Уявлення про взаємозв’язок психіки й мозку
Одна з фундаментальних теоретичних проблем психології як науки про явища та закономірності психіки – проблема взаємозв’язку психічної та нейрофізіологічної організації людини, або психофізіологічна проблема.
Із найдавніших часів, надаючи душі самостійного значення, людина, однак, намагалася визначити її матеріальні чинники.
На різних історичних етапах проблема локалізації психічних функцій вирішувалася по-різному, що відображало характер домінуючих уявлень про природу людини.
Існує версія, що першим мислителем, який вважав органом душі головний мозок, був Алкмеон (VI ст. до н.е.). Однак погляди цього легендарного лікаря скоріше були винятком і значно різнилися від загальнопоширених думок його епохи.
Стародавні греки, розв’язуючи проблему матеріального субстрату душі, не приділяли великої уваги мозку, вважали його якимось зовсім неважливим “предметом у голові”. За їх уявленнями людський розум містився у діафрагмі, ритмічні рухи якої пов’язані з рухом думки.
У Стародавньому Єгипті, Вавілоні, Індії та Китаї основою психічного життя вважався кровообіг. Багато століть прообразом нервового процесу слугувала “пневма” – найтонша, подібна до повітря субстанція, рухами якої по кровоносним судинам пояснювалися всі психічні акти. Вчення про пневму було ранньою спробою природничо-наукового пояснення психофізіологічних феноменів і надовго укорінилося в медицині. Не випадково одна з перших назв психології – пневматологія.
Платон розподілив різні прояви й функції душі між конкретними частинами тіла. Так, бажання він помістив у черевній порожнині, мужність – у грудях, розум – у голові. Арістотель поділив душу на тваринну, рослинну й розумну та пов’язав останню її частину, яка притаманна тільки людині, з абстрактним теоретичним мисленням. Але його не цікавила будова людського мозку.
Початок систематичного дослідження складного характеру зв’язку психіки й мозку, анатомічної й функціональної організації нервової системи збігається із зародженням нової європейської науки, яка базувалася на ньютоно-картезіанській парадигмі. Декарт, прагнучи пояснити основні принципи функціонування “тілесної машини”, вперше висуває ідею рефлекторної організації найпростіших форм активності живої істоти: мозок, згідно з його уявленням, регулює роботу м’язів за допомогою “тваринних духів”, які циркулюють нервовими шляхами. Вищі форми духовної діяльності людини, її мислення та воля не залежать від механіки тіла. Проте можна виявити анатомічну структуру, яка забезпечує взаємодію тілесного й духовного у людини – Декарт вважав, що це шишкоподібна залоза.
Послідовники Декарта, французький філософ-матеріаліст Ламетрі і, особливо, Кабаніс послідовно спростовують традиційне вчення про безтілесність душі, поширюючи на духовну діяльність людини принципи механістичного детермінізму. Вони вперше повністю ототожнюють психічні та нейрофізіологічні процеси й визначають свідомість як особливу властивість матеріальної організації.
У наш час існує декілька альтернативних теорій, покликаних відповісти на запитання, як пов’язані психіка та мозок.
Згідно з теорії психофізичного паралелізму, психічне й фізіологічне утворюють два самостійних ряди явищ, які відповідають один одному, але не перетинаються й не впливають один на одного. Тим самим припускається існування душі, яка співвідноситься з конкретним фізичним тілом, але діє незалежно від нього за своїми власними законами.
У теорії механічної тотожності психічні явища розглядаються як фізіологічні за своєю природою і походженням. Ця теорія не враховує якісні відмінності психічних та нервових процесів.
У теорії єдності мозку та психіки стверджується, що психічні та фізіологічні процеси виникають одночасно, але мають відмінності за суттєвими якісними характеристиками. Тому психічні явища співвідносяться не з окремими нейрофізіологічними процесами, а з їх організованими сукупностями – функціональними системами мозку. Тим самим стверджується, що психіка – системна властивість мозку, яка реалізується за допомогою багаторівневих функціональних систем, що формуються в людини протягом життя в процесах індивідуальної та спільної діяльності, навчання та спілкування.