Я-концепція як основа життєвого стилю
Оскільки початковим моментом для вироблення життєвого стилю є уявлення людини про себе, необхідно стисло розглянути індивідуальну варіативність самосвідомості. Сукупність уявлень особистості про себе, що включає переконання, оцінки і тенденції поведінки, називається Я-концепцією. Інакше кажучи, Я-концепція – система найзагальніших установок суб’єкта на самого себе [4; 13].
Я-концепція визначає міру успішності людини в різних сферах дійсності й ділянці її уразливості, виконуючи трояку роль: по-перше, сприяє досягненню внутрішньої узгодженості особистості; по-друге, визначає інтерпретацію досвіду людини і, по-третє, є джерелом очікувань. Таким чином, Я-концепція виступає регулятором практично всіх особистісних і характерологічних процесів. Я-концепція за своїм походженням – в основному фенотипічне утворення, що підкріплюється генетично рівнем тривожності і властивостями нервової системи [4].
Самооцінка, найважливіша складова самосвідомості, може бути обчислена за оригінальною формулою У. Джемса:
самооцінка = успіх/рівень домагань.
Вона змінюється з віком, набуваючи таких властивостей, як диференційованість (деталізованість окремих уявлень про себе), висота (вона може бути середньою, високою і низькою), адекватність (вона повинна відповідати особистим об’єктивним досягненням). Самооцінка складається у дитинстві під впливом зовнішніх оцінок, які, інтеріоризуючись, перетворюються на самоставлення. Це можливо тільки починаючи з деякого рівня інтелектуального розвитку (діти-олігофрени, у яких немає смислового узагальнення, стійкої самооцінки так і не набувають).
За даними досліджень, присвячених диференційованій самооцінці, виявлено, що, якщо порівнювати самозвіти різних вікових категорій (наприклад, семикласників, старшокласників і дорослих людей віком близько 30 років) за п’ятьма параметрами самооцінки (фізичними якостями, успішністю, інтелектуальним розвитком, міжособистісним спілкуванням і відповідальністю), з віком індивідуальні варіації посилюються [4; 13]. Якщо дитина раннього віку оцінює себе однаково за всіма якостями, то старші респонденти краще знають свої сильні і слабкі сторони. Це пов’язане із розширенням особистого досвіду і, як наслідок, із збільшенням когнітивної складності особистості, тобто здатності оцінювати різні сторони власного Я. Недиференційованість самооцінки свідчить про соціальну і особистісну нерозвиненість (“Що скажуть про тебе інші, коли ти сам про себе нічого сказати не можеш”, – писав Козьма Прутков).
Для успішності діяльності необхідно, щоб людина оцінювала себе небагато вище за реальні досягнення, таким чином самомотивувалася. Занижена (нижче за об’єктивні досягнення) самооцінка свідчить про депресивність, схильність особистості до невротизації. Численні дослідження показали, що самооцінка безпосередньо пов’язана зі шкільними успіхами, тоді як інтелектуальні здібності – лише опосередковано. Тобто не дуже здібний, але впевнений учень краще вчиться, ніж його обдарований, але такий, що сумнівається в собі товариш.
Негативна Я-концепція породжує надмірні психологічні захисти, обмежуючи коло діяльності і спілкування людини. Прийняття себе – основа самоактуалізації особистості. Для людини, що має професію соціального змісту, необхідне поглиблене знання себе, а негативна Я-концепція є професійним протипоказанням [4; 7; 13].
У чоловіків частіше спостерігається позитивніша (а також, можливо, більш інтегрована) Я-концепція, ніж у жінок. Можна відзначити також поєднання задач альтруїстичного і прагматичного змісту в самосвідомості чоловіків і розведення цих сторін самоактуалізації у жінок, що, мабуть, пояснюється комплексом жертви, характерним для української, втім, як і для російської, фемінінної в цілому, культури.
Підвищення самооцінки можливе за умови: а) наявності окремих досягнень в одній з діяльностей, б) що людина не боїться бути знехтуваною в разі неуспіху, в) впевненості в доброзичливому ставленні до неї і відсутності зіставлення з іншими людьми (тобто наявності безоцінного ставлення). Неадекватно завищена самооцінка, проте, також може бути джерелом життєвих труднощів для її носія: знижена критичність до себе призводить до інфантильності, безвідповідальності, невміння планувати свою діяльність, прогнозувати її наслідки і будувати стосунки з іншими людьми.
Самооцінка тісно пов’язана з рівнем домагань – тими цілями і завданнями, які людина вважає для себе здійснимими. Рівень домагань розрізняється за висотою і динамічністю. Якщо людина не справилася із завданням, вона, за логікою адаптивної поведінки, повинна знизити свої домагання. Ригідні домагання на успіх спостерігаються у соціально й особистісно нерозвинених людей (втім, завзятість і впертість без підкріплення належить до однієї з поведінкових програм здорових чоловіків) [4].
Я-концепція – поняття в основному європейського менталітету. Філософські вчення Сходу в основному постулюють наперед заданість людської долі і доцільність підпорядкування їй: адже якщо все одно не уникнути певної події, то краще її прийняти. Європейська традиція, навпаки, орієнтує людину на те, щоб будувати своє життя самостійно. Активне начало, пошук свого місця у світі і сенсу свого існування, який відкривається не всім і не відразу, зіставлення себе і всесвіту, претензія на те, щоб перетворювати світ “за своїм образом і подобою”, – ось відмінні риси західного мислення.
У психології особистості схильність людини покладати відповідальність за те, що відбувається з нею, на зовнішні обставини або себе саму називається локусом контролю (це поняття було введене Роттером). Якщо людина має внутрішній локус контролю (таких людей називають інтерналами), вона відчуває себе творцем власного життя. Інтернали менш схильні підкорятися впливу інших, вони чинять опір, коли відчувають, що ними намагаються маніпулювати. Вони краще працюють наодинці, ніж під спостереженням, хворобливо реагують на втрату особистої свободи.
Якщо ж людина вважає, що все, що відбувається з нею, є результатом дії зовнішніх, сторонніх відносно її волі сил – випадку, інших людей, провидіння (таких людей називають екстерналами), то вона більше орієнтована на прийняття всього, що з нею відбувається. Вона рідше досягає тих висот життєтворчості, які властиві інтерналам, відчуває себе менш значимою в цьому житті, зате не бере на себе важко здійснюваних завдань. Екстернали конформні (підкоряються правилам), піддаються тиску оточуючих, навіюванню, краще працюють на людях, ніж наодинці. Їм важко організувати свою діяльність, при плануванні якої вони враховують в основному зовнішні вимоги (підготувати матеріал до іспиту, приготувати святковий обід, якщо очікуються гості).
Локус контролю пов’язаний і з тим, як людина будує свої стосунки з іншими людьми. Як правило, інтернал упевненіший у собі, популярніший у групі і проявляє більшу терпимість у порівнянні з екстерналом. В інтерналів виявлена активніша позиція відносно власного здоров’я: вони краще обізнані про його особливості, більше піклуються про нього і частіше звертаються по профілактичну допомогу. Екстернальність, навпаки, поєднується із зниженим настроєм, переживанням тривоги за своє здоров’я.
Протягом деякого часу вважалося, що локус контролю – постійна характеристика особистості, що зберігається впродовж тривалого періоду часу і розповсюджується на всі сфери життя – успіх і невдачі, здоров’я, навчання, роботу, сім’ю, стосунки з друзями (саме ці сфери виділяються у вітчизняній модифікації опитувальника, що має назву “Рівень суб’єктивного контролю”) [12]. Проте пізніше було показано, що локус контролю може змінюватися залежно від реальних можливостей впливу на життя, якими володіє людина (наприклад, зрозуміло, що дитина мало за що може відповідати у батьківській сім’ї, зате будує все на свій розсуд після одруження). Але, як би там не було, важливо, щоб людина була реалістична в своїй оцінці обставин.
Логічним наслідком властивого людині локусу контролю є поведінка в ситуації фрустрації. С. Розенцвейг виділив три можливі напрями реакції: це так звана інтрапунітивна реакція (звинувачення самого себе), екстрапунітивна (спрямована на інших людей і зовнішні обставини) та імпунітивна (відволікаюча від конфлікту і знецінююча його значення). Екстрапунітивно реагують частіше психотики, інтрапунітивно – невротики. У реальному житті, залежно від індивідуальних можливостей контролювати ситуацію, потрібно використовувати весь спектр способів поведінки. Для їх діагностики існує напівпроективний малюнково-фрустраційний тест, створений у дитячому і дорослому варіантах і модифікований стосовно ділового спілкування.