Спілкування як науково-практична проблема

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ

«ПСИХОЛОГІЯ МІЖОСОБИСТІСНОГО СПІЛКУВАННЯ»

Лекція 1. Вступ. Психологія міжособистісного спілкування як наука і навчальна дисципліна.

Спілкування як науково-практична проблема

Спілкування як процес і продукт життєдіяльності людей має багате
минуле, а як результат наукових дослiджень — коротку iсторiю. Багато цінного й цікавого про спілкування знаходимо в пам’ятках історії й літератури, зокрема в українських джерелах.

Вивченням спілкування до початку XX cт. наука не займалаcя,
Розглядалиcя i дослiджувалися лише окремi складовi цього феномена. Проте на початку ХХ ст. до цих проблем починають звертатися вiтчизнянi та зарубiжнi вченi. Багатовимірну стимулюючу роль спілкування в житті людини належним чином почали усвідомлювати вчені різних галузей наук — теоретики та спеціалісти-практики. Популярними стали поради американського спецiалiста Д. Карнегі про те, як полiпшувати спiлкування та завойовувати собi друзiв. Проте ці рекомендацiї мають не наукову, а переважно практичну цінність. Вони стосуються технології спiлкування i не розкривають його психологічної структури й закономiрностей. Водночас вони певною мірою допомагають дiловим людям i всiм, кого хвилює процес спiлкування, хто вiдчуває у цьому труднощi.

Однак, як вважає Е. Шостром, нерiдко поради Д. Карнегі призводять до манiпулювання людьми, а це суперечить вимогам гуманістичної етики та психології. На жаль, лише небагато людей, на думку Е. Шострома, насправдi спiлкуються на високому рiвнi культури. Він описує актуалiзатора — людину, яка має гуманнi мотиви спiлкування й ставиться до партнера як до рівної собi особистостi.

До спiлкування як наукової проблеми активно підійшли спеціалісти з етики, психології, філософії та інших галузей науки у 20–30-ті роки нинішнього століття.

На Заході у 30-ті роки зародилася школа “людських відносин”.
Її прибічники, розроблюючи складні економічні, фінансові питання, почали звертатися до етики, психології та соціології — наук про людську поведінку.

На жаль, у радянській теорії й практиці нічого, крім жорсткого опору “підступам буржуазної ідеології” в галузі становлення “людських відносин”, не було напрацьовано, а намагання деяких провідних учених апелювати до істини, до розуму призвели до розгрому соціології та недооцінювання психології в нашому суспільстві, що завдало чималої шкоди. Після 30-х років інтерес до проблем спілкування дещо зменшився.

Однак за останнi десятирiччя вони знову притягли до себе увагу. Завдяки інтеграції економіки, зростанню політичної залежності одних народів від інших, розвитку засобів комунікації посилюється загальнолюдське начало в міжособистісних стосунках. Перед загрозою загальнолюдського знищення людина стала більше відчувати себе абсолютною цінністю. Це зумовило розвиток наук про людину, про її відносини з іншими. Зокрема, проблеми спiлкування перетворилися на “логiчний центр” усiєї системи психологiчної проблематики [8], що було пов’язано також з розвитком соцiальної психологiї, посиленням її впливу на iншi психологiчнi дисциплiни.

Останні 30 років характеризуються появою низки праць, де спілкування розглядається з різних точок зору. Нерідко в них по-рiзному розкривається змiст основних характеристик феномена спiлкування, іноді неоднозначно трактуються категорiї.

У 1969 р. американський психолог Д. Депс нарахував 96 дефiнiцiй спiлкування [9]. Поряд з пiдручниками, науковими розробками про спілкування написано багато науково-популярної лiтератури. Варто вiдзначити доробок зарубiжних авторiв, присвячений проблемi сiм’ї, попередженню й розв’язанню конфлiктiв, проведенню переговорiв і поліпшенню мiжособистiсних взаємин. Спiлкування тепер вивчають у взаємозв’язку з рiзними видами дiяльностi.

У дослiдженнях як вітчизняних, так і зарубіжних учених найбiльш детально описано дiлове, зорема педагогічне, спiлкування. Спрямованiсть цих досліджень практична — досягти ефективності у професiйнiй дiяльностi.

Несподіваним для багатьох відкриттям “організаційної культу-
ри” як важливого інструмента управління господарством ознаменувалися 80- і роки. Багато зарубіжних теоретиків назвали культуру, і передусім культуру спілкування, важливою складовою в боротьбі за успіх у бізнесі. Відомий американський спеціаліст у галузі управління Лі Якокка в монографії “Кар’єра менеджера” зазначає, що психологія була для нього найціннішою з усіх університетських дисциплін. Працюючи у сфері управління, він у спілкуванні з різними людьми частіше використовував знання з психології та етики, особливо етики спілкування, аніж інженерні та економічні знання.

Спілкування він вважає найкращим способом спрямувати енергію людей на досягнення поставленої мети.

У різні часи підходи до вивчення спiлкування були не однаковими. Якщо, наприклад, у психології в 20–60-ті роки його дослiджували в контекстi масових процесiв, а потім — в онтогенезi, у взаємозв’язку з мовленням i вищими психiчними функцiями, то наприкінці 60-х — на початку 70-х років наука вивчала, як змінюється поведiнка людей в різних ситуацiях безпосереднього спiлкування, аналiзувала рiзнi засоби, зокрема невербальнi характеристики та їхнє значення для сприймання однієї людини іншою, розглядала прикладнi аспекти спiлкування як цiлеспрямований вплив.

Розвиток виробничих відносин стимулював учених і практиків
до вивчення спілкування у зв’язку із становленням і розвитком особистості. Саме на цьому шляху плідно об’єдналися позиції етиків і психологів. У науці відбувся так званий комунікативний поворот.Суть його — у переході від суб’єкта, який віддає перевагу монологові, до суб’єкта, котрий прагне діалога у спілкуванні та взаємодії зіншими людьми [11].

Основну увагу зосереджували на засобах комунiкацiї, особливостях контакту, комунiкативних дiях, видах взаємодiї, зокрема, у конфлiктних ситуацiях і під час переговорiв. Iншими словами, у процесі цих дослiджень частiше вивчали питання, як спiлкуються та взаємодiють суб’єкти, а не те, з приводу чого вони спiлкуються.

У рiзних концептуальних системах (бiхевiоризм, гештальтпсихологiя, неофрейдизм) спiлкування аналiзували за допомогою основних положень цих систем. А тому складові спілкування часто вивчали окремо: або обмiн iнформацiєю, або взаємодiя, або процес сприймання одне одного. Так само нерідко етика і психологія спілкування досліджуються окремо, хоча в діловому житті вони проявляються в єдності.

Щоб зрозумiти наукову природу спiлкування, можна скористатися підходами, в основi яких лежить роль, яку вiдiграє для нас Інший, з яким ми вступаємо в контакт: моносуб’єктивний, полiiндивiдний, iнтерiндивiдний та суб’єкт-суб’єктний [4].

Згiдно з моносуб’єктним пiдходом людина в цьому свiтi майже самітня. Спiлкування для неї —епізод з її життя, в якому інша людина не вiдiграє помiтної ролi.

Полiiндивiдний пiдхiд до спiлкування грунтується на уявленнi, що iндивiд не просто один, а один з-поміж iнших. Особистостями стають лише окремi люди — “вожаки”, “герої”, “керiвники”. Тут вплив однiєї людини передбачає врахування психiки iнших. На визнаннi цього чинника побудована, наприклад, прикладна дисципліна “iмiджелогiя”.

В основi iнтерiндивiдного пiдходу лежить згода, тобто однакове розумiння людьми ситуацiї. Під час такого спiлкування люди поступаються одне одному, пристосовуються одне до одного. Проте якщо роль Іншого не відповідає сподіванням людини, то для неї основною буде власна позицiя, а Інший стане об’єктом, а не су б’єктом спiлкування. Якщо ж Інший залишається для співрозмовника значущою, унiкальною, неповторною особистiстю, то спiлкування матиме характер суб’єкт-суб’єктного. Цей пiдхiд можна визначити як дiалогiчний.

Жодний з описаних пiдходiв не є “позитивним” або “негативним”. Усi вони допомагають пiзнати механiзми спiлкування, розширюють спектр наукових даних. Автори, використовуючи все цiнне, що притаманне рiзним пiдходам, при розглядi того, що становить найвищий рiвень спiлкування, спираються насамперед на суб’єкт суб’єктний пiдхiд. Саме вiн є найближчим до гуманiстичної орієнтації в етиці та психології, а отже, i у спiлкуваннi.

Спiлкуючись, люди обмiнюються iнформацiєю, узагальненнями, думками, почуттями. Тому спiлкування можна охарактеризувати так: комунiкацiя, приймання i передання iнформацiї (зрозумiло, що iнформацiю можна отримати також завдяки спостереженню); взаємодiя, взаємовплив, обмiн думками, цiнностями, дiями; сприймання та розумiння одне одного, тобто пізнання себе та iншого.

Отже, спілкування — це мiжособистісна та мiжгрупова взаємодiя, основу якої становить пiзнання одне одного i обмiн певними результатами психiчної дiяльностi (iнформацiєю, думками, почуттями, оцiнками тощо) [1]. Іншими словами, спілкування — це взаємодія двох або бiльше людей, спрямована на узгодження та об’єднання зусиль з метою налагодження взаємин і осягнення загального результату.

Термiн “культура спiлкування” вперше з’явився в наукових працях у 80-тi роки. Загальноприйнятого визначення цього поняття немає ще й досі. Охарактеризовано лише окремі види культури спiлкування, описано культуру професiйного, зокрема педагогiчного, спiлкування, виокремлено компоненти цього феномена. Розвиток гуманістичної психології та гуманістичної етики на Заході сприяв гуманістичному осмисленню спілкування. У нашiй країнi на той час підходи до спiлкування, як зазначалося, були класово зорiєнтовані, стереотипiзовані, мали формальний i конформний характер. Проте останнім часом ідеї гуманістичної етики та гуманістичної психології почали поширюватись і в Україні.