Зростання ролі жінки в умовах війни.

Заняття 30

Окупаційні режими Руху Опору на окупованих територіях.

Зростання ролі жінки в умовах війни.

Окупаційний режим («новий порядок») був встановлений відповідно до німецького пла­ну «Ост».

Генеральний план «Ост»

• Знищити на окупованих територіях 30 млн мирного населення і військовополонених.

• Виселити протягом 30 років близько 50 млнполяків, українців, білорусів, литовців, ла­тишів, естонців до Західного Сибіру, на Північний Кавказ, до Південної Америки, Афри­ки.

• Онімечити решту населення окупованих територій, перетворивши його в дешеву робочу силу для 10 млн німецьких колоністів.

• Знищити СРСР як цілісну суверенну державу.

• Вжити заходів для ліквідації національної культури, середньої і вищої освіти.

• Забезпечити скорочення народжуваності на окупованих територіях.

Для здійснення окупаційного режиму в Україну, як і на інші окуповані території, були направлені фашистські чиновники. Вони наділялися широкими правами, безмежною владою над населенням аж до розстрілу без суду і слідства. Жорстокість, зневага до українців та інших народів як до людей нижчої раси були головними рисами окупантів на чолі з намісником - Еріхом Кохом. Встановлюючи «новий порядок», окупанти здійснили таке:

• Україна як суверенна республіка перестала існувати.

• Територія України була розділена:

– частина української території була включена до рейхскомісаріату «Україна».

– Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області під назвою «дистрикт Галичина» окупанти приєднали до генерал-губернаторства, утвореного на те­риторії Польщі.

– Чернівецьку, Ізмаїльську, Одеську області, ряд районів Вінницької, Миколаївсь­кої, Херсонської областей під назвою «Трансністрія» приєднали до Румунії.

– Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська області одержали назву «прифронтової зони», яка знаходилася під владою військового командування.

• Окупаційна влада використовувала каральні органи: гестапо (поліція), СС (збройні загони), СД (служба безпеки).

• Крім окупаційної адміністрації були створені додаткові адміністрації з осіб, які вия­вили бажання співробітничати з фашистами. Це - бургомістри в містах, голови -у районах, старости - у селах, допоміжна поліція.

• Український народ проголосили неповноцінним і таким, що підлягає виселенню за межі України, частковому фізичному знищенню, перетворенню в рабів. На багатьох магази­нах, перукарнях, почтах, аптеках, а також у транспорті з'явилися оголошення «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонений».

• Проти мирного населення широко використовувалися репресії. За роки німецької окупації було вбито і закатовано 3,9 млн мирних жителів.

• Більше двох мільйонів чоловік були вивезені з України до Німеччини на примусові роботи.

• Було створено 150 концентраційних таборів, де загинули 1,9 млн радянських війсь­ковополонених .

• Був введений 12 - 14-годинний робочий день у промисловості.

• Жорстко контролювалася робота колгоспів (колгоспи не були ліквідовані фашистами).

• До Німеччини вивозилися не тільки люди як робоча сила, але й сировина, ма­теріальні цінності, твори мистецтва.

• Була скасована середня і вища освіта.

На боротьбу з окупаційним режимом піднялися широкі верстви населення. Не усі з них були прибічниками радянської влади. У русі Опору були дві течії - радянська, очолювана ВКП(б) і КП(б)У, і націоналістична, організована ОУН під керівництвом С. Банд ери. ОУН під керівництвом А. Мельника продовжувала виступати за співробітництво з Німеч­чиною, незважаючи на те, що окупанти розігнали створений 30 червня 1941 р. у Львові уряд, який проголосив незалежну Українську державу. Глава уряду Я. Стецько і ряд інших членів ОУН (у тому числі і С. Бандера) були заарештовані у вересні 1941 р. Багато які оунівські організації були розгромлені, тисячі активних членів ОУН загинули, серед них були не тільки бандерівці, але й мельниківці. ОУН-Бандери і сам С. Бандера в 1941 -1942 рр. коливалися, сподіваючись на те, що співробітництво з Німеччиною в боротьбі з ра­дянською владою можливе. ОУН-Бандери разом з німецьким генштабом створило в 1941 р. український батальйон «Нахтігаль» як прообраз української національної армії і ба­тальйон «Роланд». Але німецьке командування в серпні 1941 р. розформувало ці ба­тальйони, тому що ставилося насторожено і ворожо до національного руху. Це впли­нуло на позицію ОУН-Бандери, яка стала на шлях боротьби з окупантами.

Факти біографії

Стецько Ярослав (1912- 1986 рр.). Навчався у Краківсько му і Львівському університетах. 3 1932 р. - активний член ОУН. За відмову скасувати Акт 30 червня 1941 р. у Львові був відправлений до фашистського концтабору. Звільнений у 1944 р. 3 1945 р. продовжував діяльність в ОУН. Був одним із засновників Світової антикомуні-стичної ліги і Європейської Ради свободи. Автор книги «30 червня 1941 р.», виданої в 1967 р. за кордоном. Помер у Мюнхені.

Рух антифашистського Опору в Україні (1941 - 1942 рр.)

Течія	Діяльність
Радянська	• Створення партизанських загонів, підпільних організацій. • Нанесення збитків окупантам. • Ведення бойових дій партизанськими загонами (під керівництвом С. Ковпака, С. Руднєва, 0. Сабурова, 0. Федорова та ін.).
Націоналістична	• Створення підпільних і партизанських загонів, які боролися як з окупантами, так і з Червоною армією (у цій боротьбі брала участь частина ОУН на чолі із С. Бандерою). • Агітаційна робота серед населення. • Створення в 1942 р. Української повстанської армії (УПА). Го­ловнокомандуючий УПА з 1943 р. - Р. Шухевич (Т. Чупринка). УПА діяла на Волині, Поліссі, Житомирщині, Київщині, За­карпатті, Галичині, Буковині, Вінничині, у Бессарабії, Одеській області. УПА проводила рейди, нападала на німецькі гарнізони, склади, обози. УПА мала зіткнення з радянськими військами, військами НКВС. УПА в 1943 р. роззброїла війсь­кові формування ОУН-Мельника.

Частина населення західних районів України воювала на стороні Німеччини проти СРСР у таких збройних формуваннях, як Українська Національна Армія (УНА) і дивізія СС «Галичина». УНА була створена на завершальному етапі війни, вела бойові дії з 1944 р. Ко­мандуючий УНА - генерал П. Шандрук.

До складу УНА ввійшли 2-а Українська дивізія (1900 чол.), протитанкова бригада «Вільна Україна» (створена в 1945 р. у Берліні) і (формально) дивізія СС «Галичина», ряд інших військових формувань українців. Більша частина воїнів УНА здалася в травні 1945 р. у полон американському та англійському командуванню.

Дивізія СС «Галичина» була створена з українських добровольців у квітні 1943 р. Чи­сельність дивізії - 18 тис. чоловік. У жовтні 1943 р. дивізія була реорганізована і перейме­нована в 14-у Галицьку добровольчу дивізію СС. Дивізія брала участь у боях під Бродами (липень 1944 р.), проти партизанів Словаччини. У 1945 р. брала участь у боях проти ра­дянських військ 3-го Українського фронту (у цей час дивізія одержала іншу назву - 14-а Військова гренадерська дивізія СС). У травні 1945 р. бійці дивізії здалися в полон амери­канським і англійським військам. Більшість з них до 1947 р. знаходилися в таборах війсь­ковополонених в Італії.

ОУН-Бандери та УПА, незважаючи на те, що воювали проти німецьких окупантів, сприймалися радянською владою як вороги.

Коли Червона армія почала здобувати вирішальні перемоги, у радянського керівництва з'явилася можливість ліквідувати ОУН-Бандери та УПА. Дивізії НКВС і прикордонні війсь­ка з лютого 1944 по липень 1945 р. знищили переважну більшість бійців УПА - 92,8 тис. чо­ловік.

“Війна – справа чоловіча”. Однак у ХХ-му сторіччі участь жінок у війні, причому не тільки як медичного персоналу, але й зі зброєю в руках, стає реальністю. Особливо масовим це явище стало в період Другої світової. Після революції політика радянської держави в жіночому питанні, спрямована на залучення жінок у суспільне виробництво, сприяла швидкому розвитку емансипації з усіма її наслідками. У результаті участь жінок у найбільш важкій фізичній праці, долучення їх до традиційно “чоловічих” професій, до занять військово-прикладними видами спорту підносили суспільній думці як найбільше досягнення соціалізму, прояв справжньою “рівності статей” і звільнення жінки від “домашнього рабства”.

Ідеї емансипації були найбільш популярні в молодіжному середовищі, а масові комсомольські заклики, набори й мобілізації під гаслами “Дівчата – на трактор!”, “Дівчата – в авіацію!”, “Дівчата – на комсомольське будівництво!” і т.п. з’явилися свого роду психологічною підготовкою до масової участі радянських жінок у майбутній війні, що ввійшла в історію нашої країни як Велика Вітчизняна. З її початком сотні тисяч жінок кинулися в армію, не бажаючи відставати від чоловіків, почуваючи, що здатні, нарівні з ними, винести всі тяготи військової служби, а головне – затверджуючи за собою рівні з ними права на захист Батьківщини.

Глибокий патріотизм покоління, вихованого на героїчних символах недавнього революційного минулого, але такого, що мав здебільшого книжково-романтичні уявлення про війну, відрізняв і тих 18-літніх дівчат, які осаджували військкомати з вимогою негайно відправити їх на фронт. От що записала у своєму щоденнику 27 травня 1943 р. льотчиця 46-го Гвардійського Таманського жіночого авіаполку нічних бомбардувальників Галина Докутович: “Пам’ятаю 10 жовтня 1941 р. Москва. У цей день у ЦК ВЛКСМ було особливо галасливо й багатолюдно. І, головне, тут були майже одні дівчата.

Дівчата були різні – задерикуваті, гучні, і спокійні, стримані; коротко стрижені й з довгими товстими косами; механіки, парашутистки, пілоти й просто комсомолки, які ніколи не знали авіації.

Вони по черзі заходили в кімнату, де за столом сиділа людина в захисній гімнастерці. “Твердо вирішили йти на фронт?” “Так!” “А вас не бентежить, що важко буде?” “Ні!”

Вони були готові до подвигу, але не були готові до армії, і те, із чим їм довелося зштовхнутися на війні, виявилося для них несподіванкою. Цивільній людині завжди важко перешикуватися “на військовий лад”, жінці – особливо. Армійська дисципліна, солдатська форма на багато розмірів більша, чоловіче оточення, важкі фізичні навантаження – все це з’явилося нелегким випробуванням. Але це була саме та “буденна речовинність війни, про яку вони, коли просилися на фронт, не підозрювали”. Потім був і сам фронт – зі смертю й кров’ю, із щохвилинною небезпекою й “вічно наздоганяючим, але приховуваним страхом”.

Потім, через роки, ті, хто вижив, зізнаються: “Коли подивишся на війну нашими, жіночими очами, так вона страшніша ніж страшне”.Потім вони самі будуть дивуватися тому, що змогли все це витримати. І післявоєнна психологічна реабілітація в жінок буде проходити складніше, ніж у чоловіків: занадто сильні для жіночої психіки подібні емоційні навантаження.

“Чоловік, він міг винести, – згадує колишній снайпер Т.М. Степанова. – Він все ж таки чоловік. А от як жінка могла, я сама не знаю. Я тепер, як тільки згадаю, то мене жах охоплює, а тоді все могла: і спати поруч із убитим, і сама стріляла, і кров бачила, дуже пам’ятаю, що на снігу запах крові якійсь особливо сильний… От я говорю, і мені вже погано… А тоді нічого, тоді все могла”. Повернувшись із фронту, у колі своїх одноліток вони почували себе набагато старше, тому що дивилися на життя зовсім іншими очами – очами, що бачили смерть. “Душа моя була стомлена”, – скаже про цей стан санінструктор О.Я. Омельченко.

Феномен участі жінки у війні складний вже в силу особливостей жіночої психології, а виходить, і сприйняття нею фронтової дійсності. “Жіноча пам’ять охоплює той материк людських почуттів на війні, що звичайно вислизає від чоловічої уваги, – підкреслює автор книги “У війни – не жіноче обличчя…” Світлана Алексієвич. – Якщо чоловіка війна захоплювала, як дія, то жінка почувала й переносила її інакше в силу своєї жіночої психології: бомбування, смерть, страждання – для неї ще не вся війна. Жінка сильніше відчувала, знов-таки в силу своїх психологічних і фізіологічних особливостей, перевантаження війни – фізичні й моральні, воно сутужніше переносила “чоловічий” побут війни”. По суті, те, що довелося побачити, пережити й робити на війні жінці, було дивовижним протиріччям її жіночому єству.

Інша сторона феномена – неоднозначне відношення військової чоловічої більшості, та й суспільної думки в цілому до присутності жінки в бойовій обстановці, в армії взагалі. Самою природою закладена в жінці функція материнства, продовження людського роду. Жінка дає життя. Тим протиприроднішним здається словосполучення ” жінка-солдат”, жінка, що несе смерть.

У період Великої Вітчизняної в армії служило 800 тисяч жінок, а просилося на фронт ще більше. Не всі вони опинилися на передовій: були й допоміжні служби, на яких було потрібно замінити чоловіків, що пішли на фронт, були і служби “чисто жіночі”, як, наприклад, у банно-пральних загонах. Наша свідомість спокійно сприймає жінку-телефоністку, радистку, зв’язківку, лікаря або медсестру, кухаря або пекарюючи, шофера й регулювальницю – тобто ті професії, які не пов’язані з необхідністю вбивати. Але жінка-льотчик, снайпер, стрілець, автоматник, зенітниця, танкіст і кавалерист, матрос і десантниця – це вже щось інше. Пекуча потреба штовхнула її на цей крок, бажання самої захищати Батьківщину від нещадного ворога, що обрушився на її землю, її будинок, її дітей. Священне право! Але однаково в багатьох чоловіків було почуття провини за те, що воюють дівчиська, а разом з ним – змішане почуття замилування й відчуження. “Коли я чув, що наші медичні сестри, потрапивши в оточення, відстрілювалися, захищаючи поранених бійців, тому що поранені безпомічні, як діти, я це розумів, – згадує ветеран війни М. Кочетков, – але коли дві жінки повзуть когось убивати з “снайперкою” на нейтральній смузі – це все-таки “полювання”… Хоча я сам був снайпером. І сам стріляв… Але я ж чоловік… У розвідку я, може бути, з такою і пішов, а в дружини би не взяв”.

Але не тільки ця “невідповідність” жіночої природи й уявлень про неї тому жорстокому, але неминучому, що жадала від них служба в армії, на фронті, викликало суперечливе відношення до жінок на війні. Чисто чоловіче оточення, у якому їм доводилося перебувати протягом тривалого часу, створювало чимало проблем. З одного боку, для солдатів, надовго відірваних від родини, у тім їхньому існуванні, де, за словами Давида Самойлова, “насущною потребою були категорії будинку й зневаги смертю, – єдиним проблиском тепла й ніжності була жінка”, а тому “була найбільша потреба духовного споглядання жінки, прилучення її до світу”, “тому так старанно писали молоді солдати листи незнайомим “заочницям”, так очікували відповіді, так дбайливо носили фотографії в тій кішені гімнастерки, через який куля пробиває серце”. Про цю потребу “духовного споглядання жінки” на фронті згадують і самі фронтовички. “Жінка на війні… Це щось таке, про що ще немає людських слів, – каже колишній санінструктор О.В. Корж. – Якщо чоловіки бачили жінку на передовий, у них обличчя іншими ставали, навіть звук жіночого голосу їх перетворював”. На думку багатьох, присутність жінки на війні, особливо перед обличчям небезпеки, облагороджувало чоловіка, якій був поруч, робило його “набагато хоробрішим”.

Але існувала й інша сторона проблеми, що стала темою пліток і анекдотів, яка породила насмішкувато-презирливий термін “похідно-польова дружина”. “Нехай простять мене фронтовички, – згадує ветеран війни Н.С. Посилаєв, – але говорити буду про те, що бачив сам. Як правило, жінки, що потрапили на фронт, незабаром ставали коханками офіцерів. А як інакше: якщо жінка сама по собі, домаганням не буде кінця. Інша справа, якщо при комусь…”. Такий погляд на проблему можна вважати досить типовим. Але от що характерно: особливо охоче злословили із цього приводу в тилу – ті, хто самі воліли відсиджуватися подалі від передової за спинами все тих самих дівчисьок, що пішли на фронт добровольцями. Зате фронтова мораль набагато суворіше засуджувала невірну дружину, що залишилася вдома й зрадила чоловікові-фронтовикові з “тиловим пацюком”, ніж скороминущу подругу, яка по-жіночому пожаліла солдата, що йде на смерть. Народжувалися на фронті й справжні, піднесені почуття, сама щира любов, особливо трагічна тому, що в неї не було майбутнього, – занадто часто смерть розлучала закоханих. Але тим і сильне життя, що навіть під кулями змушувало людей любити й мріяти про щастя.

На останок наведемо слова Костянтина Сімонова: “Ми, говорячи про чоловіків на війні, звикли все-таки, беручи до уваги всі обставини, головним вважати, однак, те, як воює ця людина. Про жінок на війні чомусь іноді починають міркування зовсім з іншого. Не думаю, щоб це було правильно”. Колишні солдати із вдячністю згадують своїх подружок, сестричок, які виволікали їхніх поранених з поля бою, виходжували в медсанбатах і госпіталях, боролися з ними поруч. Жінка-Друг, соратник, бойовий товариш, що ділив всі тяготи війни нарівні із чоловіками, сприймалася ними зі справжньою повагою. За заслуги в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни понад 150 тис. жінок були нагороджені бойовими орденами й медалями.