Річ художня–елемент матеріальної культури, зображений у художньому творі. Див.Предметний світ 9 страница

Дійсний світ перебуває у «саморусі». І письменник-реаліст вводить феномен «саморуху» в свої твори. Він вибирає час, середовище, персонажів з їхніми долями і дає усьому поштовх – іншими словами, відміряє ту частку випадкового, яка іменується сюжетом. І дія розвивається в згоді з власною, а не встановленою логікою – логікою конфліктів, пристрастей, характерів. Останні і самі перебувають у стані «саморозвитку», тобто здійснюють вчинки, мислять і змінюються під впливом усієї сукупності зовнішніх і внутрішніх факторів, що на них впливають.

«Саморух» і «саморозвиток» – істотні риси реалізму першої половини XIX ст. З особливою очевидністю вони виявилися у великих епічних формах. Однак «саморозвиток» характерів має певні межі: «Сама логіка характерів не є незмінною категорією і далеко не завжди становить основний критерій і принцип при їх змалюванні» (М. Б. Храпченко).

«Саморух» і «саморозвиток» в деякому сенсі ілюзія, породжена підкресленим невтручанням автора у розповідь. Існує точка зору, що лише така авторська роль характерна для реалізму. Однак оповідач часто втручається у дію. Наприклад, В.М. Теккерей, коли виступає в «Ярмарку марнославства» то в образі Кукольника, то в обличчі простого смертного, втискується на сидінні карети між Джозом Седли і Беккі Шарп.

Одним словом, авторське невтручання (якщо воно взагалі існувало коли-небудь в абсолютно послідовній формі) швидше відноситься до другої половини XIX ст., до творчості Г. Флобера, який приходив до висновку, що «автор повинен бути незримо присутнім у своєму творі усюди, як бог у всесвіті ... в кожному атомі, у кожному образі треба відчувати нескінченну і приховану безпристрасність».

Авторське невтручання так чи інакше пов'язане із життєподібністю всієї зображуваної картини. Але друге, як і перше, навряд чи можна вважати прикметою реалізму першої половини XIX в. в цілому. Усі узагальнюючі характеристики цього реалізму, як правило, так чи інакше спираються на Бальзака. Він найтиповіший представник всього напряму. Тому підтверджень реалістичної життєподібності насамперед шукають у нього. Життєподібною уявляється не лише бальзаківська увага до речей, неухильна матеріальність зображуваного буття, але і та природність, з якою герої «Людської комедії» переходять з роману в роман. У другий, третій, п'ятий раз з ними зустрічаєшся як з живими людьми, зі старими знайомими, в реальному існуванні яких перестаєш сумніватися. Мистецтво Бальзака говорить читачеві, що він повинен повірити в світ, створений письменником, беззастережно його прийняти. Це художній прийом, незалежно від того, чи користувався ним письменник свідомо чи несвідомо. І в тіні прийому нерідко применшується інша сторона творчості Бальзака – фантастичність низки сюжетів, гіперболізація образів, мономанія багатьох характерів, нарешті, то надприродне і все ж всевідання, яке дозволяє зламати оболонку життя і проникнути в її приховані глибини.

Сатира–гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби сатири – гротеск, пародія, іронія. В естетиці реалізму майстром сатиричного зображення є В.М. Теккерей. Сатира стала основою художнього світобачення і творчого методу письменника. Повісті раннього періоду творчості – «Нотатки Жовтоплюша», «Фатальні чоботи», «Щоденник Кокса», «У шляхетному сімействі», «Кетрін» демонструють гостроту сатиричного осуду буржуазно-аристократичного суспільства.

Сатиричні узагальнення Теккерея у «Книзі снобів» мають соціальний зміст, вони антибуржуазні за своїм характером. Як сатирик-мораліст він прагне викрити снобізм, спрагу накопичення, аморальність і безпринципність англійського суспільства. Ізцією метою письменник навмисно загострює і перебільшує зображуване. Одним із провідних прийомів є гіпербола, образи нерідко виявляють виразне тяжіння до гротеску.

Прот сміх Теккерея, котрий викриває моральні недоліки різних верств англійського суспільства, має як велику руйнівну, так і життєдайну силу. В одному з листів до матері (березень 1851 р.) письменник зазначав: «Усі письменники хіба що інстинктивно зайняті тепер тим, що розвинчують гайки старого суспільного устрою і готують його до майбутнього краху. Я знаходжу своєрідне задоволення в тому, що потроху беру участь у цій справі, промовляю руйнівні речі у добродушно-жартівливому дусі».

Для посилення сатиричного ефекту Теккерей використовував новаторський прийом включення до системи образів своїх творів образу автора, котрийспоглядає і коментує події, вчинки, судження дійових осіб. Зокрема, блискуче оформлений, сатиричний авторський коментар супроводжує дію в романі «Ярмарок марнославства».

Сенсаційний роман– різновид роману із заплутаним сюжетом, що будується на розкритті таємниці, пов’язаної зі злочином. С.р. сформувався у літературній школі Ч. Діккенса. Засновником жанру вважається англійський письменник Вілкі Коллінз(1824 – 1889), а його романи «Жінка в білому», «Місячний камінь», «Армадейл», «Без імені», «Безіл» – класичними зразками С.р. Низку мотивів С.р. запозичив із готичного жанру, зокрема – підробка документів, незаконне заволодіння спадщиною, переховування під чужим ім’ям, двійництво, прокляття та ін. Традиційні ознаки С.р.: напруженість інтриги, психологічний експеримент, загадкові зникнення героїв та їх появу під чужим ім’ям, непередбачуваний фінал.

Популярності С.р. сприяли такі важливі чинники як усунення гербового сбору на папір для друку у 1855 році, значне збільшення кількості пересувних бібліотек, зростання тиражів газет і поява нових літературних журналів, публікація творів частинами у періодичних виданнях, сенсаційні судові процеси, реформування процедури розторгнення шлюбу, загальна освіта.

Художню структуру С.р. визначають особлива, сенсаційно спрямована тематика, поєднання кримінального конфлікту і пристрасті, деталізований опис, реалістичний і доброзичливий аналіз психології індивіда, дослідження жіночої психіки у дусі Дж.Еліот і Ш.Бронте. Доволі часто у центрі С.р. знаходиться молода жінка, яка, подібно Магдалені Венстоун у романі Колінза «Без імені» (No Name, 1863), спритна у перевтіленні і здатності обдурювати – такі жінки тим більш небезпечні, що вони володіють таємницею і погрожують використати її. У своїх романах автори сенсаційного жанру розкривають лицемірство у порядному суспільстві, досліджують такі теми, конфлікти і ситуації як навмисний і ненавмисний подвійний шлюб, шлюбна зрада, приховане позашлюбне народження, ошукані спадкоємиці, неможливі заповіти, листи з погрозами, сімейні таємниці. Англійські дослідники доповнюють формулу С.р. і такими мотивами як підпалення, шантаж, божевілля, переслідувана жертва, причому загальним фоном є респектабельне соціальне оточення і неслабнуча увага оповідача до якнайменших подробиць стосовно непрямих доказів.

У С.р. читач бачить злочин від початку до кінця, на відміну від стилю детективних творів, де головною колізією є пошук як злочинця, так і обставин злочину. Прикметною є така ознака як письмові записи, свідчення, регістрація ключових моментів у житті людини. Раніше їм відводилася значно більша роль. У С.р. ці записи ведуть, начебто, своє життя, паралельне реальному існуванню літературного героя. У вікторіанському суспільстві вони, здається, мають навіть більшу владу, аніж реальне буття. Якщо вони вказують, що людина є іншою особою, чим тою, якою вона завжди була, то це буде остаточною істиною. Письмові свідчення в вікторіанських романах складають немовби іншу, приховану версію буття особистості, яка визначає лінію її поведінки.

Сімейний роман –жанровий різновид реалістичного роману, популярний у європейській літературі впродовж ХІХ ст. Осягнення суспільства в реалізмі відбувається через розуміння його структурності, співвідношення структурних елементів з цілісністю суспільства. Для реалістів сім’я – важливий елемент суспільного організму, що концентрує у собі моральну і соціальну природу його законів. Бальзак писав: «Я розглядаю сім’ю, а не індивіда як істинну основу суспільства». Сім’я – один з найбільших проявів капіталістичного суспільства. Зв’язок реалізму і сімейного роману безумовний, оскільки в останньому відбувається рух до особистості. До її індивідуального життя. Сімейна тема розвивається О. де Бальзаком, Ч. Діккенсом, Дж. Остен, В.М. Теккереєм. Сімейний аспект у зображенні суспільства присутній у найрізноманітніших жанрових модифікаціях реалістичного роману.

Смисл (сенс) твору – надзмістове інтенційно-ідеологічне зна­чення твору, яке пізнається в контексті уявлення читача про зображу­вану в ньому дійсність та її зіставлення з мінливою реальністю, своїм сьогоденням.

Структура (лат. structura – будова, розміщення) літературного твору – будова твору, взаємозв'язки і взаємозумовленість усіх його еле­ментів на всіх рівнях (мовному, образному, змістовому, смисловому).

Структура художнього образу – єдність у художньому образі форми і змісту, об'єктивного і суб'єктивного, феноменального і ноуме­нального, явища і сутності, емоційного і раціонального, мовного і ху­дожнього, почуттєвого і логічного, конкретного й абстрактного, безпо­середнього й опосередкованого, індивідуального й загального, випадкового й необхідного, зовнішнього й внутрішнього, частини й ці­лого, реального й уявного, естетичного й інтенціонального, формаль­ного і значеннєвого, експліцитного та імпліцитного, текстуального і контекстуального, конкретності і багатозначності, значення і змісту, змісту і сенсу, пізнання та оцінки тощо.

Соціально-психологічний роман (від фр. social – суспільний, гр. psychē – душа) основний жанр літератури реалізму ХІХ ст., який зосереджує увагу на взаємодії суспільства і особистості. Це один із різновидів романного жанру, в якому в складних, часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім розмаїттям їхнього психологічного функціонування в контексті соціального середовища. Для соціально-психологічних творів характерне розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, снів. На відміну від соціально-побутових творів, у яких увага митця прикута до повсякденного життя, зримих, передусім соціальних, причин і наслідків поведінки персонажів, автор соціально-психологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини.

Засновником С.-п.р. вважається Стендаль («Арманс», «Червоне і чорне», «Пармський монастир»). Блискучими зразками цього жанру є романи О. де Бальзака («Батько Горіо», «Втрачені ілюзії», «Євгенія Гранде», «Блиск і злидні куртизанок» та ін.), Г. Флобера («Мадам Боварі», «Виховання почуттів»), В.М. Теккерея («Ярмарок марнославства»), Ч. Діккенса («Домбі і син», «Холодний дім», «Важкі часи», «Крихітка Дорріт»), Ш. Бронте («Джен Ейр», «Віллет») та ін.

Творчий (художній) метод – спосіб вираження ідейно-естетичної позиції письменника, художньої організації твору, об'єднувальна ос­нова змістової форми, тип художнього мислення, цілісна система основ­них принципів художньої творчості письменника, літературного угру­повання, течії, школи, напряму.

Тема (грец. thета – основа, положення) – коло подій, життє­вих явищ або якихось аспектів людського життя, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою, яка з них постає і по­требує осмислення; те, що зображається у творі, про що він на­писаний.

Творчий імпульс (лат. ітрulsus – удар, поштовх) – результат зі­ткнення авторського ідеального світу з реальністю, позитивне чи не­гативне потрясіння, що стало поштовхом до творчого задуму.

Творчий задум – образно-емоційний зародок майбутнього тво­ру, який у подальшому буде розгортатися, конкретизуватися, набира­ти мовної, образної та жанрової форм, емоційності, змістовності та смислу.

Творче натхнення – короткочасний психологічний стан митця, що характеризується особливим піднесенням його творчих сил, акти­візацією всіх психічних та інтелектуальних процесів, коли творчий за­дум спонтанно розгортається і кристалізується в художні образи та жанрово-стильові форми, готові до текстуальної реалізації.

Творчий (робочий) стан – споріднений із натхненням особливий емоційно-психічний та інтелектуальний стан письменника, досягнен­ня якого дає йому змогу після перерви повернутись утворений ним ху­дожній світ, включитися в нього і продовжити роботу над реалізацією (написанням) твору.

Творчий пошук – підготовчий етап творчого процесу, метою яко­го є поповнення письменником свого художньо-творчого інструмен­тарію; збирання інформації про об'єкт і предмет зображення; пошук ідейно-змістового плану тощо.

Творча інтуїція (середньолат. іпtuitio – уява, споглядання) – здатність митця пізнавати істину, проникати в суть явищ, передбачати те, що потім буде підтверджене наукою, суспільним чи технічним ро­звитком, логікою життя тощо.

Творчий акт (лат. асtus – дія) – творча дія, момент чи етап твор­чості, який характеризується емоційним та інтелектуальним піднесен­ням митця, напруженням його творчих сил і внаслідок якого з'яв­ляється твір чи його суттєвий фрагмент.

Творчий процес – сукупність послідовних дій (творчих актів) митця від задуму твору до його завершення – написання художнього тексту.

Творчий (художній) експеримент – окремий вид новаторства, коли письменник свідомо відхиляє традиційні, усталені, апробовані способи і прийоми творення і застосовує власні чи запозичені з ме­тою досягнення більшого художнього ефекту.

Тип (грец. typos – відбиток, зразок, форма) – індивід, який є но­сієм ознак, характерних для людей певної соціальної групи, стратуму, за якими їх носія можна вирізнити з-поміж інших людей.

Типізація(від гр. typos – відбиток) прийом зображення, характерний для літератури реалізму, в ході реалізації якого створюються характерні для історично-конкретного суспільства характери і долі.Типовість – специфічна риса мистецтва в цілому та літератури зокрема.Персонажі художніх творів поєднують у собі типові (притаманні певній групі людей) та індивідуальні риси.

Зображуючи характери, письменник не просто відтво­рює тих людей, яких він знав і зустрічав у житті. І хоч нас цікавить та хвилює доля й переживання цих людей, проте в реальному житті їх немає, вони умовні, вони є для письменника лише засобом зображення життя, а не самоціллю.

Письменник не відтворює безпосередньо того, що він бачить. Завдання письменника полягає в тому, щоб, ви­вчаючи життя, знайти в ньому типові, характерні явища й показати їх читачеві. Письменник узагальнює свої спосте­реження над багатьма явищами цього самого кола, ви­діляє з них важливе, характерне та свої висновки розкри­ває, зобразивши якесь явище типове для всіх цих явищ, щоб постав типовий образ або тип. Типово можуть зобра­жуватися особи, речі, а також явища й події, взаємини між людьми, їхні звички й заняття, обставини місця й часу тощо. У зв'язку з цим можна говорити також про тип побуту й про тип пейзажу. Але найважливіше значен­ня в літературі мають типи-характери людей, у чиїх до­лях, переживаннях, поглядах ми бачимо розкриття цих узагальнень. Саме для того, щоб дати читачеві уявлення про певне життєве середовище, про характерні для нього умови, письменник і зображує характер, створений цим середовищем, цими умовами. За цим характером ми суди­мо про середовище, що створило його, про ті життєві закономірності, які сформували його саме таким, а не ін­шим. Письменник не копіює характер однієї людини, не зображає якусь конкретну людину, а створює такий ха­рактер, який узагальнював би в собі головні характерні властивості людей у певних суспільних умовах. За зобра­женим у творі характером ми й судимо про найістотніші властивості людей даної громадської групи, класу й при­ходимо до певних суджень щодо самої групи, класу, пізнаємо їх. Такий характер, що узагальнює в собі істотні властивості людей, називається типовим характером, ти­пом. А той шлях, яким іде перетворення в тип, втілення в типові форми, називається типізацією. Зазвичай пись­менник показує тип як індивідуальність, як особистість, а зображувана ним індивідуальність одночасно є й типом.

Як правило, типовий характер, тип письменник зображує в типових обставинах. Обставини типовими називаються тоді, коли вони відображають визначальні риси епохи.

Створення індивідуального, типового характеру, в яко­му втілювалися б загальні риси певної групи людей, – одна з головних вимог естетики. Цю вимогу підтверджує конкретна практика художньої літератури реалізму ХІХ ст. Так, типові характери, типи англійських аристократів-снобів створив В.М.Теккерейу своєму романі «Ярмарок марнославства» в численних представниках родин Кроулі та Осборнів.

Вивчаючи й спостерігаючи життя, письменник зустрі­чає прототипи, які ведуть звичайно до створення типів. Прототипом називаємо первісний зразок, конкретну осо­бу, факти життя чи риси характеру якої покладено в ос­нову створення літературного образу. Наприклад, стаття у газетній кримінальній хроніці про молодого семінариста Берте викликала у Стендаля зацікавленість створити образ молодої людини, котра народилася не в свій час. І письменник створює характер Жульєна Сореля у романі «Червоне і чорне».

Дарма що в основу своїх творів письменники кладуть справжні життєві факти й особи – як правило, їх реалістичне художнє зображення одночасно є узагальненням, типізацією значно ширшої властивості, ніж та чи та індивідуальність, що стала для нього реальним прототипом.

Але це не означає, що художня література не відтво­рює поодиноких людей. Письменники зображають і пев­них людей, чимось видатних, типових для своєї нації і часу. Поодинокі люди зображуються передусім у жанрах документальних.

Існує класифікація літературних типів: соціально-історичні (типи, що уособлюють риси представників певного соціального прошарку конкретної історичної епохи). Так, у творах Е.М. Ремарка та Е. Хемінгуея зустрічаємо типових представників «втраченого покоління», молодість якого випала саме на час між першою та другою світовими війнами, що призвело до раннього руйнування ідеалів та жорстокого розчарування у житті. Кожна доба письменства має типових представників свого часу в романі, повісті й новелі, в епічній чи драматичній поезії. У зв`язку з цим показовою є поява типів «романтичного ентузіаста» та філістера (Е.Т.А. Гофман), «байронічного героя» (Дж. Байрон, Г. Гейне, Ф.Р. Шатобріан, А. де Мюсе, М. Лєрмонтов) за часів розквіту романтизму та типу молодої людини (Стендаль, О. де Бальзак, Г.Флобер) у період розвитку класичного реалізму.

Національні(типи, що уособлюють типові риси національного характеру). Наприклад, герої новел П.Меріме – пристрасна, хитра та жорстока циганка Кармен («Кармен»), волелюбні корсиканці Матео Фальконе («Матео Фальконе») та Коломба («Коломба»), мужні та горді італійці в зображенні Стендаля («Ваніна Ваніні», «Пармський монастир»), сноби-англійці В.М. Теккерея («Книга снобів», «Ярмарок марнославства»).

Загальнолюдські (типи, що уособлюють риси, притаманні всім людям, без врахування їх соціального статусу, приналежності до певного часу). Наприклад, тип скнари (Гарпагон з комедії Ж.-Б. Мольєра «Скупий», старий Гранде з роману О. де Бальзака «Євгенія Гранде»), авантюриста (Джингль з роману Ч. Діккенса «Посмертні нотатки Піквікського клубу» чи Ребека Шарп з «Ярмарку марнославства» В. Теккерея) чи мрійливого ідеаліста (Дон Кіхот Сервантеса).

Типовість – набір характерних ознак, що дають змогу зарахува­ти явище чи особу до певного типу.

Типологічна концепція реалізму – підхід до визначення реалізму, що полягає в розумінні його як особливого «типу творчості», що притаманний мистецтву протягом всієї його історії і виявляється у прагненні до правдивого відтворення дійсності. Прихильники Т.к.р. вважають реалізм властивим літературі і мистецт­ву споконвіків, виділяючи «античний реалізм», «ренесансний реалізм», «просвітницький реалізм», «реалізм XIX ст.» та ін.

Узагальнення – логічний процес переходу від одиничного до загального і вираження сутності загального через окреме, одиничне; природна, іманентна здатність мистецтва, літератури зокрема. Процес узагальнення знайшов свій вияв у феномені художньої типізації (Див. Типізація).

Фізіологічний (побутовий) нарис– мала епічна форма, котра вважається безпосереднім попередникомреалістичного роману. Ф.н. віддзеркалюють цікавість письменників до звичаїв та побуту. Вона виявляється в прагненні дати розгорнуту, деталізовану картину характерів, сучасних психологічних та соціальних типів.

Нариси О. де Бальзака 30-40-х років ХІХ ст. демонструють вже впевнений реалістичний почерк, в них даються виразні розгорнуті типові картини. Вони свідчать про більшу сміливість і широту у постановці соціальних питань, про більшу силу критицизму, висновки їх відрізняються глибиною і принциповістю, за соціальною проблематикою та ідейним діапазоном вони близькі до «Людської комедії». Так, в нарисах «Лихвар», «Міністр», «Банкір», «Помста художника», «Майстерня одного художника», «Філіпотен» типові обставини, в яких діють виведені автором персонажі, вже розгорнуті до значення історичних процесів, а проблеми, що розробляються в них, настільки величезні, що їм тісно в межах маленького нарису, і Бальзак переносить їх до своїх великих полотен «Людської комедії».

Майстерними зразками жанру Ф.н. є «Нариси Боза» Ч. Діккенса, «Книга снобів» В.М. Теккерея. Реалістичний роман і новела, використавши все те художньо цінне, що приніс із собою побутовий нарис, відтіснили його в 1840-1850-х рр. на літературну периферію.

Характер (грец. сharacter – риса, особливість) – художній об­раз, що узагальнює типові риси певної групи людей і водночас дає змогу розрізняти їх у межах цієї групи за вдачею, твердістю, наполе­гливістю, силою волі.

Але поняття образу насправді ширше за по­няття характеру, бо воно не виключає зображення й усьо­го речового, живого й узагалі предметного світу, в якому людина перебуває. Зображення характерів і є тим голов­ним засобом, через який письменник відображає життя. Людина виступає в художньому творі як характер. Ос­танній – це сукупність головних рис людської поведінки, що визначають індивідуальні особливості героя. Характер розкриває свій зміст тільки в зв'язку з певними обстави­нами. Обставини – це середовище, соціально-побутові умови, конкретні життєві відносини, в яких доводиться діяти людині. Однак обставини не можуть будуватися довільно, їх вибір художньо виправдовує себе тоді, коли відповідає не тільки задумові автора, а й об'єктивним за­кономірностям реального життя.

Образ-характер виникає поступово. Він складається з діалогів, монологів, авторових описів, розповіді, із вза­ємодії з іншими героями, роздумів про життя, про людей, із ставлення героїв до природи тощо. Ці численні склад­ники дуже важливі для зображення багатогранного ха­рактеру. Характер героя мусить цілковито узгоджуватися з його вчинками й витримуватися так, щоб протягом усього твору ми відчували – герой є тією самою особою. Навіть у разі так званого «переродження» героя ми муси­мо бачити, що ця зміна його характеру перебуває у згоді з тими рисами, які змальовані у творі.

Вживаються ще кілька термінів, рівнобіжних тією чи іншою мірою поняттю характер: дійові особи, герой, персонаж, тип. Дійова особа і персонаж – поняття, що ними позначаємо в творі людину безвідносно до того, якою мірою глибоко й точно її зобразив письменник, хоч би зовсім побіжно. Характер – уже певніше поняття; про характер ми гово­римо в тому разі, коли зображена у творі людина змальо­вується з достатньою повнотою й певністю. Як не кожна людина має характер, так і не кожний персонаж – ха­рактер. У творі може бути багато персонажів, дійових осіб і лише один-два характери. Герой часто трактується як поняття тотожне з персонажем. Але правдивіше буде називати героєм такий характер, у який письменник ук­лав великий позитивний зміст. Герой – ідеал хоробрості й відваги, мудрості й красномовства, ввічливості й лицарства: він залишається героєм у всіх випадках життя. Нарешті, тип – це вже вища форма характеру, велике художнє узагальнення.

Характерологія – система характерів і способи їх творення, представлені у художньому творі. До Х. належать головні, другорядні, епізодичні персонажі твору а також увесь спектр психологічних засобів, що використовується письменником при створенні художнього характеру.

Хронотоп (грец. chronos – час і topos – місце) — взаємозв'язок часових і просторових характеристик, які зображені в художньо­му творі. Проблема часо-простору відноситься до найважливіших проблем поетики. Поняття Х. введене в літературознавство радянським літературознавцем і філософом М.Бахтіним. Простір і час в теорії вченого мисляться як взаємопов'язані координати єдиного континууму, семантично залежні від пов'язаної з ними реальності. Хронотоп завжди має ціннісний орієнтир, причому його аксіологічна спрямованість пов'язана з функцією вираження художніх смислів.

Відома теорія хронотопу Ю. Лотмана. На думку вченого, в художньому тексті здійснюється моделювання простору, при цьому структура простору тексту стає моделлю структури простору всесвіту. «Мова просторових відносин» сприймається як один із засобів осмислення дійсності.

Таким чином, часопростір у творі слід розглядати не тільки як структурного елементу, але і як його змістовний компонент, тобто хронотоп в художній літературі – це значення.

Письменники-реалісти володіють здатністю, висловлюючи індивідуальне бачення світу, моделювати власний художній світ за допомогою просторових характеристик. Так, категорія простору у Дж. Остен відрізняється новаторським розумінням. Письменниця майстерно володіє описом різних форм просторово-часового буття своїх героїв. Просторові межі її творів носять соціальний або природний характер, діляться на «своє» (освоєне, знайоме) і «чуже» (далеке, вороже). Перебування героїв в «іншому» світі – важливий структурний момент в романах Дж. Остен.

В основі зображення простору в романі Остен «Менсфілд-парк» лежить ідея дихотомичность світу, побудованого на опозиції центр / периферія, де центр – дворянська садиба Менсфілд-парк, а периферія – весь інший світ.

Менсфілд-парк – це справжній англійський Дім. Образ Дому семантично багатозначний і здатний породжувати безліч додаткових смислів, які розкриваються через опозиції свого і чужого, а також далекого і близького, де чуже - це простір міста або Антідома, а далеке - світ моря.

Смислове наповнення опозиції Дім / Антидім пов'язане із такими просторовими параметрами, як відкритість (закритість), захищеність (незахищеність), близькість до природи (віддаленість від природи), окультуреність (неокультуреність), структурованість (неструктурованість), організованість (хаотичність). Ці параметри найтіснішим чином пов'язані із ціннісними орієнтирами: культом Дому та сім'ї, традиційністю способу життя, теплотою домашнього вогнища, відчуттям безпеки, специфічним прагненням до стабільності і консерватизмом - тим, що прийнято вважати основними категоріями англійської ментальності.

Антидім в романі Остен представлений в двох варіантах – це столичний Лондон і провінційний Портсмут. Штучна організація столиці з її агресивною експансією в природну сферу позбавляє місто людського виміру, душі. Штучність міста переноситься і на людей, перетворюючи їх життя на подобу театральної вистави. Не випадково в романі таке велике місце займають епізоди репетиції аматорського спектаклю. Сутністю людини стає неприродність, нещирість.

Батьківський будинок Фанні Прайс в Портсмуті характеризується за допомогою тілесно-душевних станів: тіснота, вузькість, темнота, дуже яскраве світло, холод, бруд, духота, безлад. Однак не тільки ці властивості роблять Портсмут Антидомом. Дисгармонія, неорганізованість породжує відсутність найголовнішого, чого шукає і не знаходить тут Фанні, - любові і розуміння.

Таким чином, у романі чітко простежується антиномія садиби та міста. При цьому людині не знаходиться місця в штучному або вульгарному світі міста, а садиба Менсфілд-парк виступає як єдине місце на землі, де можна жити і любити.