Сравнительная психология: Хрестоматия. €

5. Тинберген Н. Поведение животных. — М., 1973.

6. Фабри К. Э. Основы зоопсихологии. — М., 1976.

Тема 6. ІНДИВІДУАЛЬНА ПАМ'ЯТЬ ТА НАУЧІННЯ

Научіння і пам’ять — дві найважливіші і неможливі одна без одної властивості мозку. Спробуємо упорядкувати сучасні уявлення про пам’ять і научіння як про біологічні феномены. Спочатку означимо ці поняття [1, 3, 4].

Пам'ять — особлива організуюча функція мозку, яка створює передумови для індивідуалізації живих істот, роблячи життє-вий досвід кожної особи унікальним. Завдяки їй кожна твари-на здатна дуже точно, у повній відповідності зі своїми індиві-дуальними фізіологічними особливостями, пристосовуватися до змін навколишнього середовища. Саме пам’ять створюе основу для розумної поведінки. А операції зі знаками і символами, тобто те, що звичайно називають мисленням, можуть бути за-безпечені тільки пам’яттю.

Научіння — це здатність тварини, яка сприймає певні зов-нішні стимули, по-перше, “утримувати” їхню специфічну кон-фігурацію, по-друге, реагуючи на дані стимули, “утримувати” послідовність успішних відповідних дій, і головне, потрете, це здатність зіставляти перше з другим, підбираючи до пакетів розпізнаних стимулів пакети відповідних реакцій, відрізняючи “правильні” відповіді від будь-яких інших поєднаних дій, що призводять до зовсім інших результатів. Научіння — це вироб-лення у тварини зміненої реакції на попередню ситуацію, коли вона починає поводитися адекватніше (тобто адаптуеться). При цьому зміни поведінки: а) є наслідком досвіду, б) відтворю-ються, тобто повторюються в однієї тварини чи групи тварин і в) мають адаптивний характер.

1. Звикання і сенситація як найпростіші форми научіння

Елементи індивідуального научіння з'являються в найпри-мітивніших тварин задовго до того, як виникає такий орган, як мозок. Якщо взяти за приклад хробаків планарія, то можна виявити, що дотик до їхнього тіла скляною паличкою змушує їх згортатися. Це нормальна захисна реакція, найпростіший безумовний рефлекс. У разі частого повторювання такого дослі-ду планарія буде знову і знову згортатися, а потім розпрямля-тися. I все-таки, якщо дослід триватиме досить довго, реакція хробака почне поступово слабшати, поки не зникне зовсім. Лю-дині ця реакція також властива. Одягаючи новий одяг, ми довго відчуваємо його своїм тілом, але проходить деякий час — і за-буваємо про нього. Ця реакція називається звиканням або габі-туацією. Габітуація цікава ще з одного боку — якщо "звиклу" до дотику палички планарію піддадуть впливу ще якого-небудь стимулу (наприклад, яскравого світла), то вона знову стане звиватися від дотику палички. Реакція цілком відновлюється. Це — дегабітуація (зняття звикання). Габітуація і дегабітуація відповідають критеріям научіння, їх розглядають як дуже при-мітивні форми короткочасної пам’яті.

У планарій можна знайти і якісно іншу форму короткочас-ного научіння, яка називається сенситизація. Реакція по суті протилежна звиканню. Сенситизація — це явища посилення відповіді на слабкий специфічний стимул у тому випадку, як­що він сполучається в часі з неприємним впливом. Якщо слабкі дотики паличкою, яких планарія раніше не помічала, супро-воджувати впливом електричного струму, то планарія різко ре-агує на найменший дотик до неї.

Неспецифічність габітуації і сенситизації — основна ознака найпростіших форм научіння багатоклітинних організмів, які мають нервову систему. Вони поєднуються в групу, яку назива-ють неасоціативним научінням. "Справжня” пам’ять характе­ризуется високою специфічністю і значно більшою тривалістю.

Проблема пам’яті є настільки важливою, що стосовно неї постійно вирують пристрасті і дискусії, які часто межують зі скандалом. Так, у середині 60-х років XX ст. в період розквіту молекулярної біології у вчених виникла ідея про те, що моле-кули ДНК — це інформаційні молекули, тобто вони наче е

втіленням інформації. I якщо ДНК служить сховищем генетич-ної інформації, то чому б їм не бути носієм пам'яті мозку?

У зв'язку із зазначеним варто розглянути повчальний при­клад, який довго хвилював фахівців з проблем поведінки. У се­редин! 60-х років минулого сторіччя з’явилися повідомлення про зовсім незвичайні досліди щодо “научіння” планарій, які, нагадаємо, не мають мозку. Ініціатором цих досліджень був Д. Мак-Коннелл (штат Мічиган), який у серії праць, які з’яви­лися в наукових журналах, а потім у власному виданні, опису-вав досліди з навчанням пласких хробаків. Тварин піддавали впливу світла у сполученні з електричним ударом, після чого розрізали на дрібні частини і давали як корм іншим, ненавче-ним хробакам. За твердженням Мак-Коннелла, останні почина­ли поводитися так, начебто пам’ятали умовні реакції, які були властиві з’їденим ними особинам. Згадування про ці досліди протягом декількох років миготіли в заголовках наукових і за-гальнопопулярних публікацій, доки не набули поганої слави, бо з’ясувалося, що в пласких хробаків узагалі дуже важко ви-робити асоціацію між світловим стимулом і електричним уда­ром, вже не кажучи про відтворення наступних етапів експери-менту.

Проте на той час же почали з’являтися повідомлення про аналогічні досліди на ссавцях. Одна з перших публікацій нале­жала учню Мак-Коннелла Аллану Джекобсону, який у 1965 р. повідомив, що він навчав пацюків підходити до годівниці при спалаху світла чи вихлопу, після чого вбивав тварин, екстрагу-вав з їхнього мозку ДНК і вводив у травний тракт ненавчених особин; тоді останні теж здобували схильність підходити до го-дівниці при подачі відповідного сигналу, хоча годівниця була порожня і тварини не одержували підкріплення. Джекобсону вдалося навіть передати в такий спосіб навичку підходу до го-дівниці від пацюків хом’ячкам.

Повідомлення про передачу досвіду (чи навіть просто по-ліпшення пам'яті) за допомогою ДНК викликали хвилю полем-іки в науковій літературі. У 1966 р. в авторитетному журналі Science з'явилася стаття, підписана 23 авторитетними фахівця-ми у сфері дослідження пам'яті, які категорично стверджували, що досліди Джекобсона зовсім не відтворювані.

На сьогоднішній день зрозуміло, що пам’ять і научіння — це, так би мовити, дві сторони однієї медалі. Разом з тим, стае зрозумілим, що не можна говорити лише про якусь едину пам­’ять. Існують різні форми пам'яті, які, очевидно, пов'язані з різними системами мозку (просторово розділені). Але мозок, безсумнівно, працює як ціле, як інтегруючий механізм.