Концепція життя і смерті, сенсу страждання у творчості Василя Стефаника “Палій”, “Сама-саміська”

Творча спадщина В. Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.

Побут покутського села і його типи послужили Стефаникові для художньої конкретизації показу людини у межовій ситуації, трагедію якої щоразу переживав сам автор як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»). Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо.

З великим інтересом експресіоністи художньо дослі­джували сенс страждання і смерті людини. На їхню думку відчуття болю, терпіння насамперед спонукає людину до пізнання суті свого існування, до самоосмислення, осягнен­ня сенсу буття. Страждання завершуються смертю. Проте сама смерть не є кінцем людського існування, а лише не­обхідною передумовою для переходу в нове життя. Незмінне вічний рух життя потребує постійного відновлення і по­ліпшення, але мусить періодично проходити через абсолют­ну руїну, щоби сягати тріумфу народження нової, потенцій­но досконалішої людини. Для експресіоністів характерна віталізація смерті, тобто зображення смерті, що постійно перетворюється на життя, підкреслення руху, зусиль волі у момент кончини. У їхньому трактуванні, смерть – щораз новий початок вічного становлення.

Надзвичайно активно розробляв цю проблему В.Стефаник. Він оцінив тіло як “скелю” – в’язницю духа, тому зображав смерть у найжорстокішому вигляді, у найпотворніших деталях. Таким способом митець підкреслював мар­ноту й несуттєвість нетривалої мертвої матерії (якщо вона взята сама по собі, без духа). Крім того, у Стефаникових сценах конання завжди присутній рух як вираз переходу до нової форми життя, а не пасивного застигання у смерті. Цей момент у нього виражають зазвичай дієслова, наснажені динамікою.

Причому В.Стефаник показує як позитивну так і негативну віталізацію смерті. Перша настає по тому, як страждання примушує людину пізнати себе саму, вглибитися у все своє попереднє життя, відчути вину і покаятися (новели “Скін”, “Портрет” та казка “Про хлопчика, що його весна вбила”). Яскравий зразок негативної віталізації маємо у новелі “Палій”. Навіть у хвилини болючої агонії Федір не кається, не прощає ближньому, навпаки, радіє, що разом з хатами Курочки горить його незаплачена праця. Федоровій совісті не допомогло страждання. Ненависть і помста опанували ним цілком. Так, життя старого наймита було тяжке, каторж­не, а Курочка жорстоко визискував його. І все ж – наголо­шує автор – за зло не вільно відплачувати злом, гріх мсти­ти. Зло, заподіяне іншому, неодмінно повернеться до того, хто його вчинив. Ось чому конання Федора таке нестерпно жахливе (порівняймо його з умиротвореним, спокійним відхо­дом у інший світ героя новели “Скін” Леся, який покаявся). Віталізація мук і смерті в “Палієві” має негативні наслідки. Бо “ліс скаменів”, “«звізди падали на землю”, бо “віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину”, бо “десь з-під землі добувалися скажені голоси”. Усе це символічні натяки на вічні пекельні муки. Себто і в даному разі смерть віталізується у життя, але повне страждань. Ту ж саму нега­тивну віталізацію бачимо у новелі “Сама-саміська”.

У новелі "Сама-самісінька" Стефаник,аби досягти найбільшого впливу на читача, примусити його пережити подію так, як переживають її герої, навмисне не розмежовує дійсності від марення баби і подає все в одному плані. Все зливається в одну жахливу дійсність – в страшну картину конання хворої, самотньої жінки. В. Стефаник прагнув показати, як може жалюгідно закінчитися життя людини, на скільки кожна людина беззахисна у цьому світі.

Але якщо людина з любові присвячує своє життя іншим людям, то її терпіння перетворюється на глибоку душевну радість. Про це йдеться в новелі В.Стефаника “Марія.

В основі новели “Палій” лежить дійсний акт, на це вказу­вав сам письменник. “А я добре пам'ятаю, – зазначав він у згаду­ваній уже замітці “Під враженням вистави “Земля””, – старого Федора з “Палія” – і він таки підпалив Курочку, бо сам мені признався...”. Спочатку В.Стефаник написав драму під назвою “Палій”. Однак вона не задовольнила його. Не покидаючи наміру завершити драматичний твір, письменник на тому ж самому матеріалі створив новелу.

Композиція новели “Палій” збігається в основному з побу­довою п'єси. “Накладання” на сюжетну основу п'єси новелістич­ної розповіді. Незважаючи на досить великий розмір, новела “Палій” не багата на зовнішні події, та й ті, що є в ній, подаються переважно крізь призму переживань, спогадів головного героя в довільній причиново-часовій послідовності.

Уже в першому розділі зав'язується сутичка. Старий, спрацьований наймит приходить до колишнього свого хазяїна з проханням дати йому на відробіток два леви. З ве­ликою неохотою Курочка погоджується позичити йому гроші, але тут же застерігає, щоб Федір надалі не приходив до нього ні за чим, радить йому шукати легшої роботи в шинкаря чи пана. Ці поради до краю образили Федора. Відмовившись від позички, він виходить з хати лютий. Під впливом розмови з Ку­рочкою Федорові починають ввижатись різні привиди. То він бачить себе в принизливому становищі доглядача корчмаревих дітей, то в становищі жебрака. Тамував страшний біль, і раптом відчув себе палієм, що підпалює стодолу Курочки. Так підсвідомо спалахує думка про помсту.

У другому розділі новели, в якому показано попереднє життя Федора, глибоко розкрито причину, чому так болісно наймит сприйняв пораду. Ще шістнадцятирічним Федір кидає батьківську хату і йде до міста працювати вантажником. Але туга за рідним оточенням жене його назад в село, де Федір і наймитує в Курочки до старості.

На наймитській роботі в куркуля виснажуються сили Федора, і він зрештою стає хазяїнові непотрібний. В.Стефаник дуже тонко показує, як розпалена ненавистю думка переростає в жадобу помсти, як болісно-уявне перетворюється в реальне і чесний селянин стає палієм.

Федір – найбільш психологічно розгорнений образ у всій творчості новеліста. Тут письменник намагається охопити майже все життя свого героя, ширше розповісти про важку долю наймитських мас, підкреслити високі моральні якості трудового народу: чесність, щирість, гуманність, прагнення до соціальної справедливості тощо.