – залежно від домінування в організмі людини тієї чи іншої рідини. Так, при сангвінічному темпераменті в організмі переважає кров, при холеричному – жовч, при меланхолійному – чорна жовч, а при флегматичному – флегма.
Залежно від переважання тієї або іншої рідини в організмі, стверджував Гіппократ, людина має відповідні темпераментальні характеристики: оптимістичну, життєрадісну (сангвінічний)вдачумають ті, у кого більше крові; сумні та пригнічені (меланхоліки)люди, у яких переважає чорна жовч; дратівливі й збудливі(холерики), у яких дуже багато світлої жовчі, і, нарешті, апатичні, байдужі(флегматики) люди, що мають більше за інших в організмі мокроти.
Давньоримський лікар Гален, що жив у II столітті до н. е., вважав, що чотири першооснови темпераменту втілюють чотири субстанції – тверде, рідке, гарячіше і холодне. До теперішнього часу фізіологічні підстави цих класифікацій багато разів спростовувалися, але назви типів темпераменту збереглися [3; 10; 12; 20].
Нову гіпотезу сформулював швейцарський учений Альбрехт Галлер (1757), який припустив, що головну роль у відмінності темпераментів відіграє щільність тканин і різний ступінь їх подразливості. Це було якісне зрушення в аналізі проблеми, і недаремно знамениту працю Галлера “Основи фізіології” оцінюють як “розмежувальну лінію між сучасною фізіологією і всім, що відбувалося раніше” (Garrison, 1914, цит. за Ярошевский, 1985).І. Кант був прибічником гуморальної теорії темпераменту. Він вважав органічною основою типів темпераменту якісні особливості крові. Саме І. Кант уперше створив психологічну класифікацію психологічних властивостей темпераменту і характеру людини. Кант вважав, що кожний з видів темпераменту (а найчастіше їх виділяли чотири) був пов’язаний із збудженням або ослабленням життєвої сили і віднесенням до сфери почуттів або діяльності [15].
Іммануїл Кант (1724–1804) |
В. Вундт уважав, що кожний з чотирьох темпераментів може бути описаний за двома підставами – силою емоційних реакцій і рівнем їх стабільності, підводячи основи під можливість кількісного, природничо-наукового вивчення темпераменту.
Сила емоцій | |
Меланхолік | Холерик |
Флегматик | Сангвінік |
Слабкість емоцій |
Стабільність емоцій Нестабільність емоцій
Мал. 4.1. Чотири темпераменти за В. Вундтом
І, нарешті, головну причину індивідуальних відмінностей у темпераменті вчені угледіли в нервовій системі, правда, поки не у відправленнях її, а, знову ж таки, в особливостях будови. Меланхолікам були приписані “тонкі нерви” (звідси, напевно, і вираз “людина тонкої душі”), а флегматикам – “товсті, міцні нерви” (ми говоримо: “У нього нерви товсті, як канати”). У 70-х роках минулого століття лікарі вже активно використовували поняття “тонус”, тобто ступінь напруги, властивий нервовій системі. Кожна людина характеризується своїм тонусом – чим сильніша напруга в тілі, тим вищий тонус, тим легше збуджується дана людина, і тим менше вона потребує “додаткового подразнення”. Саме збудження також приписується різним системам людини (за традицією, що йде від І. Канта) – почуттям або діям. Отже, якими ж були визначення темпераменту початкового етапу становлення психологічної науки, кінця ХІХ – початку ХХ століття?
Найбільш вдале визначення темпераменту в контексті конституціонального підходу дав С. Фулльє (1896): “Темперамент – це характерна відмінність у вродженій тілесній конституції людей, що виражається в різному ступені їх сприйнятливості, швидкості розумового процесу й сили активності. На основі темпераменту виробляється характер, причому темперамент додає характеру певного забарвлення, подібно до того, як тембр додає забарвлення голосу” [10, с. 89].
Традиційні чотири типи темпераменту визначаються, згідно із С. Фулльє, шляхом поєднання швидкості–повільності сприйнятливості та сили–слабкості активності. Професор Хосе Інженьєрос (1922), прихильник біологічної психології, визначав темперамент як “вроджену здатність відчувати і реагувати певним чином під впливом численних фізичних і соціальних причин, що впливають на індивідуума” [10, с. 162]. Переважання ж афективних або рухових тенденцій в індивідуальному розвитку вважалося простою причиною, за якою розрізняються темпераменти емоційні й активні. Таким чином, майже загальноприйнятою стає така схема: