Динамічна теорія мотивації Курта Левіна
Динамічний аспект мотивації був глибоко досліджений Куртом Левіном і його колегами й учнями, якими з 1922 р. по 1938 р. було видано більше 20 робіт, присвячених мотивації. Можна вважати, що експериментальне дослідження мотивації почалося саме з цієї серії досліджень.
Під потребою Левін розуміє динамічний стан (активність), що виникає в людині при здійсненні якогось наміру, дії. Інакше кажучи, здійснення будь-якої діяльності означає породження динамічної зарядженої системи, що виникає в даній ситуації в даний момент. Ця система не носить ні біологічного, ні природженого характеру, вона соціальна за своїм походженням. Соціальна – не значить суспільно обумовлена. У даному контексті соціальне означає лише те, що потреба виникла в конкретний момент. Це – квазіпотреба. Вона відрізняється від стійких "дійсних" потреб (наприклад, професійної потреби, потреби в самоствердженні) за походженням. За структурою, механізмами і закономірностями перебігу квазіпотреби і "дійсні" потреби не розрізняються, між ними існує комунікація (взаємодія).
Як усяка потреба, квазіпотреба прагне до задоволення. Задоволення полягає в розрядці її динамічної напруги. Отже, квазіпотреба – це деяка напружена система (намір), що виникає у певній ситуації, забезпечує діяльність людини і прагне до розрядки.
Це положення блискуче довела в серії експериментів учениця К.Левіна Б.В. Зейгарник. Досліджувані одержують якесь завдання – скласти фігуру, намалювати, скласти головоломку і т.п. Досліджувані починають діяти. Та обставина, що суб'єкт прийняв завдання, означає виникнення наміру, напруженої системи, квазіпотреби. В міру виконання система розряджається. Завершення виконання означає повну розрядку. Однак досліджуваним не дають можливості закінчити завдання, переривають і пропонують інше. Після того, як це інше завдання виконане, 86 % досліджуваних просили дозволу повернутися до перерваного завдання. Чому дорослі люди, почавши таку "дурну" роботу, хочуть повернутися до неї? Пояснити це можна тільки тим, що динамічна система не "розрядилася". Якщо досліджуваних (до повернення до перерваного завдання) просили згадати якісь його елементи, а також елементи завершеного завдання, відношення відтворення незавершених дій до відтворення завершених складало приблизно 1,9. Краще запам'ятовування незавершених дій свідчило про те, що квазіпотреба, яка виникла в даній ситуації в даний момент, створює напругу, що охоплює широкі внутрішньопсихічні області (пам'ять).
Феномени повернення до перерваної дії і кращого відтворення незавершених дій стали доказом того, що для природи наших психічних процесів істотною є їхня динаміка, яка виникає в даній ситуації. Динамічний стан, напруга є вирішальним, а головне, детермінуючим фактором психічної діяльності людини. Саме динамічна сторона наміру, а не його зміст, обумовлює виконання наміру. Це висунуло дві проблеми: а) проблему задоволення потреби і б) проблему психологічної ситуації – "поля".
Хоча задоволення являє собою процес розрядки, однак досягатися це може різними шляхами і залежить від багатьох умов. У тварин і потреба, і засіб її задоволення жорстко зафіксовані: хижак не буде їсти сіно. Засіб задоволення квазіпотреб у людини має гнучкий характер. Досліди Г. В. Біренбаум були спрямовані на з'ясування так званого "забування намірів". Досліджуваний виконував ряд завдань у письмовому вигляді на розкладених перед ним аркушах паперу. При цьому пропонувалося підписувати кожен аркуш своїм повним ім'ям. Це часто підкреслювалося, щоб створити враження, що інструкція важлива. Підпис – і був той намір, забування якого досліджувалося. Серед різноманітних завдань, що виконувалися, було завдання намалювати власну монограму. Намір – підпис майже завжди забувався при виконанні монограми, тобто при виконанні родинної дії. При цьому існував один нюанс: якщо монограма була художньо виконана, підпис не забувався. Він забувалася, якщо монограма просто означала початкові букви імені.
Приведені результати й інші спостереження навели Левіна на думку, що задоволення потреби (виконання наміру) може набути характер дії, що заміщає, і можна виділити умови, при яких діяльність буде мати такий зміст. В експериментах Ліснер і Малер при перериванні дії аналогічними чи схожими, повернення до перерваних дій не спостерігалося. Це свідчило про те, що квазіпотреби можуть знаходитися в стані комунікації, при якому енергія з однієї системи переходить в іншу. Заміщення залежить від ступеня напруженості системи, саме сила напруженості визначає ефект заміщення: чим вона вище, тим легше відбувається заміщення. Якщо ціль дії недосяжна, заміщення може здійснюватися в символічній, уявлюваній формі ("ірреальне" заміщення). За допомогою ірреальних заміщень людина не наближається до досягнення мети, але наче знаходить (нехай на короткий час) задоволення.
Саме породження наміру, квазіпотреби стає можливим, якщо людина щось робить у навколишній ситуації. Левін підкреслює зв'язок квазіпотреби з предметом: навколо нас існує світ предметів, що мають певну валентність (позитивну чи негативну). Коли досліджуваних залишали в кімнаті, де знаходилися різні предмети, без будь-якої інструкції, вони всі без винятку починали щось з цими предметами робити (дзвонити в дзвіночок, що лежить на столі тощо.). У ситуації, коли суб'єкт не був зайнятий осмисленою дією, тобто не формувався диференційований намір, поведінка ставала ситуативно обумовленою, "польовою".
Поле, що оточує людину, містить у собі можливість викликати дію в напрямку предмета з позитивною валентністю чи від предмета з негативною валентністю. Суб'єкт із його внутрішніми зарядженими системами і навколишня ситуація складають єдиний континуум. Валентність речі повинна відповідати змісту потреби. Якщо людина підкоряється змісту потреби, її дія є довільною, вольовою Якщо підкоряється валентності, за якої не ховається потреба, тобто якщо відбувається "відщіплення" валентності від потреби, то така поведінка не вольова, вона – "польова". "Польова" поведінка характеризується тим, що незначні предмети набувають спонукального характеру. Як правило, це відбувається в ситуаціях афективної напруги, втоми.
Отже, можна говорити про два типи поведінки:
1) у його основі лежить потреба: хліб набуває спонукального характеру, якщо ми голодні;
2) коли не можна встановити кореляцію між ситуативною поведінкою суб'єкта і наявністю потреби, випадкові моменти стають джерелом дії: вид дзвіночка спонукує бажання подзвонити, ми входимо в магазин і купуємо непотрібну річ, яка привернула нашу увагу й ін.
Для пояснення поведінки людини Левін вважав за необхідне аналізувати ситуацію в цілому. Ця вимога знайшла втілення в знаменитому рівнянні, відповідно до якого поведінка (Вehavior) є функція особистості (Рersonality) і оточення (Environment): B = f (P,E).