СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ. У сучасній граматичній теорії, попри все розмаїття підходів до визначення кількості частин мови, простеження особливостей структури речення

У сучасній граматичній теорії, попри все розмаїття підходів до визначення кількості частин мови, простеження особливостей структури речення, з’ясування закономірностей організації тексту тощо, зримо постають проблеми, які можна кваліфікувати як питання традиційного / нетрадиційного характеру. У цьому протиставленні ні в якому разі не слід простежувати певної амбіційності, оскільки у першому випадку справді говориться про традиційні проблеми, пов’язані, по-перше, з окресленням частиномовної ієрархії (М.С.Поспєлов, І.Р.Вихованець); по-друге, зі встановленням числа частин мови (В.В.Виноградов та ін.); по-третє, з виявленням ядра / напівпериферії / периферії з-поміж них (пор. погляди Л.В.Щерби, В.В.Виноградова, В.М.Жирмунського, В.М.Мігіріна, І.Р.Вихованця та ін.); по-четверте, з аналізом сутності морфологічних категорій (О.О.Потебня, П.Ф.Фортунатов, С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко); по-п’яте, з розмежуванням з-поміж морфологічних категорій словозмінних і класифікаційних (О.В.Бондарко та ін.); по-шосте, з визначенням напрямів еволюції категорійної семантики (О.О.Потебня та ін.); по-сьоме, з простеженням шляхів трансформації класифікаційно-абсолютивної сутності у відносно-якісну, пов’язану з видозміною специфіки самої категорії (див. підходи В.М.Ярцевої, М.О.Луценка та ін.); по-восьме, зі з’ясуванням статусу первинних і вторинних функцій морфологічних форм (Є.Курилович, Ю.С.Степанов, Ж.Паре, Ж.Веренк, Є.В.Клобуков, Л.Л.Буланін); по-дев’яте, зі встановленням функціонально-семантичних парадигм цих форм (Є.В.Клобуков та ін.); по-десяте, з констатацією внутрішньомовних і зовнішньомовних функцій морфологічних категорій (О.Лешка); по-одинадцяте, з виявленням співвідношення аналітичності / синтетичності у граматичному ладі мови (В.М.Жирмунський, І.Р.Вихованець); по-дванадцяте, з диференціацією лексико-морфологічних (лексико-граматичних) розрядів слів та частин мови (І.І.Ковалик, О.В.Бондарко, О.А.Колесник); по-тринадцяте, зі з’ясуванням співвідношення морфологічних і синтаксичних категорій (О.В.Бондарко, Н.Д.Арутюнова, В.М.Ярцева, М.В.Всеволодова); по-чотирнадцяте, з визначенням класифікаційних основ типів і різновидів складного речення (Ф.І.Буслаєв, О.О.Потебня, М.С.Поспєлов, О.С.Мельничук, В.А.Бєлошапкова, Н.Ю.Шведова, О.С.Савченко, І.Р.Вихованець); по-п’ятнадцяте, з простеженням специфіки вияву синтаксичних категорій у граматичному ладі мови (В.Сімович, С.Смеречинський, Ю.Шерех (Шевельов), І.Р.Вихованець) та ін. Водночас актуалізуються нетрадиційні проблеми граматики, що пов’язані безпосередньо з формуванням нового типу граматик, з-поміж яких можна констатувати уже поширені – а) функціональну (О.В.Бондарко, В.С.Храковський, Н.О.Слюсарева, І.Р.Вихованець), б) комунікативну (Г.О.Золотова), в) функціонально-комунікативну (М.В.Всеволодова), відмінкову (Є.В.Клобуков), г) рольову або актантну (Л.Теньєр, Ч.Філлмор,

А.П.ЗАГНІТКО

Й.Ф.Андерш), ґ) конструктивну (М.О.Луценко), д) ідеографічну (І.Г.Милославський), е) ономасіологічну / семасіологічну (Є.В.Клобуков) та лише заявлені, над якими розпочинається активна робота, – це

1) валентна (Ю.С.Долгов, Т.Є.Масицька), 2) природна (Роберт Д. Ван- Валін (мол.)) та ін. Актуалізація цілого ряду традиційних проблем зумовлена видозміною наукової парадигми та антропоцентричним підходом до розгляду мовних одиниць, сутності самої мови як такої. У

1980-ті роки багато лінгвістів втратило інтерес до формалізації – і в граматиці, і в семантиці стали значно менше використовуватися математичні моделі. Метамова нашої лінгвістики стала більш одноманітною, що досить яскраво простежується на енциклопедії

„Українська мова” (К., 2001), яка за тривалий розвиток української лінгвістичної науки побачила світ. Водночас намітилося взаєморозуміння і

плідне співробітництво між „структуралістами” і мовознавцями, які працюють у традиційному стилі. Причину цього, очевидно, слід вбачати в певному розчаруванні у монотонному процесі моделювання та відсутності свіжих ідей, які б могли привести у формальну лінгвістику нові сили.

Значною мірою почав втрачатися інтерес до формальних напрямів лінгвістики США, не було навіть помічено відкриття „принципу збереження структури”. Висунута Н.Хомським „теорія керування і

зв’язування”, яка сьогодні все більшою мірою використовується у теоретико-поняттєвому апараті. Попри весь скепсис багатьох лінгвістів генеративна граматика Н.Хомського не тільки не зазнала краху, але вступила в епоху нового бурхливого успіху та експансії. У зв’язку з цим почалося відродження формального моделювання у мові, але формального моделювання на якісно новому етапі, на якісно новому витку. У сфері

синтаксису, який сьогодні постає одним з найбільш вагомих і значущих напрямів дослідження, актуальними виступають напрями синтаксичного опису та аналіз синтаксичних категорій з послідовним простеженням їхньої специфіки у формально-граматичному, семантико-синтаксичному, власне-семантичному і комунікативному вимірах.

Одним із визначальних компонентів нового підходу до розгляду мовних одиниць є теорія номінації. При цьому суттєвими постають

питання про те, 1) наскільки мова є соціальним керівництвом до духовного (мисленнєвого) освоєння самого матеріального і духовного світу; 2) які мовні категорії і якою мірою орієнтовані на систематизацію об’єктивного світу, що вони охоплюють; 3) які категоризовані диференційно- розрізнювальні ознаки виступають найбільш ємними і наскільки вони є закріпленими у мові і співвіднесені з національною картиною світу;

4) наскільки універсально-типологічними є вирізнювані ознаки, оскільки кількість таких ознак у кожній мові різна, але відмінності у способах моделювання світу не стають перешкодою на шляху адекватного членування і систематизації дійсності, її сприйняття людьми, які розмовляють різними мовами; 5) якою мірою у мові передбачена рольова специфікація самих

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

номінативних одиниць, які в процесі творення мовлення виконують суворо визначені відповідні функції (за Ґ.-Ґ. Ґадамером, мовна номінація передбачає не лише “збирання світу у слово”, але й чітко визначену рольову ієрархію самих мовних засобів). У силу цього все більшої ваги набуває етнолінгвістичний підхід до тлумачення граматичних явищ, тобто їх аналіз через призму важливості для людини.

Теорія референції, яка найповніше постала у працях Г.Фреге, вияскравлює проблему про шляхи набуття референтної характеристики

реченням-висловленням і через нього словами і сполуками слів, які поза

реченням залишаються тільки будівельним матеріалом (О.В.Падучева, В.Г.Гак). Це мотивується подвійною природою мови: з одного боку, мова не може існувати не узагальнюючи, з другого боку, мова також не може існувати не конкретизуючи, оскільки люди не могли б зрозуміти одне

одного. Саме ця мовна подвійність зобов’язує мовця, за визначенням Е.Бенвеніста, до процедури подвійного означування: використовуючи той чи інший номінативний засіб, мовець спочатку констатує денотат – клас певних реалій, які збігаються із сигніфікатом, що закріплений за певним засобом, а згодом за допомогою відповідних процедур виділяє референт, який репрезентує окремо взятий, доведений до межі упізнавання елемент денотативного класу. Тому, за А.М.Ломовим, номінацію слід

кваліфікувати як родове поняття, яке включає два тісно пов’язаних і взаємно передбачувальних видових поняття – номінацію узагальнювальну (денотаційну) (М.В.Всеволодова вирізняє як окремий денотативний рівень речення) та номінацію індивідуальну (референційну). Перша з них забезпечує категорійну об’єктивацію життя у мовних формах, а друга у зворотньому порядку переводить категорійні об’єктивації на мову

конкретних фактів.

Теорія мовленнєвих актів належить до найпізніших компонентів номінативно-екзистенційної парадигми. Ядро теорії мовленнєвих актів пов’язують з ім’ям англійського логіка Дж.Остіна, ідеї якого були своєрідно зінтерпретовані Дж.Сьорлем, П.Ф.Стросоном. Оскільки у теорії мовленнєвих актів основним компонентом виступає акт мовлення, то важливим є врахування тієї інтенції, яку вкладає сам мовець (адресант) у

повідомлюване, і результат, що досягається цим висловленням. Звідси суттєвим є врахування локутивної сили висловлення, його ілокутивного спрямування та перлокутивного впливу, що дозволяє окремим дослідникам говорити про потрійну опозицію самої макроструктури мовленнєвого акту. Кожен з компонентів (локуція, ілокуція, перлокуція) може бути покваліфікований як окремий мовленнєвий акти, оскільки під

локутивною силою мається на увазі той смисл, який закладається самим мовцем (адресантом) у висловлення, співвідношення змісту останнього з об’єктивною дійсністю, перлокуція – це вплив мовлення на думки і почуття співрозмовника (адресата), отримані наслідки мовленнєвого акту передбачуваного і непередбачуваного характеру. Отже, уже в цьому

А.П.ЗАГНІТКО

конспективному викладі постулатів теорії мовленнєвих актів простежується повною мірою опозиція і співвідношення об’єктивного і суб’єктивного у структурі мовленнєвого акту.

Однією з актуальних проблем сучасних граматичних студій постає уведення прагматичних підходів до визначення спрямованості тих чи інших граматичних форм. Саме в силу цього надактуальним виступає проблема прагмалінгвістичної заанґажованості морфологічних форм, їхніх

первинних / вторинних форм (пор. співвідношення номінативно- денотативної, генералізувальної та семантико-маркованої функцій форм чоловічого роду іменників на позначення осіб за професією, фахом, соціальним статусом: На урочистому зібранні виступив академік Б.Завадський, який звернув увагу присутніх на актуальні проблеми екологічного простору (Літературна Україна. – 2000. – 14 березня) /

Статус академіка в сучасному суспільстві дещо не відповідає його призначенню, оскільки останнім часом у засобах масової інформації знівельоване це високе звання (Літературна Україна. – 2000. – 13 липня) / Академік Л.Корнієвська недвозначно наголосила на суттєвій значущості компонентів атомного структурування на перебіг ланцюгової реакції (Інформаційний вісник АН ВШ України. – 1999. – №24. – С.18)), встановлення специфіки їхнього функціонального навантаження. Саме

тому важливими постають питання вивчення комунікативної граматики українського слова (Є.В.Клобуков), що особливо є важливим у визначенні напрямів аналізу граматичних форм в ономасіологічному та семасіологічному ключі. Адже та сама вторинна функція морфологічної форми є більш напруженою для адресанта і менш напруженою для адресата, оскільки саме адресант концентрує свою увагу на емоційно-

експресивній навантаженості відповідного граматичного утворення, адресат, у свою чергу, повинен декодувати уміщений зміст з метою віднайдення у тій чи іншій граматичній формі певного змісту, звідки й постає прагматична дилема: суттєвим є не тільки те, який зміст вкладає адресант у ту чи іншу форму, а й те, як адресат зуміє сприйняти цей зміст, пор. висловлення, в якому основним компонентом є форма імператива Я до тебе прийду на роботу!, що може означати: 1) просте донесення певної

інформації; 2) суворе попередження; 3) різку погрозу; 4) певне застереження тощо.

Сучасні коґнітивні підходи до аналізу семантики покликали до життя цілу низку коґнітивно-граматичних теорій та концепцій, початок яких слід шукати, поза всяким сумнівом, ще у ”докоґнітивних” підходах. Такими коґнітивно-граматичними концепціями слід вважати: 1) відмінкову

граматику; 2) лексивідмінкову граматику; 3) коґнітивну граматику (Дж.Лакофф, Х.Томпсон, Р.Ленакер); 4) теорію гештальтів у граматичному аспекті (Дж.Лакофф); 5) конструкційну граматику (Ч.Філлмор).

Відмінкові граматики у своїх основних вимірах ґрунтуються і розвивають ідеї рольової семантики речення, що оперують поняттям

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

ролей. Такі ролі виконують референти імен у прототипових ситуаціях, відмінкова ж рамка становить структурну основу елементарного речення. Відмінкові граматики часто кваліфікуються не як власне-граматики, а як системи семантичних валентностей. Основне їх призначення полягає в описі внутрішньої семантики речення (див. праці Ч.Філлмора, У.Чейфа, Р.Джекендоффа, Р.Лангаккера).

Лексивідмінкова граматика (обґрунтована в працях С.Старости)

значною мірою розвиває і поглиблює основні ідеї відмінкової граматики. Вона певною мірою може бути витлумачена як своєрідний компроміс між ґенеративною граматикою Н.Хомського та власне-відмінковою граматикою. У всіх своїх параметрах вона виходить із концептуальних засад відмінкової рамки та маніпуляцій з пацієнсом тощо.

Поширення ідей коґнітивної граматики пов’язане з працями

Дж.Лакофа та Х.Томпсона, суть якої полягає в ототожненні стратегій розуміння та породження речень, що розглядаються як коґнітивні процеси, мовна ж структура уявляється у вигляді ментальної репрезентації як певна семантична сітка. Сьогоднішній розвиток ідей коґнітивної граматики суттєво доповнено теорією гештальтів, і в цьому розрізі актуальним постає розгляд питань, пов’язаних із встановленням 1) статусу та особливостей мови як частини загальної коґніції; 2) напрямів зв’язку параметрів форми з параметрами значення, наповнення їх ідіоетнічним змістом та ін. Теорія гештальтів (Дж.Лакоф) передбачає зосередження уваги на тих чи інших образах, фігурах, наявних у свідомості людини. Сам термін “гештальт” походить від нім. gestalt, що в перекладі означає “фігура”, “образ”, “структура”. За концепцією лінгвістичних гештальтів, ментальні процеси типу сприйняття, емоції, усвідомлення вважаються такими, що організовані за тими самими структурними принципами, які й називаються гештальтами. Р.Лангаккер вважає при цьому, що синтаксис реалізує завдання символізації, утворюючи континуум разом з лексиконом та морфологією. У цьому разі синтаксичні одиниці постають біполярними, характеризуючись семантичним і фонологічним полюсами, і відповідно граматика є символізацією семантичної структури. Тому Р.Ленакер стверджує, що семантична структура речення організована егоцентричним способом і спирається на перформативну основу, центром якої постає мовець. У репрезентації слід чітко розрізняти епістемічний пласт та об’єктний рівень, що виступає найнижчим за ієрархією та модифікованими видовими показниками. Так, загальна схема семантичної репрезентації речення “He may see her” (“Він, можливо, бачить її” або “Він, можливо, може бачити її”) має такий вигляд: епістемічний пласт – May; екзистенційний – Do; пласт об’єктивного змісту - See, He, Her. Однією з ядерних у цьому разі постає категорія предиката. У кінці 80-х – на початку

90-х років ХХ століття коґнітивна граматика набуває статусу самостійності. Водночас вона суттєво впливає на розвиток усієї концепції

А.П.ЗАГНІТКО

граматики, оскільки у розмежуванні суб’єктивної та об’єктивної модальності здебільшого спираються на окремі постулати коґнітивності.

Не менш важливими постають і проблеми концептуального розмежування ономасіологічного і семасіологічного аспектів граматики і створення граматики адресанта і граматики адресата, які, попри усі спільноти, характеризуватимуться суттєвими відмінностями. Саме на це орієнтовані й останні спроби створення комунікативних граматик (див. праці

Г.О.Золотової, М.В.Всеволодової та ін.), де послідовно простежується визначення ракурсів речення, напрямів їх мовленнєвих модифікацій та пристосувань, окреслення регістрів звучання. І в цьому разі, поза всяким сумнівом, слід вести мову про інтерпретативну сутність реченнєвої структури і навантаження останньої мовцем відповідно до комунікативно- ситуативних завдань та їх належного прочитання адресатом.

Сучасне розмаїття проблем граматики засвідчує непересічне зацікавлення ідіоетнічною маркованістю граматичних форм та граматичних значень, їх закріпленням у національно-мовній картині світу, мотивованістю еволюції граматичних форм напрямами видозміни сприйняття об’єктивних реалій та відношень між ними. Наголошення окремих граматик типу ідеографічної, акумулятивної, словникової засвідчує універсальність самого поняття “граматика” та прийнятність

його застосування до усієї науки про мову.

Сучасна лінгвістика все більше уваги приділяє пошуку відповіді на щонайактуальніші питання сьогодення: як співвідноситься мова і мислення, як витворюється та функціонує мовна картина світу, як мовно- коґнітивна свідомість індивіда співвідноситься з мовною свідомістю колективу, загальнонаціональним мовно-коґнітивним простором, які

моделі граматичного опису існують. Сьогодні сформувалось кілька граматичних течій, які взаємодіють і взаємовідштовхуються одна від одної. Більшість сучасних граматичних течій народжуються на перетині і взаємопроникненні різних наук (коґнітивна граматика, ономасіологічна граматика, семасіологічна граматика тощо). Це ж стосується і сучасних семіотичних, лексикологічних, лексикографічних, семасіологічних, стилістичних пошуків. Все це зумовлює необхідність аналізу нових і

новітніх підходів до аналізу мовних явищ, встановлення спільного і відмінного між ними.

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ