Стилі лідерства: особистісні й ситуативні змінні

Теорії X і Y позначають крайні полюси манери керівництва, що характеризується в термінах “авторитарного” або “демократичного” стилю лідерства, який швидше розглядається як континуум розподілу, а не як екстреми, що властиві дискретним класам змінних. Як ми вже зазначали вище, одним із перших запропонував класифікацію стилів лідерства залежно від способу прийняття рішення лідер школи гештальтпсихології Курт Левін (Lewin, 1935). Досліджуючи експериментально створені групи, він виявив істотні відмінності між колективами, керованими людьми з різними стилями ухвалення рішень (Lewin et al., 1938):

· при автократичному стилі лідер приймає рішення одноосібно, визначаючи і регламентуючи всю діяльність підлеглих, не даючи їм можливості проявити ініціативу;

· при стилі благодушного потурання (laissez-faire) лідер взагалі уникає приймати які-небудь рішення, не беручи участі в цьому процесі й надаючи підпорядкованим повну свободу дій;

· при демократичному стилі лідер залучає співробітників до процесу ухвалення рішень, використовуючи групову дискусію, стимулюючи їх активність і розділяючи разом з ними відповідальність за прийняте рішення.

Дослідження К. Левіна показали, що, хоча в групі, керованій лідером з демократичним стилем керівництва, рівень загальної задоволеності роботою і сприятливими взаєминами був найвищим, також як і прагнення до творчості; в групі лідера з авторитарним стилем показники продуктивності були найвищими порівняно з рештою груп. Стиль благодушного потурання приводив до безладів, збільшення фрустрованості й конфліктності, що неминуче позначалося на зниженні обсягу і якості виконуваної роботи в порівнянні з двома іншими групами (French, 1970).

У працях А.Л. Журавльова (1977) був виявлений ефект вираженості крайніх полюсів стилю керівництва (директивного, колегіального або ліберального) залежно від місця даного керівника в службовій ієрархії. Серед керівників середньої ланки (начальники цехів) крайні стилі керівництва найбільш поширені (близько 53%), а на низовому рівні управління (старші й змінні майстри) крайній ступінь вираженості стилів зустрічається рідше (відповідно 31% і 41%). Ці результати інтерпретовані з погляду відмінностей у позиціях середнього та низового рівнів у ієрархічній структурі управління – тісніші міжособистісні контакти майстрів (у порівнянні з начальниками цехів) призводять до індивідуалізації (диференціації) способів управління [9, с. 421].

Розробленістю відрізняється також інтеракціоністська теорія лідерства Ф. Фідлера, згідно з якою ефективність управління є функцією взаємодії між особистісними характеристиками керівника і умовами ситуації. Особистісні змінні визначаються як континуально розподілений параметр спрямованості, що знаходиться між полюсами особистісно-орієнтованою та орієнтованою на завдання стратегій (Fiedler, 1976). За допомогою спеціально розробленої Шкали Вимірювання Переваг Співробітників керівники оцінювалися їх підлеглими. Лідери, які отримали високі оцінки за цією шкалою, характеризувалися в позитивно забарвлених тонах і визначалися як особистісно-орієнтовані (вони мали ближчу дистанцію у стосунках з працівниками, активно обговорювали хід виконання завдань із співробітниками). Ті, що отримали низькі оцінки за Шкалою, швидше характеризувалися негативно (через проблеми у взаєминах з працівниками) й оцінювалися як орієнтовані на завдання.

Ситуативний контроль як необхідна змінна, що враховується у дослідженнях, включав рівень підтримки, яку лідер отримував від групи; ступінь обізнаності лідера про те, якими способами можна досягти виконання завдання; ступінь впливу (влади), яким лідер володів у взаємодії з підлеглими. Дослідження показали, що для особистісно орієнтованих лідерів оптимальним є середній, стриманий рівень контролю. Предметно-орієнтовані лідери були набагато ефективніші в умовах крайнього положення рівня контролю – або дуже високого, або ж дуже низького [9, с. 422].