РОЗДІЛ 2. ІДЕАЛ ОБРАЗУ ЖІНКИ У ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКО

Концепти-образи жінки

Значну роль у розкритті характерів своїх персонажів Григорій Квітка-Основ^’яненко відводить портретизації. У повістях “Маруся”, “Козир-дівка”, “Сердешна Оксана” та “Щира любов він детально окреслює привабливі портрети дівчат – сільських красунь, виходячи з народного ідеалу дівочої краси. Автор з повагою ставиться до своїх головних героїнь. В усіх цих творах можна простежити подібний образ дівчини.

Порівняймо портрети Марусі: “Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягід­ки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як пан­ська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жарнівки, як одна, на ниточці на­низані. Коли, було, заговорить, то усе так звичайно, ро­зумно, так неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її і й слухав; а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервоніється, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста. Коси у неї, як смоль, чорнії та довгі - довгі, аж за коліно; у празник або хоч і в недільку так гарно їх повбира, дрібушка за дрібушку та все сама собі запліта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вінком, та заквітча квітками, кінці у ленти аж геть порозпуска; усі груди так і обнизані добрим намистом з червінцями, так що разків двадцять буде, коли і не більш, а на шиї... та й шия ж білесенька - бі­лесенька, от як би з крейди чепурненько вистру­гана; поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус і у кольцізверху камінець червоненький... так так і сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться під саму душу, щоб нічогісінько не видно було, що незвичайно... вже ж пак не так, як городянські дівчата, що у панів понавчались...” [12, с. 46].

Очі чорні, як терночок,

Брівки рівні, як шнурочок,

Личко біле, рум'янеє,

Серце моє коханеє [11, с. 51].

Яскраво змальовує письменник портрет Галочки: “А що за оче­нята були, як є самий спілий терен-ягодка, та так скрізь і бігають, аж сяють; і не пив би, і не їв би нічото - усе б у них дивився ... Так вона-бо зараз і напустить свої чорнії довгії вії, і скрізь них очиці, мов зірочки скрізь серпанок, так і блистять. І то рум'яна, а то ще почерво­ніє, як звичайно чесній дівчині, шануючи того, перед ким стоїть або з ким говорить: так така гарна, така красива, що й розказати не можна. Коли бачив хто, як часом бува зимою, зоря погорить та червоніє, що аж на снігу віддає, оттака стане і Галочка...”. “Була веселенька, як день у маї місяці, жартовлива, як у вітерець у садку меж квіточками, приязли'ва до усякого, як красна весна, звичайна проти усякого, як панянка, а - роботяща, як бджілка ... Через увесь тиждень, по будням ... усе за роботою та по господарству, цілимдень рук не поклада” [12, c. 173]. Автор підкреслює, що Галочка мала «золоті руки» - найголовнішу якість людини в на­родному розумінні. “Якби її воіля, привчилася б і письма: так тогді-бо незвичайно було, щоб дівка та вміла читати ... Кріпко розумна була...”[12, c. 173].

Портретний живопис тут близький до змалювання зовнішності Марусі. Водночас у “Щирій любові” відчувається вже рука досвідченішого майстра, манера, ближча до реалістичного письма. Якщо в “Марусі” Квітка просто називає якості героїні, портрет виглядав статечніше, то зовнішні риси Галочки мають динамічний характер, виявляють психологічні рухи героїні.

А ось Оксана (у “Сердешній Оксані”): “...білявенька, моторненька, швидка, прудка, на речах бойка, проти усякого звичайненька. Де вона, там у неї і регіт, і сміх, і іграшки, І вигадки... Як то в матері не було ніякого хазяйства, а усе жила з копійки, то Оксані нічого і робити було. Чи вчинила хлібця, чи спекла - мерщій до подруг: там її ждуть, дожидають, як об весні ластівки; бо як защебече, як забалянтрасить, так усім весело, хоч цілий день слухав би її, а вже розсмішити — так подавай! Коли б мертвий чув, як вона баляси точить, то й той би розреготався” [ :]“На вулиці, на вечорницях, у колядці наша Оксана вперед веде; без неї не знали б, що й робити..” [13, c. 74] Як бачимо, Оксана також гарна, розумна, завжди бажана на гуляннях. Але на відміну від Марусі, Ївги, Галочки (“Щира любов”) Оксана непосидюча, завжди в гулянні, от і “вибігала” собі тяжку долю, не послухавши матері.

Головні героїні творів Квітки-Основ'яненка зображені як втілення найвищих людських якостей - згідно з народним і авторським етичним та естетичним ідеалом. Дівчата всі "на все село були і красиві, і розумні, і усякому покірні". У досліджуваних творах з'являється характерне для Квітки художньо-етнографічне портретування персонажів, відображення їх внутрішнього світу, морально-етичних якостей, з орієнтацією на фольклорні зразки. Портрети Марусі, Оксани, Ївги, Галочки та інших героїв творів Квітки стали зразками художньо-етнографічного портретування для багатьох українських прозаїків.

Вищого рівня реалізму письменник досяг у повісті “Сердешна Оксана”. У цій повісті розробляється болюча, гостра на той час суспільна тема – зведення паном дівчини-селянки. Письменник з великою художньою силою зобразив трагічне кохання сільської дівчини Оксани, обдуреної офіцером.

Знущання розбещених паничів над беззахисними про­стими дівчатами в умовах феодально-кріпосницького суспільства було типовим явищем, проти якого різко виступає в своїх творах Т.Г. Шевченко і Г. Квітка-Основ'я­ненко. Однією з провідних тем була доля жінки-покритки. Поява твору “Сердешна Оксана” обумовлена життєвою дійсністю.

Автор мистецьки створив хвилюючий образ героїні Оксани, заглянув у її внутрішній світ, роз­крив причину її страждань. Частину вини за життєву драму покритки Оксани він перекладає на свою героїню, яка, мовляв, порушуючи узаконені норми станового поділу, прагнула перейти в інший, вищий стан, що й сприяло зближенню її з паном офіцером. Однак, з іншого боку, ми можемо бачити, що акцентуючи на соціальній природі розбещеності капітана, на його суто панському ставленні до "мужички" Оксани, письменник трактує основну колізію як безкарне насильство й знущання типового працівника гнобительського класу над безправною, беззахисною селянкою. Особливо ідейного навантаження письменник надає своєму ліричному відступу - узагальненню, і ми не можемо не погодитись з думкою автора, з його докором: “Оксано, Оксано! якби ти більше панів знала, ти б сього ніколи не сказала; ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години. Ти не знала панів, чи ще лучче — паничів! Не диво їм одурити селянку, що зроду їх не бачила, не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, як опісля гублять тих, що їм під­дасться” [2, c.284].

Оксана врешті-решт виявляє стійкість і здобуває певну моральну перемогу над капітаном.

Соціальний зміст конфлікту повісті “Сердешна Оксана” можна співставити з Шевченковою “Катериною”. Там теж автор застерігає жінку, але не Катерину, а взагалі жінок-селянок в образі Катерини. Долі Оксани і Катерини схожі, як дві краплини води. Та теж “не слухала Катерина ні батька, ні неньки... Кличе мати вечеряти, а донька не чує...” [2, c. 22]. Ми бачимо, що Катерина, як і Оксана, не відмовляла собі в бажанні погуляти, не слухали обидві наказів матерів, не дуже брались до роботи, от і мають однакові долі. Обидві покритки, обидві не зазнали щастя в коханні, обидві без чоловіків, самі виховують синів, сподіваючись на те, що їх кохані схаменуться і “покриють свій гріх...”. Обидві “топляться” з горя з дітьми на руках, тільки Оксана не насправді, а тільки щоб ввести в оману капітана, а Катерина взяла на себе цей гріх. Отже, порівнявши ці два образи, можна зробити висновок, що в чомусь Оксана і Катерина - це одна й та ж особа, що зазнала горя на своєму життєвому шляху, пролила море сліз, хоча могла б жити по-іншому. Вони захотіли мати те, що їм не належить за соціальним станом (бо ж "водися кінь з конем, а віл з волом"), за це їх обох можна віддати осуду. Але, з іншого боку, і поспівчувати, бо стали вони жертвою свого кохання: покохали всім серцем, щирим, безвідповідним коханням. Це могло трапитись будь з ким, бо "серцю не накажеш". В цьому плані ми можемо тільки поспівчувати їм [3, c. 458].

Ці два твори української літератури дійсно є шедеврами. Ми можемо визначити і заявити, що вони написані не з наміром полоскотати нерви невибагливої "читаючої публіки", що показують, "як якийсь живчик одурив джинджигилясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут ... треба колиску дбати" [14, c.32], а з наміром розкрити через нещасливі долі своїх героїнь соціальне коріння трагедії матері-покритки в тогочасному суспільстві й висловити протест не лише проти консервативного побуту, забобонів і пересудів недобрих людей, а й проти існуючого ладу.

Порівнявши життєві шляхи головних героїнь повістей Г. Квітки-Основ'яненка (Оксани, Марусі, Ївги, Галочки), бачимо, що вони схожі між собою. Всі зазнали страждання в коханні, зазнали важких перешкод на шляху до щастя.

Своїх героїнь Г. Квітка-Основ'яненко шукав не в панських палатах і не в столичних палацах. У вищому світі письменник вбачав штучну одноманітність, вдавану вишуканість, фальшиву "благопристойність". Інша справа - серед простих людей, які "діють не за навіяними їм правилами, не за вкладеними в них поняттями, а за власним почуттям, а за власним розумом". Г.Ф. Квітка-Основ'яненко оспівував просту людину, її щиру й чисту душу, трудове життя, чесні помисли й високі поривання.

Його героїні з простого народу, з відкритою душею і щирим серцем. Характеризуючи одну з них, можна поширити усю характеристику на всіх героїнь, і навпаки. Повість "Маруся" стала для інших народів відкриттям нового мальовничого краю, України, його доброго й працьовитого народу. Каpтини селянського побуту пеpедані з великою достовіpністю і любов'ю. Читаючи її, поpинаєш у пpавдивий світ наpодного побуту. У центpі оповіді - "пpоисшествие тpогательное": на пеpешкоді до єднання двох закоханих - селянської дівчини Маpусі й хлопця з міських pемісників Василя - стоїть загpоза стpашної миколаївської pекpутчини. Автоp подає звоpушливу істоpію чистого і віpного кохання, що закінчується тpагічно[16, c. 60].

Наступні українські повісті - "Козир - дівка", "Сердешна Оксана", "Щира любов" - зміцнили письменницьку славу Г. Квітки-Основ'яненка. Герої цих творів своєю поведінкою і почуваннями навіювали читачам ідею моральної переваги людей простого звання над "благородними". Це насамперед "проворна, моторна, смілива, на річах бойка"[12, с. 243]. Ївга, яка не зупиняється ні перед чим у боротьбі за своє щастя, сміливо доходить до самого губернатора, виручає свого милого з біди й одружується з ним.

Письменник підкреслює розум героїні, її енергію, відданість і щиру любов. Вдала сюжетна знахідка - ходіння Ївги по повітових і губернських "муках" у пошуках справедливості - дозволили автору подати колоритні реалістичні образи можновладної верхівки, гротескно - сатиричні портрети писаря, справника, секретаря, суддів і підсудків. Душевне благородство селянки підкреслене відмовою Ївги від зібраного губернатором посагу. У простих словах Ївги, що викривали так зване "панське благородство", проривалося справжнє народне ставлення до "добрих" панів і "справедливих" правителів.

Світле благородство душі виявляє і Галочка - розумна та вродлива героїня повісті "Щира любов". В неї закохався офіцер Семен Іванович - порядна людина - виняток із свого стану, але дівчина не вірить у щасливий шлюб благородного пана з простою селянкою, жертвує своїм почуттям, виходить заміж за наймита й помирає з туги за коханим. Певна сентиментальність повісті дещо компенсується привабливим образом Галочки.

З такої характеристики творів ми бачимо, що в Галочки, Оксани, Ївги, Марусі - одна й та ж доля, всі вони нещасливі як в коханні, так і в "суспільному" житті. Всі вони зазнали горя, страждань, поневірянь, випробувань долі, нещасливого кохання, і кожна з них переживає це горе по-своєму. Але, узагальнивши, бачимо тільки одне - єдине, що об'єднує їх усіх -страждання, що розриває душу, ятрить серце і призводить до трагізму.

Головні героїні творів Квітки-Основ'яненка зображені як втілення найвищих людських якостей - згідно з народним і авторським етичним та естетичним ідеалом. Дівчата всі "на все село були і красиві, і розумні, і усякому покірні". У досліджуваних творах з'являється характерне для Квітки художньо-етнографічне портретування персонажів, відображення їх внутрішнього світу, морально-етичних якостей, з орієнтацією на фольклорні зразки. Портрети Марусі, Оксани, Ївги, Галочки та інших героїв творів Квітки стали зразками художньо-етнографічного портретування для багатьох українських прозаїків[12, с. 64].

Основну увагу в характеристиці молодих дівчат письменник приділяє показу їх почуттів і переживань. Так, крім використання традицій сентименталістів, велику роль відіграє ліризм народної пісенності, народнопоетичне зображення внутрішнього світу людини, сильних і піднесених почуттів.

Значною мірою в народнопісенному плані витримана мовленнєва партія головних героїнь, що сприяє їх поетизації, яскравому виявленню їх глибоких емоцій і драматичних переживань, їх душевної теплоти в ставленні до людей: “Василечку, голубчику, соколику мій!..”. “Таточку, голубчику, соколику, лебедикцу! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко!..” [12, с.75]

Серед найголовніших якостей жіночих постатей письменник підкреслює їх працьовитість, вони були "до усякого діла невсипущі". Реалістично змальовує письменник тpудові будні селянок, pозповідає пpо те, “що в господаpстві, в сільській околиці і в хаті між жіноцтвом діється” . Пpоте далі околиці і господаpства письменник не виходить. Головне у його повісті - це лише моpаль і побут життя селянства. Квітка одним з перших у новочасній літературі звернувся до зображення селянської праці, до показу героїв у хліборобських заняттях, чим його герої принципово відрізняються від персонажів попередньої сентименталістської літератури.

Чотири жіночі постаті Квітчині являють собою різні сторони у вдачі української жінки взагалі. Маруся й Галочка з одного боку, Ївга та Оксана з другого - з перевагою у перших ідеальних мотивів і з твердою практичністю цих двох - добре єднають чисту вдачу української жінки, її велику силу любові й самопожертви з її ж таки енергією та незламністю - ті риси, що роблять з неї самостійну особу і в індивідуальному, і в громадському житті. Запашними квітами розцвіли ці благоухані жіночі постаті в творах батька української повісті, і маючи велику ціну самі по собі, служать разом і тій загальній ідеї, якою перейнято всі твори Квітки про жінку-страдницю.