Стратегії життєвого успіху і мотивація досягнення

У диференціально-психологічному дослідженні проблеми життєвої успішності важливе місце займає аналіз взаємозв’язку індивідуальних поведінкових стратегій, багато з яких виявляється вже в дитинстві, з параметрами життєвого успіху. Розглянемо деякі компоненти поведінкових стратегій, які пов’язані із стійкими особистісними властивостями, що впливають на досягнення успіху.

Поняття про справедливість.Дж. Адамс (Adams, 1965) сформулював теорію справедливості, що об’єднує в собі параметри індивідуальних відмінностей, ситуативних і феноменологічних змінних. Незважаючи на те, що будь-який працівник більше мотивований за умови справедливо укладеного договору, існують міжособистісні відмінності в поведінці, зумовлені тим, як люди сприймають справедливість і несправедливість. “Прихильні” задоволені, навіть коли їх недооцінюють, і відчувають провину, якщо їх переоцінюють або ж оцінюють справедливо. “Сензитивні” (до справедливості) переконані, що всі, включаючи їх самих, повинні бути оцінені гідно. Нарешті, “ті, що претендують” вважають, що вони повинні отримати все, що тільки можливо. Цілком зрозуміло, що вони переживають дистрес у будь-якому випадку – коли їх недооцінюють або навіть оцінюють справедливо. (Переоцінити ж “тих, хто претендує”, згідно з їх установкою, неможливо).

Змагальність.Виявлено, що хлопчики, які проявляють надмірну пасивність в період дитинства, не схильні до змагальності, ставши дорослими. В той же час залежні хлопчики стають дбайливими і доброзичливими чоловіками, які часто мають щасливі шлюби (Caspi et al., 1988).

Орієнтація на успіх – уникнення невдачі.Ця характеристика описує уявлення, тісно пов’язані з мотивацією і вибором способів поведінки. Індивідуальні відмінності в інтенсивності реакцій на успіх і невдачу наголошуються вже у 4–6-річних дітей (Хекхаузен, 2003). Вивчення чинників, що впливають на формування надання переваги успіху або уникнення невдачі, виявило ряд створюючих ці стратегії компонентів. Було проаналізовано поведінку матерів, чиї діти за час навчання в першому класі стали сильніше боятися невдачі (тобто привабливість уникнення невдач опинилася для цих дітей вагомішою за силу привабливості успіху), в порівнянні з матерями дітей, що стали за цей же час навчання впевненішими в успіху (Trudewind & Husarek, 1979). Такі чинники виявилися найбільш впливовими:

· орієнтація на соціальні, а не предметні й індивідуальні норми, бажання бачити відповідність вищим стандартам якості, незадоволеність досягнутим;

· сильніша регламентація і контроль ситуації (в даному випадку – виконання домашнього завдання); матері дітей, що уникають невдачі, рідше зважають на бажання дитини й рідше заохочують її до самостійної роботи; допомога виявляється у вигляді прямого втручання у роботу;

· у бесіді успішне виконання завдань рідко пояснювалося високою обдарованістю дитини, зате невдача часто пояснювалася малою обдарованістю;

· на високі досягнення частіше виявлялася нейтральна реакція; дітей рідше хвалять і пестять.

Рівень домагань.Вже у віці 3,5–4,5 років у дітей виявляється надання переваги наступальній або оборонній стратегії (Wagner, 1969) відносно завдань і ситуацій різного типу як найбільш рання ознака відмінностей в індивідуальних (особистісних) стандартах або рівні домагань. Портрети дорослих випробовуваних, складені на основі критерію величини цільового відхилення (Robaye, 1957), виглядають таким чином [8, с. 425–426]:

· високий реалістичний рівень домагань поєднується з упевненістю в цінності власних дій, прагненням до самоствердження, відпо­відальністю, корекцією невдач за рахунок власних зусиль; наявністю стійких життєвих планів з елементом ригідності;

· високий нереалістичний рівень домагань супроводжується фрустрованістю, вимогливістю до інших і звинуваченням оточуючих; такі суб’єкти тривожні, не виносять підпорядкування, але нічого не роблять для реалізації власних планів; нетовариські й інфантильно афективні;

· помірний рівень домагань властивий суб’єктам, які приймають себе в цілому; вони не шукають самоствердження, упевнені в собі, налаштовані на успіх, розміряючи зусилля з цінністю того, що досягається;

· низький рівень домагань поєднується з середніми можливостями суб’єкта, як правило, усвідомлюваними ним самим; установка на підпорядкування й очевидна безпорадність; скромні цілі і слабкість перед невдачею часто відображають прагнення стати більш опікуваним; плани на майбутнє неясні, часова перспектива структурована слабо.

Як видно з цього невеликого переліку деяких основних компонентів – складових успіху, є великі підстави припускати зв’язок цього конструкта скоріше з особистісними передумовами, ніж з ситуативними детермінантами, маючи на увазі ті обставини, що виникають у житті кожного з нас, які утрудняють або полегшують досягнення наміченої мети.

Поняття успіху як такого має ключове значення для будь-якої людини. Проте далеко не завжди розрізняються рівні цього найважливішого конструкта, представлені організованими в ієрархічну структуру ортогональними чинниками: ступінь самовдосконалення, професійні досягнення і життєвий успіх (мал. 13.1).

Життєвий успіх

Професійний успіх Особистісний успіх

Я

Мал. 14.1. Чинники успіху (за[8, с. 427])

Особистісний успіх виражається в досягнутому людиною рівні особистісної зрілості, пов’язаному з відчуттям суб’єктивного і сімейного благополуччя. Успіх професійний відбивається в ступені творчої своєрідності кінцевого результату або продукту діяльності. Нарешті, життєвий успіх може бути досягнутий як за рахунок одного з цих двох чинників (і в цьому випадку він неминуче будується на основі гіперкомпенсації), так і за рахунок найбільш оптимального поєднання особистісного і професійного компонентів.

Сполучною ланкою системи чинників успіху виявляється своєрідність таких особистісних змінних, як надання переваги цінностям і мотивація досягнення. Найбільш істотна відмінність виражається в переважанні у суб’єкта так званої “внутрішньої” або “зовнішньої” мотивації. Перша пов’язана із задоволенням від самого процесу роботи, друга – з орієнтацією на винагороду як єдиний цінний результат.

Величезна кількість досліджень на цю тему виконана з метою вивчення впливу ситуативних чинників на мотивацію, хоч і вони показують, що зовні мотивовані суб’єкти виявляють набагато більшу кількість побічних негативних ефектів – меншу креативність, велику нетерплячість і меншу научуваність (Amabile, Goldfarb & Brackfield, 1990). Вивчення типів мотивації як проявів особистісних рис привело до створення конструкта “каузальна орієнтація”, для вимірювання якого пропонується спеціальний опитувальник, що виявляє три компоненти каузальної (причинної) орієнтації – автономність, контроль і нейтральність (Deci & Ryan, 1985). Каузальна орієнтація пов’язана із загальними наданнями переваги суб’єкта в способах винагороди, що структурують його життя. Виявлено, що автономно-орієнтовані індивідууми володіють, в основному, внутрішньою мотивацією, тоді як орієнтовані на контроль схильні до прояву зовнішньої мотивації.

У шкалі Внутрішньої Мотивації (ВМ), вимірюваної за допомогою Опитувальника Професійних Переваг (Amabile et al., 1994), виділяються такі компоненти, як самовизначення, компетентність, розуміння завдання, допитливість, задоволення досягнутим. Аналіз зовнішньої мотивації враховує змагальність, оцінку досягнень, визнання і напруженість. Тест-ретестова надійність протягом шестимісячного періоду для обох шкал склала відповідно .84 і .94 для студентів і .89 і .90 для працюючих дорослих. Змістовна інтерпретація шкал підтвердила дані попередніх досліджень – шкала внутрішньої мотивації позитивно корелювала з вимірюваннями креативності й потребою в знаннях, а показники зовнішньої мотивації – негативно з цими ж параметрами. Цікаво також, що ВМ виявила стійкий позитивний зв’язок з професійними наданнями переваг у дослідницькій галузі (наука) за моделлю Голландка [8, с. 427–428].