Процес формування рухової навички

Процес формування навички умовно розбивається на етапи. Їх кількість визначається різними ученими по-різному. Ми розглянемо п’ять стадій формування навички, що були запропоновані В. Д. Мазниченко.

Перша стадія пов’язана з формуванням у того, хто навчається, поняття і зорового уявлення про рухову дію в цілому. Головні канали отримання інформації – зоровий (показ) і слуховий (пояснення). Виникаюче уявлення про рухову дію носить узагальнений характер і не підкріплюється м’язово-руховими відчуттями. Той, хто навчається, розуміє мету, але ще смутно уявляє способи її досягнення.

Образно кажучи, словесний опис рухової дії й діяльності – це милиця, від якої, той, хто навчається, у міру формування навички («навчившись ходити самостійно») пізніше відмовляється.

Формування зорового уявлення про рухову дію залежить від вираженості ряду психічних процесів, зокрема від здатності до «зорового схоплювання» демонстрованої дії, яке визначається об’ємом сприйняття. Особливе значення ця здатність має при ліміті часу, тобто при показі руху в реальних умовах. При повторних показах рухів зоровий образ формується тим швидше, чим більше виражена в того, хто навчається, здатність до перемикання уваги й чим краще короткочасна й довготривала пам’ять. Оскільки в тих, хто навчається, є різна швидкість формування зорового уявлення про розучувану вправу, виникає необхідність контролювати міру сформованості цього уявлення.

Друга стадія пов’язана з початковим етапом виконання розучуваної дії, пошуком тих рухових (міжм’язових) координацій, які забезпечать виконання рухового завдання. Завдання цієї і наступної стадії – навчитися слідувати пред’явленому зразку. Ця стадія характеризується широкою іррадіацією збудження по нервових центрах при недостатності внутрішнього гальмування й невпорядкованості процесів центральної нервової системи. Іррадіація збудження призводить до надлишкової фіксованості рухового апарату, оскільки в рух включаються й непотрібні м’язові групи. Правда, з точки зору М. О. Бернштейна, «зайве закріпачення» має і позитивний бік, оскільки таким шляхом блокується скорочення непотрібних м’язів і руху, надається певна спрямованість. М’язи-антагоністи активно втручаються в рух, гальмуючи його, що дозволяє вносити корективи по мірі його здійснення.

Ця фізіологічна картина доповнюється психологічною, що супроводжується емоційною реакцією на новизну, надлишковим збудженням вольового зусилля, наявністю невпевненості, а в ряді випадків – боязні. Усе це призводить до захисних рухових реакцій, до скутості. Контроль над діями здійснюється за рахунок дистанційних аналізаторів (зір і слух), а м’язові відчуття, що виникають при виконанні вправи, диференціюються ще слабо, і тому інтероцептивний контроль відіграє другорядну роль порівняно з екстерорецептивним. Отже, уявлення про рухову дію уточнюється на цьому етапі за рахунок «зовнішнього» зворотного зв’язку.

Третя стадія характеризується концентрацією збудження в тих нервових центрах, які потрібні для управління цим руховим актом. Розвивається внутрішнє гальмування, що дозволяє точніше диференціювати сигнали, особливо з пропріорецепторів, про здійснювану дію. На цьому етапі екстероцептивний контроль («зовнішній» зворотний зв’язок) діє нарівні з пропріорецептивним контролем («внутрішнім» зворотним зв’язком). Правильне виконання розучуваних рухів, що забезпечується викладеними вище фізіологічними змінами, знімає почуття невпевненості й боязні. Поступово усуваються захисні рухові реакції, що заважають правильному виконанню рухової дії. Починає формуватися динамічний стереотип, хоча помилки у виконанні ще можливі. Той, хто навчається, вже розуміє способи виконання дії й досягнення мети, але його увага ще напружена й концентрується переважно на рухах. При перемиканні ж уваги на навколишнє оточення якість дії погіршується.

Четверта стадія – автоматизація дії. Техніка руху виконується стабільно. Контроль над рухами здійснюється за рахунок пропріорецептивних сигналів, а зоровий зворотний зв’язок відходить на другий план. На думку М. О. Бернштейна, це забезпечує вищу якість виконання рухів, оскільки деталі виконуваної дії доручаються рівням, краще пристосованим для такого управління. Окрім того, розвантажується свідома увага від другорядних за сенсом деталей. Проте при цьому зоровий контроль залишається як регулювальник і використовується тим, хто навчається в міру потреби.

П’ята стадія пов’язана з формуванням умінь вищого порядку, під якими розуміють уміння варіювати технікою навички залежно від умов її виконання.

Отже, загальна динаміка формування рухової навички така. При ознайомленні з руховою дією в першу чергу формується сенсорний і інтелектуальний компоненти навички, тобто зоровий образ і поняття про вправу. Надалі ці компоненти розвиваються, збагачуються і в сукупності з іншими відчуттями (слуховими, тактильними, вестибулярними, м’язово-суглобовими) утворюють полімодальний образ-програму рухової діяльності людини.

Формування цього образу-програми йде від загального, схематичного до деталізованого, а потім до згорнутого, узагальненого образу. Це робить контроль і запуск руху більш швидким. Істотною особливістю формування сенсорного компонента навички є зростання міцності перцептивного сліду (запам’ятовування відчуттів) із збільшенням числа повторень дії.

Концептуальна модель діяльності включає пам’ять на ситуацію. Вона допомагає швидко визначати, що необхідно зробити при виникненні тієї або іншої ситуації. Пам’ять на ситуацію управляє руховою дією на початковому її етапі, до того як почне поступати інформація по каналах зворотного зв’язку. Цей вид пам’яті визначає правильність або помилковість вибору способу рішення рухової задачі.

На початку опанування рухової дії спостерігається багато помилок зорового пізнання ситуації, й дуже тривалі пошукові операції. Ті, хто навчаються, частіше орієнтуються на випадкові, а не на провідні ознаки в цій ситуації. Усе це призводить до неправильної оцінки ситуації і до ухвалення помилкових рішень. У процесі навчання, набуття досвіду виникає тонке звірення ситуацій і розуміння їх за короткий час, а звідси й адекватність рішень, що приймаються. Створюється враження, що рішення приймаються інтуїтивно. Насправді ж мова повинна йти скоріше про загостреність свідомості, про переведення процесу сприйняття ситуації на рівень пізнання, яке здійснюється легше і швидше. Відбувається «згортання» внутрішньої мови, тобто замість розгорнутої думки, висловленої словами, людина використовує одне-два слова, що означають ту або іншу ситуацію, або необхідну відповідну дію. Це також прискорює процес ухвалення рішення.

У процесі формування рухової навички відбувається виключення непотрібних м’язових скорочень, пов’язаних із іррадіацією збудження. Проте при стомленні, при психічній напрузі та на тлі закріпленої навички знову може з’явитися напруга непотрібних м’язових груп.

При формуванні навички відбувається й зміна взаємин між м’язами-антагоністами. На початку навчання може спостерігатися одночасна біоелектрична активність у цих м’язах. Надалі напруга в них або зменшується, або зникає повністю. Проте не в кожному випадку напруження м’яза-антагоніста слід розглядати як недосконалість координації: у ряді випадків їх одночасна напруга є проявом спеціальної форми координації.

У результаті виключення непотрібних м’язових груп, своєчасного включення м’язів у роботу та їх виключення, розслаблення м’язів-антагоністів виникає економність рухів, що позначається і на їх енергетичній вартості.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст поняття «психомоторика».

2. Розкажіть про рефлекторну концепцію рухів.

3. Які види сенсомоторних реакцій ви знаєте? Схарактеризуйте їх.

4. Що ви знаєте про теорію фізіології рухів М. О. Бернштейна?

5. Опишіть рівні управління рухами згідно з М. О. Бернштейном.

6. У чому полягає принцип сенсорних корекцій?

7. Дайте характеристику функціональної системи поведінкового акту за П. К. Анохіним.

8. Що ви знаєте про «концепцію рефлекторного кільця»?

9. Охарактеризуйте основні стадії формування рухів.

Література

Основна

1. Анохин П. К. Философские аспекты теории функциональной системы. Избранные труды. – М.: Наука, 1978 – 400 с.

2. Бернштейн Н. А. Физиология движений и активность. – М.: Наука, 1990. – 495 с.

3. Выготский Л. С. Собрание сочинений: В 6-ти т. – Т. – 3: Проблемы развития психики. – М.: Педагогика, 1983. – 368 с.

4. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию: курс лекций. – М.: Изд-во Моск ун-та, 1988. – 320 с.

5. Гуменюк Н. П., Клименко В. В. Психология физического воспитания и спорта. – К.: Вища школа, 1985. – 311 с.

6. Запорожец А. В. Избранные психологичесие труди: в 2-х т. – Том II. – Развитие произвольныъх движений. – М.: Педагогика, 1986. – 296 с.

7. Ильин Е. П. Психомоторная организация человека. – СПб.: Питер, 2003. – 384 с.

8. Сурков Е. Н. Психомоторика спортсмена. – М.: Физкультура и спорт, 1984. – 126 с.

Додаткова

1. Бернштейн Н. А. О ловкости и ее развитии. – М.: Физкультура и спорт, 1991. – 288 с.

2. Боген М. М. Обучение двигательным действиям. – Физкультура и спорт, 1986. – 211 с.

3. Гордеева Н. Д., Зинченко В. П. Функциональная структура действия. – М.: Изд-во МГУ, 1982. – 208 с.

4. Клименко В. В. Психомоторные способности юного спортсмена. – К.: Здоров’я, 1987. – 206 с.

5. Озеров В. П. Формирование психомоторных способностей у школьников. – Кишинев: Лумина, 1989. – 109 с.

6. Розе Н. А. Психомоторика взрослого человека. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1970. – 128 с.

РОЗДІЛ 8. ДІЯЛЬНІСТЬ

Поняття діяльності

Діяльність є категорією, що має загальнонаукове та суспільно-історичне значення. Поняття діяльності використовується в багатьох напрямках наукових досліджень. Так, у філософії діяльність пов’язується з буттям людини та суспільства та розглядається як специфічна форма відношення людини до навколишнього світу, що полягає в зацікавленому, цілеспрямованому перетворенні світу. В економіці діяльність розглядається як основа виробничого процесу та джерело фінансового й промислового зростання. В історії та культурології суспільна діяльність народів та співтовариств у формі своїх результатів і звершень виступає як культурне надбання, як свідчення розвитку цивілізацій. В антропології діяльність розглядається як провідний чинник еволюції людини. У соціології та політології ми маємо справу з діяльністю соціальних груп і державних утворень. На теренах фізіології та нейрофізіології ми стикаємося з поняттями «діяльність нервової системи», «вища нервова діяльність». У якості однієї з найважливіших категорій, поряд із такими фундаментальними поняттями, як «особистість» та «свідомість», діяльність досліджується в психології.

Людина живе у світі: серед природних явищ та процесів, що підкоряються певним законам і тенденціям становлення; поряд із рослинами й тваринами; у суспільстві з його настановами, правилами, традиціями та досягненнями. До того ж і сама людина належить світу, є частиною світу. Змінюється світ, змінюється й людина в процесі своєї життєдіяльності. Проте далеко не завжди ці зміни узгоджуються, а потреби та інтереси людини не дуже часто можуть бути безпосередньо задоволені навколишнім середовищем. Для задоволення потреб і здійснення намірів людина повинна визначати напрямки та способи впливу на зовнішні природні та соціальні процеси й об’єкти так, щоб змінити дійсність необхідним для себе чином, на свою користь. Значення вказаних впливів людини на світ для розвитку її свідомості, її розвитку як особистості, як суб’єкта своєї життєдіяльності, а також особливості та закономірності побудови цих впливів і розкриваються в психологічній науці в тематиці, що присвячена діяльності.

Як об’єктив психологічного дослідження діяльності Б. Ф. Ломов визначає: діяльність індивіда; спільну групову діяльність. Досить чітко та всебічно В. Д. Шадриковим були виділені задачі психологічного дослідження діяльності. Одним із головних дослідницьких завдань цього напряму було визначено розкриття системи теоретичних основ вивчення діяльності. Б. Ф. Ломов також формулює таку фундаментальну задачу: визначити роль та місце системи психічного віддзеркалення в діяльності людини, або групи людей. У свою чергу як одну з головних задач психології К. О. Абульханова-Славська виділяє дослідження процесу становлення особистості суб’єктом діяльності. Поряд із цим повинні вирішуватися такі конкретні завдання: визначення того, яким чином цілеспрямована активність людини перетворює навколишній об’єктивний світ; визначення механізмів психічної регуляції діяльності; визначення змін, що відбуваються з людиною в процесі діяльності; визначення впливу діяльності на розвиток можливостей людини; визначення того, як діяльність приймає індивідуальний характер.

Дослідженням діяльності як основного способу взаємодії людини з навколишнім середовищем, як основи розвитку її свідомості та особистості найбільша увага приділялася в радянській психології. Формування окремих складових діяльності (розумових дій) розглядалися Ж. Піаже в межах концепції стадіального розвитку інтелекту як результат інтеріоризації (перехід ззовні усередину) зовнішніх дій. Для розкриття сутності людської діяльності значну роль у практичній площині зіграли напрацювання психотехніки, що вивчала конкретні особливості реалізації різних видів професійної діяльності. У теоретичному плані значний вплив на розкриття сутності людської діяльності мали роботи з умовних рефлексів і вищої нервової діяльності фізіологів І. М. Сеченова та І. П. Павлова, положення, розроблені Л. С. Виготським, що стосуються, насамперед, інструментальної (що вимагає знарядь) структури діяльності та обов’язкової наявності діяльності в системі взаємовідносин між людьми.

Найбільш теоретично розроблені психологічні визначення поняття «діяльність» були представлені в межах суб’єктно-діяльнісного підходу С. Л. Рубінштейна та загальнопсихологічної теорії діяльності О. М. Леонтьєва. У С. Л. Рубінштейна діяльність визначається як вплив, зміна дійсності людиною, як породження тих чи інших об’єктів, як суспільний акт, що визначає позицію по відношенню до людей, до суспільства. О. М. Леонтьєв представляє діяльність наступним чином: як процеси, що реалізують те чи інше відношення людини до світу та відповідають відповідній потребі; як молярну, не адитивну одиницю життя матеріального суб’єкта, опосередковану психічним віддзеркаленням; як систему, що має свій внутрішній устрій, свої внутрішні переходи та перетворення, свій розвиток.

На цей час діяльність визначається як активна взаємодія з навколишньою дійсністю, під час якої жива істота виступає як суб’єкт, який цілеспрямовано впливає на об’єкт та задовольняє в такий спосіб свої потреби (див. Великий психологічний словник за ред. Б. Г. Мещерякова та В. П. Зінченко).

У світі всі процеси, об’єкти та явища пов’язані багатьма складними зв’язками. Людина, задовольняючи завдяки діяльності свої дедалі більше зростаючі потреби, перетворює окремі предмети та явища дійсності й тим самим активізує цілий ланцюг об’єктивних зв’язків, що можуть призводити не тільки до бажаних, але й до неочікуваних результатів. У кінцевому рахунку результати діяльності можуть не тільки задовольняти потреби людини та суспільства, але й обумовлювати появу нових малих та великих проблем у короткій та довгостроковій часовій перспективі. Приклади цього численні: забруднення повітря викидами промислових газів підприємств та транспорту; забруднення значних територій промисловими та побутовими відходами; хімічне та радіаційне забруднення ґрунту та водних ресурсів; вирубка лісів призводить до сповзання ґрунту; використання ядохімікатів та різних стимуляторів росту в сільськогосподарському виробництві, підвищуючи його ефективність, сприяє накопиченню шкідливих хімічних та біологічно активних речовин в організмі людини – споживача продукції. Прикладів неоднозначності впливу результатів діяльності людини на природу та суспільство дуже багато, і природа відповідає людству різними стихійними явищами, появою нових хвороб, зміною кліматичних умов. Усе це засвідчує, що людині слід не тільки турбуватися про найбільш ефективну реалізацію ланцюга «потреби → цілеспрямовані зміни об’єктивної дійсності → задоволення потреб», а й замислюватися щодо сутнісного значення виникаючих потреб, їх відповідності природі людини та процесам дійсності. Тим самим предметом уваги та цілеспрямованих зусиль людини повинна ставати не тільки об’єктивна дійсність, але й вона сама.

Своєрідне бачення діяльності як переживання, коли для людини ціллю стають зміни власних принципів, цінностей, мотивів, світогляду, представлено у Ф. Є. Василюка. Автор визначає переживання як особливу діяльність, роботу з перебудови психологічного світу, спрямовану на встановлення смислової відповідності між свідомістю й буттям, загальною ціллю якої є підвищення свідомості життя. Ціль переживання як діяльності лежить у площині наступних «внутрішніх необхідностей» життєдіяльності: тут-і-тепер задоволення; реалізація мотиву (задоволення потреби); упорядкування внутрішнього світу; самоактуалізація.

Наведені вище дефініції діяльності не зовсім відповідають одне одному. Однак це свідчить про складність, багатоаспектність, фундаментальність категорії «діяльність» у психології. На необхідність її подальшого дослідження та визначення на шляху від свідомості, особистості, душі та духу вказує В. П. Зінченко.

Виділяються три методологічні функції категорії діяльності (К. О. Абульханова-Славська): методологічний принцип – психологічна категорія на рівні теорії – об’єкт дослідження. У більш узагальненому вигляді ці функції у В. П. Зінченко визначаються як пояснювальний принцип та предмет дослідження.