Трансформація античного міфу в п’єсі Б.Шоу «Пігмаліон».

Видатний англійський драматург Джордж Бернард Шоу захоплювався творчістю Ібсена, і це привело його до реформи англійського театру.

Він обстоює принципово нову структуру драми — проблемну п'єсу-симпозіум. Як драматург він тяжіє до гумору і сатири. «Мій спосіб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду», — заявляв Шоу.

Драми Шоу не втрачають своєї популярності. Серед найвідоміших його творів — п'єса «Пігмаліон», яку автор назвав «романом у п'яти актах». В основу твору покладений античний міф про скульптора Пігмаліона, який вирізьбив із мармуру Галатею — жінку такої вроди, що закохався в неї і умовив богів, щоб оживили статую. Спираючись на цей міф, Бернард Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний варіант своєї історії.

Еліза Дулітл — це смішна дикунка, бідна квіткарка, дівчина невихована і неосвічена. За словами професора Хіґґінса — «пучок гнилої моркви».

Починається п'єса з того, що професор фонетики Генрі Хіґґінс і полковник Пікерінґ укладають між собою парі, що Хіґґінс може за три місяці навчити цю вуличну квіткарку розмовляти, як справжня герцогиня. Еліза з'являється у домі професора Хіґґінса, щоб брати уроки правильної англійської мови, що допоможе їй влаштуватись на роботу до квіткового магазину. Врешті-решт під впливом наполегливої праці професора і бажання Елізи навчитись розмовляти і тримати себе з гідністю, ця дикунка перетворюється на справжню леді. Потрапивши до аристократичного світу, вона вражає всіх не тільки своєю красою, а й умінням говорити, витонченістю манер і найбільше розумом і душею. Після тріумфальної перемоги Еліза розуміє, що вона більше не потрібна професору і полковнику. Вона довго терпіла грубощі та глузування професора, і тому втекла не прощаючись.

Хіґґінс, хоч і має професорське звання, але поводить себе інколи не як людина з вищого суспільства. Іноді він грубий і черствий у ставленні до Елізи. Цей закоренілий холостяк принижував дівчину і постійно твердив: «Чому вони, жінки, не такі, як чоловіки?» Рідна мати Хіґґінса, у якої якраз переховувалась Еліза, дорікає синові за його поведінку. А Еліза каже, що вона «людина, а не порожнє місце». Еліза вимагає, щоб до неї ставилися як до леді, а не до «пучка гнилої моркви». її гідність, смілива поведінка подобаються Хіґґінсові. Перелічивши, що Еліза має йому купити, він цим ще раз пропонує їй повернутися і запевняє свою матір, що так і буде.

Еліза повертається в дім Хіґґінса, але що буде далі — невідомо. Може, вони одружаться, а може, й ні. Фінал п'єси лишається відкритим.
Мабуть, автор хоче, щоб читач сам поміркував і уявив собі щасливий або нещасливий кінець п'єси.

Мені сподобалась ця п'єса, тому що наслідок роботи професора фонетики Хіґґінса став несподіваним навіть для нього самого. Це чудова п'єса, бо в ній є все: і сміх, і сльози, і переживання, і радість перемоги. Вона нам показує, що якщо довго мучитись, то таки щось вийде.

Створення у поемі «Реквієм» А. А. Ахматової узагальненого портрету народного страждання, розкриття єдності материнської трагедії ліричної героїні і країни, проблема історичної пам’яті.

Поема пов'язана з особистою трагедією А. Ахматової— арештами її сина і чоловіка. Цей твір не міг бути надрукований за сталінських часів, його вчили напам'ять близькі й рідні поетеси, тому що навіть рукописи зберігати було небезпечно, і А. Ахматова спалювала їх. Уперше "Реквієм" надрукувало мюнхенське видавництво в 1963 р., тільки 1987 р. поема була видана в Росії.

У ній розкривається трагедія особистості та народу за сталінської епохи. Трагедія жінки, матері показана як частина національної трагедії. Про це йдеться в епіграфі.

Композиція поеми фрагментарна. Вона складається з окремих віршів, різних за своєю тематикою, звучанням, віршовою структурою, що створює ефект емоційної напруги, схвильованого монологу ліричної героїні, яка переживає драму в особистому і суспільному житті.

Та важкий державний крок солдат. Вірші пов'язані з репресіями 30-х років, але вони поєдну­ються зі строфами на біблійну тематику ("Розп'яття"). Це дозволяє поетесі осм'ислити події реальності в широкому культурному контексті, поглянути на них з позиції вічних цінностей.

Оповідь ведеться від першої ("я") і третьої ("та жінка", "вона", "матір") особи. В такий спосіб поєднуються суб'єктив­ний та об'єктивний погляди на трагедію. Це створює поліфонію поеми, в якій промовляє не одна людина, а весь народ, уся епоха.

Вихідна ситуація поеми — пекло, на яке перетворилася вся Росія ("там, де мій народ... був", "там зустрічалися мертві", там закінчується життя"). У земному пеклі люди вже не люди, а тіні. У царстві тіней панують морок і смерть. Час то зупиняється назавжди, то летить надто швидко. У художньому просторі поеми домінують чорні й жовті кольори трагедії. Ще одна особливість — відсутність звуків. Але вчувається крик протесту — це зойк душі героїні, яка не може змиритися з насильством.

У поемі є образи узагальнені (Росія, Ленінград), страж­дальної матері, в якої заарештували сина, з'являються біблійні — Христа, матері Марії, Магдалини. Поєднання таких різнопланових образів дозволяє письменниці подати глобальне зображення трагедії, а також філософськи осмис­лити її. На думку А. Ахматової, причини сталінщини слід шукати в духовній нестямі людства, у забутті християнських заповідей.

Поема насичена різними тропами, які підкреслюють її трагічний характер: епітети ("тюремна туга", "кам'яне слово", "останній привіт" тощо), метафори ("пісня розуки", "на губах твоїх холод ікони", зірка "віщує загибель" та ін.), символи (хрест, ріка, розп'яття, пам'ятник тощо). Синтаксичні й метрич­ні періоди часто не збігаються, що підсилює експресивність оповіді. Багато неповних речень, синтаксичних паралелізмів, риторичних питань, на які немає відповіді.

Переплітаються біблійні та пушкінські мотиви. Біблійні відчуваються у X главі "Розп'яття", а також в образі голуба, який з'являється наприкінці твору. Голуб ще з часів Ноя є символом очищення світу і його духовного воскресіння.