Становлення свідомості людини

Становлення свідомості людини пов’язано з суспільною діяльністю, оволодінням мовою та взаємодією з іншими людьми. Свідомість є найвищий рівень психічного відображення навколишньої дійсності, що є продуктом суспільно-історичного розвитку людства. Свідомість виступає процесом усвідомлення людиною навколишнього світу та самого себе. У людини в процесі життя, спілкування, навчання накопичується система узагальнених знань, за допомогою яких можливе усвідомлення явищ навколишньої дійсності та самого себе.

Існує дві основні теорії філогенетичного розвитку свідомості: еволюційна та теорія креаціонізму. Прихильники еволюційної теорії вважають, що близько 60 мільйонів років тому на планеті Земля в результаті впливу навколишнього середовища та природного відбору серед комахоїдних приматів відбувся розподіл на широконосих мавп та вузьконосих, саме представники другої лінії стали людьми. У теорії креаціонізму, на відміну від попередньої, провідна роль відводиться Творцю у створенні людини.

У психологічній науці набула розвитку еволюційна теорія, згідно з якою мозок людини порівняно з мозком вищих приматів має складну та розвинену будову. Під впливом праці удосконалювались головний мозок та органи чуття людини, що мало і зворотній вплив. Розвиток та вдосконалення органів чуття сприяли розвитку спеціалізованих сенсорних ділянок головного мозку, що призводило до диференціації моторних відділів та свідомої регуляції дій. Суттєвою передумовою праці були розвинені форми психічного відображення дійсності. Як зазначає С. Л. Рубінштейн, передумовою людської свідомості є розвиток головного мозку. На основі змін способу життя під час еволюції організм, функціонуючи, розвивається, психіка також формується в ході життєдіяльності. Основний закон історичного розвитку психіки, свідомості людини полягає в тому, що людина розвивається працюючи: змінюючи природу, змінюється сама; створюючи в діяльності предметне буття, людина формує і розвиває власну психічну природу.

Виникнення людської свідомості може бути пояснено у зв’язку зі становленням людини як історичної істоти. Процес становлення людини було розподілено на стадії, які пов’язані з якісними перетвореннями трудової діяльності, морфології, свідомості, структури соціальної організації.

Антропологи виокремлюють такі стадії:

1) антропоїдні пращури людини – високорозвинені двоногі примати, які систематично користувалися в якості знаряддя природними предметами (палицями, камінням, кістками тварин);

2) найдревніші та древні (архантропи і палеоантропи), які створювали знаряддя праці, удосконалювали їх. У них була початкова форма суспільної організації. Виготовлення кам’яних знарядь може свідчити про появу елементарних понять. На цьому етапі люди навчилися користуватися вогнем. Неандертальці, які відносяться до заключного етапу другої стадії, за будовою головного мозку нагадували сучасну людину. Палеоантропи виготовляли знаряддя різноманітні за призначенням, у них з’явилося примітивне житло, в господарській діяльності переважало колективне мисливство;

3) люди сучасної фізичної будови (неоантропи). На даній стадії відбувається удосконалення соціальної організації та виробничої діяльності. Зростає чисельність поселень. Відзначається прогресивний розвиток способів спілкування, в першу чергу, пов’язаного з передачею накопиченого досвіду щодо виробництва та суспільного життя. Мова сприяла засвоєнню і збереженню людськими колективами конкретних знань, спостережень, технічних навичок, здобутими окремими членами колективу.

Л. С. Виготський у культурно-історичній теорії базувався на тому, що в людини на ранніх етапах філогенезу змінюється характер взаємодії з природою. Суттєвою характеристикою такої взаємодії є опосередкованість, яка проявляється у використанні знаряддя праці. Основна відмінність від психіки тварини полягає у використанні знаків, які є носіями певних значень. Завдяки оволодінню такими знаряддями психічні процеси набувають довільного характеру та цілеспрямованості.

Відмінними характеристиками свідомості людини є те, що діяльність людини підпорядкована не тільки біологічним впливам, на відміну від тварин. Людина здатна відображати умови середовища враховуючи не лише враження, але і закономірності. Свої знання та вміння людина формує шляхом засвоєння людського досвіду. На відміну від тварин – деякі з них, наприклад, можуть використовувати палиці в якості знаряддя (досліди В. Келера), – людина самостійно виготовляє знаряддя праці. Саме виготовлення знаряддя, що є складною діяльністю, яка докорінно змінила життя та поведінку давньої людини, можна вважати першим проявом свідомості, першою формою свідомої діяльності.

Як зазначає О. М. Леонтьєв, діяльність суб’єкта (зовнішня і внутрішня) опосередковується і регулюється психічним відображенням реальності. Те, що в предметному світі виступає для суб’єкта як мотиви, цілі та умови діяльності, повинно бути сприйнято, усвідомлено, зрозуміло, утримано і відтворено в пам’яті. Це відноситься як до процесів діяльності, так і до самого себе – своїх станів, властивостей, особливостей. У зв’язку з розвитком матеріального виробництва, спілкування, виокремлення духовного виробництва і технізації мови свідомість людини звільняється від прямого зв’язку з безпосередньої трудовою діяльністю. Коло усвідомленого розширюється, свідомість людини стає універсальною та набуває певних змін. На перших етапах свідомість існує у формі психічного образу, що відкриває суб’єкту навколишній світ, діяльність залишається практичною, зовнішньою. На більш пізніх етапах предметом свідомості стає також і діяльність: усвідомлюються дії інших людей, а через них і власні дії суб’єкта. Виникає комунікація у вигляді жестів та звукової мови. Це є передумовою зародження внутрішніх дій і операцій, що відбуваються внутрішньо, у «плані свідомості». На даному етапі свідомість здається емансипованою від зовнішньої практичної діяльності та регулює її. Становлення свідомості людини та специфічних форм психіки, як зазначає С. Л. Рубінштейн, було тривалим процесом, органічно пов’язаним з трудовою діяльністю.

Другим важливим фактором становлення свідомості є виникнення мови (системи кодів, за допомогою яких позначаються предмети зовнішнього світу, дії, якості, відношення між ними).

Завдяки мові стає можливим:

· визначення предметів, подій зовнішнього світу, що дозволяє спрямовувати на них увагу та запам’ятовувати;

· за допомогою слів можливі розумові операції (категоризація, систематизація, узагальнення);

· мова є основою передачі інформації, що накопичена в процесі суспільно-історичного розвитку;

· мова сприяє переходу на новий рівень розвитку пізнавальних процесів та проникає у всі сфери свідомої діяльності людини.

Слід зазначити, що не слово само по собі, накопичені знання, виражені в слові є основою свідомості. Мова є формою свідомості людини як суспільного індивіда.

Під час історичного розвитку суспільства людина змінює способи власної поведінки, змінюються форми пам’яті, мислення, уяви, переходячи у «вищі психічні функції», опосередковані мовленевими знаками, створеними в процесі історичного розвитку. Єдність вищих психічних функцій і є основою свідомості людини.

Незважаючи на труднощі виокремлення складових одиниць психологічної структури свідомості, деякі дослідники зазначають, що такими характеристиками є:

1) сукупність знань людини про світ (пізнавальні процеси за допомогою яких людина пізнає світ і збагачує знання);

2) усвідомлення себе та власної окремості в навколишньому світі (виокремлення «Я» і «не-Я», самопізнання);

3) формування цілей діяльності (оцінювання мотивів діяльності, прийняття рішення, виконання діяльності);

4) включення до певної системи ставлень, а саме до навколишньої дійсності, до себе, до інших людей.

Згідно з теорією переконань Д. М. Узнадзе, основними факторами, що визначають свідомість і поведінку людини, є зовнішнє середовище та потреби індивіда. На думку Ш. А. Надірашвілі, навчаючи дитину, формуючи певне ставлення до предметів і явищ навколишньої дійсності, виховують певне ставлення людини до об’єктів знання та розвивається свідомість особистості.

Психічний розвиток людини здійснюється під впливом основних факторів – спадковості та середовища. Людський організм має природні передумови для розвитку, а саме будову головного мозку, нервової системи та спадковий потенціал. Фенотипічні фактори типізують розвиток, забезпечують реалізацію видової програми (прямоходіння, мовленнєве спілкування, універсальність руки). Однак розвиток людини відбувається в процесі навчання і виховання, під час засвоєння продуктів матеріальної і духовної культури, науки, мистецтва. Культурне середовищемістить систему цінностей, закріплену в соціальних предметах і знаках. Соціальне середовище включає сімейне та суспільне оточення. Досвід, набутий у сім’ї, визначає особистісну поведінку, на різних етапах. Соціальне середовище змінює свій вплив: для немовляти важливим є малий соціум, для підлітка вплив великого соціуму, у похилому віці важливе сімейне оточення. Педагогічний вплив є частиною впливів середовища, опосередковується наявним рівнем розвитку та індивідуальними особливостями; не зводиться до засвоєння та інтеріоризації зовнішніх відносин, включає переробку засвоєного, його систематизацію. Міра детермінованості впливу факторів різна, в середньому, пропорційне співвідношення п’ятдесят на п’ятдесят відсотків біологічного і соціального. Змістовні якості психіки, розвиток яких обумовлений переважно участю в діяльності (ігровій, навчальній, трудовій) більшою мірою залежать від соціального фактора. Розвиток формальних якостей психіки, які включають формально-динамічні (темперамент) та формально-програмні (когнітивні стилі та стратегії) задається логікою спадковості (біологічний фактор). О. Р. Лурія зазначав, що в онтогенезі включення слова, мови в реалізацію мнемічної функції знижує генотипічний вплив в її індивідуальних особливостях.

Свідомість починає формуватися на етапах раннього онтогенезу в результаті засвоєння соціального досвіду через спілкування з людьми. Розвиток свідомості відбувається під впливом сімейного виховання, соціально-економічних умов життя, навчальної та трудової діяльності, суспільної ідеології.

В онтогенезі психіки та свідомості виокремлюють такі критерії для визначення основних періодів індивідуального психічного розвитку, що є якісними й суттєвими ознаками в їх системному зв’язку та виявляються на кожному віковому етапі: соціальна ситуація розвитку; психологічне новоутворення, провідна діяльність.

1. Соціальна ситуація розвитку – ті неповторні зв’язки і взаємовідносини дитини з соціальним середовищем, які складаються на даному віковому етапі та оптимально впливають на розвиток. Аналіз соціальної ситуації розвитку означає одночасне врахування відносин: із «суспільними дорослими» як представниками соціальної функції (вихователь, учитель, лікар) та індивідуальні, особисті відносини з близькими дорослими й однолітками.

2. Провідна діяльність – це діяльність, яка є найоптимальнішою для психічного розвитку на даному етапі, зумовлює основні зміни в психічних процесах і особистості. Кожна стадія психічного розвитку характеризується певним провідним типом діяльності, що не виключає ролі інших видів. Три види діяльності – гра, навчання і праця – змінюють одне одного не механічно, а співіснують на всіх етапах розвитку людини. Ознакою переходу від однієї стадії до іншої є зміна провідного типу діяльності.

3. Психологічні новоутворення – це психічні й соціальні зміни, які виникають на даному етапі розвитку й визначають свідомість дитини, ставлення до середовища, перебіг розвитку в даний момент. Накопичуючись із часом, вони поступово приходять у суперечність зі старою ситуацією розвитку, призводять до її злому та побудови нових відносин, які відкривають нові можливості для розвитку дитини в наступному віковому періоді. Новоутворення – це ті психічні особливості, які більш активно розвиваються на певному віковому етапі.

У кожної дитини та дорослої людини свій індивідуальний шлях та темп розвитку, але є певні вікові закономірності становлення психічних процесів. Розвиток людини зумовлений входженням у суспільну культуру, оволодінням різними видами діяльності, певними знаннями та навичками. Становлення свідомості людини має вікові особливості.

У дитини протягом першого року розвивається свідомість. Як результат, дитина виокремлює предмети, які мають певне спонукальне значення та намагається вирішити задачі, пов’язані з ними. Виникає розуміння того, що люди й предмети існують. Розвиваються зачатки мовлення. На перших місяцях життя дитина має первинні потреби (в їжі, теплі, рухах), потреби пов’язані з розвитком головного мозку (потреба в нових враженнях) та соціальні потреби (спілкування з іншою людиною), що впливає на подальший моральний розвиток.

Між психікою дитини та психікою матері в цей період існує тісний емоційний зв’язок. На перших місяцях життя саме мати передає оформлену свідомістю людську інформацію, виконує діяльність по задоволенню первинних потреб (у фізичному та психологічному комфорті) та проявляє певне емоційне ставлення до дитини. У свідомості немовляти в першу чергу представлені емоційні компоненти, пов’язані з безпосередніми враженнями.

Розвиток самосвідомості дитини на даному етапі пов’язаний із пізнанням тіла. У немовляти, уже в місячному віці, проявляються зачатки усвідомлення тотожності, коли малюк відрізняє відчуття, що йдуть від власного тіла, від відчуттів, викликаних зовнішніми подразниками. Пізнання власного тіла в немовлят спостерігається у віці трьох-восьми місяців. Протягом року свідомість немовляти розвивається: у ній виокремлюються окремі психічні функції, з’являються чуттєві узагальнення, дитина починає вживати елементи слів для позначення предметів. У зв’язку з цим потреби малюка починають втілюватися в предметах навколишньої дійсності. У результаті предмети набувають спонукальної сили, актуалізують потреби дитини та сприяють її розвитку.

У результаті спілкування з дорослими відтворюються почуття любові, турботи, унаслідок чого формуються такі складові «Я-образу» як: емоційно-позитивне самовідчуття, переживання власної значущості для оточення.

У ранньому віці (від 1 до 3 років) відбувається подальший розвиток мовлення й рухових здібностей, удосконалюється усна мова; розвивається здатність до вивчення світу, виникають зачатки самоконтролю. Дитина освоює форми поведінки в суспільстві, що має прояв у вчинках. На другому році життя діти проявляють здатність діяти не тільки під впливом безпосередніх вражень, але й під впливом образів, що відтворюються в пам’яті, та уявлень. Закономірно, що пам’ять у цей період відіграє провідну роль і сприяє перебудові дитячої свідомості та поведінки. На цьому віковому етапі дитина відкриває себе як особистість. Відбувається ідентифікація з власним ім’ям, упізнання себе в дзеркалі, використання займенника «Я» та прояв дитячого негативізму «Я cам...». У 2,5–3 роки формуються свідомі емоції (гордість, сором). Діяльність дитини спрямована не тільки на зовнішній світ, але й на самого себе, результатом чого є виникнення елементів самосвідомості.

Розвиток пізнавальних процесів у дитини здійснюється в межах спільної діяльності з дорослим. Саме дорослий визначає характер діяльності з пізнання навколишнього світу. Діти раннього віку можуть і самостійно задовольняти багато своїх потреб, здатні до спілкування та діяльності, не опосередкованої дорослими. Дитина оволодіває своїм тілом, удосконалюється тілесна координація, розвивається диференціація правої та лівої руки. Усвідомлення себе як окремого суб’єкта відбувається через тілесні відчуття, образ відображення в дзеркалі та прояв емоцій. Усвідомлення себе впливає на формування самооцінки. У цей період вона має емоційний характер, базується на потребі дитини в емоційній безпеці й прийнятті та залежить від ставлення дорослих.

У процесі спілкування з дорослими дитина починає усвідомлювати себе як окрему людину. Відбувається усвідомлення власних вольових якостей, прагнення до самостійності, прагнення керувати діями та здатністю змінити світ предметів, що й має прояв у кризі трирічного віку.

У дошкільному віці (від 3 до 6 років) розвиваються самосвідомість та самооцінка. Соціальна ситуація складається таким чином, що дитина прагне до самостійності й незалежності від дорослого, ускладнюються взаємини з оточенням, що розширює можливості самоусвідомлення, оцінювання себе та інших. В ігровій діяльності дошкільник пізнає світ, відтворює сутність трудової діяльності, норми та правила міжособистісних стосунків, поведінку людей, пізнає свій внутрішній світ, вчиться саморегуляції.

У дошкільному віці здійснюється розвиток пізнавальних процесів, засвоєння еталонів, відбувається перехід від егоцентричного до діалогічного мовлення. Виникає дитячий світогляд, що проявляється у спробі зрозуміти закономірності відносин, морально-етичні поняття.

У чотирирічному віці дитина ідентифікує ім’я зі своєю тілесністю, знає свій вік, стать. Дещо пізніше починає усвідомлювати свої вміння, знання, оволодіває уявленнями про свій організм. Дошкільник усвідомлює себе як представника певної статі, відбувається статева ідентифікація, що проявляється в наслідуванні поведінкових форм, інтересів, цінностей своєї статі.

У дошкільному віці дитина починає усвідомлювати себе в часі, пам’ятає себе в минулому, усвідомлює в теперішньому та уявляє в майбутньому, тобто виникає психологічний час особистості. Відбуваються зміни в мотивах поведінки: змінюється зміст, зростає усвідомленість, виникає ієрархія мотивів. Підпорядкування мотивів сприяє усвідомленню себе не тільки як суб’єкта дії, але й як суб’єкта взаємовідносин.

Протягом дошкільного віку формується самооцінка, що свідчить про становлення особистісної свідомості. Самооцінка дошкільника характеризується домінуванням емоційного та недостатнім розвитком когнітивного компонента. Становлення самооцінки пов’язано з оволодінням способами самооцінювання, поглибленням знань про себе, їх особистісним сенсом, ставленням до власних емоцій. У дітей шестирічного віку проявляється диференційована самооцінка та прагнення відповідати зовнішнім зразкам і внутрішнім вимогам, що свідчить про усвідомлення «Я» в системі соціальних відносин. У старшому дошкільному віці поглиблюється уявлення про себе, виникає почуття самоповаги, розвиваються вміння самоконтролю. Старші дошкільники прагнуть до нового становища в системі суспільних відносин і нової суспільно значущої діяльності.

У молодшому шкільному віці (від 6/7 до 10/11 років) продовжується становлення самосвідомості, її структура укріплюється, наповнюючись новими ціннісними орієнтирами. Навчальна діяльність опосередковує систему відносин. У процесі навчання дитина засвоює вироблені людством знання й уміння, вчиться підпорядковувати роботу обов’язкам і суспільним правилам. Розвивається словесно-логічне мислення, що сприяє засвоєнню понять.

Розвивається соціальне «Я», завдяки розширенню кола спілкування зі значущими дорослими (вчителями). Розвивається самостійність дитини, відповідальність, емансипація від батьків, розширюються можливості пізнання.

Новоутвореннями молодшого шкільного віку є довільність психічних процесів, їх інтелектуалізація та довільність поведінки (вміння ставити цілі, приймати рішення, долати перешкоди), здатність до саморегуляції поведінки. У молодших школярів виникає усвідомлення власних дій, психічних станів, здатність розглядати й оцінювати власні думки, що є основою рефлексії. Таким чином, у молодших школярів змінюється погляд на навколишнє оточення, починають формуватися власні цінності, погляди, усвідомлюється особистісне ставлення до світу.

Впливовим фактором на формування самооцінки є успішність у навчанні. Неуспішність у навчанні досить часто впливає на негативне уявлення про себе й негативну самооцінку. Для самооцінки молодшого школяра властиві стійкість і недостатня адекватність, що зумовлено залежністю її від оцінки інших, соціальних, моральних уявлень про якості людини. Успіхи та невдачі впливають на «Я-образ», розуміння себе. Важливим джерелом формування «Я-концепції» є образ тіла, його об’єктивні характеристики та суб’єктивне ставлення. Діти часто проявляють потребу у структурованості власного простору, предмети стають частиною «Я», укріплюють його межі, закріплюють автономію від інших людей. Розвиваються в цей період мотиви поведінки, як зазначає М. В. Гамезо, формуються ідеали, які мають індивідуальний характер (герої кінофільмів, книг) та інтерес до них швидко змінюється. Сприятливий даний вік до формування мотивів досягнення успіхів у різних видах діяльності чи уникнення невдач та основ спрямованості спонукальної сфери (егоїстичної, просоціальної, гуманістичної).

Підлітковий вік (від 11/12 до 14/15 років) характеризується прагненням до самоствердження своєї самостійності та індивідуальності, формуванням самооцінки, пошуком ідентичності, виникненням соціальної свідомості та самосвідомості. Підлітки включені в нову систему стосунків спілкування з дорослими та ровесниками, відбувається опанування нових соціальних функцій. Як зазначає К. Левін, особливістю перехідного періоду є розширення кола спілкування, групової належності, типу людей, які є зразками для наслідування. Важливий вплив на становлення свідомості підлітка має суспільна ситуація та засоби масової інформації. Погляди на питання політики, економіки, культури стають більш обміркованими. Особливості становлення у молодших підлітків проявляються у прагненні до незалежності від дорослих, залежності від групи ровесників, у старших підлітків відбувається усвідомлення індивідуальності, здатності до аналізу власних вчинків, рефлексії, самовиховання, прагнення здобути особистісну та соціальну ідентичність. У підлітка виникає потреба пізнавати себе як особистість, яка, на відміну від інших людей, має певні якості. Це сприяє прагненню до самоствердження та самовираження.

Моральний розвиток в період дорослішання залежить від суспільних та сімейних цінностей. Когнітивний розвиток сприяє тому, що ціннісні уявлення втрачають «конкретну референтність» та набувають певної ієрархії, свідомо формулюються власні цінності.

Пошук ідентичності – одна з центральних вікових задач в період дорослішання. Як зазначав Е. Еріксон, кожна людина в ході розвитку ідентичності переживає декілька критичних фаз. Підлітки можуть відчувати певні ускладнення з соціальним самовизначенням (сформулювати цінності, цілі, ідеали); порушення відчуття часу (відчувати себе то маленьким, то дорослим); можливі порушення в організації діяльності. Зазначені прояви часто є джерелом конфліктів з оточенням.

По мірі дорослішання проявляється більш реалістична оцінка власної особистості та зростає незалежність від точки зору батьків та вчителів. Особливості самооцінки відображаються на поведінці підлітка. При заниженій самооцінці вони недооцінюють свої можливості, виконують нескладні завдання. При завищеній самооцінці беруть на себе завдання, які не можуть виконати, переоцінюють свої можливості. Важливою для підлітків є зовнішність, що також впливає на самооцінку. Саме у зовнішності вони вбачають прояв індивідуальності, вона є предметом турботи та наслідування.

Окрім того, у підлітковому віці з’являються дві форми самосвідомості: почуття дорослості (ставлення підлітка до себе як дорослого; становлення готовності до життя в суспільстві дорослих на рівноправній основі) та «Я-концепція» (система внутрішньо узгоджених уявлень про себе). Характерними для «Я-концепції» підлітків є: прагнення до індивідуального досягнення цілей, нестійкість самооцінки, зростання соціально-психологічної адаптованості, зростання значущості по ставленню до себе, ставленню до сімейних відносин, протилежної статі, захоплень, соціальних контактів. У підлітковому віці уявлення про себе стабілізується та сприяє утворенню цілісної «Я-концепції».

Юнацький вік (15/16 – 20 років) – етап формування самосвідомості, власного світогляду, прийняття відповідальних рішень щодо вибору професії та особистісного самовизначення. Відбувається становлення самосвідомості та «Я-концепції», що пов’язано з розвитком абстрактно-логічного мислення, відкриттям внутрішнього світу, власної унікальності, розвитком часової перспективи. Відбуваються зміни в цілісному сприйнятті образу «Я».

У сприйманні часу, в юнацькому віці значення набуває теперішнє, побудова планів, роздуми про майбутнє сприяють активності, змінюється ставлення до минулого (виникає бажання проаналізувати дитинство). Важливим також на даному етапі є усвідомлення скінченності буття, хоча такі питання хвилюють і підлітка, але цілковите розуміння наступає у юності.

Важливим структурним компонентом, самосвідомості, що формується в юнацькому віці, є статева ідентичність та ставлення до сексуальної чутливості. Формується цілісне уявлення про себе, ставлення до себе (усвідомлюються зовнішні дані, інтелектуальні, вольові, моральні якості). Самооцінка може бути суперечлива. На основі аналізу досягнутих результатів самоаналізу, успіхів у різних видах діяльності, оцінки інших людей формується самоповага – узагальнене ставлення до себе. Від рівня самоповаги залежить рівень домагань, успішність в діяльності.

У цілому, елементами становлення самосвідомості в юності є: відкриття внутрішнього світу, усвідомлення незворотності часу, формування цілісного уявлення про себе, виникнення самоповаги. Самовизначення у юнацькому віці характеризується врахуванням інтересів і прагнень суб’єкта, урахування власних можливостей та зовнішніх обставин, базується на світогляді.

Особливості формування свідомості та самосвідомості на етапах дорослості пов’язано зі становленням «Я-концепції», системи поглядів (культурних, політичних, релігійних, особистісних), прагненням до соціального успіху, самореалізації.

У період ранньої дорослості (від 20 до 40 років) продовжується розвиток самосвідомості, самооцінки і «Я-концепції» під впливом самовизначення особистості, професійної діяльності, сімейного життя. На даному етапі особистість обирає цілі та способи їх досягнення відповідно до компонентів власного «Я» та оцінює успішність виконання відповідно до «Я-концепції».

На самооцінку впливає рівень досягнень особистості: вона підвищується, якщо домагання особистості реалізуються, та знижується, якщо не вдається їх досягти. Самооцінка стає більш диференційованою (наприклад людина високо оцінює рівень інтелектуальних здібностей та низько рівень комунікативної взаємодії), має переважно емоційний характер.

Як зазначає І. С. Кон, чоловічий «Я-образ» включає інформацію про ділові, трудові, спортивні сфери, а для жінок важливою є зовнішня привабливість. Міра вдоволення своїм тілесним «Я-образом» відображається на самооцінці, відчутті щастя та вдоволення.

У період середньої дорослості (від 40 до 60 років) самосвідомість збагачується новими образами, самооцінка набуває узагальненого характеру, «Я-образ» пов’язується з розвитком дітей, співробітників та інших людей. У зрілому віці «Я-концепція» стає більш реалістичною до оцінки життєвих перспектив та можливостей. Людина стає більш вибірковою у виборі своїх цілей та шляхів їх реалізації. Усвідомлення себе сприяє прийняттю особистісної відповідальності за власний розвиток. У зрілих особистостей посилюється когнітивний компонент самооцінки, та орієнтація на власні еталони.

У період пізньої зрілості (після 60 років) людина інтегрує своє минуле, теперішнє і майбутнє, змінюється соціальний статус людини, відбувається адаптація до вікових змін. Ставлення до минулого залежить від успішності реалізації себе на попередніх життєвих етапах та від ставлення до теперішнього (при позитивній оцінці нинішньої життєвої ситуації, в цілому, життєвий шлях оцінюється позитивно). «Я-концепція» людини в цей період життя інтегрує чисельні «Я-образи», що базуються на самосприйнятті та самоуяві, поєднує минуле, теперішнє і майбутнє. Впливовим фактором на самооцінку є соціальні стереотипи щодо старості. При позитивній «Я-концепції» люди похилого віку підтримують активну життєву позицію.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що становлення свідомості пов’язано з розвитком трудової діяльності та мовлення. Поведінка людини визначається не тільки змістом свідомості, наявними у людини знаннями предметної діяльності, суспільства і результатів поведінки, але і власними ставленнями, переконаннями, орієнтаціями стосовно вказаних явищ. Основи виховання свідомості включають оволодіння людиною певною системою знань, умінь, цінностей та системою ставлень.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає складність вивчення проблеми свідомості?

2. Розкажіть про взаємозв’язок мозку й психіки.

3. Дайте визначення поняття «свідомість».

4. Охарактеризуйте структуру свідомості.

5. Опишіть властивості свідомості людини.

6. Розкрийте зміст функцій свідомості.

7. У чому виявляється самосвідомість особистості?

8. У чому виявляється ідентифікація особистості?

9. Що таке рефлексія?

10. Наведіть приклади структури самосвідомості людини.

11. Чому самопізнання визначають як початкову ланку й основу самосвідомості?

12. Що таке самооцінка особистості? До якої складової самосвідомості входить самооцінка?

13. Розкрийте сутність поняття «образ Я».

14. Яким чином відбувається розвиток самосвідомості людини?

Література

Основна

1. Акопов Г. В. Психология сознания: Вопросы методологии, теории и прикладных исследований. – М.: Институт психологии РАН, 2010.

2. Аллахвердов В. М. Сознание как парадокс (экспериментальная психологика). – СПб.: Изд-во ДНК, 2000.

3. Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском возрасте. – СПб.: Питер, 2008. – 400 с.

4. Василюк Ф. Е. Структура образа. – Вопросы психологии. – 1993. – № 5.

5. Боришевський М. Й. Дорога до себе. Вид основ суб’єктності до вершин духовності: монографія. – К.: Академвидав, 2010. – 416 с.

6. Белопольская Н. Л., Иванова С. Р., Свистунова Е. В., Шафирова Е. М. Самосознание проблемных подростков. – М.: Изд-во «Институт психологи РАН», 2007. – 332 с.

7. Варій М. Й. Загальна психологія: навч. пос. – К.: «Центр учбової літератури», 2007. – 968 c.

8. Введение в психологию развития / под ред. С. К. Нартовой-Бочавер, А. В. Потаповой. – М.: Флинта: МПСИ, 2005. – 216 с.

9. Выготский Л. С. Собрание сочинений: В 6 т. – М.: Педагогика, 1984. – Т. 4: Детская психология. – 432 с.

10. Зинченко В. П. Миры сознания и структура сознания // Вопросы психологии. – 1991. – № 2.

11. Зинченко В. П., Моргунов Е. Б. Человек развивающийся. Очерки российской психологии. – М., 1994.

12. Кликс Ф. Пробуждающееся мышление: У истоков человеческого интеллекта. – М.: Прогресс, 1983. – 304 с.

13. Кон И. С. В поисках себя. Личность и ее самосознание. – М.: Политиздат, 1984. – 335 с.

14. Куликов Л. В. Психология сознания. – СПб.: Питер, 2001. – 480 с.

15. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – 584 с.

16. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1975. – 304 с.

17. Молчанова О. Н. Самооценка: Теоретические проблемы и эмпирические исследования. – М.: Флинта; Наука, 2010. – 392 с.

18. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер, 2002. – 720 с.

19. Столин В. В. Самосознание личности. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 284 с.

20. Чеснокова И. И. Проблема самосознания в психологии. – М.: Наука, 1977. – 144 с.

Додаткова

1. Васильев В. В. Трудная проблема сознания. – М.: Прогресс-Традиция, 2010.

2. Крайг Г., Бокум Д. Психология развития. – СПб.: Питер, 2008. – 940 с.

3. Мамардашвили М. К. Сознание как философская проблема // Вопросы философии. – 1990. – № 10.

4. Мерлин B. C. Психология индивидуальности. – М.: Изд-во «Институт практической психологии»; Воронеж: НПО «МОДЭК», 1996. – 448 с.

5. Налчаджян А. А. Психологическая адаптация. – М.: Эксмо, 2010. – 368 с.

6. Нестурх М. Ф. Происхождение человека. – М., 1958.

7. Петренко В. Ф. Психосемантика сознания. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – 207 с.

8. Ремшмидт Х. Подростковый и юношеский возраст. Проблемы становления личности. – М.: Мир, 1994. – 319 с.

9. Рогинский Я. Я. Проблемы антропогенеза – М., 1969.

10. Сёрл Дж. Сознание // http://www. psychology-online. net/articles/doc-1060. html.

11. Соколова Е. Т., Николаева В. Н. Особенности личности при пограничных расстройствах и соматических заболеваниях. – М.: SvR-Аргус, 1995. – 352 с.

12. Чамата П. Р. Вопросы самосознания личности в советской психологии // Психологическая наука в СССР: В 2 т. – М.: Изд-вл АПН РСФСР, 1960. – Т. 2. – С. 91–110.

13. Швалб Ю. М. Целеполагающее сознание (психологические модели и исследования). – К.: Миллениум, 2003. – 152с.

14. Хомуленко Т. Б., Лисенко Л. М., Моргунова Н. С. Вікова та педагогічна психологія: навчально-методичний посібник. – Харків: ХНАДУ, 2009. – 148 с.

15. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. – М.: Прогресс, 1996. – 344с.

16. Савчин М. В., Василенко Л. П. Вікова психологія. – К.: Академвидав, 2005. – 360 с.

17. Юлина Н. С. Тайна сознания: альтернативные стратегии исследования – Ч. 1, Ч. 2 // Вопросы философии. – 2004. – № 10, №11.

РОЗДІЛ 6. НЕСВІДОМЕ