Стаття 2 Конвенції
3. У статті 2 Конвенції зазначено: ...
Ця стаття має тлумачитися у поєднанні зі статтями 1 і 2 Шостого протоколу, які стосуються конвенційних прав, ґарантованих Законом 1998 року (див. статтю 1(1)(с)), і забороняють смертну кару в мирний час.
4. Від імені пані Прітті стверджується, що стаття 2 захищає не життя саме по собі, а право на життя. Мета цієї статті полягає в захисті людини від третіх сторін (держави та державних органів). Але статтею визнається, що саме людина має обирати, жити їй чи не жити, і таким чином захищається право людини на самовизначення стосовно питань життя і смерті. Отже, людина може відмовитися від медичного лікування, яке рятує чи продовжує життя, і має право на законній підставі вирішити вчинити самогубство. Стаття визнає це право людини. Хоча більшість людей хоче жити, дехто бажає вмерти, і ця стаття захищає обидва ці права. Право вмерти не є антитезою права жити, але безпосередньо випливає з нього, і держава має позитивний обов’язок захищати обидва ці права.
5. Стосовно цього арґументу міністр висунув кілька неспростовних заперечень, які апеляційний відділ Високого суду правосуддя слушно визначив правомірними. Вихідним пунктом має бути те, як формулюється ця стаття. Наголос робиться таким чином, щоб підкреслити ту священність, з якою — особливо в західних країнах — ставляться до життя. Стаття захищає право на життя і перешкоджає умисному позбавленню життя, за винятком дуже вузько визначених обставин. Стаття з такими ґарантіями не може тлумачитися як така, що надає право вмерти або дістати допомогу з боку іншої людини у спричиненні своєї власної смерті. Обґрунтовуючи справу пані Прітті, її представник, королівський адвокат п. Гаверс, всіляко намагався обмежитися викладом арґументів стосовно суїциду, вчиненого за допомогою іншої особи, погоджуючись із тим, що заявлене право не може передбачати вчинення умисного консенсуального вбивства (яке в цьому контексті, як правило, називають «добровільною евтаназією», але в англійському праві воно кваліфікується як умисне вбивство). Такі рамки тлумачення заявленого права були б достатніми для вирішення справи пані Прітті, і небажання її представника розширювати їх далі зрозуміле. Але, з погляду логіки, ця арґументація не може обмежуватися такими рамками. Якби стаття 2 надавала людині право самій визначати, жити їй чи прийняти смерть, і якщо особа настільки фізично безпорадна, що неспроможна взагалі вчинити будь-яку дію, аби спричинити свою власну смерть, тоді з цього неминуче випливав би логічний висновок, що така особа має право загинути за допомогою третьої сторони, без надання такій третій стороні будь-якої допомоги, а держава виявилася б порушником Конвенції, якби завадила здійсненню такого права. Отже, таке право жодним чином не може випливати зі статті, яка має визначену вище мету.
6. Фактично деякі з ґарантованих Конвенцією прав Суд уже тлумачив як такі, що дозволяють не вчиняти дій, а це є антитезою того, що становить існуюче прямо виражене право на вчинення таких дій. Наприклад, стаття 11 передбачає право не вступати до об’єднання (справа «Янґ, Джеймс і Вебстер проти Сполученого Королівства (Young, James and Webster v. the United Kingdom (1981) 4 EHRR 38), стаття 9 містить право на свободу від будь-якого примусу до висловлення думок, зміни поглядів чи розголошення переконань (справа Клейтона і Томлінсона (Clayton and Tomlinson), The Law of Human Rights (2000), с. 974, п. 14.49), і я, зі свого боку, схильний припустити, що стаття 12 надає право не вступати в шлюб (але див. справу Клейтона і Томлінсона, там само, с. 913, п. 13.76). Разом з тим не можна припускати (як свідчать деякі наочні приклади), що зі статей 3, 4, 5 і 6 випливає право вчиняти чи зазнавати протилежне тому, що ґарантується цими статтями. Хоча б якими були ті переваги, що їх, на думку багатьох, обіцяє добровільна евтаназія, самогубство та суїцид, учинений за допомогою лікаря чи без участі лікаря, вони не становлять права, на яке мають поширюватися ґарантії статті, призначеної захищати священність життя.
7. На підтвердження арґументів пані Прітті немає жодного конвенційного прецеденту. Більше того, будь-який прецедент, що має відношення до справи пані Прітті, навпаки, спростовує її арґументацію. В рішенні у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom (1998) 29 EHRR 245) заявники скаржилися на те, що Сполучене Королівство не забезпечило захисту права на життя для другого заявника та його покійного батька. На сторінці 305 рішення сказано:
«115. Суд зазначає, що перше речення статті 2(1) зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й уживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією. Сторони погоджуються з тим, що зобов’язання держави у цьому відношенні виходить за межі її основного обов’язку із захисту права на життя, що забезпечується запровадженням ефективних кримінально-правових норм, які стримують від вчинення правопорушень проти особи за допомогою правоохоронного механізму, призначеного для запобігання порушенню таких норм, припинення цих порушень та покарання за них. Таким чином, присутні в Суді погодилися з тим, що зі статті 2 Конвенції, за певних чітко визначених обставин, може також випливати позитивний обов’язок органів влади вживати превентивних оперативних заходів із захисту людини, життю якої загрожують кримінальні дії з боку іншої особи. Межі такого зобов’язання є предметом спору між сторонами.
116. На думку Суду, якщо зважати на труднощі, з якими пов’язані поліційні заходи з охорони правопорядку в сучасному суспільстві, на непередбачуваність людської поведінки та на оперативність вибору, який має бути зроблений стосовно пріоритетів і ресурсів, тлумачення зазначеного зобов’язання має бути таким, що не покладає нездійсненний і непропорційний тягар на органи влади. Отже, не кожний стверджуваний ризик для життя може означати конвенційну вимогу для органів влади вжити оперативних заходів з недопущення матеріалізації такого ризику. Доречно також зазначити необхідність дбати про те, щоб поліція здійснювала свої повноваження з контролю та запобігання злочинності у спосіб, який повністю відповідає належній правовій процедурі та іншим ґарантіям, які встановлюють законні межі стосовно їхніх дій з розслідування злочинів і притягнення правопорушників до суду, включаючи ґарантії, передбачені статтями 5 і 8 Конвенції».
Проте справа мала зовсім інший контекст. Ані другий заявник, ані його батько не мали ніякого бажання вмирати. Але підхід суду до статті 2 повністю відповідає тлумаченню, яке я дав цій статті.
8. Справи «Х проти Німеччини» (X v. Germany) (1984) 7 EHRR 152 та «Кінан проти Сполученого Королівства» (Keenan v. the United Kingdom, заява № 27229/95 від 3 квітня 2001 року, неопублікована) також вирішувалися в контексті фактів, які дуже відрізнялися від фактів справи пані Прітті. Перебуваючи за ґратами, Х оголосив голодування, і в’язнична адміністрація годувала його примусово. Він скаржився на погане поводження, на порушення статті 3 Конвенції, яку розглянуто вище. Скаргу було відхилено і, арґументуючи це рішення, комісія зазначила (на с. 153–154):
«На думку Комісії, примусове годування особи не має ознак приниження, які за певних обставин можна вважати забороненими статтею 3 Конвенції. З іншого боку, Конвенція зобов’язує Високі Договірні Сторони захищати ґарантоване статтею 2 право кожного на життя. За певних обставин такий обов’язок вимагає від Договірної Сторони певних конкретних дій, зокрема дієвих заходів з рятування життя людини, яку органи влади взяли під варту. Коли, як це відбулося в даній справі, затримана особа проводить голодування, це може неминуче призвести до конфлікту між правом людини на фізичну недоторканність та обов’язком держави за статтею 2 Конвенції — конфлікту, який не вирішується самою Конвенцією. Комісія нагадує, що, згідно з німецьким правом, цей конфлікт вирішено через передбачену можливість примусового годування затриманої особи, якщо ця особа, внаслідок голодівки, опиняється перед загрозою розладу здоров’я перманентного характеру, і примусове годування навіть обов’язкове, якщо існує очевидна загроза життю цієї людини. Оцінити згаданий вище стан має лікар, під доглядом якого перебуває особа, але, в остаточному підсумку, рішення про примусове годування може прийматися лише після отримання відповідного судового дозволу... Комісія переконалася, що органи влади діяли, виключно виходячи з основних інтересів заявника, коли вирішували, чи виконати волю заявника щодо відмови від будь-якої їжі, що загрожує небезпекою виникнення тривалих розладів його здоров’я або навіть смертю, чи вжити заходів задля забезпечення його виживання, хоча такі заходи можуть посягнути на людську гідність заявника».
У справі Кінана молодий в’язень вчинив самогубство і його мати скаржилася на те, що в’язнична адміністрація не спромоглася захистити його життя. У рішенні, яким цю скаргу було відхилено згідно з цією статтею, суд зазначив (на с. 29, п. 90):
«Щодо тримання осіб під вартою, Суд уже мав нагоду наголосити, що особи під вартою перебувають в уразливому становищі і що їх захист є обов’язком органів влади. Держава зобов’язана відзвітувати за кожне тілесне ушкодження, завдане під час тримання під вартою; особливо суворою ця вимога стає тоді, якщо особа помирає... Можна відзначити, що вимога ретельної перевірки причин ушкоджень визнається національним правом Англії та Уельсу, яке передбачає автоматичне коронерське розслідування у випадку смерті особи під вартою, при цьому національні суди покладають на в’язничну адміністрацію обов’язок обережного поводження з особами, що перебувають під вартою».
Обидві ці справи не можуть застосовуватися як прецедент, оскільки оскаржені дії відбувалися під час перебування потерпілого під вартою, коли держава несла особливу відповідальність за стан його здоров’я. Звідси прямо випливає, що обов’язок із захисту життя потенційного потерпілого має виконуватися державою ще ретельніше, якщо він перебуває під вартою. Такою мірою ці дві справи відрізняються від справи пані Прітті, оскільки вона не перебуває під вартою. Отже, позитивний обов’язок держави із захисту життя пані Прітті не є таким суворим, як у названих справах. Але було б дуже непередбачливо і, на мій погляд, неприпустимо одразу після такого висновку переходити до твердження, що держава зобов’язана визнати право пані Прітті на допомогу у вчиненні самогубства.
9. У конвенційній сфері прецедентність рішень національних судів завжди обмежена, і, як уже зазначалося, пані Прітті обґрунтовує свою справу положеннями Конвенції. Але важливо зазначити, що її арґументація не узгоджується з двома принципами, глибоко вкоріненими в англійському праві. Перший — це розмежування актів учинення самогубства самотужки та самогубства, яке вчиняється за участі чи з допомогою третьої сторони. Перше дозволено, оскільки суїцид з 1961 року не вважається злочином. Друге й далі залишається забороненою дією. Цю відмінність дуже чітко визначив лорд-суддя Гоффманн (Hoffmann) у рішенні у справі «Еардейльська національна служба охорони здоров’я проти Бленда» (Airedale NHS Trust v.Bland) ([1993] AC 789, с. 831):
«Ніхто в цій справі не пропонує дати Ентоні Бленду (Anthony Bland) смертельний укол. Але непокоїть альтернатива між припиненням годування та, наприклад, припиненням лікування інфекції антибіотиками. Чи справді тут існує відмінність? Для того щоб знайти пояснення нашому інтуїтивному відчуттю стосовно цього питання, я повинен почати із запитання, чому більшість із нас була б приголомшена, якби йому дали смертельний укол. Вважаю, що така реакція пов’язана з думкою, що священність життя означає її непорушність з боку іншої особи. За винятком випадків, таких, як самооборона, право людини на життя непорушне, навіть якщо особа погодилася на його порушення. Ось чому, незважаючи на те, що самогубство не є злочином, допомога тій чи іншій особі в його вчиненні є злочином. Із цього випливає, що ми не мали б права припинити життя Ентоні Бленда смертельним уколом, навіть якщо вважати, що він погодився на це».
Друге розмежування — це розмежування між, з одного боку, припиненням лікування препаратами, які зберігають чи подовжують життя, та, з іншого боку, вжиттям заходів, які не мають медичної, лікувальної чи болезаспокійливої дії, але спрямовані виключно на припинення життя людини. На такому розмежуванні й ґрунтуються висновки щодо справи Бленда. Дуже стисло це сформульовано в рішенні апеляційного суду у справі «In re J (A Minor) (Wardship: Medical Treatment) [1991] Fam 33», в якому голова державного архіву лорд Доналдсон Лімінґтонський (Donaldson of Lymington) зазначив (с. 46):
«Лікарі та суд мають визначити, чи відповідатиме основним інтересам хворої дитини прийняття певного рішення про застосування медичних препаратів, побічна дія яких тим чи іншим чином посилює ризик смертельного кінця. Це не питання семантики. Воно має принципове значення. Щодо людей похилого віку, використання наркотиків для зменшення болю буде виправданим у більшості випадків, навіть незважаючи на те, що це прискорюватиме момент настання смерті. Але жодним чином не можна виправдати використання наркотиків чи хірургічного втручання саме задля такої мети».
Схожі міркування висловив лорд-суддя Балкум (Balcombe) (с.51) та лорд-суддя Тейлор (Taylor) (с. 53). Хоча ці розмежування жодним чином ні до чого не зобов’язують Європейський суд з прав людини, немає жодних підстав вважати, що вони не відповідають судовій практиці, що склалася навколо Конвенції. Пані Прітті має не лише довести, що дії Сполученого Королівства не суперечитимуть Конвенції, якщо воно дозволить вчинення самогубства з допомогою іншої особи; не зупиняючись на цьому, вона повинна також довести, що, не дозволяючи цього, Сполучене Королівство порушує Конвенцію, або, якщо Сполучене Королівство не дозволить цього, воно порушить Конвенцію. Вважаю, що така арґументація пані Прітті непереконлива, як це слушно визнав апеляційний відділ Високого суду правосуддя.