Мовний знак, його природа й типологія.

Мовний знак є двобічною (білатеральною) матеріально-ідеальною одиницею системно організованого мовного коду, яка довільно, символічно й конвенційно фіксує в чуттєвій сприйманій формі певний зміст і служить засобом збереження, отримання, обробки й передачі інформації. Така дефініція знака загалом виходить із білатеральної концепції, яка ґрунтується на поглядах Ф. де Соссюра відносно того, що форма існує й ідеально у вигляді знань про неї, тому мовний знак може формуватися лише на підставі усвідомлення носіями мови психічного зв’язку між поняттям, значенням і фіксованим за ними акустичним образом. Матеріальний бік знака, за Л. Єльмслевом, є планом вираження, а ідеальний - планом змісту (подібні думки висловлювали Ч. Пірс і Р. Якобсон). Однак матеріально-ідеальну природу мовного знака визнають не всі прибічники білатеральної теорії з огляду на позицію Ф. де Соссюра щодо ідеальності двох сторін мовного знака. Матеріальну природу мовного знака розглядав П. Фортунатов, О. Потебня трактував знак як матеріально-ідеальну сутність. Російський дослідник І. Мельчук розглядає зовнішній бік мовного знака і внутрішній (змістовий), репрезентований, відповідно до концепції Ч. Морриса, трьома компонентами: семантикою, синтактикою та прагматикою.

На відміну від білатеральної концепції мовного знака, яка, слідом за античною традицією, визнає знаком лише єдність форми та змісту, унілатеральна теорія наголошує лише на матеріальній стороні мовного знака, тобто на його акустичному образі, а фіксований ним зміст відносить до сфери значення (однобічний аспект мовного знака проголошував Р. Карнап, виходячи з абсолютизації однієї з рис мовного знака - належності до строго

формалізованої системи числення, на відміну від представників білатеральної

концепції мовного знака, які посилалися на репрезентаційну функцію знаків).

Рисами мовних знаків дослідники вважають: 1) двобічність / однобічність; 2) системність як залучення знака до кодової системи з огляду на його синтагматичний та парадигматичний взаємозв’язок з іншими знаками мови; 3) відтворюваність як здатність повторюватися в цілісному, стійкому, фіксованому вигляді; 4) інформативність як придатність до передачі інформації; 5) здатність до узагальнення, відображену в можливості знака репрезентувати не лише конкретний референт, а й клас однорідних референтів; 6) комбінаторність як властивість до сполучення з іншими знаками; 7) довільність відносно позначуваного; 8) немотивованість / мотивованість іншими знаками мовного коду тощо.

Однією зі складних і дискусійних проблем лінгвосеміотики є диференціація мовних знаків, створення їхньої типології. Л. Єльмслев представляв мовний знак як результат семіозису, який відбувається в мовленні, і наголосив на тому, що поряд зі знаками-словами, можна говорити про знаки-висловлення або знаки-дискурси. Деякі дослідники називають знаками й фонеми зважаючи на їхню дистинктивну функцію (Ю. Маслов, Л. Васильєв й ін.).

Першою знаковою класифікацією була типологія американського логіка

Ч. Пірса, який виокремив 10 типів знаків, серед яких головними були такі:

ікони, що мали структурну та якісну подібність із позначеним (наприклад, скульптура, живопис, кінохроніка тощо);

індекси (від лат. indico - указую), зміст яких відповідає формі за суміжністю причини й наслідку (наприклад, підвищена температура тіла людини - індекс її хвороби, дим у лісі - індекс вогню багаття чи пожежі, жести на позначення певних станів, дій тощо);

символи- знаки умовного, довільного зв’язку з позначеним. Ч. Пірс підкреслював, що виокремлення наведених типів має відносний характер, оскільки у знакові можуть суміщатися риси кількох типів, тому при встановленні типу знака застосовується принцип переваги рис одного з типів

[1983]. Іконічні й індексальні знаки нерідко називають природними, а символи - умовними, конвенційними.

Мовні знаки переважно є символами, довільними замінниками змісту, який вони закріплюють за певною формою, однак ця довільність не поширюється на мотиваційний зв’язок знаків у межах певної мовної системи.

Моделі семіозису.

Одним із головних понять лінгвосеміотики є мовний семіозис, який кваліфікується як процес створення мовного знака відповідно до закономірностей знакової системи певної мови, що передбачає отримання

мовною формою змісту, тобто пов’язування певної структури знань у вигляді

значення з формою. У лінгвосеміотиці дискусійним питанням залишається

проблема моделювання знака, яка завжди перебувала в центрі уваги науковців.

Модель семіозису є абстрактним, переважно геометричним зображенням зв’язку форми знака з позначеним ним змістом й іншими складниками, наявними в семіотичному акті. Найбільш знаною моделлю семіозису й такою, що стала підґрунтям багатьох моделей, є семіотичний (концептуальний, епістемологічний) трикутник, розроблений позитивістами, представниками логічної семантики К. Огденом й А. Ричардсом у науковій праці «The Meaning of meaning» 1923 p., хоч задовго до цього знаковий трикутник був запропонований німецьким математиком, логіком і філософом Г. Фреге.

Кутами трикутника К. Огдена й А. Ричардса є ім’я як знак, десигнат як

понятійний зміст, або значення, і денотат як предмет дійсності (в інших термінах - референт). Треба зауважити, що сторона трикутника, яка поєднує денотат з ім’ям, позначена в цій моделі пунктиром, оскільки зв’язок між знаком і річчю, як уважали прихильники позитивістської методології, не може бути безпосереднім: він опосередкований пізнавальною здатністю людини.

Послідовник Ч. Пірса Ч. Моррис запропонував п’ятикомпонентну схему, що складається зі знака, інтерпретанти, інтерпретатора, сигніфіката й денотата. Схема Ч. Морриса є підгрунтям моделювання комунікативного знака (наприклад, модель І. Сусова, в основі якої також лежить трикутник, кутами якого є адресант, адресат і референтна ситуація, поєднані із двома змістами одного повідомлення і двома прагматемами: інтенцією й інтерпретантою).