Вербальні Невербальні

Особистісний простір Дистанції спілкування

близька персональна офіційно-ділова публічна

Людина не може жити, працювати, задовільняти свої матеріальні та духовні потреби, не спілкуючись з іншими людьми. Історично і в процесі індивідуального розвитку спілкування є необхідною умовою існування людини, одним з найважливіших чинників її соціального розвитку. Потреба у спілкуванні є тим базовим чинником, що зумовлює спрямованість кожної людини на зв’язок з іншими людьми, котрі її оточують, забезпечує формування і розвиток у неї особистості в ході її життєдіяльності. Спілкування – складний процес взаємодії між людьми, що полягає в обміні інформацією, а також у сприйнятті і розумінні партнерами один одного.

СПІЛКУВАННЯ – це специфічна форма взаємодії суб’єктів, що

народжується з потреб у спільній діяльності.

Спілкування – міжособистісний або груповий процес, що полягає в обміні певними результатами психічної діяльності між людьми – засвоєння інформації, думок, суджень, оцінок, почуттів, установок.

Суб'єктами спілкування являються живі істоти, люди. У принципі спілкування характерне для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування може ставати усвідомленим, вербальним і невербальним актами. Людина, що передає інформацію, називається комунікатором, хто одержує її – реципієнтом. У спілкуванні можна виділити ряд аспектів: зміст, мета і засоби. Зміст спілкування – інформація, що передається. Ціль спілкування – відповідає на запитання «Заради чого людина вступає в акт спілкування?». У тварин мета спілкування не виходить звичайно за рамки актуальних для них біологічних потреб. У людей ця мета може бути дуже і дуже різноманітною і виявляти собою засіб задоволення соціальних, культурних, творчих, пізнавальних, естетических і багатьох інших потреб. Засоби спілкування – способи кодування, передачі, переробки і розшифровки інформації, що передається в процесі спілкування. Кодування інформації – це спосіб її передачі.Інформація між людьми може передаватися за допомогою мови й інших знакових систем, писемності, технічних засобів запису і збереження інформації. Процес спілкування (комунікаційний процес) має такі сторони Комунікативна сторона спілкування (чи комунікація у вузькому змісті слова) складається в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, (обмін діями). Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Рівні спілкування. Спілкування може відбуватися на різних рівнях:Маніипулятивний рівень, заключаеться в тім, що один зі співрозмовників через визначену соціальну роль намагається викликати співчуття, жалість партнера. Примітивний рівень, коли один з партнерів придушує іншого (один постійний комунікатор, а інший постійний реципієнт). Вищий рівень – це той соціальний рівень, коли незалежно від соціальної ролі, статусу партнери відносяться один до одного як до рівної особистості.

Загальні функції спілкування:

а) інструментальна (обслуговування різних видів групової предметноспрямованої діяльності);

б) психологічна (розвиток окремих психічних процесів та форм психічної діяльності особистості);

в) соціально-психологічна (комунікативна функція самоствердження та самоактуалізації особистості, розвиток взаємин між учасниками спілкування, групостворення та розвиток групових процесів, розвиток особистості у суспільстві, перетворення особистості під впливом наслідування, групового тиску, групових санкцій, переконань, навіювання);

г) соціальна (передавання індивідуального та суспільного досвіду від

попередніх поколінь до прийдешніх, організація соціальної взаємодії, формування усіх видів суспільних відносин, функціонування колективу).

Комунікаційний процес реалізується за допомогою певних засобів – знакових систем. За критерієм знакових систем можна виділити вербальне і невербальне спілкування.

Вербальні засоби комунікаціїреалізуються за допомогою мовних і письмових повідомлень. Мовна передача інформації здійснюється у процесі мовного діалогу, переговорів, телефонної розмови, тоді, коли найбільший об’єм інформації передається голосом. Мова, як головний інструмент людського спілкування або вербальна комунікація, спирається на використання людьми звукової та письмової мови, за допомогою якої найбільш повно передається зміст. У мовному спілкуванні велике значення відіграють такі якості мови як: інтонація, гучність, темп, наголос, паузи. Усе це слугує додатковою інформацією, яка відображає ставлення до співрозмовника та до того, хто передає повідомлення. Мовлення є найуніверсальнішим засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою вимови найменше втрачається зміст повідомлення.

Письмові засоби комунікаціїреалізуються через документи у формі листів, розпоряджень, наказів, інструкцій, коли керівник передає письмові вказівки. Не зважаючи на багатство слів, які спроможні передавати різноманітні відтінки переживань людини, важливим є і невербальний бік спілкування.

Невербальні або експресивнізасоби комунікації, стан людей, їхні стосунки, наміри, особливості характеру, які виявляються у міміці, жестах, позах, ході, манері триматися, навіть у дистанції, на якій знаходяться один від одного індивіди, що спілкуються, вираз їх очей.

Невербальна і вербальна комунікації є тісно пов’язаними між собою. Невербальна комунікація є суттєвим додатком до вербальної, який підсилює її. За оцінкою дослідників, тільки 7% змісту повідомлення передається значенням слів, у той час як 38% інформації, що передається, визначається тим, як ці слова вимовляються, і 55% - виразом обличчя.

Виділяють такі групи невербальних засобів спілкування:

I. Екстра-паралінгвістичні (різноманітні мовні додатки, що надають спілкуванню визначену забарвленість – тип промови, інтонація, паузи, сміх.)

II. Оптико-кінетичні (це те, що людина бачить на відстані – жести, міміка, пантоміміка).

ІІІ. Проксемічні (організація простору і часу комунікативного процесу).

Жест – це напрями рук. Вони класифікуються на основі функцій, що виконують: комунікативні (які замінюють промову), описові (їх зміст зрозумілий тільки при словах), жести, що виражають ставлення до людей, стан людини.

Міміка– це вираз обличчя людини.

Пантоміміка– сукупність жестів, міміки і положення тіла людини в просторі.

Мова тіла– головний компонент невербальної комунікації, який впливає на іншу людину. До неї належить одяг, жести, рухи тіла, фігура людини, поза, вираз обличчя, контакт очима, розмір зіниць, дистанція між тими, хто розмовляє.

Параметри мови - другий за вагомістю компонент невербальних комунікацій. До нього відносять інтонацію, тембр голосу, темп мови, частоту дихання, вибір слів.

Ефективність спілкування залежить від розміщення тих, хто спілкується.

Особистісний простір – це суб׳єктивне відчуття відстані навколо людини, порушення якої іншою людиною викликає негативні емоції і почуття внутрішнього протесту. В психології найчастіше виділяють чотири види комунікативної дистанціїспілкування.

1. Близька (інтимна) (від 0 до 45см). Нею спілкуються люди, пов'язані, як правило, близькими стосунками. Інформація передається тихим і спокійним голосом за допомогою жестів, поглядів, міміки.

2. Персональна (від 0,5 до 1,2 м). Нею здійснюється спілкування між друзями, знайомими.

3. Офіційно-ділова, або соціальна (від 1,2 до 4 м). Використовується для ділового спілкування з чужими людьми.

4. Публічна (понад 4 м). Характеризується виступом перед різними аудиторіями.

Внутрішньоособистісне спілкування передбачає внутрішній монолог особистості, тобто „думки про себе”.

Зазвичай розглядаються дві форми міжособистісногоспілкування: монологічна, коли тільки одному з партнерів приділяється роль активного учасника, а другому – пасивного виконавця; та діалогічна, що виражається в співробітництві учасників: бесіда, розмова, партнерські переговори.

Спілкування є засобом об’єднання індивідів, їхнього особистісного та професійного розвитку.

Основними мотивами, які спонукають хворих i пацієнтів до спілкування з медиками, е усвідомлена потреба у пораді, заспокоєнні, консультації, природна потреба виговоритись i тим самим полегшити свій душевний стан. Медики використовують спілкування як могутній засіб впливу на моральний i психічний стан хворих та їх родичів, який є невід׳ємною частиною успішного лікування.

Основними компонентами спілкування є: почуття присутності, вміння слухати, сприймати, проявляти турботу, розкриватись самому, приймати чужі погляди, співпереживати, бути щи­рим i поважати сспіврозмовника.

Почуття npucymuocmiозначає щирий інтерес до співрозмовника. Коли люди на сприймає інформацію співрозмовника лише на слух (без інтересу), цю ситуацію можна порівняти з диктуванням cвоїх думок на магнітофонну касету. 1ншими словами, почут­тя присутності повинен викликати психологічно зворотний зв'язок між співрозмовниками.

Уміння слухатиозначає концентрацію своєї уваги на сло­вах, думках i почуттях iншиx людей під час розмови з ними. Уміння слухати - це активні свідомі зусилля щодо вироблення почуття присутності, а не просто пасивне сприймання інформації. Уміння слухати виманає концентрації уваги, щирого зацікавленння тим, про що йдеться в розмові.

Проявити турботупро iншу людину означає надати їй допомогу. Для налагодження турботливнх взаємовідносин між людьми спілкування повинно характеризуватись розуміням, терпінням, чесністю, щирістю, довірою i мужністю.

Повноцінне спілкування вимагає поваги до світогляду i точки зору іншої людини. Ніколи не можна ігноруватн співрозмовника як особистість.

Співпереживання, або емпатія, - це здатність поставити себе на місце співрозмовника, щоб сприйняти його таким, яким він бачить i почуває себе. Воно є обов'язковим компонентом почуття присутності. Емпатія - це уважне вислуховування співрозмовника i чуттєве сприймання його думок i почуттів, а також уміння оцінити їx пряме i приховане значения. Співпереживання має вирішальне значения для встановлення i налагодження довірливих міжособистісних відносин, повноцінного душевного контакту.

Щирість є необхідною умовою для того, щоб викликати довіру. Вона означає, що людина чесно ділиться своїми думками, почуттями i досвідом з іншою людиною. Щирість є передумовою вільного i відкритого спілкування.

Повага - це сприймання співрозмовника як достойної люди­ни, незважаючи на її недоліки. Усвідомлення хворого, що його поважають, є необхідним для підтримки здоров'я.

Бар’єри у спілкуванні створюють:

1. Темперамент (виникає у спілкуванні між людьми з різними типами нервової системи, а також при наявності акцентуації характеру одного з партнерів).

2. Характер (виникає внаслідок акцентуації характеру одного з партнерів або внаслідок низької емпатії одного з партнерів).

3. Негативні емоції (виникає через підвищення емоційно-почуттєвого стану особистості).

Перепону спілкуванню можуть створювати:

Емоційна збудливість– рівень загальної емоційної збудливості (від високої емоційної збудливості до емоційної апатії), яка посилює вияв інших спеціалізованих емоцій.

Інтерес–збудження– емоція пов’язана з самозадоволенням, помірною імпульсивністю і напруженням. Ключовими домінантами інтересу є новизна та здивування.

Радість– почуття впевненості у собі, яке має варіації: від активності до споглядальності. Посилює стійкість до фрустрації та здатність до самовпевненості і мужності, взаємодіє з іншими емоціями та сприйманням, пізнанням дійсності. Розвиває інтуїцію та творчі здібності.

Огида– емоція близька до емоції гніву; може бути спрямована на ідею, на подію, на конкретну людину; викликає прагнення уникнути джерела огиди.

Гнів, лють– сильна емоція, причиною якої може бути особиста образа, повсякденні фрустрації, переривання ситуації інтересу або радості, примусове виконання дії або знищення власних прагнень з боку інших.

Презирство, неповага– емоція, пов’язана з почуттям вищості; охолоджена емоція ворожості, є афективним компонентом руйнівних тенденцій.

Сором, сором’язливість– емоція, що виникає з раптового та інтенсивного усвідомлення свого “Я”, збільшується чутливість до думок та почуттів інших людей, здатність до соціальної комфортності та відповідальності. Подолання сорому відіграє позитивну роль у саморозвитку та самовдосконаленні. Має унікальні мотиваційні емпіричні характеристики.

4. Поганий настрій.

Клінічна характеристика типів хворих:

1. Гармонiйний вiдрiзняється тверезою оцiнкою свого стану без перебiльшень i недооцiнки його. Прагнення у всьому активно допомагати у досягненнi успiху вiд лiкування, небажання обтяжувати iнших турботами про догляд за собою. У випадку незадовiльного прогнозу для одужання - переключення iнтересiв на сторони життя, якi залишилися доступними для хворого.

2. Ергопатичний – «Втеча вiд хвороби у роботу». Незважаючи на тяжкiсть хвороби i потерпання, - надцiнне ставлення до роботи, прагнення продовжувати її. Вибiркове ставлення до обстеження, лiкування, терапевтичного режиму, зумовлене прагненням будь-якою цiною зберегти професiйний статус i можливiсть продовження активої трудової дiяльностi.

3. Астено-депресивний - характеризується емоцiйною нестiйкiсттю, пiдвищеною чутливiсттю до подразникiв, послабленням потягiв до дiяльностi, вiдчуттям розбитостi i подавленостi, пригнiченостi, песимiстичним світосприйняттям. Хворий не вiрить в одужання, в ефект лiкування. Характернi суїцидальнi думки i вислови.

4. Психастенiчний - надмiрна стурбованiсть про можливе негативне враження, яке можуть скласти на оточуючих вiдомостi про свою хворобу. Це побоювання, що оточуючi будуть уникати його, вважати неповноцiнним, зверхньо ставитися до нього, розпускати плiтки. Побоювання стати тягарем для рiдних через хворобу, негативне ставлення з їхнього боку.

5. Іпохондричний - усi iнтереси вiдходять на заднiй план, особистiсть занурюється у хворобу. Повне зосередження на суб’єктивних неприємностях i хворобливих вiдчуттях, прагнення постiйно розповiдати про це оточуючим. На їх основi - перебiльшення хворобливої дiйностi i пошук несуттєвих хвороб. Перебiльшення побiчної дiї препаратiв. Поєднання прагнення лiкуватися i зневіра в успiхові, вимога ретельного обстеження i боязнь шкоди, болiсностi процедур.

6. Егоцентричний – «втеча у хворобу». Демонстрування близьким i оточуючим своїх страждань i переживань з метою повнiстю заволодiти їх увагою. Вимога виключної турботи - усi повиннi кинути усе i турбуватися лише про хворого. Розмови оточуючих швидко переводяться «на себе». Iншi люди, якi також потребують турботи, розглядаються лише як «конкуренти». Постiйне бажання довести iншим свою винятковість стосовно хвороби.

7. Неврастенічний - переважає «дратiвлива слабкiсть» зi спалахами роздратованостi на першого-ліпшого, особливо при болях, неприємних вiдчуттях, невдачах лiкування. Нерiдко усе закiнчується сльозами i каяттям. Непереносимiсть хворобливих вiдчуттiв, нездатнiсть чекати полегшення.

8. Апатичний- повна байдужiсть до своєї долi, кінцевого результату хвороби, лiкування. Пасивна пiдпорядкованiсть процедурам i лiкуванню. Втрата зацiкавленостi до життя i всього, що хвилювало.

9. Ейфорично-анозогнозичний - вiдображає неуважнiсть до свого здоров’я, невизнавання хвороби, безпечне ставлення до хворобливих симптомiв, можливому незадовiльному прогнозу для одужання, порушення режиму лiкування, вiдмови вiд обстежень, медичних призначень.

10. Тривожний.Безперервний неслокій по відношенню неблагополучного протікання хвороби, можливих ускладнень, неефективності i навіть небезпечності лікування. Пошук нових способів лікування, жадоба додаткової інформації про хворобу, методи лікування, неперервний пошук «авторитетів». Настрій перш за все тривожний, пригніченість внаслідок цієї тривожності.

11. Меланхоліний. Невіра у виліковування, в можливість покращення, позитивний ефект лікувания. Активні депресійні висловлювання суїцидальних думок. Песимістичний погляд на все довкола. Heвipa в yспix лікування навіть при спрйятливих об'єктивних даних.

12. Обсесивно-фобічний. Тривожність перш за все торкається не реальних, а маловірогідних ускладнень хвороби, невдач лікування, а також можливих, але малообгрунтованих невдач в житті, роботі, сімейної ситуації в зв'язку з хворобою. Уявні небезпеки хвилюють більше, ніж реальні. Захистом від тривоги стають забобони та ритуали.

13. Сензитивний. Надмірне піклування про можливі несприятливі враження, які можуть надати оточуючим свідчення про свою хворобу. Побоювання, що оточуючі стануть уникати, вважати неповноцінним. Боязкість стати тягарем для
близьких через хворобу та несприятливого відношення зі сторони в зв'язку з цим.

Типи хворих залежно від поведінкової реакції:

Впевнений у собі

Невпевнений у собі

Агресивний