Дослідження розвитку вольової поведінки в онтогенезі

Проблема розвитку вольової поведінки в онтогенезі залишається актуальною в сучасній психологічній науці. Її розробка дозволяє розкрити механізми свідомої активності особистості, яка спрямована на взаємодію зі зовнішнім світом та регуляцію своєї поведінки в ньому. Видатні науковці підкреслюють важливе значення волі в період формування особистості дитини, тому що її психологічні передумови включають розвиток здібності до оволодіння своєю поведінкою та своїми психічними процесами, внутрішньою саморегуляцією діяльності, подоланню перешкод у досягненні мети, тобто механізми вольової поведінки [5, 10, 16, 2]. Таким чином, ними відзчається взаємозв’язок становлення волі та формування особистості людини: особистість у своєму розвитку проходить ряд вікових періодів, на кожному з яких вольові процеси відіграють значну роль.

Огляд ряду вітчизняних досліджень, які присвячено цій проблемі, дає можливість умовно виділити два періоди у вивченні стадій становлення волі в онтогенезі.

До першого періоду можна віднести дослідження 60-70-х років 20-го століття, в яких основна увага приділялася визначенню початкової стадії становлення вольової поведінки. Так, окремі вчені початок розвитку волі бачать у формуванні довільних рухів немовля [6], деякі співвідносять його з раннім віком, коли дії дитини починають опосередковуватися мовою дорослого [13] або відносять його до дошкільного віку, коли виникає перша ієрархія мотивів, можливість діяти за зразком і дії дитини приймають усвідомлений характер [10, 8]. Інші дослідники вважають, що вольова регуляція починається з молодшого шкільного віку, коли дитина стає здатною свідомо вибирати мету своїх дій і протистояти ситуативним мотивам, свідомо керувати своїми пізнавальними процесами та діяльністю, в тому числі й навчальною [2, 3, 4, 12, 16].

Таким чином, при визначенні стадій розвитку волі вітчизняні психологи спираються на три основних фактори: розвиток мовлення, мотивації та формування усвідомленості дитиною своєї поведінки.

Так, у зв’язку з розвитком мовленнєвої діяльності Боришевський М.І. [3] виділяє дві стадії становлення волі в онтогенезі, вказуючи як на значення зовнішнього мовного впливу дорослого під час формування вольової поведінки дитини, так і на внутрішнє усвідомлене регулювання нею засобами мови власних дій. Автор вважає, що перша стадія становлення вольової поведінки здійснюється під впливом безпосереднього зовнішнього контролю дорослого, який здійснюється вербально, й характеризує її, як стадію виконавчого самоконтролю, яка відбувається у дітей до моменту вступу до школи. Друга стадія формування волі, як відносно стійкої якості, починається з молодшого шкільного віку й протікає одночасно за двома напрямками: вироблення навичок здійснення самоконтролю й розвитку внутрішніх спонукань до постійного контролювання власної поведінки, спираючись на чіткі вказівки дорослого.

На думку ж Лаужикас І.П. [9], перша стадія розвитку волі зароджується ще до появи мовлення. На цій стадії діти можуть здійснювати довільні вчинки, які, однак, спонукаються миттєвими мотивами. Друга – є власне вольовою й виникає з появою мовлення, в її основі лежать вчинки, які здійснює дитина при усвідомленні мотивів. У зв’язку з цим, для формування вольової поведінки дитини вчений пропонує використовувати мовні висловлювання, які необхідно включати в різні види діяльності – ігрову, трудову, навчальну.

Освітлюючи результати своїх досліджень, Мухіна В.С. [11] чітко не виділяє стадії розвитку волі, але відмічає, що мовлення не відразу набуває в поведінці регулюючого значення: дитина опановує навичками словесного напрямку й регулювання власної діяльності, використовуючи ті форми керування поведінкою, які раніше до неї застосовували дорослі, тобто становлення вольової поведінки залежить від формування навичок мовленнєвого планування й регуляції своєї діяльності.

Таким чином, вчені відмічають зв’язок процесів розвитку волі й мовлення, але в той же час залишається практично не вивченим взаємозв’язок мовленнєвої та вольової діяльності в динаміці їхнього розвитку в онтогенезі.

Інше розуміння стадій розвитку волі у Баканова Е.Н. [1], яке ґрунтується на тому, що формування вольової поведінки пов’язано зі становленням мотивації діяльності й відбувається протягом усього життя людини. У зв’язку з цим дослідник виділяє п’ять стадій становлення волі. Початкова – стадія довільних рухів – виявляється в дитинстві, коли здійснювані рухи пов’язані з надбанням сигналів умовного значення. Їх автор вважає найпростішою формою вольового акту. Друга – стадія натуральної супідрядності мотивів – з’являється у дитини раннього віку. Вона передбачає вибір дітьми більш важливого мотиву та утримання його в момент подолання перешкод: дитина може продовжувати вимагати іграшку, яка сподобалася, навіть якщо забрати її з поля зору або переключити увагу малюка на інший предмет. У віці 3-4 років, як стверджує психолог, відбувається перехід від стадії натуральної супідрядності мотивів до третьої – стадії цілеполягання, в якій спонукання «прив'язується» до проміжного результату діяльності. Процес цілеполягання виникає під час гри, тому що в ній уперше з’являється мета й супідрядність мотивів, за рахунок чого досягається найбільша сила вольової регуляції при подоланні труднощів. На четвертій стадії – ціле-мотиваційного контролю – спонукання до дії відбувається через усвідомлення мотивів і приведення їх у зв’язок із засобами та метою. Вона проявляється починаючи зі старшого шкільного віку в зв’язку з розвитком здатності усвідомлювати мотиви своєї поведінки, тобто коли мета стає життєвою й зростає значимість її наслідків, коли виникає необхідність у звіті за свої дії та вчинки. І остання – стадія «свободи волі» – припускає осмислення всіх зв’язків виконуваної діяльності: правильну постановку мети, вибору засобів для її досягнення та передбачення всіх результатів при досягненні мети.

У цілому, автор стверджує, що охарактеризовані ним стадії розвитку волі являють собою ієрархічну єдність, вони опосередковуються й трансформуються при переході на більш високий рівень.

Дослідження початку 90-х років минулого століття становлять другий період розробки проблеми розвитку вольової поведінки.

Наприклад, Смирнова Е.О. [14] розглядає розвиток волі в ранньому онтогенезі як єдність становлення власних прагнень, бажань дитини, їхньої усвідомленості й стійкості. Психолог виділяє п’ять етапів розвитку вольової поведінки, вважаючи, що вони визначаються специфічним для кожного віку змістом мотивів діяльності дитини та формами опосередкування її поведінки в спільній життєдіяльності з дорослим. Як перший етап становлення довільності поведінки автор розглядає появ перших рухів немовля, спрямованих на предмет. На другому етапі мотивація поведінки дитини (після року) викликається словом дорослого, котре виступає як засіб фіксації дії та оволодіння власною поведінкою, й яке має форму осмисленого виконання інструкцій дорослого. На третьому етапі вольові дії молодшого дошкільника (3-4 року) опосередковуються образом дорослого та ігровою роллю. Наступний етап розвитку волі Смирнова Е.О. пов’язує з формуванням умінь співвідносити свою поведінку з правилами у дітей 4-5 років. І тільки на останній стадії розвитку вольової поведінки дитина старшого дошкільного віку може самостійно усвідомлювати та мотивувати свою поведінку без участі дорослого. Дослідник робить висновок про те, що мотивація та усвідомленість виступають єдиним цілим у становленні вольової поведінки дошкільника. А для того, щоб дія стала усвідомленою, вона повинна здійснюватися в контексті значущих для дитини мотивів, які є власне її, а не нав’язані дорослим.

Саме осмисленість діяльності, усвідомлення дитиною себе як суб'єкта діяльності виділяється як показник розвитку волі Кожариною Л.А. [7], котра описує чотири стадії становлення вольової поведінки людини. Перша виявляється у дітей молодшого дошкільного віку, і полягає в розвитку вмінь усвідомлювати правила поведінки, орієнтуватися на них, помічати свої та чужі їх порушення в різних ситуаціях. На другій стадії, у середньому дошкільному віці, дитина може зрозуміти ситуацію за допомогою дорослого. Дошкільники цього віку вже можуть аналізувати власні дії, які виконують за інструкцією або правилами, заданими дорослими. На третій – в старшому дошкільному віці відбувається самостійне осмислення дитиною ситуації та себе в ній. Формується здатність стати на позицію дорослого й оцінити свою поведінку або діяльність мовби з його погляду. До семи років діти досягають четвертої стадії розвитку вольової поведінки, на якій вони здатні володіти не тільки собою, а ситуацією в цілому, повністю усвідомлювати свою поведінку та можуть передбачати результати своєї діяльності.

Особливий інтерес викликає робота цього періоду Шульги Т.І. [15], котра вважає, що становлення вольової регуляції поведінки проходить ряд стадій, які послідовно ускладнюються. Вони на кожному віковому етапі мають специфічні характеристики, а з розвитком стають більш гнучкими, допомагаючи людині адекватно керувати своєю поведінкою. Автор описує стадії розвитку волі, співвідносячи їх з етапами розвитку особистості в онтогенезі. Першу стадію вольової регуляції поведінки автор називає «праособистісною (або суб'єктною) довільною регуляцією», яка дозволяє дитині вчитися керувати (опановувати керуванням) своєю активністю, сприяє формуванню її вольових якостей у ранньому та дошкільному віці. Друга стадія – це «особистісна довільна саморегуляція», котра дозволяє усвідомлено керувати собою, своїми пізнавальними процесами, поведінкою протягом молодшого шкільного і підліткового вікових періодів; виявляється в досягненні самостійно поставлених цілей, у подоланні перешкод і труднощів, у виробленні власних способів регулювання своєї поведінки тощо. Третя – це стадія «особистісного рівня довільної регуляції», тобто власне вольової регуляції, яка характеризується високою зрілістю в оволодінні засобами досягнення цілей, саморегулювання діяльності та поведінки в підлітковому і старшому шкільному віці. Отже, становлення волі в онтогенезі науковцем розуміється як проходження ряду стадій, які послідовно ускладнюються та пов'язані з віковими етапами психічного розвитку, між якими зберігається внутрішня наступність, що дозволяє розглядати її онтогенез як поступовий, розгорнений у часі процес, який характеризується все більш складними формами поведінки.

Таким чином, вітчизняні дослідники розглядають розвиток вольової поведінки в онтогенезі як процес, що проходить ряд стадій, які поступово ускладнюються. При їх визначенні вчені спираються на встановлений взаємозв'язок особливостей сформованості вольової поведінки, яка пов’язана з розвитком мотиваційної сфери людини, з усвідомленням нею своєї поведінки, з мовним процесом. Ними пропонується різна кількість стадій у залежності від розуміння значимості того або іншого взаємозв'язку.

14. Ви вже знаєте, що етикою називають науку про мораль. У цьому визначенні поєднано два іншомовні слова - «етика» (грецьке) та «мораль» (латинське). У перекладі вони означають одне й те саме: галузь пізнання (тепер ми кажемо - наука), що досліджує, які риси властиві досконалій людині. Слово «етика» в цьому значенні відоме понад двадцять три століття! Утім сьогодні терміни «етика» та «мораль» розрізняються, хоч можуть вживатися і як синоніми. Для нас важливо знати, що мораль - це норми та приписи (правила) поведінки в ставленні людей один до одного та до суспільства, а етика - наука, що вивчає мораль.
Зрозуміло, що моральні норми й правила існували задовго часів, коли виникло й стало вживаним слово «мораль». Та й складалися приписи до поведінки людей у різних куточках світу. Втілювалися вони у звичаях та традиціях. За найдавніших часів звичаї регулювали життя громади: розподіл їжі, поведінку вождя, правила співжиття людей. Тоді від дотримання цих правил залежало виживання людини. Найдавніші звичаї досліджувати складно,бо здебільшого вони не збереглися.
Згодом у людських колективах виникли норми, які оцінювали вчинки людей з позицій добра і зла, справедливості та несправедливості, милосердя та жорстокості тощо. Вони і є моральними нормами. Моральний досвід народу втілено в його мові, зокрема в прислів'ях та приказках.

Сформулюйте моральне правило за поданими прислів'ями.

Чи може бути прямою тінь, коли стовбур кривий (Арабське прислів’я).
Як не їла душа часнику, то й не буде від неї тхнути (Українське прислів’я).
Нема за що докоряти дзеркалу, коли лицем не вдався (Російське прислів’я).
Уявлення та норми, на основі яких виникали правила поведінки людей, змінювалися.
Найдавніший звід законів, за яким чинили суд наші предки впродовж кількох століть, - «Руська правда» - зберігає такі давні норми як кревна помста, «око за око, зуб за зуб». З утвердженням на наших землях християнства (988 р.) у звичаях та традиціях українців панівною стає християнська мораль.

Звичаї - загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у житті народу, наприклад порядок відзначення яких-небудь подій, свят.
Традиція - звичаї, норми поведінки, що передаються а покоління в покоління.

Походження моралі

Зародження і розвиток моралі є тривалим, складним і суперечливим процесом. Якщо історія, етнографія, антропологія, досліджуючи його, послуговуються історичним методом, якому властиві емпірична конкретність, географічна, хронологічна й етнографічна визначеність, то етика намагається осягнути загальну логіку, закономірності виникнення моралі, з'ясувати, коли, як і для чого вона виникла.

Розв'язання цієї проблеми залежить від розуміння природи і сутності моралі. Пояснюючи процес її виникнення, кожна з точок зору виявила свої слабкі місця. Так, у марксистсько-ленінській концепції дискусійним є твердження, ніби виникнення моралі передує зародженню самосвідомості людини. Саме це стало однією з підстав недооцінювання, ігнорування особистісного начала в моралі. А історичний підхід часто використовувався для обґрунтування класової сутності моралі, що не узгоджується із загальновизнаним твердженням про її всезагальний характер. Визнання класової сутності моралі суперечить іншому положенню цієї концепції, згідно з яким мораль виникла ще в безкласовому суспільстві.

Загалом роль моралі недооцінювалась, оскільки її розглядали як елемент надбудови. Занижувалася цінність особистісного начала в моралі, яку трактували переважно як форму суспільної свідомості. Ставлячи понад усе роль колективу, марксистсько-ленінська концепція ігнорувала свободу особи, певною мірою обґрунтовувала й виправдовувала потворні явища морального життя (наприклад, доноси у трудових колективах, школах, навчальних закладах, армії). Ця система розтлінно діяла на людей, нерідко підносячи моральні вади, навіть батькопродавство, до рангу морального ідеалу (вчинок Павлика Морозова).

Серед різноманітних теорій походження моралі заслуговує на увагу твердження, що оскільки в первісному стаді моралі не існувало, то й стосунки стадних людей, як і поведінку тварин, не можна оцінювати моральними категоріями. Людоїдство (канібалізм), необмеженість статевих стосунків (проміскуїтет), статеві стосунки між кровними родичами (інцест), характерні для людей первісного стада, — явища не аморальні, а позаморальні. Однак, характеризуючи їх, не можна не констатувати, що первісні люди нерідко поводилися гірше тварин. З'ясування причин цього важливе й тому, що і в сучасному суспільстві існують причини негуманної поведінки людей та обставини, які цьому сприяють. І далеко не всі вони відомі науці, досліджені нею.

Загальноприйнята думка, ніби людоїдство спричинили часті й тривалі голодування, непереконлива, бо в аналогічні ситуації часто потрапляли й тварини. Оскільки первісна людина відрізнялася від тварини зародками свідомості, то логічно припустити, що саме свідомість сприяла виникненню людоїдства та інших потворних явищ людського буття. Канібалізм пов'язаний із руйнацією могутніх природних інстинктів, "запрограмованих" природою засобів харчування. На такі вчинки людина могла піти лише свідомо, а її раціональне начало було орієнтоване насамперед на досягнення вузько-прагматичних цілей. Цю думку ілюструють багато відомих з етнографії фактів. Наприклад, поїдання людей у первісному суспільстві під час затяжного голоду мало свою мотивацію: спочатку з'їдали взятих у полон представників інших племен, потім — одноплемінців, причому в такій послідовності: стариків, жінок, слабких чоловіків. Такою ж "раціональною" була відповідь вогнеземельців (тубільців острова Вогняна Земля) англійському природодосліднику Чарльзу-Роберту Дарвіну (1809—1882) на його питання, чому під час зимових голодувань убивають і з'їдають спочатку літніх жінок, а потім мисливських собак: "Собачки ловлять видру, а вони — ні".

Упродовж багатьох тисячоліть людство створює і розвиває противаги своєму вузькопрагматичному раціональному началу, яке іноді загрожує існуванню самої людини. Мораль і є однією з них.

Деякі дослідники не погоджуються із твердженням, що етика є вченням про мораль. Так, в одному з американських підручників з етики бізнесу йдеться: "Етика — вчення не про мораль, хоч це слово і використовують для означення відповідності традиційним суспільним правилам чи існуючим моральним поглядам людей. Незважаючи на те що існуючі норми та погляди можуть містити цінні узагальнення, етика не приймає їх безумовно, а піддає критичному аналізу та перевіряє на відповідність ще фундаментальнішим нормам. Іншими словами, звичай, традиція і прийняті у суспільстві норми ввічливості не є основою етики, навіть якщо з них і можна отримати цінну інформацію щодо того, що думають люди ".

Цю точку зору спростовує хоча б те, що етика вивчає не тільки сучасну мораль, а й мораль минулого і майбутнього, а моральні норми є найфундаментальнішими, оскільки вони орієнтовані на найвищі, абсолютні вселюдські цінності — на добро.

Аналіз духовного життя людей первісного суспільства, зокрема виокремлення перших зародків моралі, ускладнюється дефіцитом відповідного емпіричного (заснованого на досвіді) матеріалу, а також тим, що свідомість людей тривалий час була синкретичною (нерозчленованою). Тому перші вияви моральних відносин і уявлень можуть бути відтворені переважно логічними засобами.

Особливо важливим при цьому е глибоке розуміння сутності, призначення людини. Залежно від досягнень науки, світогляду авторів сформувалися відповідні концепції походження моралі, серед яких виокремлюють релігійні й нерелігійні (натуралістичні, соціально-історичні).

15. Ідеалом вважається щось винятково досконале, таке, що є вищою метою прагнень людей. Ідеал є багатозначним поняттям. Ідеальними вважають довершені, позбавлені вад, недоліків предмети, явища, процеси тощо (ідеальний слух, ідеальна форма, ідеальний вихід із конфліктної ситуації). Інколи вони можуть тільки здаватися такими.

Філософське поняття «ідеал» охоплює естетичний ідеал, моральний, релігійний та ін. Поняттям моральної свідомості, категорією етики є «моральний ідеал».

Моральний ідеал (франц ideal, від грец idea - ідея) - найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала.

Одні етики виводять це поняття з уявлення про природу і сутність добра, а інші вважають, що уявлення про добро і належне орієнтовані на моральний ідеал, тобто є похідними стосовно нього.

Моральний ідеал ґрунтується на всьому кращому, що акумульовано в моралі на конкретному етапі її розвитку і поєднано в образі ідеальної особистості, на який потрібно рівнятися.

Актуальною філософською проблемою є співвідношення морального ідеалу й реальності. Таємниця ідеалу спричинила виникнення філософського ідеалізму. Ідеї-сутності Платона й абсолютна ідея Г.-В.-Ф. Гегеля є абсолютизованим і онтологізованим, обожненим ідеалом, на світлому тлі якого меркне будь-яка реальність. У цьому причина їх презирливих епітетів на адресу матеріального світу.

Моральний ідеал як образ ідеального належить до сфери майбутнього, того, що об'єктивно не існує, принаймні поки що. Оскільки реальна життєдіяльність людей орієнтується на ідеал, то напрошується висновок про визначальну роль ідеального, свідомості стосовно буття. Спроби вивести моральний ідеал з емпіричної реальності (природної, соціальної), зокрема шляхом узагальнення моральних цінностей і норм, непереконливі, оскільки ігнорується системний характер мети морального буття людини. Водночас вони заземлюють, принижують моральний ідеал. Відкидаючи такий підхід, деякі філософи доводять, що моральний ідеал розкриває перед людьми набагато ширші перспективи, ніж це здається тим, хто вважає, ніби він виводиться з емпіричної реальності чи наполягає на його цілковитій зумовленості цією реальністю. Таку точку зору обстоював французький філософ, соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917), аналізуючи ціннісно-нормативні системи суспільства.

За іншою точкою зору, моральний ідеал вважають незалежним від реальності, даним людині безпосередньо в її життєвому досвіді як вияв божественного одкровення, інтуїтивного прозріння чи голосу совісті. Тобто моральний ідеал як належне протиставляють реальності. Проте ці намагання недостатньо аргументовані.

Моральний ідеал є орієнтиром для самовдосконалення особистості, завдяки йому людина оцінює поведінку інших людей. Прагнучи самовдосконалюватись, особистість не може обійтися без морального ідеалу, який допомагає їй орієнтуватись у світі моральних цінностей, обирати оптимальну лінію поведінки, життєву позицію. Ідеал підносить людину, сприяє зміцненню її духовно-емоційних сил, необхідних для самореалізації.

Особливо ефективно він виконує функцію взірця, втілюючись у життєдіяльності історичних осіб (Сократ, Григорій Сковорода, Махатма Ганді, мати Тереза), або постаючи як художній образ. При цьому домінує ідеалізований погляд на історичних осіб, який здебільшого унеможливлює реалістичне бачення їх характерів і дій. Художні образи як втілення морального ідеалу мають певні переваги перед їх прототипами, оскільки концентрують численні моральні чесноти в одній постаті. Правда, принцип художньої правди змушує митця наділяти позитивних героїв деякими негативними рисами, що віддаляє їх від морального ідеалу, але робить психологічно достовірними, правдоподібними.

Отже, моральний ідеал є нескінченним процесом пошуку досконалості, його не можна ототожнювати з жодною історичною особою, з жодним художнім героєм.

16. Безцільно шукати точне визначення сутності моралі, це безуспішно намагалися зробити ще в стародавності. Можна лише позначити основний каркас понять, що «складають» цю науку:

· Моральна діяльність – найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Учинок, чи сукупність учинків, що характеризує поводження особистості, дає представлення про її справжню моральність. Таким чином, тільки діяльність і реалізація моральних принципів і норм дають особистості право на визнання в неї справжньої моральної культури. Вчинок у свою чергу містить три компоненти:

1. Мотив, - морально усвідомлене спонукання зробити чи вчинок же мотивація, - сукупність мотивів, що означає перевагу тих чи інших цінностей у моральному виборі, індивіда здійснюючого вчинок. Наприклад, .Два приятелі, працівники Кисневого заводу, сиділи у випарника. Стояло жарке літо. Один з них сказав: «Добре б зараз остудитися!». Інший швидко відвернув заслінку, у результаті чого що сказав, був заживо заморожений, що вирвалися парами кисню .

Здавалося б, у даному випадку немає прямих спонукань до здійснення злочину, і тут злочинний результат не збігається з мотивами і цілями дії. Тут мотивація, є на перший погляд, неадекватної зробленому діянню. Це діяння, скоріше можна назвати без мотивним, однак «згорнутість мотиву», його ситуативна обумовленість не означає його відсутності. У даній імпульсній дії не було злочинної мети і відповідного мотиву, але тут спрацювала стереотипна готовність діяти легковажно, бездумно, під впливом окремих ізольованих представлень …

2. Результат матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають визначене значення.

3. Оцінка навколишніми, як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка учинку виробляється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства і т.д.

Отже, учинок ця не всяка дія, але дія суб'єктивна мотивоване, що має для кого-небудь значення і тому зухвале до себе визначене відношення (оцінку). Учинок може бути моральним, аморальним чи поза моральним, але, проте, що піддається оцінці. Наприклад, . підняти підрозділ в атаку морально, але якщо атака безрозсудна і приведе до безглуздої загибелі, те цей учинок не тільки аморальний, але і злочинний.

· Моральні (моральні) відносини – відносини, у колорит вступають люди, роблячи вчинки. Моральні відносини являють собою діалектику суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і об'єктивного (норми, ідеали, удачі) з який приходиться вважатися, і які мають для індивідів імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, люди покладають на себе визначені моральні зобов'язання і разом з тим покладають на себе моральні права.

· Моральна свідомість – містить у собі пізнання, знання, вольове спонукання і визначальне вплив на моральну діяльність і моральні відносини. Сюди також відносять: моральна самосвідомість, моральну самооцінку. Моральна свідомість завжди аксиологічно, тому що в кожнім своєму елементі воно укладає оцінку з позиції виробленої системи цінностей і спирається на визначену сукупність моральних норм, зразків, принципів традицій і ідеалів. Моральна свідомість як система оцінок зі знаками чи плюс мінус, відбиває дійсність крізь призму схвалень і осудів, через протилежність добра і зла, відношення і діяльність, наміри - ці категорії в питаннях етики мають першорядне значення. Аристотель, вперше в європейській етиці всебічно розглянув поняття «намір», розумів його саме як підставу чесноти і свідомо протиставляв, відрізняв від волі і представлення («Никомахова етика», книга III, р.4, 5, 6, 7). Намір не має справа з тим, що неможливо здійснити, а спрямовано на те, що у владі людини, воно стосується засобів досягнення мети (не можна сказати: я маю намір бути блаженним) на відміну від волі взагалі, яка може мати справа з неможливим (бажання безсмертя, наприклад), і направляти на те, що поза нашою владою (бажання перемоги тому чи іншому атлету в змаганні), стосується цілей людини. Раціональне зерно думки Аристотеля, відповідно до якої намір стосується засобів, а воля - цілей людської діяльності, полягає в тому, що змістом наміру можуть бути, як правило, мети здійсненні, реальні, узяті в єдності з засобами їхнього досягнення. Намір також не є представлення. Перше завжди практично орієнтовано, виділяє у світі тільки те, що у владі людини, друге простирається на усіх: і на вічне, і на неможливе; перше розрізняється добром і злом, друге - істинністю і хибністю; перше є вказівка до дії, говорить про те, чого домагатися і чого уникати, що робити з предметом; друге аналізує, що таке сам предмет і чим він корисний; перше хвалять, коли воно погодиться с боргом, друге - коли воно істинно; перше стосується того, що відомо, друге того, що нам невідомо. До того ж, завершує свою порівняльну характеристику Аристотель, кращі наміри і кращі представлення зустрічаються не в тих самих людей. Власна істотна ознака наміру Аристотель вбачає в тім, що йому передує попередній вибір, зважування мотивів, під якими він насамперед розуміє різну роль розуму, що спонукує, і задоволень: « Воно є щось, що обирається переважно перед іншими».

17. Системні вольові якості. Решта проявів вольової регуляції особистості складніші. Вони є певним сполученням односпрямованих проявів свідомості. Такі вольові якості є вторинними, системними. Так, хоробрість включає в себе складові сміливість, витримку, енергійність; рішучість - витримку сміливість. Цілеспрямованість полягає в умінні людини керуватися в своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями, зумовленими її твердими переконаннями. Цілеспрямована особистість завжди опирається на загальну, часто віддалену мету і підпорядковує їй свою конкретну мету. Наполегливість - це вміння постійно і тривало добиватися мети, не знижуючи енергії в боротьбі з труднощами. Наполеглива особистість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети. Наполегливість людини слід відрізняти від тієї риси її, яка називається впертістю. Впертість - це необдуманий, нічним не виправданий прояв волі, який полягає в тому, що людина наполягає на своєму недоцільному бажанні, не зважаючи на обставини. Впертість є прояв не сили, а скоріше слабкості волі. Приймаючи рішення, вперта людина заперечує розумні докази, не зважає на інтереси інших, суспільні інтереси, і своїми діями часто задає їм шкоди. Впертість - негативна риса в людини і треба вживати заходів до її усунення. Принциповість - це вміння особистості керуватись у своїх вчинках стійкими принципами, переконаннями в доцільності певних моральних норм поведінки, які регулюють взаємини між людьми. Принциповість виявляється в стійкій дисциплінованості поведінки, в правдивих, чуйних вчинках. Самостійність - це вміння обходитись у своїх діях без чужої допомоги, а також уміння критично ставитися до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань. Самостійність особистості виявляється в здатності за власним почином організувати діяльність, ставити мету, в разі необхідності вносити в поведінку зміни. Протилежною до самостійності рисою людини є навіюваність. Навіюваність виявляється в тому, що людина легко піддається впливові інших. Навіюваність буває у тих людей, які не мають стійких переконань між протилежними поглядами, не маючи своєї думки. Перша-ліпша думка, яку почує така людина, стає її думкою, але згодом цю саму думку вона міняє на іншу. Про таких людей М.О. Некрасов сказав: "Що йому книжка остання скаже, те на душі його зверху і ляже". Люди, які легко піддаються навіюванню та самонавіюванню - це слабовільні люди. Ініціативність - це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення і засоби їх здійснення. Протилежними якостями є безініціативність та залежність. Ініціативність людини характеризується дійовою активністю. Мало виявити ініціативу, поставивши перед собою завдання, - треба його здійснити, довести до кінця. Це можливо лише при належній активності в діях. Ініціативні, але малоактивні люди не здатні здійснити своїх задумів, вони часто перетворюються на мрійників. Розвиваючи ініціативу дітей, треба знайомити їх з навколишнім життям, з діяльністю видатних людей. Діти, наслідуючи їх, поступово розвивають ініціативність у самих себе. Рішучість - це вміння приймати обдумані рішення, послідовно втілювати їх у життя. Нерішучість є проявом слабкості волі. Важливою вольовою рисою людини є самовладання. Воно виявляється в здатності людини володіти собою, керувати своєю поведінкою і своєю діяльністю. Воля, зазначав А.С. Макаренко, полягає не тільки в тому, щоб чогось досягти, а й тому, щоб уміти володіти собою, стримувати себе, свідомо регулювати свою поведінку. Самовладання є важливим компонентом риси особистості, яку ми називаємо мужністю. Володіючи собою, людина сміливо береться за відповідальне завдання, хоч і знає, що його виконання зв'язане з небезпекою для неї, навіть загрожує її життю. Самовладання - одна з умов дисциплінованої людини . Відсутність самовладання робить людину нестриманою, імпульсивною. Люди, які не володіють собою, легко піддаються впливові почуттів, часто порушують дисципліну, пасують перед труднощами, впадають у розпач. Витримка, самовладання дуже важливі для учителя. Поведінка учнів, нерозуміння ними учбового матеріалу часто дратують учителя, і потрібна велика витримка, щоб поступити так, як вимагає обстановка, що створилася в даний момент. Самовладання допомагає учителю утриматися від спалахів гніву, пригасити зніяковіння, розгубленість, долати несміливість, скованість та інші психічні стани, які виникають у деяких людей в роботі з колективом. Сукупність позитивних (базальних і системних) вольових якостей утворює силу волі особистості. Встановлено, що людям із сильною волею властивий високий рівень мотивації досягнення. Мотивація досягнення - це наполегливість у досягненні своєї мети, прагнення до поліпшення результатів, незадоволеність досягнутим, намагання добитися свого за будь-яку ціну. Негативні якості характеризують вольову слабкість людини. Крайній ступінь слабовілля людини перебуває за межами норм. До вагомих розладів складної вольової дії призводять абулія та апраксія. Абулія пов'язана з нездатністю прийняти необхідне рішення, діяти. Причина полягає у порушенні динамічного співвідношення між корою великих півкуль і підкіркою. Апраксія - складне порушення цілеспрямованості дій, яке викликається локальними розладами лобних ділянок мозку. Вона виявляється в порушенні довільної регуляції рухів, дій і поведінки в цілому. Тепер коротко про особливості формування вольових якостей у дітей і школярів. З моменту народження дитина починає виявляти активність. Але її активність ще елементарна і лише мимовільна. Воля у кожної людини розвивається на основі мимовільних дій, в залежності від росту організму, від соціального середовища, в діяльності і головним чином під впливом виховання і самовиховання. Активність дітей первинно проявляється в мимовільних діях, перш за все у вигляді орієнтувальних рухів. Дитина жваво реагує на всі нові для неї предмети, особливо на ті, що рухаються, звучать, яскраво пофарбовані, повертається, тягнеться до них, хапає, кидає на підлогу і на цій основі оволодіває першими діями. У цих діях проявляється життя організму, за допомогою цих мимовільних дій дитина задовольняє свої потреби. В той же час мимовільні дії мають підготовче значення для розвитку волі у дітей. Сеченов писав: "Всі елементарні форми руху рук, ніг, голови, тулуба, рівно як всі комбіновані рухи, що заучуються в дитинстві - ходьба, біг, мовлення, рух очей при сприйманні та інше стають підпорядкованими волі вже після того, як вони заучені". (Сеченов И.М. Избр.произв., т. І, М-Л, АН СССР, 1952, с.255). Проте рухи організму, які в тій чи іншій мірі розвиваються, ще самі по собі не складають волі. Про наявність волі в тому чи іншому віці можна говорити, коли проявляються такі елементи волі, як усвідомлення прагнення, бажання, вибір, прийняття рішень і докладання зусиль. Прагнення у вигляді потягів виникає у дитини дуже рано разом з почуттями. Часто можна спостерігати, що дитина переживає незадоволення і прагнення звільнитися від цього стану. Але ці прагнення носять ще неусвідомлений характер. Приблизно до двох років під впливом виховання та ігрової діяльності у дитини нагромаджується вже певний досвід, вже є деякий запас уявлень, з'являються елементи уяви, вона починає мислити. Поряд з цим у дитини починають проявлятися усвідомлені прагнення, бажання. Правда, вони носять тривалий час переважно емоційний характер, і дії тут здійснюються в основному під впливом сильних емоційних спонукань. Це так звані прості вольові дії.

18. Выбор — наличие различных вариантов для осуществления воли. Наличие выбора связано с обоснованием свободы воли человека^{[источник не указан 865 дней]}.

На всякое живое существо известные предметы действуют либо привлекательным, либо отталкивающим образом: первых оно хочет и стремится к ним, вторых не хочет и удаляется от них или стремится изменить или уничтожить их. Но для того, чтобы хотеть или не хотеть именно этого предмета, «хотящее» существо, очевидно, должно отличать его от других, то есть так или иначе воспринимать его. Всякое волевое отношение непременно связано с опознаванием. «Ignoti nulla cupido» (к неизвестному нет желания). Поэтому спор о первенстве воли над сознанием или наоборот лишён реального основания.

Хотение или воля в широком смысле имеет различные степени соответственно степеням развития познавательной сферы. Существа, для которых познание останавливается на смутных ощущениях, и которые воспринимают лишь наличность окружающих чувственных явлений (как это бывает у низших животных, а также, вероятно, и у растений), — соответственно имеют и волю лишь в виде инстинкта — непосредственного безотчётного влечения или стремления, возбуждаемого данной реальностью. Там, где познание, кроме физических впечатлений от непосредственно наличиствующей действительности, также содержит в себе и осознанное воспоминание прошедших пережитых состояний и воображаемые представления об отсутствующих предметах и явлениях, там и волевое отношение возвышается над простым чувственным влечением или стремлением и переходит в более идеальное состояние, называемое желанием. Ближайший, непосредственный предмет желания, как такового, есть не реальное, а воображаемое явление, не физически-воспринимаемое, а умо-представляемое. Желается то, чего нет в пределах непосредственного субъективного физического восприятия — то, что мыслится.

У птиц и других высших животных самцы и самки тоскуют в разлуке друг с другом; собака тоскует по умершему, или уехавшему хозяину: она его желает, и это желание, относясь к отсутствующему, предполагает у животного определённое умственное представление, которое собственно и есть прямой объект желания и вытекающих из него действий (собака ищет невидимого ею, но умо-представляемого хозяина, отправляется на его могилу и т. п.). Наконец, у человека, мыслящего не только в пределах конкретных образных представлений, но и в масштабе абстрактных идей и понятий, и волевое отношение может определяться этими понятиями, как общими и постоянными правилами и принципами действия. Если уже в мире животном мотивы инстинктивного влечения подчиняются также и высшим мотивам желания (так, например, тоскующая собака отказывается от пищи; сюда же относятся более обыкновенные случаи, когда то или другое инстинктивное влечение подавляется страхом умопредставляемого наказания — мотив высший, если не в этическом, то в психологическом смысле), то человек может подчинять не только свои инстинкты, но и даже все свои желания высшей нравственной идее, то есть может из многих желаемых действий выбирать лишь те, которые соответствует его высшей ценности или идеалу. Способность к такому выбору и принципиальному решению есть бесспорный психологический факт, но с этим фактом связан самый трудный и сложный вопрос о свободе воли.^[2]

Хотение и познание, воля и разум, обычно противопоставляемые друг другу, в действительности неразрывно связаны между собой. Если, как было сказано выше, воля невозможна без распознавания, то и это последнее также невозможно без воли. Чтобы формально опознать или содержательно понять какой-нибудь предмет, явление или отношение между ними, необходимо, прежде всего, остановить на этом свою мысль или внимание, выделить эго в своём сознании из всей совокупности впечатлений и отношений. Такая остановка и выделение есть также волевой акт (действие воли), называемый «произвольным вниманием». Но необходимость волевого элемента в происхождении (генезисе) познания нисколько не ограничивает и не искажает субъективно-произвольными характеристиками сами результы познавательного процесса. Участие воли в создании истинной объективной науки состоит не в том, что мы видим в результате познания только то, чего нам хочется видеть, а в том, что мы хотим прийти в результате познания к предельно целостному и ясному видению реальной объективной действительности, в целом не обусловленной нашим субъективным опытом.

19. Відповіда́льність (рос. ответственность, англ. responsibility, нім. Verantwortlichkeit f) юридична — обов'язок особи зазнати негативних наслідків за вчинки, які не відповідають встановленим суспільством соціальним нормам.

За етичним визначенням відповідальність: це визначеність, надійність, чесність; це усвідомлення і готовність визнати себе причиною своїх вчинків; це готовність діяти раціонально для блага людей. Відповідальність — це не вина, це впевненість. Відповідальність, швидше, включає в себе особисту підзвітність, і здатність діяти в рамках етичних норм на благо себе й оточуючих.

Відповідальність - наслідок вчинення правопорушення (делікту).

Ответственность — это определённость, надёжность, честность в отношении себя и других; это осознание и готовность признать, что результат(реакции), который ты получаешь в ходе твоих поступков и действий, и есть следствие твоих поступков(действий). Ответственность — это не вина, это уверенность. Ответственность, скорее, включает в себя личную подотчетность и способность действовать в рамках этических норм на благо себя и окружающих. Ответственность — это умение объяснить и показать, как ты добился этого результата.

20. Добро́ — категорія етики, якою позитивно оцінюють певну поведінку, явища чи події. Добро — благо, моральне, правильне, стверджувальне, позитивний початок, корисне, пожиточне. Протистоїть злу, поганому, руйнівному, негативному початку.

Людській волі є властивим бажання добра, краси або правдивого щастя. Кожна людина гостро відчуває природнє бажання добра, яке б зробило її правдиво щасливою. З цього приводу Святий Августин в своїх Сповідях писав:

«Наше серце, Господи є невгамовним до часу коли воно знайде відпочинок у Тобі» (Книга 1. гол. 1).

Бажання добра, яке б зробило людину щасливою, не є чисто гіпотетичним бажанням, це вроджена основа в самій людській природі, а природа є постійною і стабільною, знаходиться в усіх людях, в усіх місцях, в усіх часах. Крім того це бажання — належить самій природі волі людини, яка є апетитивним членом, що має універсальне добро за ціль.

21. Ідеа́л (лат. idealis від грец. ίδέα — образ, ідея, пор. також ейдос) — Вища Абсолютна Істина, Бог, вища цінність; якнайкращий, завершений стан того або іншого явища; зразок особистих якостей, здібностей; вища норма етичної особи; вищий ступінь етичного уявлення про благо і належність; досконалість у відносинах між людьми; найбільш довершений устрій суспільства.

Творчість про ідеал, формування речовини природи на основі ідеалу є специфічно людською формою життєдіяльності, що відрізняє її від діяльності тварин. Як загальна форма діяльності, ідеал виступає у всіх областях суспільного життя:

• соціальній
• політичній
• етичній
• естетичній і ін.

Категорія ідеалу володіє глибоким соціальним значенням. Впродовж століть прогресивні класи в боротьбі проти віджилих форм суспільних відносин черпали свій ентузиазм у високих ідеалах свободи, рівності, братерства.

Поняття ідеал застосовується однаково і до відвернутих і конкретних предметів:

• ідеал добра
• ідеал жіночої краси
• ідеал чоловічої краси
• ідеал держави
• ідеал громадянина і ін.

У загальне вживання слово ідеал стало входити з кінця XIX і початку XX століття, головним чином, завдяки Шиллеру.

22. Императи́в (лат. imperativus) — требование, приказ, закон. С появлением кантовской «Критики практического разума» императив — это общезначимое предписание, в противоположность личному принципу (максиме); правило, выражающее долженствование (объективное принуждение поступать так, а не иначе).

Гипотетический императив имеет силу лишь при известных условиях; категорический императив выражает безусловное, неуклонное долженствование, он устанавливает форму и принцип, которым нужно следовать в поведении.

Категорический императив, или императив нравственности, формулируется Кантом следующим образом: «Поступай так, чтобы максима твоей воли в любое время могла стать принципом всеобщего законодательства».

23. В.О.Сухомлинський зазначав, що морально вихована

людина – це людина, здатна відчувати і співчувати, аналізувати життєві

явища та естетичні об’єкти, знати засади духовно-практичного освоєння

дійсності та керуватися цими принципами у повсякденному житті. Моральне

виховання тісно пов’язане з естетичним, таким чином, одним із засобів

морально-естетичного впливу на дітей є музика як вид мистецтва.

Для джентльмена, на його думку, найважливіше виробити характер і волю. Морально вихована людина це та, якій вчинки диктує розум, і яка вміє діяти всупереч своїм почуттям і бажанням. У самообмеженні і самодисципліні Д.Локк бачив необхідну умову розумної поведінки і управління людини собою за різних обставин життя. При цьому моральні норми і правила не повинні залишатись чимось зовнішнім, а стати його глибоко внутрішніми особистісними якостями. Тому як головна мета виховання Д. Локком розглядається розвиток в особистості внутрішньої потреби до активного утвердження в собі моральних принципів.

24. Сумління — етична відповідальність за свою поведінку перед оточенням.

За англійським словником Вебстера, поняття сумління має такі значення:

• Моральна свідомість взагалі
• Діяльність або здатність що відрізняє між правильним та помилковим (справедливим та несправедливим, добрим та злим) у своїй власній поведінці та характері.
• Дія або сила морального розрінення (моральної проникливості, моральної розбірливості, моральної здатності розрізняти)
• Етичне судження або етична чуттєвість

• Відповідність та узгодженість у поведінці щодо власного поняття правильного та неправильного
• Свідомість

У англійській мові термін conscience (сумління) запозичений з французької, а у французькій з латинського conscientia, що є поєднанням латинських слів com (разом, з) та scire (знати).