Розвиток міжкультурної комунікації як науки в європі та сша.

Етнопсихолінгвістика на початку свого виникнення мала специфіку предмета дослідження в Європі та США, однак сьогодні через розгалуженість напрямів й аспектів як антропологічної лінгвістики США, так і європейської етнолінгвістики їхні стратегічні програми в цілому збігаються.

Як підкреслює американський дослідник П. Плес, головною відмінністю їхніх програм є те, що в американській антрополінгвістиці увага акцентується на аналізі мови на базі мовленнєвої події, на вивченні мови в культурі, тоді як європейські етнолінгвістичні студії більше зосереджуються на вивченні мови культури або культури в мові [Plas 2006, 137]. Американська етнолінгвістика традиційно більшою мірою спроектована на фольклорні дослідження та культурну антропологію, що дає змогу встановити «як культура в мові вводить мову до культури» [Silverstein 2004]. П. Плес виділяє три сфери інтересів цієї галузі у США: 1) соціально-дискурсивну, у якій розглядається комунікативна взаємодія як репрезентація тривалого процесу культурної ідентифікації соціуму, зокрема, система стереотипів, що застосовуються в повсякденному спілкуванні й керують соціальними діями людей; 2) етнографічно-дискурсивну, спрямовану на аналіз етнографічного дискурсу в аспектах його діалогічності, інтертекстуальності, прагматики; 3) лінгвоідеологічну, яка передбачає встановлення й опис нормативних культурних уявлень і їхнього відображення в мові й дискурсивних практиках різних соціальних, етнічних,

регіональних угруповань. На думку П. Плеса, Північно-Американські та

Європейські етнолінгвістичні студії різняться ще й розумінням значення, пов’язаного з фіксацією його у словниках констант культури, культурних стереотипів. Люблінська школа обстоює широке розуміння значення слова,

яке містить культурний шар, Московська школа наголошує на етимологічному культурному значенні. Етнолінгвістична концепція значення у США пов’язана із прагматичним аспектом його використання, позаяк так зване семантичне значення акцентує увагу лише на референційному аспекті [Plas 2006, 140]. Окреслена специфіка етнолінгвістичних течій, розділених просторово й етнічно, цілком зрозуміла й пояснюється лінгвістичними традиціями, особливостями досліджуваних мов і розробкою проблем семіозису та значення в мовознавчих студіях Європи й Америки.

Посилення акцентування сучасної етнолінгвістики на сферах «мови культури», «культури в мові», «мови в культурі» зумовлює виділення в цій

дисципліні окремої галузі - лінгвокультурології, хоч традиційні напрями та

школи, що накопичили значний доробок в окреслених сферах, продовжують

визначати свій статус як напрями і школи етнолінгвістики. Тим самим, лінгвокультурологія як окрема галузь, для якої однією з базових наук стала

культурологія (цей термін запропонований німецьким філософом і хіміком

В. Оствальдом у 1909 p., а у 1939 р. до нього звернувся антрополог Л. Байт),

поки що залишається в межах етнолінгвістики або декларується окремими

школами та науковцями як базова сфера їхніх досліджень.

Лінгвокультурологія виокремлюється як галузь мовознавства другого рівня маргінальності, адже вона мусить бути суміжною з іншими проміжними лінгвістичними дисциплінами - етнолінгвістикою й соціолінгвістикою.

Етнопсихолінгвістика ж залучає дані етнології, психології та лінгвістики. Російський лінгвіст В. Воробйов наголосив на тому, що лінгвокультурологія є «комплексною науковою дисципліною синтезуючого типу, що вивчає взаємозв’язок і взаємодію культури й мови в їхньому функціонуванні й відображає цей процес як цілісну структуру одиниць у єдності їх мовного та позамовного (культурного) змісту за допомогою системних методів й орієнтовно на сучасні пріоритети та культурні установлення (системи норм і суспільних цінностей)» [1999, 126].

Дослідники виділяють особливость лінгвокультурології, що відрізняє її від етнолінгвістики. Це поширеність дослідницьких інтересів лінгвокультурології не лише на етнічну культуру і її відбитки в мові й мовленні, а на відображення в мові й текстах надбань світової культури, інших культур різних епох, а також субкультур різних угруповань людей у межах етносу та поза його межами (наприклад, субкультури Балканського регіону, молоді, спортсменів, наукової спільноти, жінок і чоловіків тощо). На відміну від лінгвокраїнознавства, для якого характерним є вибірковий, ілюстративний підхід до опису культурних реалій, лінгвокультурологія орієнтована на створення цілісної картини культурного впливу на мову й мовлення з огляду на глибинні семантичні рівні культурної репрезентації, а також на системне представлення одиниць мови й культури в їхній кореляції та взаємодії.

Мовознавці виокремлюють такі напрями сучасної лінгвокультурології:

1) фразеологічно орієнтований, що вивчає культурно маркований зміст

фразеологічних одиниць різних мов; 2) логіко-лінгвістичний (концептологічний), представлений описом наявних у відповідній культурі концептів на текстовому матеріалі різних сфер спілкування, встановленням культурних домінант різних етносів; 3) лексикографічний, що має прикладну спрямованість на укладання різних словників і довідників, які містять культурну інформацію; 4) лінгводидактичний, орієнтований на методику викладання мови як іноземної під кутом зору культурних розбіжностей носіїв різних мов. Наголошується на тому, що до лінгвокультурологічної проблематики тяжіють ще три аспекти, які з часом можуть стати окремими напрямами: 1) «менталітетознавство», що передбачає створення й порівняння етнічних автопортретів і гетеро портретів носіїв різних мов і культур, а також реконструкцію ментальності різних етносів; 2) вивчення національної специфіки гумору; 3) тендерні проблеми [Ольшанский 2000, 46]. До сказаного можна додати найважливіше - всі ці напрями мають реалізуватися не лише на матеріалі мов етнічних культур, а й мовних форм і стилів субкультур соціальних, вікових, статевих, професійних, конфесійних й ін. груп у межах етносу й поза його межами. Цікавим аспектом може стати також установлення відбитків культур різних етапів розвитку цивілізаційної й національної культури в сучасній мові культури.

У науковій літературі наводяться й такі аспекти лінгвокультурологічних

досліджень: діахронічний, що вивчає еволюцію лінгвокультурного стану етносу; зіставний. спрямований на аналіз відбитків культури в етносвідомості

й мові одного етносу під кутом зору іншого; ситуаційний, що описує певну

лінгвокультурну ситуацію, яка склалася у країні, регіоні і т. ін.; когнітивний,

орієнтований на опис культурних концептів народу й мовних засобів їхньої

репрезентації; семантичний, що описує культурні компоненти в семантиці

мовних знаків і текстів, а також наявні в мові культурні коди; дискурсивний, що досліджує культурні вияви в комунікації, різних типах текстів і дискурсів.

Загалом сучасна етнолінгвістика характеризується: 1) широким застосуванням методик експериментальної психології, психо- й соціолінгвістики, дискурсології, прагматики; 2) зіставленням моделей різних мов; увагою до різних фрагментів картин світу; 3) створенням таксономії культурно значимих концептів; 4) установленням етнічних стереотипів, прецедентних феноменів, міфологем й описом їхнього відтворення в мові; 5) дослідженням паравербальних засобів комунікації певного народу, етнографії мовлення; 6) реконструкцією духовної культури на підставі мови й етнотекстів, дискурсивного простору народу, зокрема, дослідженням культурної специфіки різних мовних жанрів, особливостей спілкування тощо.