Поняття та форми протидії слідству

Способи подолання протидії слідству при допиті

Вступ

Слідча тактика, як розділ криміналістики, вивчає основні напрямки і способи найбільш ефективного виявлення, переробки і використання доказової інформації з метою оптимізації розслідування взагалі, а особливо — у конкретних слідчих ситуаціях.

Слідча практика передбачає як неодмінну умову можливість вибору і зміни рішень, альтернатив у діях слідчого і прогнозованих діях інших учасників слідчих дій, умов та прийомів актуалізації розумових процесів усіх учасників.

З одного боку, слідчий постійно впливає на осіб, які беруть участь у справі, що розслідується, і тим самим добуває доказову інформацію у тактичному плані досить ефективно, а отже професійно грамотно побудований вплив виконує роль тактичного засобу розслідування, є елементом слідчої тактики. З іншого боку, у процесі виявлення і переробки доказової інформації слідчий постійно відчуває вплив об'єктивних і суб'єктивних факторів, що навмисно чи мимоволі перешкоджають цьому процесу, а також загрожують ефективному використанню одержаної інформації.

Важливим завданням слідчої тактики— науки і практики — є те, щоб у межах кримінально-процесуального закону і норм судової етики максимально використати (або знешкодити) вплив цих факторів, врахувавши знання про них у практичній діяльності для встановлення істини на слідстві.

Криміналістика порівняно нещодавно звернулася до вивчення проблеми протидії слідству. За останні роки слідча практика дедалі частіше зустрічається з цілеспрямованою, часто досить витонченою та ретельно спланованою протидією не лише з боку підозрюваних та обвинувачених, а і свідків, і навіть потерпілих, а також інших учасників процесу та осіб, які мають відношення до розслідування кримінальної справи, а також трапляються випадки протидії слідству і з боку посадових осіб державних та громадських організацій різного рівня, включаючи також правоохоронні та контролюючі органи. Вивчення проблеми протидії слідству актуальне ще й через те, що злочинність здебільшого набуває характеру організованої. Злочинні угруповання вже мають свою стратегію та тактику, способи конспірації, "контррозвідку" та охорону, створюють фонди для підкупу посадових осіб, допомоги особам, які звільняються з місць позбавлення волі. Як виявляє слідча практика, саме цілеспрямована, систематична протидія, ретельно спланована, з боку організованих злочинних угруповань викриттю та розслідуванню їх кримінальної діяльності постає одним з факторів їх безпечного існування.

Дана курсова робота присвячена одному з центральних питань криміналістичної тактики – допиту, а саме тактиці допиту в умовах протидії слідству.

Допит є ключовою слідчою дією, яка передбачає певною мірою протиборство і якій належить визначальна роль у встановлення істини, оскільки саме в процесі допиту має бути одержана надзвичайно важлива для слідства інформація про відомі допитуваному обставини справи та інші дані, що мають значення для встановлення істини.

Поняття та форми протидії слідству

Проблема протидії розслідуванню останнім часом набула особливої актуальності й гостроти. Це перш за все пов’язано розмахом організованої злочинної діяльності, з корумпованістю працівників владних структур і правоохоронних органів. Раніш під протидією розслідуванню розуміли переважно різні форми й способи приховування злочинів. Сьогодні протидія розслідуванню може бути визначена як навмисна діяльність з метою перешкоджання встановленню істини в кримінальній справі.

Вирішенням данного питання займалися багато видатних вчених. Питання протидії розслідуванню були предметом досліджень Р.С. Бєлкіна, О.І. Гурова, Л.Я. Драпкіна, О.Р. Ратінова та інших вчених-криміналістів . Деякі автори розглядали питання подолання протидії при провадженні окремих слідчих дій, зокрема при допиті (Р.С. Бєлкін, І.О. Биховський, А.М. Васильєв, Г.Г. Доспулов та ін.) . Особливості розслідування в умовах протидії, що вчиняється, порушували у своїх наукових роботах, присвячених проблемам слідчих ситуацій, О.Я. Баєв, І.Ф. Герасимов, М.П. Яблоков та ін. Протидію розслідуванню злочинів слід сприймати як певною мірою природне явище, пам'ятати про яке необхідно завжди . Це випливає з самої сутності слідчої діяльності, для якої, як зауважив В.Л. Васильєв, характерно подолання опору з боку незацікавлених в успішному розслідуванні справи осіб. На думку психологів та соціологів, конфлікт притаманний будь-якому виду діяльності людини. Не є виключенням і діяльність слідчого, через це найбільшу загрозу збереженню доказів становить не плин часу, а свідома протидія осіб, зацікавлених в перекручуванні результатів розслідування. Цим розслідування злочинів найбільше відрізняється від інших видів пізнавальної діяльності. Певною мірою протидія присутня при розслідуванні практично кожної кримінальної справи. Протидія, що проявляється в приховуванні підозрюваними та обвинуваченими відомостей про обставини вчинених ними злочинів, даванні свідомо неправдивих показань чи відмові давати їх зовсім, характерна для більшості кримінальних справ, зазвичай долається слідчими та дізнавачами без особливих труднощів, в тому числі завдяки розробленим на основі наукових знань та практичних навичок спеціальним тактичним прийомам.

Щодо питання розробки конкретної системи прийомів та способів подолання протидії розслідуванню, то за незначним виключенням (В.П. Бахін, В.М. Карагодін, В.С. Кузьмічов, С.Ю. Журавльов, С.І. Мєдвєдєв, В.А. Овєчкін) воно залишається недостатньо вирішеним порівняно з потребами практики. Цій проблематиці присвятив докторську дисертацію та монографію В.М. Карагодін ("Подолання протидії попередньому розслідуванню", Свердловськ, 1992), у якій зробив спробу охарактеризувати та визначити поняття протидії, запропонував класифікацію її актів та зупинився на проявах протидії з боку представників та С.Ю. Журавльов у дисертації "Протидія діяльності у розкритті та розслідуванні злочинів та тактика його подолання" (Нижній Новгород, 1992) розглянув діяльність органів слідства та дізнання у розслідуванні злочинів у галузі економіки. Також окремі глави, присвячені протидії та засобам її нейтралізації, включили до підручників для навчальних закладів системи МВС Російської Федерації наприкінці 90-х років ХХ ст., але вони висвітлюють дану проблему досить поверхово, базуючись, в основному, на одній з чисельних форм протидії - приховуванні злочинів . У вітчизняних підручниках з криміналістики ця проблема зовсім не знайшла свого відображення. Отже, дана проблема не може вважатися достатньо дослідженою.

В криміналістичній чи в психологічній літературі немає єдиного визначення протидії, що включало б у себе всі риси протидії, і з якого була б зрозумілою сутність цього явища та його мета.

У звичайному розумінні протидія - це дія, що перешкоджає іншій дії. Протидія (як дія, спрямована на неприпустимість досягнення бажаної мети протилежною стороною) є різновидом конфліктної поведінки. Протидія спрямована не лише на неприпустимість (перешкодження, блокування) будь-якої дії, а на перешкоджання досягненню бажаної (кінцевої) мети, отриманню конкретного результату (наприклад, встановленню всіх обставин вчиненого злочину та участі в ньому обвинуваченого, підготовки справи до слухання в суді тощо). [3] Р.С. Бєлкін вживав термін "протидія" у своїх роботах, зазначаючи при цьому що характеризуючись загалом як протидія слідству, тактика сумлінних учасників слідчих дій може виражатися у пасивному та активному опорі зусиллям слідчого встановити істину у справі. "Перешкодження розслідуванню", за визначенням Бєлкіна, полягає у недопущенні включення відповідної доказової інформації до сфери кримінального судочинства та використання у процесі розслідування. Ця діяльність здійснюється різними способами приховування злочину. [4; ]

Також Р.С. Бєлкін зазнчав, що якщо раніше під протидією розслідуванню розуміли переважно різні форми та способи приховування злочинів, то зараз це поняття наповнилося більш широким змістом і може бути визначено як навмисна діяльність з метою перешкодження вирішенню завдань розслідування і зрештою - встановленню істини у кримінальній справі.Далі автор визначає протидію як перешкодження здійсненню особами, які провадять попереднє розслідування, їх процесуальних повноважень.

С.Ю. Журавльов розмежовує поняття "протидія розслідуванню" та "приховування злочину" та зазначає, що першим терміном дослідники майже не користуються, але це не може слугувати аргументом його неправильності. Крім того, на підтвердження свого висновку, С.Ю. Журавльов посилається на проведений ним огляд літературних джерел з цього приводу, зазначаючи, що автори мають на увазі не приховування злочину взагалі, а приховування слідів злочину, що власне звужує обсяг поняття; внаслідок вузькості обраного поняття часто використовуються терміни з "ранньої" криміналістики (такі, як "марка професії", "уловка", чи абстрактні вислови типу "спосіб ухилення від відповідальності" (Г.Г. Зуйков, П.Г. Великородний). За проведеним оглядом автор приходить висновку, що термінологічні нюанси не настільки невинні, коли враховувати, що вони перешкоджають адекватному відбиттю у науці реалій практики. [3] Сам С.Ю. Журавльов пропонує визначати протидію як систему дій (чи бездіяльності), яка спрямована на досягнення мети приховування злочину шляхом недопущення залученню його слідів до сфери кримінального судочинства та їх подальшого використання в якості судових доказів. Інші криміналісти використовують термін "протидія", в основному, як синонім, для визначення поняття "приховування злочину". В.М. Карагодін, узагальнивши основні риси протидії (цілеспрямовані дії, які являють собою частину чи навіть окремий вид діяльності; структурний елемент конфліктної взаємодії; вид комунікативної діяльності, пов'язаної з впливом на людей), визначає її як специфічний вид соціальної діяльності, характеризує протидію попередньому розслідуванню як навмисні дії (чи систему бездіяльності), які спрямовані на перешкодження виконанню завдань попереднього розслідування та встановленню об'єктивної істини у кримінальній справі.

В.Г. Гончаренко та Ф.М. Сокіран визначають протидію як перешкодження розслідуванню; як дію, що перешкоджає діяльності слідчого у досягненні цілей, які він ставить перед собою, та уточнюють, що всі явища протидії створюють умови для того, щоб було порушено нормальний процес досягнення істини, про-цес пізнання, властивий юридичній діяльності. [5]

С.Ю. Журавльов, В.М. Карагодін, О.В. Александренко дотримуються думки, що протидія може виражатися і у бездіяльності.

Особисто я схиляюсь до визначення, яке запропоновано Ф.М. Сокираном та О. Е. Моісеєвою, а саме, що протидіяти розслідуванню означає перешкоджати досягненню цілей, які ставить перед собою слідчий.

Протидія розслідуванню (в прагненні уникнути відповідальності за вчинене) завжди супроводжувалась вчиненням злочинів. За період існування злочинності вона розвилася від елементарних кроків до системи витонченої і відкритої протидії діяльності державних органів боротьби зі злочинністю. [6; 98]

Таким чином, питання визначення протидії розслідуванню залишається відкритим. Так само, як і питання щодо форм та видів такої протидії.

На думку Б.І. Хасана форми протидії розслідуванню можуть бути приховані та відкриті, а види поділяє на знищення доказів, фальсифікацію доказів, психологічний тиск.

Н. Ахтирська вважає, що в процесі розслідування конкретного злочину слід розрізняти “внутрішню” та “зовнішню” протидію.

Під внутрішньою протидією мають на увазі протидію, яку здійснюють ті чи інші особи, причетні до розслідування в будь-якій формі – підозрювані й обвинувачувані, свідки і потерпілі, фахівці й експерти, випадкові особи. Для них характерним є володіння певною інформацією про подію і прагнення сховати, змінити або знищити цю інформацію та її носіїв.

Зовнішня протидія – це протидіюча діяльність осіб, які або взагалі не пов’язані з розслідуваною подією та особою, що здійснює розслідування, або пов’язані зі слідчим процесуальними, службовими або іншими владними відносинами чи іншими залежностями.

Суб’єкти внутрішньої протидії реалізують свої задуми переважно шляхом приховування злочину, суб’єкти зовнішньої протидії – за допомогою впливу, тиску на слідчого, створення умов для вчинення ним незаконних дій, спонукання його до вчинення посадового проступку або злочину.

Суб’єктами зовнішньої протидії є посадові особи підприємств, установ і організацій, де було вчинено злочин; співробітники органів виконавчої влади й представницьких органів, контролюючих і ревізійних органів і, що особливо небезпечно, правоохоронних органів. Досить поширеними є акти протидії з боку представників певних трудових колективів. Нарешті, протидію можуть здійснювати родичі, друзі та інші близькі винного.[7]

Перешкоджання розслідуванню полягає, на її думку, в недопущенні відповідної доказової інформації в сферу карного судочинства та її використання в процесі розслідування. Перешкоджання розслідуванню здійснюється різними способами приховування злочину. За змістовною стороною способи приховування злочину Ахтирська поділяє на такі групи:

1) приховування злочину шляхом приховування інформації і/або її носія;

2) приховування злочину шляхом знищення інформації і/або її носія;

3) приховування злочину шляхом маскування інформації і/або її носія;

4) приховування злочину шляхом фальсифікації інформації і/або її носія;

5) змішані способи.

ПРИХОВУВАННЯ ІНФОРМАЦІЇ

Приховування полягає в неповідомленні слідчому про ті чи інші обставини розслідуваної справи або джерела інформації, необхідної для встановлення істини. Воно може здійснюватися як в активній, так і в пасивній формі.

До числа активних способів приховування належить приховування предмета посягання, речових доказів, грошей і цінностей, нажитих злочинним шляхом, інших об’єктів – джерел інформації; ухилення від явки в орган розслідування. Пасивними способами приховування є замовчування, недонесення, неповідомлення відомостей, що запитуються, відмова від дачі показань.

ЗНИЩЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ

Знищення можна поділити залежно від того, на що воно спрямоване, на знищення слідів злочину й знищення слідів злочинця. При цьому мається на увазі як знищення самої доказової інформації, так і її носіїв. Знищення може бути повним і частковим. Часткове межує з фальсифікацією, іноді виступає її способом.

МАСКУВАННЯ ІНФОРМАЦІЇ

Маскування має на меті зміну уявлення про спосіб вчинення злочину, особистість винного, призначення об’єктів – носіїв інформації та їхнє коло. Способами маскування можуть бути:

– переміщення об’єктів (наприклад, з того місця, де вони мають бути згідно з існуючими або передбаченими правилами, в інше місце, як це буває при порушенні правил збереження і руху документів);

– зміна зовнішнього вигляду суб’єкта злочину;

– створення видимості використання об’єкта не за призначенням;

– приховування паралельно вчиненими діями або процесами, що відбуваються.

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ ІНФОРМАЦІЇ

Фальсифікація – це підробка, створення помилкової інформації або її носія. Існують такі способи приховування злочинів шляхом фальсифікації:

– завідомо неправдиве показання;

– – завідомо неправдиве повідомлення, заява, донос;

– – створення помилкових слідів та інших речових доказів;

– – повна або часткова підробка документів;

– – підміна, дублювання об’єктів;

– – часткове знищення об’єкта, переробка з метою зміни його зовнішнього вигляду й фальсифікації призначення.

ЗМІШАНІ СПОСОБИ ПРИХОВУВАННЯ ЗЛОЧИНУ

Змішані способи приховування злочину представлені в слідчій практиці різними інсценуваннями або, за старою термінологією, різними видами симуляції обставин злочину.

Інсценування злочину – створення обстановки, що не відповідає події, яка фактично відбулась на цьому місці, що може доповнюватися погодженими з цією обстановкою поведінкою та неправдивими повідомленнями як виконавців інсценування, так і пов’язаних з ними осіб.

В основі інсценування злочину завжди лежить штучне створення матеріальних слідів події. Поведінка й повідомлення виконавця інсценування й пов’язаних з ним осіб, що мають на меті посилення впливу матеріальних слідів на слідчого, завжди є доповненням до них, хоча за часом можуть передувати їхньому виявленню та сприйняттю слідчим. Такими є випадки, коли виконавці інсценування самі повідомляють органу розслідування про виявлення ними ознак нібито вчиненого злочину або про припущення, які в них виникли щодо можливого проникнення до інформаційних систем.

Інсценування може мати такі цілі:

– створення видимості вчинення у визначеному місці іншого злочину й приховування ознак справжньої події;

– створення видимості події, що відбулася на даному місці, але не має кримінального характеру, для приховування вчиненого злочину;

– створення видимості здійсненого злочину для приховування фактів аморальної поведінки, недбалості та інших вчинків, які не мають кримінального характеру;

– створення неправдивого уявлення про окремі деталі фактично вчиненого злочину або про окремі елементи його складу: інсценування вчинення злочину іншою особою, в іншому місці, в інших цілях та з інших мотивів.

Інсценування можна класифікувати таким чином:

· за метою – приховування злочину; приховування некримінальної події;

· за об’єктом – інсценування злочину; інсценування некримінальної події; інсценування окремих деталей або окремих елементів складу злочину; інсценування інсценування;

· за часом вчинення – до вчинення злочину; під час вчинення злочину; після вчинення злочину або некримінальної події;

· за місцем – на місці злочину; на іншому місці;

· за способом легалізації – розраховані на виявлення за повідомленнями виконавця або пов’язаних з ними осіб; розраховані на виявлення сторонніми особами;

· за тривалістю впливу – розраховані на те, що справжня подія не буде виявлена взагалі; розраховані на отримання виграшу в часі або інших часових переваг перед слідством;

· за змістом – інсценування матеріальних слідів у поєднанні з відповідною поведінкою та повідомленням неправдивих відомостей.

Існують ще дві групи факторів, які спонукають до приховування злочинів сторонніх осіб і потерпілих. У слідчій практиці хоча й рідко, але трапляються випадки, коли стороння особа, приховуючи чужий злочин на прохання винного або за власною ініціативою, випадково його знайшовши, має на меті одержання підстав для наступного шантажу суб’єкта злочину. При цьому шантажист прагне “матеріалізувати” отриману ним інформацію про злочин, приховуючи від органу розслідування речові докази винуватості об’єкта шантажу.

Приховування злочину з боку потерпілої особи можна очікувати у випадках:

1) коли злочин носить ганебний для даної особи характер, що свідчить, наприклад, про такі її якості, як нечесність, судимість (при викраденні досьє). Потерпілий може розцінювати злочин як ганебний і такий, що наносить істотний збиток його репутації в силу визначених поглядів, поширених у даному середовищі. Саме так сприймаються розкрадання коштів з банків – як підрив фінансового авторитету й вразливості системи інформаційної безпеки. Тому потерпілий нерідко надає перевагу прихованню вчиненого проти нього злочину для того, щоб зберегти репутацію;

2) коли розкриття злочину загрожує самому потерпілому;

3) в силу бажання особисто звести рахунки з винним.

Спрямованість “зовнішньої” протидії розслідуванню може бути різною. Вона залежить від суб’єктів, їхніх можливостей і цілей протидії. Не останню роль відіграє й мотив протидії, а також інформованість суб’єкта про обставини справи. Суб’єктів зовнішньої протидії поділяють на дві групи:

до першої відносять тих осіб, які переслідують власні та інші цілі й усвідомлюють протиправність своїх дій;

до другої – ті що діють під впливом добросовісного хибного уявлення про обставини злочину, особу винного, дії органу розслідування й не мають власних цілей.

Здійснювана протидія може бути спрямована:

– на процес розслідування, вирішення його завдань, умови його провадження;

– на особу, яка здійснює розслідування – слідчого, працівника органа дізнання;

– на носіїв доказової інформації – свідків, потерпілих, а також не пов’язаних з ними осіб – друзів, товаришів по роботі, родичів.

Протидія розслідуванню з боку суб’єктів першої групи може виражатися таким чином:

1) приховування події злочину, вчиненого в їхній організації, на підприємстві, з метою збереження престижу, репутації організації, підприємства. Це саме стосується й приховування обставин, що сприяли здійсненню злочинів;

2) приховування події злочину з корисливих мотивів, наприклад, з метою подальшого приховування прибутків від оподаткування, одержання контрабандних товарів;

3) приховування злочину через помилкове розуміння професійних інтересів (загроза кар’єрі, просуванню по службі);

4) приховування злочину або перешкоджання розслідуванню корумпованих суб’єктів з корисливих мотивів, у зв’язку з причетністю до діяльності організованих груп;

5) приховування злочинів з особистих мотивів – на прохання зацікавлених у цьому родичів, знайомих, ділових партнерів, при загрозі репутації, положенню в суспільстві, діловим зв’язкам у випадку розкриття злочину. Протидія розслідуванню з боку суб’єктів цієї групи може бути спрямована й безпосередньо на особу, яка здійснює розслідування, та виражається у формі:

– спонукання слідчого до незаконних дій або дій, що не пов’язані з інтересами слідства – зміни запобіжного заходу; припинення справи; перекваліфікації злочину на більш легкий; виділення матеріалів в окреме провадження з метою наступного припинення або забезпечення незначного покарання;

– неправомірного насильства щодо слідчого – загрози життю, здоров’ю його та членів його родини або інших близьких йому людей; погрози дискваліфікацією, перешкоджанням службовому росту, шантажуванням розголошення попередніх ганебних для репутації вчинків.

Суб’єкти другої групи, які не мають власних і протизаконних інтересів, протидіють розслідуванню, добросовісно помиляючись щодо особистості винного або його дій та їхньої правової оцінки, під впливом неправдивої або перекрученої інформації про дії слідчого, мотиви та вчинки свідків і потерпілих. Ними можуть керувати почуття гуманності, жалості й співчуття винному. Їхні дії виражаються, зазвичай у направленні скарг і клопотань до правоохоронних органів, засобів масової інформації, прагненні різними шляхами створити в слідчого, свідків, потерпілих позитивне уявлення про винного, а іноді – негативне уявлення про потерпілого або свідка, часом у некваліфікованих та упереджених оцінках поведінки і дій слідчого.

Таким чином можна зробити висновок, що дане питання лишається дискусійним. Існує багато думок та класифікацій, проте, вчені ще не дійшли згоди в питанні щодо визначенн, форм та видів протидії слідству.

Тому для систематизації викладеного в даній курсовій роботі матеріалу я обрала точку зору В.М. Сокирана та О. Е. Моісеєвої, які визначили такі види протидії розслідуванню:

· Неправдиві свідчення (в тому числі обмова і самообмова);

· Замовчування;

· Перешкоджання виконанню певних слідчих дій;

· Фальсифікація і знищення доказів.

Відповідно до цієї класифікації представлено тактичні прийоми та способи проведення допиту, що застосовуються для подолання протидії слідству.