Флегматичний тип темпераменту 1 страница

Флегматичний темперамент — спокійний, завжди рівний, наполегливий і завзятий трудівник життя. Завдяки урівноваженості нервових процесів і деякій їх інертності флегматик легко залишається спокійним навіть у найважчих обставинах життя. За наявності гальмування, що врівноважує процес збудження, йому не важко стримувати свої імпульси, пориви, чітко дотримуватись виробленого розпорядку життя, системи в роботі, не відволікатися з дріб’язкових приводів; завдяки цьому він може виконувати справу, що вимагає рівної витрати сил, тривалого і методичного напруження. Флегматик поважний, він не витрачає дарма сил: розраховуючи свої сили, він доводить справу до кінця. Він рівний у стосунках, у міру товариський, не любить даремної балаканини. Недоліком флегматика є його інертність, малорухливість.

21. Сангвінічний тип темпераменту

Сангвінічний темперамент — гарячий, дуже продуктивний діяч, але лише тоді, коли в нього багато цікавої справи, тобто є постійне збудження. Коли ж такої справи немає, він стає млявим. Для сангвініка характерні рухливість, легка пристосовуваність до умов життя, що змінюються; він швидко знаходить контакт із людьми, товариський, не відчуває скутості в спілкуванні з новими для нього людьми, незалежно від їхнього авторитету. У колективі сангвінік веселий, життєрадісний, охоче береться до живої справи, здатний до захоплення. Однак, розвиваючи кипучу діяльність, він може так само швидко охолонути, як і швидко захопитися, якщо справа перестає його цікавити, якщо вона вимагає терпіння або має буденний характер. У сангвініка почуття легко виникають і легко змінюються.

Холеричний тип темпераменту

Холеричний темперамент (за характеристикою І. П. Павлова)¹⁷ — явно бойовий тип, задерикуватий, легко і швидко дратується. Для холериків характерна циклічність у діяльності і переживаннях. Вони з усією пристрастю здатні віддаватися справі, захопитися нею, відчуваючи приплив сил, готові перебороти й дійсно переборюють будь-які труднощі на шляху до мети. Та ось виснажилися сили, пропала віра у свої можливості, наступив «слинявий настрій». Воля холерика напориста, але виявляється поривами, він відрізняється також підвищеною дратівливістю й емоційною реактивністю. Запальний, різкий у відносинах, прямолінійний, здатний доводити справу до великого напруження.

23. Меланхолічний тип темпераменту

Меланхолічний темперамент — це явно гальмівний тип нервової системи. Для меланхоліка, мабуть, кожне явище життя стає гальмівним його агентом, він ні у що не вірить, ні на що не сподівається, в усьому бачить лише погане, небезпечне. Слабкість процесів збудження і гальмування при їхній неврівноваженості (перевага гальмування) призводить до того, що будь-який сильний вплив загальмовує його діяльність (позамежне гальмування). Меланхолік схильний піддаватися переживанню з незначного приводу. Меланхолік дещо замкнутий, нетовариський. Його лякає нова обстановка, нові люди, він бентежиться і губиться при встановлюванні з ним контакту, а тому схильний замикатися в собі, залишатися на самоті. У спілкуванні з незнайомими людьми соромливий, нерішучий, боязливий. Однак у спокійній, звичній обстановці меланхолік може бути хорошим трудівником, успішно справлятися з життєвими завданнями, вирізнятися тактовністю.

24. Характер особистості

Характер – це система стійких відносин особи до суспільства, до праці, до інших людей, до самої себе, що проявляються у типі її поведінки.

Характер на відміну від темпераменту не природжена, а сформована властивість особи. Процес формування характеру відбувається протягом всього життя людини.

Структура характеру

1. Інтелектуальні риси – розсудливість, критичність, спостережливість;

2. Емоційні риси – життєрадісність, чутливість, товариськість, альтруїзм. Жорстокість, грубість, байдужість, замкнутість.

3. Вольові риси – наполегливість, цілеспрямованість, самостійність, витривалість. Легкодухість, боягузливість

У психології розрізняють так звані акцентуації характеру (поняття введене Е. Леонгардом). Акцентуація характеру — надмірна виразність (загостреність) окремих рис характеру та їх сполучень, що становить крайні варіанти норми, які межують із психопатіями. Акцентуації характеру притаманна уразливість особистості відносно не будь-яких, а лише щодо певного роду психотравмуючих впливів, адресованих так званому «місцю найменшого опору» певного типу характеру, при збереженні стійкості до інших. Залежно від ступеня виразності розрізняють явні і приховані (латентні) акцентуації характеру, що можуть переходити одна в одну під впливом різноманітних чинників.

Робились спроби діагностувати характер людини за її почерком. Вчення про почерк як різновид виразних рухів (індивідуальності письма), що відображають психологічні властивості і психічні стани того, хто пише, називається графологією

25. Характер як вираження індивідуальної своєрідності особистості.

Див. питання № 24

У характері людини виділяють також синтетичні риси: моральну вихованість (визначає особливості людини щодо її ставлення до інших людей, форм поведінки, до суспільства загалом: доброта, тактовність, гуманізм тощо); повноту характеру (розкриває багатство характеру особистості, її різнобічність); цілісність характеру (вказує на внутрішню єдність особистості, її визначеність); сила характеру (підкреслює енергійність особистості); оригінальність характеру (розкриває індивідуальну своєрідність людини, її самобутність).

Формування характеру людини відбувається в процесі її життєдіяльності, під впливом виховання. Становлення характеру обумовлене соціальними умовами життя, найближчим оточенням, впливом родини, школи, друзів.

26. Здібність і обдарованість

Здібності – це придатність особи до виконання тієї чи іншої діяльності. Вони як і характер формуються у людини і завжди поєднані із знаннями, вміннями і навичками.

Природними передумовами успішного формування здібностей прийнято вважати задатки.

Задатки – це природжені анатомо-фізіологічні особливості мозку, нервової системи, аналізаторів людини, що сприяють успішному формуванню здібностей, полегшують їх розвиток.

Зовнішні вияви задатків прийнято називати схильністю, яка може проявлятися у прагненні та тяжінні людини до певної діяльності (музика, малювання і т.д.).

Схильність і задатки визначають обдарованість людини.

Види здібностей:

1. Відображувально-репродукційні (особа успішно навчається, формує вміння до певної діяльності і здійснює їх за завданим зразком);

2. Відображувально-творчий (особа здатна створювати нове, оригінальне).

Найбільш високий рівень здібностей визначають талант і геніальність.

Геній – відкриває та утворює.

Талановитий – швидко опановує і успішно застосовує.

27. Внутрішнє переконання як необхідний елемент оцінки доказів

До психологічних основ доказування належить також внутрішнє переконання як необхідний елемент оцінки доказів. Переконання як ставлення суб’єкта до своїх знань, висновків і рішень, як почуття впевненості є психологічною категорією, що підкреслюється першою частиною терміна — «внутрішнє».

Повна переконаність є психологічною гарантією правильності рішень, прийнятих у процесі судочинства. Переконання забарвлене емоційно-вольовими характеристиками як знання, що формується у галузі суспільних відносин.

Внутрішнє переконання – це психологічна категорія, яка характеризує відношення суб’єкта до своїх знань, висновків і рішень.

У своєму формуванні внутрішнє переконання проходить безліч етапів, починаючи від почуттєвого і завершуючи логічним. Серед них можна виділити кілька основних: 1) аналіз певних обставин, матеріалів (названому етапу передує почуттєве пізнання); 2) зіставлення результатів аналізу з іншими матеріалами (тут велике значення має минулий досвід, рівень знань особи в досліджуваній галузі); 3) синтез, що передбачає створення основи для почуття переконання.

Психологічні етапи формування внутрішнього переконання пронизують правосвідомість суб’єкта. Аналізуючи й оцінюючи кожну обставину розслідуваної чи розглядуваної справи, слідчі і судді керуються комплексом своїх моральних, правових уявлень, що визначають, зрештою, соціальну характеристику внутрішнього переконання.

Внутрішнє переконання характеризує як процес дослідження, так і його результат, тобто не тільки стимулює суб’єкта діяти, але й дозволяє давати оцінку цим діям.

Ознаки внутрішнього переконання:

1. Внутрішнє переконання підкреслює особливу компетентність особи, що здійснює досудове та судове слідство, а саме те, що здійснення оцінки всіх зібраних по кримінальній справі доказів відбувається на підставі внутрішнього переконання, тобто це право і обов’язок слідчого, судді.

2. Внутрішнє переконання – це само переконання, тобто це потреба у формуванні власного погляду на фактичні обставини справи, на необхідність особистої оцінки доказів;

3. Слідчий, суддя вільні щодо оцінки доказів, оскільки вони не зв’язані із заздалегідь встановленими правилами відносно сили і значущості тих чи інших зібраних ними доказів.Саме в цьому проявляється свобода внутрішнього переконання. Але свободу не можна розглядати як свавілля. Вона завжди повинна співвідноситись із обґрунтованістю, тобто з тими поглядами, знаннями, що сформовані в конкретній сфері людської практики.

4. Внутрішнє переконання – це суб’єктивна впевненість особи у правильності своїх висновків.

Внутрішнє переконання має відповідати певним вимогам: а) ґрунтуватися на доказах, зібраних у встановленому законом порядку; б) докази повинні бути перевіреними; в) кожен доказ повинен бути розглянутий окремо й у сукупності з іншими доказами; г) виходити з усебічного, повного й об’єктивного розгляду матеріалів справи.

На процес формування внутрішнього переконання впливають різні чинники, до яких можна віднести конформізм.

28. Конформізм, його значення на формування внутрішнього переконання

На процес формування внутрішнього переконання впливають різні чинники, до яких можна віднести конформність.

За своєю суттю — конформність - це прагнення пристосувати свою поведінку до вимог решти членів колективу чи групи людей. Від інших механізмів правової соціалізації конформність відрізняється тим, що виникає конфлікт між тим, що думає людина, і тим, як поводить себе насправді, між тим, що вона говорить, і тим, як діє реально. Інакше кажучи, конформність фіксується там, де є конфлікт між власною думкою індивіда і думкою групи (колективу), до якої він належить, якщо подолання цього конфлікту здійснюється шляхом згоди з думкою групи (колективу).

Конформність (від лат. conformis — подібний, відповідний) — тенденція людини змінювати свою поведінку під впливом інших людей таким чином, щоб вона відповідала думкам оточуючих.

(з лекції) Конформність (пристосовництво) – це бажання особи пристосувати свою поведінку, погляди, судження таким чином, щоб вони задовольняли оточуючих.

Прийнято виділяти такі різновиди конформності:

1. Пасивна конформність – сприйняття поглядів, суджень, висновків інших осіб без відповідного їх критичного аналізу;

2. Активна конформність (нонконформність) – передбачає критичне сприйняття чужої думки, поглядів, суджень.

29. Інтуїція і логічні процеси в слідчому та судовому мисленні.

Процес пізнання істини при розслідуванні злочинів і в ході судочинства обумовлюється логічністю мислення. Правильне осмислення фактів, що спостерігаються, встановлення їх причинних відношень, побудова обґрунтованих версій, оцінювання отриманої інформації — необхідні етапи у встановленні істини. Очевидність необхідності застосування законів логіки ілюструється тими негативними наслідками, що спостерігаються у результаті припущених при розслідуванні й у судовому розгляді логічних помилок. Ще відомі факти, коли злочини залишаються нерозкритими не тому, що відсутні докази їхнього вчинення, а тому, що ці докази неправильно осмислені, неправильно оцінені, покладені в основу помилкових версій розслідування.

Об’єктивна істина в судочинстві може бути досягнута тільки в результаті раціонального пізнання. Однак поряд із правильним трактуванням ролі і значення логічного мислення в процесі пізнання істини висловлюються думки, згідно з якими інтуїціятакож може розглядатися як елемент, що сприяє досягненню істини.

Об’єктивна істина у судочинстві встановлюється в результаті застосування раціонального, логічного пізнання.

Разом з тим, у ситуаціях невизначеності, відсутності належної інформації, неможливості здійснення логічних побудов особливого значення набуває інтуїтивне мислення.

Під інтуїцією слід розуміти швидке миттєве вирішення розумового завдання без розгорнутого логічного його обґрунтування в момент прийняття рішення.

Відмінність логічного та інтуїтивного процесів полягає у наступному:

1. Логічний процес проходить повільно або відносно повільно, за чітко вираженими етапами, з глибоким усвідомленням того, що відбувається.

2. Інтуїтивний процес навпаки характеризується швидкістю, відсутністю чітко виражених етапів, мінімальним рівнем усвідомлення.

3. На підставі інтуїції розум досягає нових результатів не усвідомлюючи до певного часу логіки протікання цього процесу.

4. Разом з тим, інтуїтивна здогадка завжди базується на попередньому досвіді, попередній розумовій діяльності.

Щодо судочинства, то йдеться про професійну інтуїцію, яка має такі ознаки:

1. Знання, що отримані на підставі інтуїції, не мають ніякого доказового значення.

2. Будь-які інтуїтивні припущення в ході досудового розслідування повинні бути перетворені у логічно обґрунтовані достовірні знання;

3. Інтуїція є елементом евристичного, а не доказового процесу;

4. Умовиводи, що сформульовані на підставі інтуїції, носять ймовірний характер.

Об’єктивна істина здобувається в наслідок логічного, раціонального мислення, але в окремих випадках інтуїція є необхідним елементом пізнання.

30. Доказування як пізнавальний процес

Розслідування, як і судовий розгляд, по суті є пізнавальним процесом. Пізнання, здійснюване слідчим або суддею, втілюється у форму доказування. Процес накопичення певних фактів, що доказують або спростовують подію злочину або обставини, пов’язані з цивільно-правовими спорами, є процесом оперування доказами, процесом доказування.

Розумова діяльність слідчого або судді підкоряється загальним закономірностям психічних процесів і в цьому аспекті має багато спільного з розумовими процесами, здійснюваними в інших галузях знань і суспільного життя. Водночас розумова пізнавальна діяльність цих осіб має специфіку, обумовлену предметом пізнання — протиправними діями і цивільно-правовими спорами.

У процесі пізнання, здійснюваному при розслідуванні злочинів, а також при розгляді кримінальних і цивільних справ широко застосовуються категорії діалектики. Будучи ступенями пізнання, категорії аналізу і синтезу, причини і наслідку, сутності і явища, загального й окремого, тотожності і відмінності дають змогу встановити об’єктивну істину.

Розглядаючи різноманітну інформацію, слідчий або суддя аналізує її, встановлює причинні зв’язки із досліджуваними фактами, синтезує й оцінює отримані результати, визначаючи їхнє доказове значення. Будуючи версії, виявляючи їхнє підтвердження чи спростування, слідчий або суддя використовує методи пізнання, що сприяють встановленню об’єктивної істини.

(З лекції) До чинників, що зумовлюють специфіку пізнавальної діяльності слідчого, судді можна віднести такі:

1. Об’єкт пізнання – злочин, як подія минулого, що носить ретроспективну спрямованість, а тому є неможливим до безпосереднього сприйняття суб’єктами, які його вивчають.

2. Форма пізнання– пізнання обставин події злочину здійснюється у специфічній формі, а саме у формі доказування. У зв’язку з цим існує вислів «пізнати – значить доказати».

3. Обсяг і спрямованість пізнання – визначається ст. 64 КПК України (предмет доказування) і розглядається як об’єктивний показник обмеження судово-слідчого пізнання. З точки зору суб’єктивної оцінки процес пізнання не має і кожною особою визначається самостійно на підстав свого внутрішнього переконання.

4. Джерела пізнання, які поділяються на такі різновиди:

- процесуальні, тобто ті, з яких отримано і зафіксовано на підставі норм КПК інформацію, яка розглядається як доказова;

- непроцесуальні, тобто ті, з яких отримано інформацію, яка не має доказового значення, не відображена в процесуальних документах, а є допоміжною і виконує забезпечувальну функцію.

5. Шляхи пізнання – судово-слідче пізнання здійснюється двома шляхами:

- чуттєвим (безпосереднім);

- раціональним, логічним (опосередкованим).

Сфера реалізації зазначених шляхів різна і превалює раціональний логічний.

6. Результати пізнання – пізнавальна діяльність завершується отриманням відповідних знань щодо об’єкта дослідження. При цьому ці знання повинні бути істинними, достовірними і такими, що перевіряються.

Відмінність істинних знань від достовірнихполягає у ступені їх обґрунтованості.

31. Доказування як посвідчудчувальний процес

Слідча (судова) діяльність вимагає свого закріплення, посвідчення. У ході пізнання істини необхідно відобразити у процесуальних документах весь процес діяльності та її результати (наприклад, у протоколах слідчих дій).
Посвідчувальна діяльність не обмежується письмовою фіксацією (протоколюванням), а передбачає використання й інших, додаткових способів фіксації (застосування відеозйомки, фотозйомки, звукозапису тощо). Порушення в здійсненні посвідчувальної діяльності можуть призвести до втрати доказу. Сама посвідчувальна діяльність здійснюється в межах процедури, передбаченої кримінально-процесуальним законодавством.
Посвідчувальна діяльність пов’язана з іншими видами слідчої (судової) діяльності: пізнавальною, конструктивною, комунікативною. Причому її роль дуже велика, оскільки виконання тих чи інших видів утрачає своє доказове значення поза посвідченням.
Посвідчувальний процес доказування передбачає, що його результати мають бути документовані й відображати об’єктивність отриманих даних і правильність прийнятих рішень. Результати доказування, що містяться в процесуальних документах, адресуються широкому колу учасників, використовуються на різних стадіях кримінального процесу, оцінюються і перевіряються.
Засвідчені факти можуть бути використані й у тактичних цілях, з метою переконання тих чи інших осіб у їхньому існуванні. У процесі проведення слідчих дій засвідчені факти можуть використовуватися як психологічний вплив на учасників слідчої дії з метою одержання необхідної інформації (наприклад, оголошення показань свідків чи потерпілих, пред’явлення доказів та ін.). Необхідно зазначити, що діяльність у кримінальному судочинстві має відповідати принципу верифікування (можливості перевірити), що виникає лише при посвідчувальній діяльності.

32. Моделювання. Версія як ідеально-мисленнєва модель.

У зв’язку з тим, що суб’єкти процесуальної діяльності обмежені у безпосередньому сприйнятті обставин події злочину, то в механізмі їх мислення особливого значення набуває моделювання.

Саме завдяки моделюванню відбувається відтворення обстановки і обставин події, отримується різнобічна інформація, що надає можливість уявити те, що відбувалося під час вчинення злочину.

Результатом моделювання є побудова моделі, тобто розумово або реально утвореної структури, що відтворює будь-який об’єкт або дію.

Функцію відображення дійсності модель виконує завдяки своїй схожості з оригіналом.

Види моделей:

1. За спрямованістю моделі бувають:

- Ретроспективні (відтворюють минуле - версії);

- Перспективні (прогностичні, відтворюють майбутнє).

2. За формою відображення дійсності:

- Матеріальні, фізичні моделі (відбитки, зліпки, фотознімки), що зберігають розмір, рельєф, будову оригіналу;

- Ідеальні, уявні (версії).

3. За обсягом інформації, яка відображається у моделях, виділяють:

- Прості;

- Складні.

Прості матеріальні моделі ще називають статичними, а складні ідеальні – динамічними.

«Уявивши собі характер досліджуваного завдання, слідчий або суддя мобілізує запаси знань, що дає йому змогу висловити ряд припущень — версій стосовно обставин діяння. Надалі у вирішенні поставленого завдання важлива роль належить моделюванню як способу відтворення тих або інших обставин, що сприяють пізнанню. Моделювання передбачає створення уявної чи практичної структури, яка відтворює певні дії або обставини, властивості чи стани тих або інших об’єктів.

Моделювання в діяльності слідчого або судді сприяє пізнанню конкретного, має широкі можливості для вивчення властивостей і сторін окремих об’єктів, у багатьох випадках дає змогу встановити конкретні обставини, вирішити питання щодо існування тієї чи іншої події, факту. Так, слід, залишений на місці події автотранспортом, дає можливість створити його модель щодо виду, марки, індивідуальних особливостей протектора. Сукупність слідів на місці події дає змогу створити уявну модель події, її динаміки, кількості осіб, які брали участь у ній. Проведення слідчого або судового експерименту дає можливість у процесі його моделювання встановити ймовірність здійснення певних дій, появу тих або інших результатів. Іншими словами, діяльність, пов’язана з моделюванням у його будь-яких формах, сприяє пізнанню окремих обставин і фактів і зрештою — встановленню об’єктивної істини

Взаємозв’язок моделей можна простежити на такому прикладі з практики. На залізничних коліях було виявлено труп чоловіка з численними пораненнями голови. У ході судово-медичного розтину в мозковій речовині жертви був виявлений металевий уламок, що нагадував гостру частину ножа. На основі чого слідчий висловив припущення про те, що жертву було поранено ножем і при обшуку у підозрюваного може бути знайдений ніж з відповідним дефектом. Побудувавши уявну модель ножа (перша частина — виявлений уламок), слідчий висунув версію про можливе виявлення другої частини ножа у підозрюваного. Останній, не припускаючи, що слідчий має таку інформацію, при обшуку показав усі наявні в нього ножі, серед яких був ніж з дефектом, що нагадував розшукуваний. При провадженні трасологічної експертизи було встановлено, що уламок, вилучений при судово-медичному розтині, і частина ножа, виявлена у підозрюваного, становлять одне ціле»

33. Роль моделей в кримінально-процесуальному пізнанні. Див. питання № 31.

34. Психологічні особливості особи слідчого

Слідчий - службова особа органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень;

Слідчий є тією особою, яка повинна мати необхідні знання (мати кваліфікацію юриста) і професійний досвід. Це зумовлено складністю і багатогранністю виконуваної діяльності.

Процесуальне положення слідчого, його соціально-рольова функція передбачають необхідність відповідності його особистості певним психологічним якостям (організаторські здібності, самоорганізація, гнучкість мислення, самостійність, спостережливість, відповідальність, акуратність, пунктуальність, тактовність, емоційна стійкість та ін.). У психології робилися спроби створити професіограму слідчого. Слід зазначити, що екстремальність умов роботи слідчого визначила високий ступінь значущості його інтелектуальних, вольових і комунікативних якостей.

Слідчий відчуває вплив негативних емоцій, тому його особистість має характеризуватися:

а) толерантністю (від лат. tolerantia — терпіння) — стійкістю до впливів несприятливих факторів, зниженою чутливістю до їх впливів;

б) зниженим рівнем тривожності;

в) емоційною стійкістю й ін.

Діяльність слідчого характеризується значною емоційною насиченістю. Йдеться про те, що робота слідчого пов’язана з впливом негативних факторів (сприйняттям об’єктів, що викликають негативні емоції, наприклад, сприйняття трупа чи частин розчленованого трупа, присутність у процесі судово-медичного розтину трупа тощо), наявністю перевантажень у ході діяльності, пов’язаною з великим обсягом роботи (невідповідність кількості кримінальних справ у провадженні і термінів виконання дій)³⁰ , протидією зацікавлених осіб.

У процесі пізнавальної діяльності слідчий повинен уміти з усього накопичення речей і слідів зібрати саме ті, що стосуються кримінальної справи. У цьому аспекті важливого значення набуває вміння слідчого будувати і варіювати розумові моделі, моделювати події минулого. Слідчому необхідне творче мислення, уява, наявність слідчої інтуїції.

Слідчий — це та особа, яку має характеризувати не лише самоорганізація, а й уміння організовувати інших людей, координувати їхню діяльність. Так, організація огляду місця події передбачає запрошення спеціалістів, понятих, у деяких випадках — потерпілого чи обвинуваченого. Слідчий повинен вміти організувати діяльність різних осіб, бути керівником слідчої дії, керувати всіма учасниками процесу огляду.

Слідчий може працювати в слідчо-оперативній групі чи слідчій бригаді. При цьому необхідно враховувати психологічну сумісність учасників групи чи бригади, наявність організуючого начала, розподіл функціональних обов’язків.

Одержання інформації в ході слідчих дій передбачає вміння слідчого справляти психологічний вплив, обирати його необхідний рівень, спрямованість, способи. Слідчий повинен розумітися на психології інших людей, уміти діагностувати їхні психологічні особливості. Слідчий має «перевтілюватися», не показувати явного, різко негативного ставлення до особи підозрюваного чи обвинуваченого (у цьому робота слідчого близька до роботи актора). Важливою комунікативною якістю слідчого також є вміння спілкуватися з людьми.

35. Поняття професіограми. Професіограма слідчого.

У психології розрізняють професіографію — технологію вивчення вимог, що ставляться професією до особистісних якостей, психологічних здібностей і можливостей індивіда. Професіографія сприяє оптимізації і підвищенню ефективності тієї чи іншої професійної роботи.

У судово-психологічних дослідженнях останнім часом аналізується в основному структура професіограм, що стосуються діяльності слідчого. Професіограми ж інших представників правоохоронних органів поки що не одержали належного висвітлення.

Професіограма слідчого включає докладний опис усіх сторін його діяльності, необхідних якостей і навичок. Перше дослідження професіограми слідчого належить В. Л. Васильєву і є свого роду професійним портретом слідчого, побудованим на даних психологічних і соціологічних методів вивчення його діяльності.

Професіограма слідчого (за В. Л. Васильєвим) — це багаторівнева ієрархічна структура, що відображає всі основні сторони професійної діяльності слідчого, а також особистісні якості і навички, що реалізуються в цій діяльності. Професіограма слідчого складається з декількох блоків, які послідовно охоплюють певні сторони його діяльності. До них, зокрема, належать: а) пошукова діяльність(спостережливість, допитливість, стійкість і концентрація уваги, висока орієнтація); б) комунікативна діяльність (товариськість, емоційна стійкість, чуйність, уміння слухати людину, вміння говорити з нею); в) посвідчувальна діяльність (акуратність, пунктуальність, чітка письмова мова); г) організаційна діяльність (самоорганізованість, воля, зібраність, цілеспрямованість, наполегливість, організаторські здібності в роботі з людьми); ґ) реконструктивна діяльність (пам’ять, уява, мислення, загальний і спеціальний інтелект, інтуїція); д) соціальна діяльність — загальні якості: патріотизм, гуманність, чесність, принциповість; спеціальні якості: прагнення до істини і торжества справедливості, професійна гордість, професійна етика.

Професіограми орієнтують навчальні заклади на певний рівень підготовки юридичних кадрів, сприяють діагностиці професіоналізації юристів, які працюють у різних правоохоронних органах. Світогляд виявляється у правосвідомості, що є основою правоохоронної діяльності.